Богдан Соколовський
Сумна, майже трирічна історія російсько-українського військового протистояння в Криму і на Донбасі, особливо за напруженої нині ситуації в Авдіївці, викликає жвавий обмін враженнями про недостатній рівень нашої захищеності, односторонню дискусію про АТО (війна чи операція?), невиправдану «делікатність» країн Заходу та міжнародних організацій тощо. Все це якось змушує думати, що в основному Російську Федерацію побоюються через її ядерний потенціал. Бо й справді, ще ніхто не розтлумачив, якою має бути адекватна відповідь окупованої неядерної України чи занадто розважливого Заходу ядерній Росії в тому разі, якщо вона спробує застосувати її. Інакше кажучи: в основному «каменем спотикання» таки є цей російський «жупел», що викликає острах перед Росією і в Україні, і в усьому світі.
Вже довгий час український Крим окупований і анексований Росією, обставини на Донбасі взагалі не мають адекватного визначення, а збройне протистояння по суті практично не змінюється: то вгамовується, то навпаки — загострюється. Що далі зберігатиметься таке становище, то гірше буде Україні, а це у повній мірі задовольняє Росію і збільшує втомленість від нас на Заході. Здається, що ця криза застигла і не припинятиметься роками.
Напрошується думка, що для її припинення Україні треба адекватно відповісти на російське «ядерне питання». Не дарма останнім часом пожвавішав аналіз теми «відновлення» ядерного статусу нашої держави. Про це почали балакати багато політиків, у тому числі й окремі народні депутати України.
З цього приводу треба сказати наступне.
По-перше, мова може бути лише про набуття Україною ядерного статусу, а не про його відновлення. Адже Україна ніколи, включно з періодом від відновлення незалежності у 1991-му році і дотепер, такого статусу не мала. На нашій території певний час лише знаходилася ядерна зброя іншої держави — СРСР.
Є підстави для ствердження, що українська нація, у порівнянні з іншими, зробила чи не найбільший інтелектуальний внесок у створення радянської ядерної зброї. Однак, після розпаду радянської імперії, ми вирішили її здихатися. Зокрема, «розтрубили» всьому світові, що не могли нею обходитися, оскільки засоби управління були не у нас, а іншої думки своїх фахівців не хотіли чути і навіть ігнорували її. Тобто, намагалися показати всьому світові, що у нас немає фахівців, спроможних дати раду з ядерною зброєю. І світ адекватно і з готовністю на це прореагував. Врешті-решт, всі ядерні боєголовки, включно з тактичними, з України були вивезені.
По-друге, немає жодного сумніву в тому, що РФ по-справжньому замислилася б, перш ніж нападати на Україну, що має ядерну зброю. Однак, немає ніякої гарантії того, що ядерна Росія врешті-решт не напала б на таку Україну. Як наслідок — світ міг би бути свідком збройного протистояння із можливістю застосування ядерних засобів з обох сторін. Хоча й ніхто не може гарантувати, що РФ не застосує таку зброю проти нас у односторонньому порядку. Адже сподіватися або намагатися зрозуміти логіку дій росіян — справа, щонайменше, безперспективна і невдячна.
Отож, наявність в України ядерної зброї ще не гарантує неможливості російської агресії з її застосуванням.
По-третє, безумовно, що Україна здатна виробляти й володіти ядерною зброєю. Але не варто забувати, що ми, створюючи свою ядерну бомбу, будемо порушувати всі наші зобов’язання перед світом про невиготовлення й нерозповсюдження ядерної зброї та її компонентів. І байдуже чи підписанти від нашої держави брали на себе такі зобов’язання добровільно, чи їх хтось змушував — нинішню проблему таким з’ясовуванням не вирішити. Це, безумовно, треба знати, принаймні, аби не допускати подібних помилок у подальшому. І тут треба наголосити, що це винятково українська справа! Ніхто у закордонні у цьому не зацікавлений і нічого не робитиме.
Також варто підкреслити, що з моменту ухвалення рішення про створення своєї ядерної зброї з нами перестали б працювати всі цивілізовані країни, відмовилися б від фінансових інвестицій усі міжнародні фінансові інституції, в т. ч. припинили б кредитування. Тобто, в разі створення української ядерної зброї сплачувати за такий проект повинна була б Україна. А це від декількох мільярдів до декількох десятків мільярдів доларів США…
Крім цього, створення ядерної зброї пов’язане із впровадженням технологій 40-х — 50-х років минулого століття. Тобто, де-факто йдеться про повернення нашої держави до минулого технологічного рівня за великі кошти. Чи є вони у нас? І чи підтримає народ України цей проект?
І дуже важливим у цьому плані постає питання, якого уникають усі прибічники ядерних бомб: а що робити в «сірий період», тобто в момент від прийняття рішення про створення ядерної зброї до її реального створення, тоді, коли ми можемо бути практично відкриті, не захищені ні від авіа-, ані від ракетних ядерних уражень, коли свого ядерного озброєння ще немає? А це тривалий час — роки. І ще не можна забувати, що в такому випадку від нас відреклися б практично всі закордонні партнери, не було б ані фінансового, ані військового і т. д. співробітництва. Тобто, повна міжнародна ізоляція, коли ніхто навіть теоретично не допоміг би нам у захисті. Адже зрозуміло, що всі зацікавлені, в т. ч. агресор, обов’язково знатимуть про таке наше рішення.
Словом, створення української ядерної зброї зупинило б розвиток України та навіть відкинуло б назад, що вигідно насамперед Росії.
По-четверте, а ось було б дуже цікаво ініціювати та розробити технологію 21-го століття — з нейтралізації ядерної зброї. І запровадити її, тобто освоїти виробництво і поставити в ЗС України відповідні засоби з цієї нейтралізації. Особливо привабливим був би такий проект в рамках Балто-Чорноморської дуги. Ефективні засоби з нейтралізації лише 15-20 % ядерної зброї вже посіяли б паніку в середовищі агресора. А в разі ще вищої ефективності — і поготів. Важливо, що в такому випадку не припинялася б міжнародна співпраця за участю України протягом так званого «сірого періоду», тобто в період з моменту ухвалення рішення до створення згаданих засобів з нейтралізації. Інакше кажучи: ніколи не було б реальних перешкод Україні щодо співпраці з партнерами, в т. ч. — щодо військового співробітництва з практичного захисту нашої території. Наприклад, ніщо не заважає поставити рішення і роботу зі створення нейтралізаційних засобів у залежність від готовності реально захистити українську територію від потенційного російського ядерного удару.
Очевидно, що така ініціатива серйозно підвищила б міжнародний авторитет України у світі, що особливо важливо тепер, коли багато говориться про те, чи є вона суб’єктом чи об’єктом міжнародної політики. Це позитивно вплинуло б на утвердження авторитету української науково-технічної школи, адже йдеться насамперед про найбільш сучасні науково-технологічні досягнення. Очевидно, що таку ініціативу України вітали б цивілізовані та демократичні держави, які мабуть захотіли б бути співвласником такої розробки і могли б брати участь у фінансуванні проекту. Варто також зауважити, що згадані засоби нейтралізації ядерної зброї, в разі їх створення, були б високоліквідними й на світових ринках озброєнь і таким чином видатки на їх створення були б повністю або частково компенсованими.
Отже, є декілька варіантів адекватної відповіді на російську ядерну загрозу. Очевидно, що зараз ніхто не зможе об’єктивно прорахувати який з них найгірший, а який — найкращий.
Можна, звичайно, просто скласти руки і далі просто боятися російської ядерної зброї, втрачаючи при цьому свій авторитет, та налаштовуватися до ведення багаторічної війни з Росією на українській території з усіма подальшими наслідками тощо. А можна вдатися до практичних кроків. Зокрема, шукати адекватну відповідь на російську ядерну загрозу, якої може бути чимало: від елементарного ядерного озброєння до засобів з нейтралізації ядерної зброї окупанта.
Найбільш об’єктивно з цього приводу може визначитися спеціальна комісія, в т. ч. за участю реальної науково-технічної еліти України. Така комісія дасть оцінку нашим можливостям і наслідкам. Очолювати такий орган має громадянин, якому повністю довіряють і в Україні, і за кордоном. При організації такого проекту міг би знадобитися досвід з організації «Манхеттенського» ядерного проекту. І навіть більше — залучення справжніх українських науковців і техніків до вирішення такої особливо важливої для нашої держави проблеми сприяло би відновленню значимості української науки, техніки та науковців, що само собою є важливим аспектом майбутнього української державності.
