11 січня 2017

Оцінка досвіду з реінтеграції (деокупації) втрачених територій в інтересах України

Іван Січень, військовий та політичний експерт

В рамках подолання наслідків збройної агресії Росії проти України важливе значення для нашої Держави має досвід реінтеграції (деокупації) ряду країн, які свого часу були розділені, окуповані або втратили національні території з тих чи інших причин.

 

Зокрема, це стосується Німеччини, яка втратила свою територіальну цілісність за результатами Другої світової війни. Так, згідно з рішенням Потсдамської конференції (17.07-02.08.1945 р.), Німеччина була розділена на чотири окупаційні зони: СРСР, США, Великої Британії та Франції. При цьому Східна Пруссія відходила Радянському Союзу (на сьогодні — Калінінградська область РФ), а Ельзас і Лотарингія поверталися до Франції.

Наприкінці 1946 року окупаційні зони США, Великої Британії та Франції були об’єднані в єдине ціле, що стало основою для створення у 1949 році Федеративної Республіки Німеччини (ФРН). У відповідь, у тому ж році під патронажем СРСР була заснована Німецька Демократична Республіка (НДР).

У результаті входження до різних воєнно-політичних систем — Заходу та Радянського Союзу — ФРН та НДР фактично опинилися на головній лінії протистояння між НАТО та Організацією Варшавського договору (ОВД). Водночас, внаслідок включення ФРН до Західноєвропейського економічного Союзу (майбутнього ЄС), а НДР — до Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ, об’єднувала підконтрольні СРСР країни Центрально-Східної Європи), були по суті розірвані й економічні зв’язки між двома німецькими державами. При цьому керівництвом НДР проводилась цілеспрямована ідеологічна обробка населення Східної Німеччини в плані формування у нього прорадянського комуністичного світогляду, а також негативного відношення як до ФРН, так і всієї Західної Європи та США.

Союзні зони окупації в післявоєнній Німеччині

Союзні зони окупації в післявоєнній Німеччині

Незважаючи на це, керівництво ФРН не відмовилось від возз’єднання країни, що було визначено стратегічною метою Федеративної Республіки Німеччини та задекларовано у її Конституції. Основний закон ФРН містив заклик до всього німецького народу «відновити єдність Німеччини шляхом вільного самовизначення населення всіх її частин». Ст. 23 Конституції передбачала поширення дії Основного закону ФРН також і на інші частини Німеччини після їх приєднання. При цьому для досягнення зазначеної мети передбачалось застосування виключно мирних методів у плані доказу позитивних наслідків повернення НДР до складу єдиної німецької держави.

Так, вже перші роки існування ФРН та НДР показали суттєві переваги західної політико-економічної моделі над радянсько-соціалістичним способом існування. Свідченням цього стала суттєва перевага ефективності економіки, а отже й рівня життя у ФРН над НДР. Зазначені розбіжності набули особливо явного характеру з ускладненням економічної ситуації в СРСР на початку 1980-х років, що значно послабило можливості Москви з підтримки її партнерів по соціалістичному табору.

Переваги соціальних стандартів у ФРН, а також демократичний характер політичного устрою Західної Німеччини обумовили високий рівень її привабливості для більшості громадян НДР, незважаючи на всі ідеологічні зусилля комуністичного керівництва країни. Разом з тим, діючий на той час режим Німецької Демократичної Республіки блокував будь-які можливості зближення двох німецьких держав, не кажучи вже про їх об’єднання.

Зазначена ситуація набула принципових змін з початком «перебудови» в Радянському Союзі та подальшим розпадом ОВД і РЕВ. Так, генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов відмовився від політики жорсткої конфронтації із Заходом та допустив об’єднання Німеччини в обмін на фінансову допомогу з боку ФРН. Вперше згадане питання обговорювалось під час зустрічі М. Горбачова та Федерального канцлера Німеччини Г. Коля у жовтні 1988 року в Москві. В червні 1989 року, за результатами другої зустрічі М. Горбачова та Г. Коля вже у ФРН, була прийнята спільна заява, яка закріпила принципове рішення щодо можливості включення Німецької Демократичної Республіки до складу Федеративної Республіки Німеччини.

На цьому фоні деморалізація комуністичного режиму НДР призвела до послаблення його влади та підвищення політичної активності прозахідних демократичних сил. Найбільш масштабна акція за участю понад 1 мільйона осіб відбулась на початку листопада 1989 року під гаслами відкриття кордонів та об’єднання НДР з ФРН.

Під тиском народних мас восени 1989 року багаторічний лідер НДР — глава німецьких комуністів Е. Хонеккер добровільно відмовився від влади, передавши її своєму соратнику Е. Кренцу. Нова влада НДР пом’якшила режим перетину кордону, а 9 листопада 1989 року взагалі ліквідувала т. зв. Берлінську стіну між Східним та Західним Берліном. Зі своєї сторони в рамках реалізації інтеграційного плану Г. Коля, ФРН збільшила обсяги допомоги НДР у фінансовій, економічній та гуманітарній сферах.

Разом з тим, реальне об’єднання двох німецьких держав стало можливим лише після парламентських виборів у НДР в березні 1990 року. На виборах рішучу перемогу отримав «Альянс заради Німеччини» на чолі з Християнсько-демократичною партією НДР, створеною за прикладом та за підтримки аналогічної політичної сили ФРН. Лідер альянсу Л. Мезьер став новим главою Німецької Демократичної Республіки.

Нові землі об'єднаної Німеччини


Нові землі об'єднаної Німеччини

18 травня 1990 року Г. Коль та Л. Мезьер підписали договір про створення єдиного економічного простору між ФРН та НДР, що сформувало основу для їх економічної інтеграції. Згідно з договором, на території НДР вводилась в оббіг валюта (марка) Федеративної Республіки Німеччини, а валюта Німецької Демократичної Республіки скасовувалась. У свою чергу, базою політичної та правової інтеграції ФРН і НДР став договір про створення єдиної виборчої території, який був укладений в серпні 1990 року та передбачав проведення виборів в обох німецьких державах згідно із законодавством Федеративної Республіки Німеччини.

У серпні того ж року парламент НДР прийняв рішення про приєднання країни до ФРН. Відразу ж після цього був підписаний договір про об’єднання двох Німеччин. У вересні 1990 року договір був ратифікований парламентами ФРН та НДР. Документ передбачав включення з жовтня 1990 року до складу Федеративної Республіки Німеччини п’яти відновлених східнонімецьких земель, в т. ч. Бранденбургу, Мекленбург-Передньої Померанії, Саксонії, Саксонії-Анхальт, Тюрінгії та території Східного Берліну.

Разом з тим, практична реалізація договору вимагала його узгодження з країнами-переможцями у Другій світовій війні. При цьому, якщо тодішній президент США Дж. Буш-старший підтримував об’єднання двох німецьких держав, то прем’єр-міністр Великої Британії М. Тетчер та Президент Франції Ф. Міттеран мали суттєву занепокоєність щодо перспектив відродження Німеччини як провідної європейської держави. Незважаючи на це, сторони все ж таки дійшли згоди, що дозволило узгодити Договір про остаточне врегулювання у відношенні Німеччини. Документ був підписаний 12 вересня 1990 року в Москві главами зовнішньополітичних відомств ФРН, НДР, СРСР, США, Франції та Великої Британії. Однією з його складових стало зобов’язання ФРН щодо підписання угоди з Польщею про визначення кордону між двома країнами.

3 жовтня 1990 року НДР офіційно перестала існувати, а її державні інституції були ліквідовані або інтегровані у відповідні структури ФРН. Зокрема, до складу Збройних сил та поліції ФРН увійшли військові та поліцейські частини Східної Німеччини. В той же час органи державної безпеки колишньої НДР (т. зв. Штазі) були розформовані повністю. Прем’єр-міністр колишньої НДР Л. Мезьер спочатку був включений до уряду ФРН, однак внаслідок його звинувачень у зв’язках зі Штазі пішов у відставку.

Витрати на об'єднання Німеччини

Витрати на об'єднання Німеччини

Окрім об’єднання державних органів влади, інтеграція Німецької Демократичної Республіки до складу ФРН потребувала також і вирішення досить складного питання перебудови східнонімецької економіки. У цьому зв’язку основними проблемами стали низька конкурентна спроможність східнонімецьких підприємств, а також нестача інвесторів, готових вкладати кошти у їх модернізацію. Зазначене змусило уряд ФРН закрити переважну частину заводів та фабрик Східної Німеччини, що призвело до значного зростання рівня безробіття.

Для вирішення цих проблем був застосований широкий комплекс заходів, включаючи працевлаштування жителів східних німецьких земель у західнонімецьких компаніях, модернізацію та створення нових підприємств на території колишньої НДР, а також сприяння розвитку малого та середнього бізнесу. Крім того, для покриття додаткових бюджетних витрат був введений спеціальний «податок солідарності», який становив 7,5 % від загального обсягу податків.

Окрема увага приділялась внесенню змін до Конституції об’єднаної Німеччини, які стосувались нових політичних реалій в країні, а також вимог, висунутих в рамках Договору про остаточне врегулювання у відношенні Німеччини.

Об’єднання двох німецьких держав створило передумови також і для виведення радянських військ з території колишньої НДР, що поклало край окупації Німеччини Радянським Союзом.

 

Окуповані прикордонні райони Хорватії


Окуповані прикордонні райони Хорватії

Принципово інший — силовий метод відновлення територіальної цілісності країни був застосований Хорватією, що стало наслідком особливостей ситуації, в якій опинилася країна. Так, у ході збройного конфлікту на Балканах у першій половині 1990-х років, який був спровокований Сербією після розпаду Югославії, сербські війська окупували ряд прикордонних районів Хорватії. При цьому Сербія обґрунтовувала свої дії «необхідністю захисту етнічних сербів від хорватських націоналістів» (так само, як зараз це робить Росія у відношенні українських Криму та Донбасу).

Подальше розширення конфлікту було зупинено Організацією Об’єднаних Націй, яка розмістила свої миротворчі сили в регіоні, в т. ч. у Хорватії. У 1992 році між Хорватією та Сербією було укладено перемир’я, що призвело до «заморожування» ситуації довкола окупованих хорватських територій. Зазначене було використано Сербією для створення на їх базі т. зв. Республіки Сербська країна (РСК) — самопроголошеної республіки просербської орієнтації.

В свою чергу, пауза у бойових діях дозволила Хорватії зміцнити країну та її збройні сили, як передумови для відновлення територіальної цілісності держави силовим шляхом — в ході Вітчизняної війни за незалежність та територіальну цілісність Республіки Хорватія. У 1995 році в результаті блискавичної військової операції «Шторм» Республіка Хорватія повернула під свій контроль територію самопроголошеної Республіки Сербська країна та вибила сербські війська за межі країни. В 1998 році Хорватія добилася підписання миру та отримала повну незалежність.

 

Досить цікавим є також досвід дій Грузії, Молдови та Азербайджану з урегулювання конфліктів довкола Абхазі, Південної Осетії, Придністров’я та Нагірного Карабаху, які були спровоковані та організовані Москвою в період розпаду СРСР з метою збереження можливостей впливу на ці країни.

 

Так, в інтересах вирішення грузино-абхазької та грузино-осетинської проблем, у Грузії було створено Державне міністерство з питань урегулювання конфліктів (у 2008 році перейменоване у Державне міністерство реінтеграції Грузії, а в 2014 році — у Міністерство примирення та суспільного рівноправ’я).

Окуповані території Грузії (Абхазія та Південна Осетія)

Окуповані території Грузії
(Абхазія та Південна Осетія)

У рамках своєї діяльності Міністерство здійснювало заходи із забезпечення безпеки в зонах конфліктів, налагодження відносин з Абхазією та Південною Осетією, а також пошуку можливостей повернення самопроголошених республік до складу Грузинської держави. Разом з тим, під впливом Росії як Абхазія, так і Південна Осетія фактично відмовилась від любих форм повернення до Грузії та висунули вимоги стосовно визнання їх незалежних статусів, що було беззаперечно відкинуто Тбілісі. При цьому позиція Грузії з даного питання була підтримана переважною частиною світової спільноти.

У наведеній ситуації головні зусилля Тбілісі були зосереджені на Південній Осетії, що обумовлювалось збереженням тісних торговельно-економічних зв’язків цього регіону з рештою Грузії, а також особливостями його етнічного складу (40 % етнічних грузин та 60 % — осетин). З урахуванням цього у підпорядкуванні Державного міністерства з урегулювання конфліктів була створена грузинська адміністрація Південної Осетії, яка перебрала на себе всю повноту влади у районах компактного проживання етнічних грузин на території самопроголошеної республіки.

Через зазначений орган на кошти ЄС реалізовувався ряд програм надання допомоги місцевому населенню (як грузинам, так і осетинам), а також розвитку регіону, включаючи будівництво шкіл, лікарень та торговельних закладів. Крім того, сили грузинської поліції та миротворчі підрозділи зі складу Змішаних миротворчих сил у зоні грузино-осетинського конфлікту (включали миротворчі сили Грузії, Південної Осетії та Росії) забезпечували безпеку грузинських населених пунктів у Південній Осетії.

Водночас, з метою отримання можливостей стримування Росії керівництво Грузії здійснювало активні заході зі зміцнення національних збройних сил, а також поглиблення відносин зі США та НАТО з перспективою вступу до Північноатлантичного союзу. Крім того, за сприяння США та ЄС, проводились послідовні реформи політичної та економічної систем Грузії, що дозволило забезпечити позитивну динаміку розвитку грузинської економіки.

Результати дій Тбілісі з вирішення соціально-економічних проблем, як самої Грузії, так і Південної Осетії, підвищили привабливість грузинської держави для населення самопроголошеної республіки, в особливості на фоні тотальної корумпованості сепаратистського режиму та його повної неспроможності забезпечити мінімально прийнятний рівень життя в регіоні. У свою чергу, це створило реальні перспективи падіння проросійської влади Південної Осетії, що і стало причиною дій Москви з провокування збройного протистояння у самопроголошеній республіці та подальшого введення до неї російських військ в серпні 2008 року.

У ході збройної агресії проти Грузії Росія окупувала Абхазію і Південну Осетію та ряд грузинських районів за їх межами, а також провела етнічні чистки на окупованих територіях. Тиск Заходу на Москву дозволив зупинити подальше просування російських військ у глибину грузинської території. При цьому були досягнуті т. зв. «домовленості Медведєва-Саркозі» (на той час президенти Росії та Франції), які передбачали припинення вогню, відведення сил сторін на вихідні позиції та розгортання в зонах конфлікту спостережних місій ОБСЄ. Разом з тим, окрім припинення вогню, Росія не виконала домовленості і, більш того, визнала «незалежність» Абхазії і Південної Осетії та розгорнула свої військові бази на їх території. При цьому всі вимоги Грузії та її західних партнерів до Росії виконати умови домовленостей не знайшли жодної відповіді.

 

Самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка

Самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка

Аналогічним чином діє і керівництво Молдови. Так, з метою вирішення всього спектру питань, пов’язаних з врегулюванням придністровського конфлікту, в Молдові було створено Міністерство реінтеграції країни. Як і у грузинському випадку, через нього реалізовувався ряд соціально-економічних програм Європейського Союзу в самопроголошеній Придністровській Молдавській Республіці (ПМР). Крім того, вагомим чинником інтеграції ПМР до економічної та правової систем Молдови став допуск придністровських підприємств на зовнішні ринки (в т. ч. європейські) виключно через їх реєстрацію у відповідних молдовських органах (як суб’єктів економічної діяльності Молдовської держави).

Водночас керівництво Молдови послідовно виступало за виведення російських військ із Придністров’я та трансформації військової миротворчої місії Росії в зоні придністровського конфлікту у цивільну поліцейську місію ОБСЄ або ЄС. Зазначені вимоги Кишинева набули особливо активного характеру з початком збройної агресії Росії проти України, після чого Молдова фактично заблокувала можливість ротації та переозброєння Оперативної групи російських військ у Придністровському регіоні Молдови.

Переговори щодо врегулювання придністровського конфлікту та визначення статусу Придністров’я у складі Молдови проводились як на двосторонньому рівні між Кишиневом та Тирасполем, так і у п’ятисторонньому форматі, який включав Молдову та Придністров’я (учасники конфлікту), Україну та Росію (гаранти безпеки та переговорного процесу), а також ОБСЄ (посередник). Разом з тим, переговори фактично не мали успіху, за виключенням вирішення суто економічних питань, що стало наслідком принципових розбіжностей між Молдовою та ПМР (а по суті, Росією, яка стоїть за ПМР) щодо статусу самопроголошеної республіки. Так, ПМР вимагає визнання її статусу, як «незалежної держави» та рівноправного учасника переговорів, що категорично заперечується Молдовою.

 

Конфлікт навколо Нагірного Карабаху

Конфлікт навколо Нагірного Карабаху

Якісно інші підходи до вирішення проблеми відновлення територіальної цілісності країни застосовує керівництво Азербайджану, що пов’язано з фактичним збереженням стану війни між Азербайджаном та Вірменією за Нагірний Карабах, а також особливостями ситуації в регіоні.

Так, Баку виступає за мирне вирішення конфлікту та здійснює це в рамках переговорного процесу з Вірменією (як правило, за посередництва Росії), а також у взаємодії з Мінською групою ОБСЄ (ФРН, Білорусь, Італія, Швеція, Фінляндія, Туреччина, Азербайджан, Вірменія). У рамках переговорів Баку дотримується твердих позицій щодо невизнання Нагірного Карабаху та неможливості прямого діалогу з ним на рівноправній основі.

Водночас, у зв’язку з непоступливістю позицій Єревана, який підтримується Москвою, Баку продовжує транспортно-економічну блокаду Вірменії, а також здійснює послідовні заходи з нарощування свого військового потенціалу, що має на меті отримання можливостей для силового вирішення нагірно-карабаської проблеми (військові витрати Азербайджану вже перевищують весь державний бюджет Вірменії). При цьому, ситуація довкола Нагірного Карабаху знаходиться у перманентно напруженому стані з періодичним загостренням збройного протистояння на його кордонах.

По суті, наявний військовий потенціал Азербайджану дозволяє йому провести військову операцію з відновлення контролю над Нагірним Карабахом. Однак стримуючими чинниками для Баку залишаються входження Вірменії до складу Організації Договору про колективну безпеку, затвердження угоди між Росією та Вірменією щодо створення об’єднаного угруповання військ та наявність російської військової бази на вірменській території, а також загроза негативного впливу масштабної активізації конфлікту довкола Нагірного Карабаху на роботу нафтогазової галузі Азербайджану, що є основою його економіки.

 

Аналіз заходів згаданих вище країн з реінтеграції (деокупації) втрачених територій дозволяє визначити основні напрями їх дій в цій сфері, а саме:

  • стримування противника (агресора, окупанта) за допомогою союзників, а також забезпечення можливостей силового відновлення контролю над втраченими територіями (в рамках боротьби за незалежність та територіальну цілісність) у випадку виникнення сприятливої ситуації;
  • конституційне закріплення статусів втрачених територій, як окупованих, анексованих або примусово відділених, а також визначення реінтеграції (деокупації) цих територій держави її головною геополітичною метою;
  • дотримання твердих позицій щодо можливості надання особливих прав місцевим органам влади на втрачених територіях та визнання виборів і інших правових актів лише у випадку їх здійснення у правовому полі держави;
  • порушення та послідовне просування питання щодо розміщення міжнародних миротворчих місій у зонах конфліктів, на кордонах зі втраченими територіями, а також щодо роззброєння незаконних збройних формувань та виведення з окупованих територій військ агресора;
  • проведення активної дипломатичної роботи зі впевнення світової спільноти у неприпустимості міжнародного визнання квазідержавних утворень на втрачених територіях та «законності» (легітимності) їх окупації (анексії) агресором, а також необхідності здійснення зовнішнього тиску на нього (зокрема шляхом введення міжнародних політико-економічних санкцій);
  • зацікавлення населення окупованих територій в їх реінтеграції до складу держави шляхом забезпечення відчутних переваг її політико-економічної системи;
  • проведення активної інформаційної кампанії з підтримки та просування реінтеграційної політики держави, а також викриття дійсних цілей і методів дій агресора та його маріонеток на втрачених територіях;
  • здійснення впливу на політичну ситуацію на окупованих територіях в плані підтримки партій та рухів, які виступають за реінтеграцію (деокупацію) держави;
  • розробка політичних, економічних, безпекових і гуманітарних механізмів реінтеграції втрачених територій після прийняття принципового політичного рішення щодо деокупації держави.
Окуповані Росією українські території

Окуповані Росією українські території

На сьогодні зазначені напрями в тій, чи іншій мірі вже реалізуються в Україні. Разом з тим, реальне повернення до складу України анексованого Росією українського Криму та окупованих територій Донбасу стане можливим лише у випадку радикального послаблення режиму В. Путіна, що не дозволить йому продовжувати нинішню агресивну політику. Зазначене визначає принципову важливість збереження міжнародних політико-економічних санкцій проти Росії до досягнення їх цілей.

Крім того, за оцінками експертів Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», сьогодні нам конче потрібна Концепція (Стратегія) деокупації України як національна геополітична ідея у розвиток стратегічного курсу на збереження та утвердження європейської ідентичності України. Цей документ має визначити суть, спрямованість, шляхи досягнення і кінцеву мету деокупації України. Він має бути доступним та зрозумілим не лише для кожного українця, але й для всіх міжнародних партнерів України, включаючи країни СНД та об'єднаної Європи (ЄС), для США, НАТО, ООН, а також для всіх інших глобальних та регіональних міжнародних організацій.

Цивілізований світ обов'язково має знати стратегічну мету деокупації України і нашу стурбованість, а також всіляко та у легальний спосіб підтримувати виведення військ агресора з українських територій Криму і Донбасу. Але це може бути можливим лише тоді, коли ми самі зуміємо дати дефініцію цим процесам у себе в Україні, зможемо зробити цю мету загальнонаціональним надбанням та обов'язково затвердити її на законодавчому рівні, тобто, рішенням Верховної Ради України.

 

www.reliablecounter.com