Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Валерій Швець,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України
«Разом ми знову зробимо Америку величною», — сказав у своїй інавгураційній промові 45-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп. Це сильні і правильні для Америки слова. Це слова надії для людей всього світу, що пов’язують зі світовим лідерством цієї держави свої сподівання на краще життя і більш справедливий світ.
Перемога Сполучених Штатів Америки у «холодній війні» і саме існування цієї економічної та політичної надпотуги зробили можливим існування незалежної Української держави ось уже протягом чверті століття. Ми, як ніхто інший у світі, зацікавлені, щоб і надалі Америка нікому не поступилась своїм лідерством. Тим паче, що альтернативних варіантів зовсім небагато: Китай — другий за військовими видатками після Сполучених Штатів, який навіть за дуже великого бажання не можна назвати демократичною державою, та Московія — третя за військовими витратами країна, що була пострахом усього цивілізованого світу протягом двадцятого століття та залишається таким і надалі.
Але чому Дональд Трамп відніс можливу велич Америки до майбутнього? А тепер що, США вже не є величною державою? Більшість пересічних людей абсолютно переконана, що Америка не тільки була, але й сьогодні є такою. Для того, щоб зрозуміти слова Д. Трампа, давайте порівняємо річні валові внутрішні продукти (ВВП), тобто створену за рік кількість матеріальних благ у США і, наприклад, у Китаї.
Так, ВВП США у 2016 році склав 17 трильйонів 419 мільярдів дол. США (22,37 % світового ВВП), а у Китаї лише 10 трильйонів 355 мільярдів дол. США (13 % світового ВВП). Здається, що у США немає підстав для великого хвилювання. Але давайте подивимось на структуру ВВП у США в 2016 році: промисловість — 15 % ВВП, сільське господарство — 1 % ВВП. У Китаї доля промисловості у ВВП приблизно втричі більша, а в сільському господарстві більша вдев’ятеро за відповідні показники США. Тобто вже сьогодні вартість виробленої промислової продукції Китаю більша у півтора рази, а сільськогосподарської продукції більш ніж у п’ять разів перевищують відповідні показники для США. Але перевага США у порівнянні з Китаєм у загальному обсязі ВВП також ілюзорна.
Розглянемо на прикладі. Вартість проїзду в київському метро — 4 гривні, у московському метро — 55 рублів, у лондонському метро на максимальну відстань — 6 фунтів. Обмінявши рублі на гривні, ми отримаємо 22 гривні, що рівноцінно чотирьом з половиною поїздкам на метро у Києві. А обмінявши фунти на гривні, ми отримаємо 200 гривень або 50 поїздок на метро в Києві. Отже, одна і та ж послуга або товар коштує по-різному в різних країнах. Тому за загальними величинами ВВП ще не видно конкретного обсягу послуг чи товарів, які цим числам відповідають.
|
Порівняння ВВП США і Китаю |
Об’єктивнішим показником економічної діяльності країни є не ВВП, а ВВП (ПКЗ) — це ВВП, перерахований за паритетом купівельної здатності різних валют щодо долара США. Починаючи з 2014 року, ВВП (ПКЗ) Китаю почав перевищувати ВВП (ПКЗ) Сполучених Штатів Америки. За даними МВФ, у 2014 році ВВП (ПКЗ) Китаю склав 18 трильйонів 228 мільярдів доларів, а США лише 17 трильйонів 393 мільярдів доларів; у 2015 році — 19 трильйонів 696 мільярдів і 18 трильйонів 37 мільярдів відповідно. Якщо перерахувати ці показники у фізичний обсяг промислової і сільськогосподарської продукції, то розрив між Китаєм і США помітно збільшиться на користь Китаю. Тобто, президент Д. Трамп правий: Сполучені Штати Америки сьогодні вже не світовий промисловий лідер.
Знову слово Дональду Трампу: «Американці бажають якісних шкіл для своїх дітей, безпечних районів для своїх родин і пристойної роботи для себе. Але для надто великої кількості наших громадян реальність зовсім не така. В наших містах матері і діти животіють у злиднях, розкидані по країні заводи нагадують надгробки на цвинтарях, а система освіти, хоча і переповнена грішми, не дає нашій молоді належних знань. Злочинність, банди, наркотики зіпсували багато життів і вкрали у нашої країни великий нереалізований потенціал». (Нібито це і про Україну сказано). І ще: «Одна за одною зачинялись фабрики і пливли за океан. І ніхто навіть не думав про мільйони американських робітників, їх просто забули. Наш середній клас розорили, відібравши його багатства і роздавши їх всьому світу». (І це майже про Україну, щоправда, наші заводи і фабрики різались на брухт.)
|
«Ті ж роки, та різні погоди». Радянський політичний плакат |
Вам ця картина нічого не нагадує? Мені нагадує. Велику депресію початку тридцятих років минулого століття. З моєї точки зору, справжньою причиною тієї депресії була фантастично швидка модернізація (індустріалізація) економіки Радянського Союзу. Тоді американські заводи також знімались з підмурків і вивозились до Радянського Союзу. Тоді також американський середній клас скоротився до мінімуму і багато фахових робітників, інженерів, представників творчої інтелігенції стояли в черзі за безкоштовною юшкою. Хто це зробив? Той, хто мав владу в Америці; не формальну владу, пов’язану з виборними державними посадами, і не фабриканти, для яких ця депресія мала катастрофічні наслідки, а ті, хто отримав владу разом з грішми. Чи назвав цих людей Дональд Трамп? Назвав, але досить невиразно: «Надто довго невелика купка людей у столиці насолоджувалась лаврами влади, а народ за це платив». Тобто, навіть у Сполучених Штатах складно називати речі своїми іменами.
Для чого було сплачено таку ціну? Як на мою думку, то для того, щоб створити на Сході Європи озброєний до зубів осередок агресії, спрямований проти Європи Західної. І створили. На момент початку Другої світової війни кількість новітнього озброєння у Радянського Союзу в рази перевищувала кількість озброєння решти світу. Тоді чому ж перебіг війни був таким трагічним для Радянського Союзу? Лідери країни, що мали лише початкову освіту, інакше воювати не вміли, а народ, який цих лідерів переважно ненавидів, помирати за них не бажав. (Сталін мав лише незавершену середню духовну освіту: чотири роки духовної семінарії, перед тим шість років вчився у чотирирічному духовному училищі. Предметами там були: закон божий і священна історія, читання за книжками громадянського і церковного друку, письмо, перші чотири дії арифметики, церковний спів. Думаю, що дій з дробами він не знав. Його улюбленець маршал Г. Жуков мав лише три класи церковно-приходської школи; близький соратник маршал С. Будьоний до школи не ходив; близький соратник і член політбюро, перший маршал Радянського Союзу К. Ворошилов мав два класи церковно-приходської школи).
Цей перелік можна продовжувати довго. Навіть спадкоємець Сталіна на посаді генерального секретаря комуністичної партії Радянського Союзу М. Хрущов до школи не ходив. Тобто, слова партійного гімну: «Кто был никем — тот станет всем» були не просто словами.
Тоді цивілізований світ дорого заплатив за модернізацію Радянського Союзу. Ті сили, що модернізували і озброїли Радянський Союз перед Другою світовою війною, років через тридцять після неї вдруге вдалися до тієї ж акції, але вже щодо Китаю. Модернізація Китаю в принципі не змогла б відбутись без максимального сприяння хазяїв світових грошей, без експорту в Китай цих грошей і сучасних західних технологій. Цього разу індустріалізація Китаю нібито не мала таких катастрофічних наслідків для Західного світу. Просто ту лихоманку, що струсила Європу і США на початку тридцятих років, розтягнули на півстоліття. ВВП США і інших провідних держав Заходу весь цей час нібито зростав. Але щойно розпочалась модернізація Китаю у сімдесяті роки минулого століття, як це зростання стало символічним — у межах одного-двох відсотків. І чи було воно взагалі реальним? Але це нібито зростання мало приховати від громадськості той простий факт, що реальне виробництво у США і деяких європейських країнах усі ці роки стрімко скорочувалось. Американські і європейські заводи масово перекочовували до Китаю. На підтвердження знову наведемо слова Дональда Трампа: «Десятиліттями ми збагачували іноземну промисловість на шкоду американській. Ми витрачали трильйони доларів за океаном, поки американська інфраструктура приходила у занепад. Ми робили інших багатими, в той час як наше власне багатство, сила і впевненість випаровувались».
|
Швидке зростання економіки Китаю з кінця 1970-х |
Чому це було зроблено? Один із варіантів відповіді — для стримування СРСР, який після Другої світової війни не зменшив своєї агресивності, перекинувши її на весь світ. Спочатку було модернізовано Японію, думаю, з цією ж метою. Але вперте небажання Японії ставати військовою потугою Азії, мабуть, змусило розглянути інші варіанти. Китаю, здається, роль військової потуги вже не тільки Азії, а й цілого світу, подобається і він швидко нарощує свій військовий потенціал. Причому, темпи зростання військових видатків (навіть за офіційними даними) значно перевищують темпи зростання ВВП. Китайська армія тепер є добре оснащеною і найчисельнішою у світі. Формально військові видатки Китаю в кілька разів менші за військові видатки США, хоча і значно перевищують російські. Але за яких це часів яка-небудь комуністична країна повідомляла про свої реальні військові витрати? Краще було б казати, що ми взагалі не знаємо про військові видатки Китаю. Якщо його ВВП десь уп’ятеро перевищує ВВП Московії, армія — вдвічі, мобілізаційний потенціал — вдесятеро, то про який баланс сили між Китаєм і Московією може йти мова? До того ж області Московії, що прилеглі до території Китаю, переважно є економічно депресивними. Як і чим їх захищати? Як би цього не хотіла уникнути Московія, але остаточно її доля вирішуватиметься саме на Сході і навряд чи на її користь.
Чи сучасна Московія є загрозою для Сполучних Штатів Америки? Безумовно є, і не тільки для них, а й для будь-якої країни, що становить для Московії хоча б який-небудь інтерес чи складає конкуренцію. Але чи Московія є найбільшим у світі викликом для Сполучених Штатів? Про це не прийнято казати, але найбільшим викликом для США є, безумовно, Китай. Саме він може позбавити Америку ролі світового лідера, забравши у неї друкарський верстат для світових грошей і залишивши її наодинці із залишками колись колосального власного матеріального виробництва.
У цьому зв’язку зрозуміле бажання Дональда Трампа домовитись з Московією. Щоправда, не лише американський президент, але й більшість провідних західних лідерів і політичних діячів не бажають усвідомити, що домовитись з Московією неможливо. Це країна, де слово традиційно нічого не варте ні на рівні державних діячів, ані на рівні пересічних громадян. Якщо до розпаду Радянського Союзу Сполучені Штати намагались його стримати за допомогою Китаю, то тепер є сенс спробувати стримати Китай за допомогою Московії. Оскільки ліки (Китай) виявились більш небезпечними за хворобу (Московію), то доцільно їх поміняти місцями. Тому США однозначно не зацікавлені у подальшому демонтажі Московії на етнічно однорідні нові незалежні держави. Крім того, надто багато матеріальних і політичних ресурсів вони інвестували в цю країну протягом двадцятого століття, щоб так легко погодитись на її політичне банкрутство. Я б ще додав, що, на мій погляд, сьогодні саме Сполучені Штати Америки є головним гарантом територіальної цілісності і державної незалежності Московії. Налагодження стосунків з Кремлем — це не відкриття Дональда Трампа. Попередня адміністрація Білого дому виступала не проти Московії, чи за її демонтаж, а проти конкретного лідера цієї країни і її правлячої еліти, в основі якої спецслужби і силові структури. Саме така структура влади була характерна для Орди, з якої вийшла Московія. Тепер, на мій погляд, Московія просто повернулась до свого природного стану.
Чи вплине позиція США на долю Московії? А чи вплинула позиція США у 1991 році на долю України? Адже 41-й президент США Джордж Герберт Вокер Буш у своєму виступі перед українським парламентом у 1991 році закликав українську правлячу еліту і український народ не йти на розрив з Московією, не проголошувати незалежність України. Але ми відчували свою силу і не дослухались до порад. Україна стала незалежною і тепер саме США надають Україні найбільшу економічну, політичну і військову підтримку на цьому шляху. Щоправда, після закінчення Першої світової війни, коли країни Антанти на чолі зі Сполученими Штатами Америки вирішували долю післявоєнної Європи, точніше на чолі з американським президентом Вудро Вільсоном, і створили цілий ряд нових незалежних держав за принципом «один народ — одна держава», незалежній Українській державі не знайшлось місця на політичній мапі Європи. Думаю, що не знайшлось би місця і для незалежної Польської держави, але поляки зуміли відстояти себе у війні з Московією, а українці — ні. Власне, сила є вирішальним аргументом у всіх політичних колізіях, решта ж відіграє лише допоміжну роль. Україна і Польща були економічно і культурно найрозвиненішими частинами Російської імперії.
|
Перша світова війна. Падіння імперій |
Перша світова війна знищила Німецьку, Австро-Угорську і Османську імперії. Досить легко було поставити крапку і в існуванні Російської імперії. Для цього достатньо було утворити ще і такі незалежні держави як Україна, Білорусь, надати незалежність народам Кавказу і Середньої Азії. І ми б назавжди забули про імперію, яка з приходом в ній до влади більшовиків перетворилась, за висловом американського президента Рональда Рейгана, в імперію світового зла. І в прокляття людства — це вже мої слова. Саме для того, щоб зберегти економічну потугу цієї імперії, їй зберегли її економічне серце — Україну. Так я думаю. А щоб зрозуміти таке ставлення до збільшовиченої Російської імперії, наведу таку цитату непересічного представника ділових кіл Америки і цілком типового у своїх поглядах на Московію. «Шановний пане президенте, я симпатизую радянській формі правління, як найбільш підходящій для російського народу», — з листа президенту США Вудро Вільсону від 17 жовтня 1918 року, тобто напередодні післявоєнного облаштування Європи, від Вільяма Лоуренса Сандерса, президента корпорації «Інгерсолл-Ренд», директора корпорації «Америкен Інтернейшенел» і віце-голови правління Федерального резервного банку Нью-Йорка. Банку, без якого індустріалізація Радянського Союзу, на мою думку, була б неможливою.
Другою можливістю сприяти переродженню Радянського Союзу у нормальну державу була б неучасть Західного світу в індустріалізації Радянського Союзу. Остання була б неможливою у тих нелюдських формах, у яких вона відбувалась, без сприяння фінансового капіталу Західного світу, без інформаційного прикриття Радянського Союзу західними засобами масової інформації (за винятком засобів масової інформації Німеччини). Зокрема, саме західні засоби масової інформації приховували від світової громадськості правду про голодомор в Україні і масовий терор в усьому Радянському Союзі. Зауважу, що ці засоби масової інформації непідконтрольні державі у жодній країні Західного світу. І тому не на держави слід покладати відповідальність за таку інформаційну політику.
Індустріалізація була не єдиним внеском у створення військової надпотуги Радянського Союзу. Широко відомий в світі американський науковець Ентоні Саттон у своїй книзі «Національне самогубство» наводить документ Державного департаменту США під номером 800.51 W89 USSR/247. Документ являє собою звіт посла Джозефа Е. Девіса від 17 січня 1939 року про завершення робіт з підготовки таємної угоди. Знайдений Е. Саттоном документ ніколи не був спростований і навіть підданий сумніву. Але щоб не виникало навіть найменших сумнівів, Е. Саттон надає читачу масу супутніх договорів, розпочинаючи з документа Держдепартаменту США N 711.00111 — угоди, підписаної в березні 1939 року про участь США в будівництві радянських підводних човнів. Далі він наводить нескінченні списки американських стратегічних поставок до СРСР. Цей список передвоєнних американських стратегічних постачань можна порівняти тільки з нескінченним списком стратегічних постачань під час війни.
Напрошується припущення, що передвоєнний Радянський Союз був виплеканий Сполученими Штатами Америки. Тому не варто сподіватись, що Сполучені Штати сьогодні свідомо зрадять своє дітище. Але будьмо абсолютно впевненими, що Сполучені Штати ніколи не зрадять і свого головного союзника — об’єднану Європу. Якщо ми й далі прямуватимемо до Європи, при цьому зовсім не обов’язково належати до неї формально, то вони не зрадять і нас. Я думаю, що вони ніколи не дозволять просування кордонів так званого «Руського світу» далі на Захід.
Дональд Трамп у своїй промові сказав: «Ми нікому не намагаємося нав’язувати свій спосіб життя. Нехай краще наш приклад стане для всіх сяючим маяком. Ми засяємо провідною зіркою і нехай інші йдуть за нами». Досконалі слова правого лідера правої сили, і у якому ж контрасті вони знаходяться з діями іншого лідера держави, який намагається просувати кордони «Руського світу» за допомогою танків і ракетних установок залпового вогню і при цьому клянеться в любові до братнього народу.
У Дональда Трампа не пролунало жодного загравання з етнічними меншинами Америки. Замість цього прості і впевнені слова: «Неважливо, який у нас колір шкіри, чорний чи білий, у наших жилах тече однакова червона кров патріотів. Ми всі маємо ті самі свободи і ми шануємо той самий великий прапор Америки. І коли народжуються діти, чи то в Детройті, чи в Небрасці, вони дивляться на одні й ті ж зорі у небі, вони мріють про одне й те саме. І в них вирує життя одного й того всевишнього творця».
А наступні його слова могли б прозвучати і з вуст нашого президента — як програма його дій, як дороговказ для України: «Я буду боротись за Вас кожним своїм подихом і я ніколи не підведу Вас. Америка (Україна — авт.) знову почне перемагати, причому так, як ніколи раніше. Ми повернемо робочі місця, повернемо наші кордони, повернемо наше багатство і наші мрії. Ми побудуємо нові дороги, шосе, мости, аеропорти, тунелі і залізничні шляхи через усю нашу прекрасну країну. Ми заново відбудуємо нашу країну руками американців (українців — авт.) і американською (українською — авт.) працею… 20 січня 2017 року увійде в історію як день, коли народ знову став правителем нашої нації. Сьогодні ми передаємо владу від Вашингтону Вам — народу».
Чи може такий президент зрадити Україну? Моя відповідь — ні!
