|
Марія Волощак — багаторічний літературний редактор, член Національної спілки журналістів України, Асоціації мовців України, авторка посібників «Неправильно — правильно. Довідник з українського слововживання», «Збірник мовностилістичних порад лінгвістів, літературознавців, публіцистів», «Складні випадки правопису та відмінювання прізвищ і географічних назв», «Особливості правопису, відмінювання та походження імен», співавторка книжки «Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей». У вітчизняних часописах веде постійну рубрику з питань культури української мови. |
Нашу розмову ми записали нещодавно, у переддень міжнародного свята рідної мови. Висловлені нею думки, на мій погляд, не менш цікаві за «посили» наших можновладців, а часом і незрівнянно корисніші. Бо дають змогу не лише подивитися на себе збоку, а й отримати відповіді на деякі запитання стосовно так званої мовної політики, що періодично виникають у нашому суспільстві. А зважаючи на роль мови в житті українців, її можна вважати геополітичною компонентою нашої державності.
— Пані Маріє, ваше знання української мови — досконале? Чому так запитую: у кожного з нас є кумир, на якого ми намагаємося рівнятися, брати приклад. Але якщо ви знаєте мову, то кумир вам не потрібен. Чи я не маю рації? І як вивчити українську бездоганно, наприклад, так, як знаєте її ви?
— Немає такої людини, яка знала б рідну мову бездоганно. Недарма кажуть, що чужу мову можна опанувати за порівняно короткий проміжок часу, а рідну треба вивчати ціле життя. Тому словники, довідники не просто мої помічники, а найближчі друзі. Позаяк часто ними послуговуюся, редагуючи книжки, то мають, м’яко кажучи, не дуже привабливий вигляд. Вони вкрай пошарпані, але для мене найкращі, найцінніші. Напам’ять уже знаю де, на якій сторінці шукати підтвердження моїх правок, приміром, у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови», у мовознавчих посібниках знаних авторів «Українське слово для всіх і для кожного», «Антисуржик», «Словник-довідник з культури української мови», «Українське слово у вимірах сьогодення», «Складні випадки вживання слів», «Розмовляймо українською», «Мовна норма: знищення, пошук, віднова», «А українською кажуть так…»
Дуже часто заглядаю і в тритомний «Російсько-український словник», виданий 1968 року, під час «хрущовської відлиги». Відомий мовознавець Олександр Пономарів назвав його прогресивним явищем в українському словникарстві, що дав змогу очистити нашу мову від численних недолугих рекомендацій.
До речі, тексти редагую тільки в роздрукованому вигляді. Кожну свою правку я маю бачити на папері. Щоб могла, як то кажуть, доторкнутися до неї. Тому раджу усім, хто хоче поглибити свої знання з мови, читати якнайбільше різноманітних книжок, але не в електронному варіанті, а «живих», до яких можна заглянути, доторкнутися руками, коли перегортаєш сторінки. Що більше читаєш, то більше збагачуєшся і мовними скарбами, і духовними.
— Гадаю, ви чули виступ професора Павла Гриценка 13 грудня 2016 року на засіданні Конституційного суду, де розглядалась справа щодо конституційності Закону України «Про основи державної мовної політики». Що ви на це можете сказати?
— На жаль, не чула цього виступу, тому не можу його прокоментувати.
— Гаразд, тоді, на ваш погляд, чому українська мова стала політичною проблемою?
— Бо щойно на обрії з’являються вибори — і можновладці, політики одразу ж згадують про мову. Кажуть, що вона роз’єднує східних і західних українців. Неправда! Не тільки на заході, а й на сході України стає престижно розмовляти гарною українською мовою, приходить розуміння того, що добре знання мови — важлива професіограма людей різних спеціальностей.
Східні патріоти українського слова не зважають на залякування, брехливі заяви політиків і докладають усіх зусиль, щоб опанувати рідну українську мову. Якось в одному інтерв’ю, ще давніше, мене запитали, які області найбільше замовляють практичні мовознавчі посібники «Неправильно — правильно», і я відповіла — Донецька і Луганська. Серед замовників тоді були редакція газети «Гірняк» (м. Торез), Донецьке музичне училище, Донецький інститут туристичного бізнесу, Донецький педагогічний коледж, Сніжнянський гірничий технікум, Науково-дослідний інститут «Респіратор», Слов’янська міська бібліотека, ТОВ «Епіграф» (м. Донецьк), Макіївське педагогічне училище, Краматорський професійний торгово-кулінарний ліцей, Луганська обласна рада, Коледж Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля (м. Луганськ), Краснодонський промислово-економічний коледж.
— Будь-яка мова постійно розвивається, змінюється значення слів, правопис. Чи не можна вважати, що пресловутий суржик стане колись «академічним»?
— Ніколи він не стане «академічним». Бо, на відміну від діалектних елементів, що збагачують мову, суржик — хвороба мови. Про сучасний стан української мови влучно сказала геніальна поетеса Ліна Костенко: «Мова — це також обличчя народу, воно тяжко спотворене».
Безперечно, наголошує відомий мовознавець Олександра Сербенська, є свої закони розвитку контактуючих мов, зокрема української та російської. І коли людина вводить у своє мовлення слова і словосполуки іншої мови, не руйнуючи граматичної основи, фонетичних особливостей української, оберігає її красу, користується її невичерпним лексичним і фразеологічним багатством, то такий процес природний і не викликає заперечень. Однак не можна довільно змішувати слова української та російської мов, відмінюючи слова і сполучаючи їх за зразком російської. Бо скалічена мова отуплює людину, зводить її мислення до примітива. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує.
Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалася упродовж віків. Українська мова вижила попри заборони, переслідування, зневажливе ставлення, підступні дії. Фонетична розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, синтаксична гнучкість, величезні словотворчі можливості дістали загальне визнання 1934 року у Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська посіла третє місце (на першому — французька, на другому — перська).
— Давно і з цікавістю спостерігаю за ентузіазмом, з яким ви видаєте друком свої практичні посібники — «Неправильно — правильно. Довідник з українського слововживання», «Збірник мовностилістичних порад лінгвістів, літературознавців, публіцистів», «Складні випадки правопису та відмінювання прізвищ і географічних назв», «Особливості правопису, відмінювання та походження імен». Ціни не складеш їм. Своїм знайомим я їх позичаю для користування, зазначаючи при цьому, що не більше, ніж на 2–3 дні з обов’язковим поверненням. Скажіть-но відверто: такий попит на них через прагнення наших громадян знати мову досконало, чи вони стають такими безцінними внаслідок скромних тиражів?
— Щодо скромних тиражів. Аби не бути голослівною, наведу цитату з журналістського відгуку «Вправно про «Неправильно» після виходу третього видання Довідника з українського слововживання у 2007 році: «Наклад довідника, зважаючи на величезний попит, вельми скромний — 10 000 примірників. Засноване авторкою видавництво планує додрук, але тільки тоді, коли з’являться кошти від реалізації вже виготовленого накладу. Чекати, як випливає з викладеного вище, начебто недовго, а все ж… Чи не принизливою є сама постановка питання? Кому потрібен додатковий наклад книжки, яка має бути настільною в кожного, хто, так чи інакше, має справу з мовою, живим мовленням? Марії Волощак чи українській державі? Вітаючи авторку з новим надзвичайно корисним виданням, адресуємо це нериторичне запитання тим службам і відомствам, які цілком могли б збільшити згаданий наклад «Неправильно — правильно» щонайменше на два нулі».
Після цієї публікації одразу ж зателефонували «регіонали» з Донецька і запропонували видрукувати «Неправильно — правильно. Довідник з українського слововживання» дуже великим тиражем для бібліотек, шкіл Східної України. Я відмовилася від цієї пропозиції, бо вони наполягали, аби у книжці було вказано, що вона побачила світ завдяки підтримці Партії регіонів. Хоч потім багато хто з журналістів, мовників гнівно переконували мене, що я вчинила злочин, бо не посприяла українізації Східної України.
Мушу сказати, що навіть тепер, у цей скрутний час, телефонують замовники з Донецької області і просять надіслати їм практичні посібники. Мені, повірте, уже ніяково пояснювати Олександрові Білому із Соледара (він уп’яте замовляє довідники), Григорію Чості з Краматорська, Федорові Псенюку з Новогродівки, Любові Агамер’янц із Слов’янська, що я три роки не можу видрукувати жодного посібника, бо не маю коштів. Зате маю блокнот, що постійно поповнюється прізвищами замовників з усіх куточків України, які уже не вірять, що невдовзі дочекаються обіцяних посібників. І коли кілька днів тому почула у слухавці голос багаторічного шанувальника моїх довідників — завідувача кафедри з Тернопільського національного економічного університету, то розпачливо просила його знайти справжнього національно свідомого мецената, що допоміг би видрукувати ці книжки. Бо ні міністерські чиновники, ні депутати не відреагували на мої листи-прохання долучитися до видання вказаних практичних посібників. Хоч в інших країнах, якщо довідники мають попит, то держава допомагає їх видати. Коли отримувала гриф Міністерства освіти і науки України в Інституті інноваційних технологій, то Неоніла Шинкарук попросила залишити по одному посібнику для працівників їхнього відділу і зазначила, що ці практичні посібники мають бути в кожній бібліотеці навчального закладу.
А наразі нові замовники можуть ознайомитися з цими практичними посібниками тільки на моєму авторському сайті.
— Щоразу кидаючи оком на оголошення чи рекламу у містах, переглядаючи телевізійні тексти повідомлень, слухаючи радіожурналістів, не перестаю дивуватися елементарним граматичним помилкам, запозиченим іншомовним словам. Цей «антиграматичний» процес, на ваш погляд, закономірний? Якщо так, то про що це свідчить?
— Звичайно, закономірний. І знову для підтвердження — фрагмент із газетної публікації: «Нещодавно пощастило побувати на одній цікавій прес-конференції на тему «Швидка мовна допомога». Для поповнення арсеналу фаховості у боротьбі з безграмотністю Фірма літературного редагування і перекладів поставила собі за мету надавати швидку мовну допомогу рекламодавцям, депутатам, бізнесменам та й просто громадянам. Здавалося б, що попит на такі послуги має бути шалений, але, на превеликий жаль, поки що ні. За словами пані Марії, нещодавно вона проредагувала невеличку рекламну листівку і знайшла близько 30 помилок, надіслала на вказану адресу з пропозицією скористатися послугами фірми, але відповіді так і не отримала. Схоже, що рекламодавцям все одно грамотно чи безграмотно оформлена їхня продукція. Знаю, що за кордоном (до нас ще не дійшло), зокрема в ОАЕ, якщо кинеш сміття на вулиці, заплатиш штраф розміром 180 доларів. От якби у нас: вивісив своє «рекламне сміття» у метро чи на біг-борді — заплатив штраф. Проблема безграмотності є не лише у рекламному бізнесі, а й у суцільному незнанні літературної української мови політиками, держслужбовцями. Але поки що немає ні зацікавленості, ні стимулів, ні санкцій для вивчення своєї ж мови. Без ефективної державної мовної політики та державної підтримки окремі ентузіасти цю кризу не подолають».
Минуло аж 10 років після публікації цієї статті, а таке враження, що видрукувана вона вчора. І далі надсилаю банкам, елітним клубам їхні неграмотні реклами, виправляю помилки, пропоную співпрацю, але жодного разу ніхто не відгукнувся, навіть не подякував. Таке враження, що живемо в країні з глухими політиками, сліпими бізнесменами. Ще більше утвердилася в цьому, коли прочитала в одній дуже цікавій книжці, яку редагувала для одного київського видавництва: «Найгірше, коли нами правлять девіанти — люди, позбавлені совісті. Вони можуть досягти і таки досягають суспільного успіху за допомогою раціонального аналізу витрат і вигод стосовно того, як маніпулювати людьми для свого власного збагачення. Маючи видатні здібності розуміти інших і передбачати ймовірні наслідки різних дій, вони можуть перехитрити інших людей, щоб отримати те, чого прагнуть. Проблема в тому, що девіанти цілковито позбавлені жалю й почуттів до інших людей, і лише раціональний розрахунок стосовно власних інтересів не дає їм змоги завдати шкоди іншим людям».
— Чим загрожує неточне, неграмотне вживання слів? А може, немає потреби у правильному користуванні мовою — нехай недолугого буде видно здалеку, щоб розумний знав з ким варто мати справу, а на кого не слід витрачати часу?
— Ні, це неправильна позиція. Як наголошують мовознавці, тривалий час серед багатьох українців українська мова не виконувала функцій рідної мови, якою думають, спілкуються в усіх сферах життя, мріють і снять, радіють і сумують. Тому насамперед треба докласти всіх зусиль, щоб виробити в них навички правильного вживання мовних засобів, навчити їх виявляти помилки і очищати своє усне й писемне мовлення від тих елементів, що спотворюють його. Нашою національною хибою й далі залишається той глибоко шкідливий стан, коли найавторитетнішим джерелом знання мови стає: «Бо в нас так говорять!» чи «А мені так подобається». Однак не все, вживане на українському мовному терені, є надбанням сучасної української літературної мови, застерігає відомий мовознавець Олександра Сербенська. Нашою державною політикою ще не стало гасло «Все зробимо, щоб українське слово було прекрасним і мудрим»… Як ви думаєте, яку мову найбільше у світі захищають?
— Якщо відповім, що російську…
— Японську! Хоч Японія — мононаціональна і, по суті, моноетнічна держава, а є на островах спеціальна державна установа, яка дбає про чистоту і культуру японської мови. Вона періодично складає реєстри неологізмів та слів іноземного походження; по телебаченню, крім «мильних опер», ідуть фільми і навіть серіали на лінгвістичну тему.
А знаєте, чим загрожує неточне, неграмотне вживання слів, наприклад, у Франції? Кожен її громадянин може подати до суду на газету за вжите без потреби англійське слово — і в разі виграшу судового процесу видання зазнає чималих фінансових збитків. У Польщі, як і у Франції, офіційне вживання кожного іншомовного слова визначає спеціальна комісія з тридцятьох провідних мовознавців. За забруднення мови термінами чужого походження з винних можна стягнути штраф до 30 тис. доларів. Закон зобов’язує замінити польськими всі іноземні слова на рекламних носіях, у вуличних вітринах, назвах крамниць, кафе, інструкціях для користування товарами і на їхньому упакуванні та в інших документах. Передбачено також штрафувати депутатів польського сейму за публічну лайку, що акцентується у посібнику «Мовна норма: знищення, пошук, віднова». А група німецьких мовознавців та літературознавців, розпочавши кампанію «За чистоту німецької мови», запропонувала на засіданні Німецької академії мови і літератури відмовитися від уживання 4000 англізмів у царині поп-музики, реклами та комп’ютерів і замінити їх німецькими.
— На ваш погляд, хто з нашої політичної, так званої, еліти з повагою ставиться до рідної української мови? І чи вам особисто випадало з такими громадянами співпрацювати?
— Три роки тому свободівці долучилася до видання мого практичного посібника «Особливості правопису, відмінювання та походження імен». Можна сказати, що мені просто пощастило. Народний депутат Михайло Головко допоміг видрукувати для своїх виборців і нове четверте видання Довідника з українського слововживання «Неправильно — правильно», за що я йому дуже вдячна. Бо, крім цього депутата, який не на словах, а насправді дбає про чистоту і розвиток української мови, ніхто з народних обранців, на превеликий жаль, мене не почув. Хоч багато з них могли б видрукувати мовознавчі практичні посібники і для бібліотек, і для навчальних закладів своїх виборчих округів. Тим паче в книжці було б вказано, що вона побачила світ завдяки підтримці такого-то народного обранця, справжнього українського мецената. До речі, планувався друк «Неправильно — правильно. Довідник з українського слововживання» і для депутатського корпусу Верховної Ради, що, можливо, допомогло б уникнути мовних огріхів і непорозумінь у парламенті.
— Як ви вважаєте, що має спонукати людину до вивчення рідної мови — необхідність, обов’язок, повага до свого національного походження, яку називають патріотизмом?
— Потреба, обов’язок, патріотизм. Вони нероздільні.
— Зізнаюсь вам, що мені рідко випадало спілкуватися зі знавцями української мови. Себе я таким фахівцем не вважаю. Але вперше я був вражений, коли почув виступ українською киргиза викладача-славіста перед аудиторією військовослужбовців у 1982 році в столиці Киргизстану Фрунзе (нині Бишкек). Згодом вже в Україні випадало чути українську з уст фахівців, деяких письменників чи артистів, але, на жаль, нечасто. Знаю тільки кількох таких фахівців, серед них і вас… Скажіть, чому знання української і спілкування лише українською колись було недоліком, а нині мало не злочин, принаймні на сході нашої країни?
— Категорично не погоджуюся з цією думкою. Багато східняків хочуть розмовляти українською мовою, але не мають відповідних практичних посібників. А можновладці не надто цим переймаються, очевидно, чекають, щоб Міністерство освіти закупило й привезло їм. Бо коли нещодавно електронною поштою надіслала листа-пропозицію на адресу Донецької облдержадміністрації з проханням долучитися до друку довідника з українського слововживання «Неправильно — правильно» для бібліотек, навчальних закладів, адміністративних установ Донецької області, у відповідь — листи-запити, чи я звертаюся як фізична особа чи юридична, чи я можу підтвердити електронний підпис, чи… Але жодного зацікавлення рекомендованими посібниками. Як правило, ті, хто отримав мій лист-пропозицію, запитують: який тираж, яка обкладинка, скільки коштує? Позаяк таких запитань я від працівників облдержадміністрації не дочекалася, то, очевидно, у них ще збереглися примірники, що закупили їхні попередники, бо навчальним закладам, бібліотекам, простим громадянам самотужки доводилося замовляти довідники.
Тепер хочу відповісти на першу частину вашого запитання щодо знавців української мови. Колись я редагувала автореферат аспіранта, здається з Нігерії. Він навчався на кафедрі міжнародних фінансів Інституту міжнародних відносин Київського національного університету, з якою я тоді співпрацювала як літературний редактор. Була просто вражена, коли аспірант попросив пояснити йому кожну мою правку. Хоч його знанню української мови могли б позаздрити не тільки українськомовні аспіранти, а й деякі викладачі.
— Чому в Ізраїлі після його заснування впровадження єдиної державної мови обов’язкове, а в Україні цей принцип сприймається як «ущемление прав»?
— Бо ізраїльтяни поважають свою державу. Іврит — державна мова, і ніхто цього не заперечує, не каже, що її важко вивчити, не пропонує якусь іншу мову, не таку складну. В Ізраїлі будь-який захід, навіть весілля, розпочинається і закінчується державним гімном. Співають його не тільки дорослі, а й діти, що запрошені з батьками. Я сама була свідком цього, коли побувала багато років тому на такому весіллі в Ашдоді. Моя подруга Дора, теж літературний редактор, колишня моя співробітниця, запросила мене на весілля свого сина. Я отримала якраз гонорар за перше видання мого довідника «Неправильно — правильно», тож вирішила поїхати. Серед гостей я була єдина українка. Позаяк спілкувалася тільки рідною мовою, то всі, хто підходив до мене, намагалися розмовляти українською, яку чули, мабуть, ще в дитинстві і юності. Була вкрай зворушена, коли в розпал весілля тамада оголосив, що зараз прозвучить в’язанка українських пісень для гості з Києва…
Треба навчитися поважати передусім себе, захищати свою мову скрізь і завжди, гордитися нею. Скажіть, будь ласка, в якій ще державі, крім України, моя рідна мова може мати статус державної? Немає такої країни. Поляки, німці, росіяни, євреї, білоруси, що мешкають в Україні, щасливі, бо мають такі держави. А я можу тільки тут, на рідній землі — Україні, почуватися національно захищеною, бо тут моє коріння.
Якби так склалися обставини і я змушена була б поїхати в іншу державу, то насамперед я намагалася б опанувати мову цієї країни, аби продемонструвати свою повагу до корінного народу, що прихистив мене.
Записав Олег Махно
