20 березня 2018

«Без солідарності Європа не йтиме вперед…»

Боротьба за енергетичні ресурси і їх використання у якості інструменту політичного і економічного тиску на держави-споживачі цих ресурсів має давню історію, що сягає ще подій ХХ-го століття. Особливо ця проблема набула глобального характеру на початку століття ХХІ-го. Достатньо згадати, що сталося з Іраком та Лівією і що сьогодні відбувається в Сирії, Східному Середземномор’ї і в Каспійсько-Чорноморському регіоні. На європейському континенті найбільш драматичним є енергетичне протистояння між Росією і Україною, що, власне, є частиною проблеми у взаємодії між країнами Євросоюзу і Росією в енергетичній сфері.

 

Етапи російсько-української «газової війни»

Російсько-українська газова війна вже триває понад 25 років. 1993 рік став початком відкритого газового конфлікту між Росією і Україною. У лютому 1993 року, коли борг України перед «Газпромом» перевищив 138 млрд рублів, Москва вперше заявила про можливе зупинення постачань газу. Українська влада заявила на це, що перекриє транзитні газопроводи. У відповідь у березні того ж року «Газпром» підписав у Варшаві угоду про будівництво транзитного газопроводу «Ямал-Західна Європа» в обхід України по території Білорусі і Польщі.

Російсько-українська газова війна вже триває понад 25 років
Російсько-українська газова війна
вже триває понад 25 років

У лютому–березні 1994 року зупинки в постачанні російського газу в Україну, а також вимоги повернення боргу шляхом передачі прав на українські газопроводи повторилися знову. Поставки російського газу в Україну продовжилися в обмін на згоду Києва поступитися у спорі з Москвою щодо закордонних активів колишнього СРСР. У 1999–2001 роках Україна продовжувала політику невиправданих поступок. За газові борги вона віддала Росії вісім стратегічних бомбардувальників Ту-160 і три Ту-95МС, близько 600 крилатих ракет Х-22. Після Помаранчевої революції 2004 року у Кремлі вирішили збільшити ціну на газ в 50 дол. за 1 тис. куб. метрів в кілька разів і згодом розпочалося будівництво газопроводів «Ямал-Європа» та «Північний потік» в обхід української території, що призвело до зниження обсягів газового транзиту.

Ціна на російський газ з 50 дол. за 1 тис. куб. метрів у 2005 році зросла до 260 дол. у 2009 році. Таким чином, між Росією й Україною розпочалася повномасштабна «газова війна», в якій Росія застосувала проти України «енергетичну зброю». Наприкінці 2008 року розпочався новий етап «газової війни», в результаті якого з 1 січня 2009 року «Газпром» припинив подача газу для України, а з 5 січня зменшилася його подача для європейських споживачів. З 7 січня транзит російського газу через територію України було повністю припинено і поновлено лише 20 січня, після того, як 19 січня у Москві Ю. Тимошенко і В. Путін ухвалили кабальні для України газові контракти, які вважаються чинними до сьогоднішнього дня. Згідно з цими контрактами, базова ціна за тисячу кубометрів російського газу зросла до 450 дол. НАК «Нафтогаз України» був зобов’язаний купувати щороку 52 млрд кубометрів газу за формулою «бери-або-плати».

21 квітня 2010 року у Харкові В. Янукович і Д. Медведєв підписали нову зрадницьку і ганебну угоду, згідно з якою ціна на газ зменшувалась на 30 % взамін на продовження угоди про оренду російської бази ВМС у Севастополі на 25 років Цю угоду Росія розірвала 2014 року після анексії Криму, і перейшла до нового етапу «газової війн» проти України, що триває донині.

 

Енергетична складова агресії Росії проти України

Здається, в Європі сьогодні вже всі зрозуміли, що Росія використовує свої енергетичні ресурси не тільки з метою отримання економічних дивідендів, але й як інструмент поширення свого імперського політичного впливу на європейські країни. Проте, деякі проросійські політичні сили в цих країнах продовжують потурати російським імперським амбіціям, виходячи зі своїх короткозорих корпоративних інтересів.

Енергетична складова є однією з головних в агресивній політиці Кремля. Анексія українського Криму і російська окупація частини території на Сході України завдали важких втрат для її енергетичного потенціалу. Разом з окупованим Кримом Україна втратила основну частину виняткової економічної зони на шельфі Чорного і Азовського морів, де була ініційована низка проектів з розвідки і видобутку нафти і газу за участю провідних світових компаній — ExxonMobil, Shell, OMV, ENI, EDF та інших. Окупаційна влада Криму захопила українські державні підприємства «Чорноморнафтогаз» і «Укртрансгаз», а також всю нафтогазову інфраструктуру на шельфі Кримського півострова. У 2014 році Україна втратила контроль над основними вуглевидобувними районами на Донбасі (55 шахт в Донецькій області і 42 шахти — в Луганській). Вугілля з цих шахт сьогодні йде контрабандою в Росію.

 

Газопровід «Турецький потік»

На сьогодні найбільш небезпечними для України і Європи є плани Кремля побудувати газопровід «Північний потік-2» з метою припинення транзиту російського газу через українську ГТС до Європи.

Проект газопроводу «Турецький потік»
Проект газопроводу «Турецький потік»

З цією ж метою Росія прокладає газопровід «Турецький потік». Щодо цього проекту, підводна частина якого на сьогодні вже наполовину збудована, то одну з двох його ниток потужністю 16 млрд куб. метрів на рік планується ввести у 2019 році в Південно-Східну Європу через Грецію, але до цього часу немає жодних гарантій, що це станеться. По-перше, через санкції «Газпрому» доведеться самому на 100 % фінансувати «Турецький потік», а також одночасно будувати газопроводи «Силу Сибіру» та «Північний потік-2», якщо до цього дійде справа. За розрахунками самої компанії, у 2019 році «Газпрому» доведеться інвестувати майже 1,9 трлн рублів, при цьому потрібно буде погасити борги на суму понад 20 млрд дол. По-друге, на сьогодні немає жодних гарантій, що газ по другій нитці надійде в країни Південно-Східної Європи у 2019 році, оскільки до цього часу ще немає інфраструктури, по якій Європа могла б приймати цей газ, і невідомо коли вона з'явиться. Справа в тому, що, відповідно до норм Європейської комісії, передбачається, що сухопутна частина другої нитки «Турецького потоку» має виконуватися газотранспортними операторами зацікавлених європейських держав. Однак остаточне інвестиційне рішення ухвалюється тільки після надходження достатньої кількості заявок на бронювання потужностей газопроводу (open season). Однак до цього часу таких заявок немає. Якщо у європейських партнерів не виникне економічного інтересу брати участь у будівництві газової інфраструктури для прийняття російського газу з другої нитки «Турецького потоку», то вона буде залишатися деякий час «сухою» на кордоні Туреччини з Грецією.

 

«Північний потік-2»: хто — «за», і хто — «проти»

Стосовно проекту газопроводу «Північний потік-2», то, згідно з проектом, потужність двох ниток другого «Північного потоку», як і першого, становитиме 55 млрд куб. метрів газу щорічно. Загалом потужність цієї трансбалтійської газотранспортної системи в 4 нитки з Росії до Німеччини становитиме 110 млрд куб. метрів газу, на 32 млрд куб. метрів менше, ніж потужність української ГТС.

Україна є критично важливою для забезпечення газом країн Південно-Східної Європи
Україна є критично важливою для забезпечення газом країн Південно-Східної Європи

Питання будівництва цього газопроводу ще на етапі його проектування викликають гострі дискусії серед політиків і державних лідерів європейських країн, які на сьогодні розділилися на дві групи — на його прихильників і противників. З певними формальними застереженнями щодо необхідності продовження поставок російського газу українською ГТС, проект «Північний потік-2» підтримують якщо не на державному рівні, то на рівні стратегічних нафтогазових компаній такі держави, як Австрія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Чехія, Фінляндія. Ще в середині лютого ц. р. федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель казала, що не бачить в газопроводі «Північний потік-2» загрози енергетичній безпеці Європи. Про це вона в черговий раз заявила 16 лютого, після зустрічі в Берліні з прем'єр-міністром Польщі Матеушем Моравецьким. А. Меркель підкреслила, що її уряд розглядає «Північний потік-2» виключно як бізнес-проект. Позицію А. Меркель активно підтримує федеральний канцлер Австрії Себастьян Курц. Проте в середині березня стало відомо, що А. Меркель підписала документ, який передбачає диверсифікацію поставок енергоносіїв і різке збільшення частки поновлюваних джерел у виробництві електроенергії з нинішніх 33 % до 66 % у 2030 році. Ці цифри зафіксовані в програмі розвитку енергетичної галузі Німеччини, яка є частиною коаліційної угоди між ХДС/ХСС і СДП. Ця програма, на узгодження якої пішло три місяці, була умовою створення коаліційного уряду ФРН. Хоча в документі нічого не говориться про газопроводи, в тому числі про «Північний потік-2», однак присутній намір скоротити енергоспоживання з традиційних джерел на 50 % до 2050 року за рахунок енергозбереження і підвищення енергоефективності в усіх сферах економіки, що йде врозріз із прогнозами «Газпрому» про майбутнє зростання споживання газу в Європі. Таким чином, Німеччина збирається істотно скоротити залежність від російського газу, що ставить під сумнів необхідність будівництва «Північного потоку-2». Позиція Німеччини в питаннях розвитку енергетики в країнах ЄС має без перебільшення визначальне значення, тому слід очікувати, що й інші високорозвинені європейські країни в питаннях розвитку енергетики орієнтуватимуться на Німеччину. І дійсно, 15 березня ц. р. прем'єр-міністр Тереза Мей заявила, що Велика Британія має намір відмовитись від російського газу і шукати інших постачальників в рамках заходів, що вживаються Лондоном проти Москви після скандалу із отруєнням в Солсбері. Але, зважаючи на те, що майже третину споживаного газу Велика Британія отримує з Росії, то очевидно переорієнтація на інших постачальників газу потребуватиме певного часу, можливо від року до двох.

З іншого боку, Велика Британія, Хорватія, Румунія, Польща, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Швеція, Данія і, природно, Україна за підтримки США намагаються зупинити проект газопроводу «Північний потік-2». Станом на початок березня ц. р. Польща, Естонія, Литва, Фінляндія і Швеція поки що не дали свого дозволу на будівництво «Північного потоку-2» в своїх територіальних водах Балтійського моря. У листопаді 2017 року Данія ухвалила закон, яким забороняється проходження російського газопроводу через її територіальні води. Німецька енергокомпанія Uniper припускає, що «Північний потік-2» не буде побудований через позицію Польщі, яка заблокувала створення спільного підприємства «Nord Stream 2 AG» для будівництва газопроводу у складі «Газпрому» та його іноземних партнерів — Shell, OMV, Engie, Uniper і Wintershall. Але після того, як ці партнери відмовилися фінансувати проект, російський монополіст змушений буде зробити це самостійно, витративши 1,75 млрд дол. За оцінками експертів, реалізація всього проекту газопроводу «Північний потік-2» з урахуванням побудови необхідної супутньої інфраструктури обійдеться Росії в 25 млрд євро.

На початку березня ц. р. Союз захисту природи Німеччини (NABU) подав скаргу в суд на рішення гірського відомства міста Штральзунд, що дав добро на будівництво і експлуатацію газопроводу «Північний потік-2» в територіальних водах Німеччини. NABU вважає «Північний потік-2», «клімато-політичним тупиком», оскільки окрім шкоди для екології цей проект може «зруйнувати солідарність і довіру в рамках ЄС». Активісти NABU закликали політиків дистанціюватися від будівництва газопроводу і провести незалежну екологічну експертизу проекту. У разі ігнорування цих вимог, екологи пообіцяли домагатися закриття проекту «Північний потік-2» через суд.

Зустріч В. Путіна з канцлером Австрії С. Курцем
Зустріч В. Путіна з канцлером Австрії С. Курцем

Президент РФ В. Путін і його оточення намагаються представити проект «Північного потоку-2» як такий, який нікому не зашкодить, навіть Україні. Так, 28 лютого, в ході зустрічі з канцлером Австрії С. Курцем В. Путін заявив, що цей проект «не є альтернативою поставкам газу через територію України», а «є абсолютно деполітизованим і суто економічним». Проте, раніше представники «Газпрому» неодноразово заявляли, що після будівництва «Північного потоку-2» і «Турецького потоку» вони «гарантуватимуть» продовження транзиту через українську ГТС в обсязі приблизно 10–15 млрд куб. метрів газу. На думку відомого українського експерта у сфері енергетики, президента Центру глобалістики «Стратегія XXI» Михайла Гончара, для української ГТС, яка має потужність по транзиту 142 млрд куб. метрів на рік (у 2017 році було прокачано 93,5 млрд куб. метрів), «це буде абсолютно збиткове функціонування такої потужної газотранспортної системи». Схоже, що кремлівські стратеги хотіли б і надалі залишати за «Газпромом» використання української ГТС «про всяк випадок».

 

Позиція України

Позиція українського керівництва щодо проекту газопроводу «Північний потік-2» чітка і ясна: Україна категорично проти цього проекту, оскільки у разі його реалізації, вона, по-перше, втратить майже 3 млрд доларів надходжень за транзит газу; по-друге, втративши транзитний потенціал, Україна перестане бути цікавою для Євросоюзу; і, по-третє, збудувавши газопровід «Північний потік-2», Москва розв'язує собі руки для продовження і розширення агресії проти України. Але, на жаль, крім політичних заяв з боку вищого керівництва України проти реалізації «Північного потоку-2», мало що зроблено практично для його блокування. Зокрема, на сьогодні енергетичною безпекою тією чи іншою мірою переймається низка державних установ, відомств і структур, але часто їх діяльність залишається не скоординованою і не узгодженою. Все, що наші урядовці і депутати Верховної Ради можуть, — це просити Євросоюз і США не дозволити «Газпрому» будувати «Північний потік-2».

У разі реалізації проекту «Північний потік-2» Україна втратить майже 3 млрд доларів надходжень за транзит газу
У разі реалізації проекту «Північний потік-2» Україна втратить майже 3 млрд доларів надходжень за транзит газу

Сьогодні голова НАК «Нафтогаз України» А. Коболєв заявляє, що «залучення іноземного партнера в управління українською газотранспортною системою є єдиним шляхом зберегти транзит газу через Україну після завершення будівництва російського газопроводу «Північний потік-2». Очевидно пан Коболєв має на увазі, що саме це може забезпечити західним споживачам російського газу із української ГТС той рівень довіри, який необхідний для відмови від проекту «Північний потік-2». Але ця заява пана Коболєва викликає щонайменше два питання: перше — де був пан Коболєв раніше, чому він озвучив цю «гарну ідею» тільки зараз, а не два–три роки тому, зважаючи на те, що він керує «Нафтогазом» вже рівно 4 роки? Друге питання — який обсяг транзиту газу через Україну може бути вже після завершення будівництва російського газопроводу «Північний потік-2»? Кілька мільярдів кубічних метрів? Маю великий сумнів, що це може бути цікавим для іноземних інвесторів.

Далі читаємо у новинах: «21 лютого 2018 року український уряд почав консультації з міжнародними компаніями, які заявили про бажання брати участь в управлінні українською ГТС. Робочу групу очолює віце-прем'єр-міністр В. Кістіон». Знову виникає питання: а чому український уряд не почав ці консультації ще 2–3 роки тому? Якби він почав ці консультації раніше, то сьогодні, можливо, ми б вже мали солідних іноземних партнерів, які б взялися управляти українською ГТС? Тим більше, що президент П. Порошенко нещодавно зазначив, що «більше, ніж 10 всесвітньо відомих компаній заявили про бажання брати участь в управлінні українською ГТС».

На наш погляд, якщо для України ситуація навколо ГТС має певний політичний контекст, то для «всесвітньо відомих компаній» це передусім бізнес, який має приносити прибутки. Але на які прибутки іноземні партнери можуть розраховувати, якщо тарифи на транзит російського газу через українську ГТС на даний момент дорожчі, ніж тарифи, зазначені в проекті майбутнього газопроводу «Північний потік-2»? Чому замість того, щоб розробити привабливу пропозицію для клієнтів послуг транзиту, український уряд перебуває в стані бездіяльності вже щонайменше два роки? І це в ситуації, коли газотранспортна система України залишається нереформованою та ще й досі інтегрованою в «Нафтогаз». І поки українські урядовці тільки збираються «почати консультації з міжнародними компаніями» та ведуть дискусії щодо того — хто контролюватиме доходи від транзиту газу українською ГТС, якщо він там взагалі буде через пару років, проект «Північний потік-2» неухильно наближається до реалізації. Отже, буде чи не буде «Північний потік-2» реалізований значною мірою залежатиме і від того, чи зможе Україна запропонувати надійну, економічно обґрунтовану альтернативу російському проекту

 

Що візьме гору — солідарність чи меркантильні інтереси?

На даний час в Євросоюзі розглядається затвердження поправок до Газової директиви Третього енергопакету ЄС від 2009 року з метою її застосування до «Північного потоку-2». Якщо положення Третього енергетичного пакету повною мірою будуть поширені на «Газпром», то він, як постачальник газу, втратить право брати участь в будівництві газопроводу. Основна юридична мета Третього енергопакету — не допускати ситуацій, коли такі монополісти, як «Газпром», блокуватимуть доступ конкурентів до споживачів за рахунок володіння мережами розподілу газу. Іншими словами, Газова директива передбачає обов'язковий поділ між постачальником, транзитером і розподільником газу, а також забезпечення доступу до газопроводу «третіх сторін», що аж ніяк не влаштовує «Газпром» і Кремль, оскільки значною мірою зменшить доходи «Газпрому» і відповідно можливості політичного впливу Кремля на європейські країни. Але, без сумніву, знайдуться компанії, які за гроші «Газпрому» побудують «Північний потік-2» до 2019 року і отримають право на його подальшу експлуатацію. Але навіть якщо ці поправки будуть прийняті, то навряд чи вони зупинять будівництво газопроводу. Скоріш за все, що ці поправки лише дещо «ускладнять життя» «Газпрому», але не більше. Хоча й без цього останнім часом «Газпром» дедалі частіше стикається з різними проблемами. Так, на початку цього року у «Газпрому» виникла проблема з постачанням труб великого діаметру від російських виробників для газотранспортної системи, яка подає газ до «Північного потоку-2» від родовищ на Ямалі, що може призвести до відстрочення будівництва підведення до нього на цілий рік.

Девід Корані: якщо більша частина європейського імпорту газу буде замкнута на Росію, це дозволить їй «грати м'язами» у відносинах із Україною і Заходом
Девід Корані: якщо більша частина європейського імпорту газу буде замкнута на Росію, це дозволить їй «грати м'язами» у відносинах із Україною і Заходом

Результат боротьби в Європі навколо проекту «Північний потік-2» залежатиме від того, що візьме гору — принципова солідарність всіх країн Євросоюзу у питанні блокування будівництва «Північного потоку-2» чи вузькі меркантильні корпоративні інтереси? Хотілося б, щоб в європейських столицях нарешті зрозуміли, що захищаючи Україну, європейці захищають і самих себе від путінської Росії, яка використовує «енергетичну зброю» для поширення свого імперського впливу в Європі. Старший науковий співробітник Центру глобальної енергетики при аналітичному центрі «Атлантична рада» Девід Корані вважає, що у разі, якщо більша частина європейського імпорту газу буде замкнута на Росію, то це дозволить їй «грати м'язами» у відносинах із Україною і Заходом.

Завдяки введенню в дію газопроводу «Північний потік-1», незважаючи на всі санкції і напруження у відносинах між РФ з країнами Заходу, спостерігається неухильне нарощування постачання російського газу до країн Європи. Так, у 2017 році «Газпром» експортував в Європу 193,9 млрд куб. метрів газу, що склало 36 % в енергетичному балансі європейських країн — на 8 % більше, ніж у 2016 році. Якщо «Газпрому» вдасться збудувати газопровід «Північний потік-2», то постачання російського газу в Європу може зрости до 250 млрд куб. метрів на рік і про диверсифікацію джерел постачання газу в Європу можна буде надовго забути. Поки що санкції не надто впливають і на обсяг видобутку російського газу. Так, у 2017 році «Газпром» збільшив видобуток газу на 12,4 % — до 472 млрд куб. метрів.

 

Позиція США — вирішальна?

Проте ситуація може докорінно змінитися після практичного застосування закону США «Про протидію супротивникам Америки через застосування санкцій» (Countering America's Adversaries Through Sanctions Act — CAATSA), який дозволяє адміністрації Д. Трампа ввести нові санкції проти Росії і закордонних компаній, що інвестують в її нові експортні газопроводи. У цьому законі прямо говориться, що «Північний потік-2» слід заблокувати, оскільки він негативно позначиться на енергетичній безпеці ЄС, а також перешкодить розвитку газового ринку в Східній і Центральній Європі та процесу реформування газового сектора в Україні.

Президент США Д. Трамп неодноразово висловлював явне невдоволення законом «Про протидію супротивникам Америки через застосування санкцій»
Президент США Д. Трамп неодноразово висловлював явне невдоволення законом
«Про протидію супротивникам Америки
через застосування санкцій»

Але це зовсім не означає, що цей закон буде відразу автоматично застосований, оскільки президент США Д. Трамп неодноразово висловлював явне невдоволення цим законом, зазначаючи, що він «ускладнить для американців укладання вигідних контрактів». До того ж, Д. Трамп наполіг на пом'якшенні початкової версії закону, після чого санкції за допомогу в будівництві газопроводу «Північний потік-2» буде неможливо вводити без попередніх консультацій з європейськими союзниками США. Як зазначила нещодавно прес-секретар Держдепартаменту США Хезер Науерт, «на разі Білий дім не планує вводити проти Росії нових санкцій», додавши, що «самої загрози введення обмежувальних заходів поки що достатньо». Якщо закон CAATSA все ж буде повною мірою застосований, то, швидше за все, в найближчому майбутньому видобуток природного газу в Росії дещо зменшиться. Тому на разі сьогодні складно прогнозувати — чи зможе Росія до 2020 року заповнити «Північний потік-2», якщо він взагалі буде збудований. А головне — чи буде в цьому потреба у європейських споживачів, оскільки протягом наступних двох–трьох років обсяг постачання газу в Європу з Каспійського регіону, Східного Середземномор’я, Близького Сходу та США може суттєво зрости. При цьому світовий попит на традиційні енергоносії зменшується, а частка відновлюваних джерел енергії в енергетичному балансі світу неухильно збільшується.

 

Чи можливе «Енергетичне НАТО»?

Як відомо, проблемами енергетичної безпеки переймається не лише Євросоюз, а й НАТО. Положення про відповідальність НАТО за енергетичну безпеку своїх членів і захист інтересів партнерів Альянсу було внесено в Стратегічну концепцію НАТО. На саміті НАТО у травні 2012 року в Чикаго було ухвалене рішення про створення Центру передового досвіду щодо енергетичної безпеки НАТО. Починаючи з цього саміту в деклараціях усіх наступних самітів (в Уельсі у вересні 2014 року та у Варшаві у липні 2016 року) постійно наголошувалося на необхідності посилення відповідальності Північноатлантичного Альянсу за енергетичну безпеку в євроатлантичному просторі. Так, в розпал російської агресії проти України у 2014 році, Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен заявив: «Ми повинні зробити енергетичну диверсифікацію стратегічним трансатлантичним пріоритетом і зменшити залежність Європи від російських енергоносіїв». З травня 2016 року Андерс Фог Расмуссен є позаштатним радником президента України П. Порошенка.

У 2006 році президент Польщі Лех Качиньський виступив з ініціативою створення «Енергетичного НАТО»
У 2006 році президент Польщі Лех Качиньський виступив з ініціативою створення «Енергетичного НАТО»

На наш погляд, саме сьогодні варто повернутися до розгляду ініціативи створення «Енергетичного НАТО», з якою ще у березні 2006 року президент Польщі Лех Качиньський офіційно звернувся до Єврокомісії та керівництва НАТО. Проектом угоди про «Енергетичне НАТО», представленим Л. Качинським, передбачалося, що країни-члени ЄС і НАТО надаватимуть при потребі допомогу одна одній щодо забезпечення енергоносіями в будь-якій формі. У середньостроковій перспективі проект договору ставив за мету зміцнення національних систем енергетичної безпеки, а довгостроковій — гарантувати стабільність енергопостачання всім учасникам договору. Передбачалося, що учасниками договору могли стати країни ЄС і НАТО, а країни-партнери могли б приєднатися пізніше, за умови їх зобов’язання допомагати учасникам договору розвивати необхідну організаційну й технічну інфраструктуру. На жаль, на той час керівництво Євросоюзу, а також лідери Німеччини, Франції, Іспанії та Італії досить стримано відреагували на цей проект. І на даний час ніхто із нинішніх європейських лідерів навіть не згадує про цю ідею Л. Качиньського, вважаючи її «мертвою»… Втім, і сьогодні Польща демонструє свою відданість принципу взаємодопомоги в енергетичній сфері, почавши на початку березня ц. р. разом з Угорщиною і Словаччиною постачати газ до України після того, як Росія відмовилась продавати їй газ. Українці дуже вдячні нашим польським, угорським і словацьким друзям за проявлену солідарність.

 

Висновки і прогнози

Збереження транзиту російського газу українською ГТС має не лише стратегічне економічне значення, але є одним з факторів стримування подальшої російської агресії проти України. До того часу, поки російський газ надходить в країни Євросоюзу українською ГТС, Москва, скоріш за все, утримуватиметься від широкомасштабної дестабілізації ситуації в Україні. Але як тільки (десь з 2020–2021 рр.) газопроводи «Північний потік-2» і «Турецький потік» вийдуть на заплановану повну потужність і російський газ піде в Європу в обхід України, не можна виключати, що Кремль може вдатися до активізації підривних акцій проти України і навіть до широкомасштабної агресії, щонайменше з метою реалізації проекту «Новоросія-2». Навряд чи ймовірні широкомасштабні бойові дії на території України сприятимуть миру і стабільності в самій Європі. Отже, європейці мають вирішити — чи готові вони дати адекватну відповідь на ці виклики і загрози? При цьому європейці також повинні знати, що В. Путін, поки лишатиметься при владі, ніколи не дасть Україні спокою, оскільки без її людських і природних ресурсів він не зможе відродити Російську імперію або Радянський Союз, щодо розпаду якого часто висловлює жаль. Зміст передвиборних виступів президента РФ на початку березня ц. р. однозначно свідчить про посилення агресивного тренду в зовнішній політиці путінського режиму.

Без солідарності Європа не йтиме вперед…
Без солідарності Європа не йтиме вперед…

Хотілося б сподіватися, що використання Росією енергетичних ресурсів у якості інструменту реалізації своїх імперських геополітичних планів не може бути прийнятним для переважної більшості європейських країн.

Саме про це написала група німецьких депутатів Європарламенту і Бундестагу у своєму зверненні до європейської спільноти, опублікованому в газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung 19-го лютого: «План будівництва другого російського газопроводу через Балтійське море до Німеччини політично розколює ЄС і ставить під сумнів нашу солідарність з Польщею, балтійськими сусідами, Словаччиною, Україною, а також Данією і Швецією. Ці країни вважають, що російський проект прямо чи опосередковано загрожує їхній безпеці енергопостачання. Той, хто порушує сьогодні європейську солідарність, навряд чи може розраховувати на неї у майбутньому. Без солідарності Європа не йтиме вперед».