НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 

Олексій Волович

Вельми нестандартна ситуація, що виникла в останні тижні навколо міста Манбідж на півночі Сирії, оточеного військами Туреччини, Сирії, Росії та США, стала ще однією ілюстрацією proxy-war (війни за дорученням), яку ведуть згадані країни з опорою на різні сирійські сили, як урядові, так і опозиційні, не стільки заради закінчення шестирічної війни в Сирії, скільки заради реалізації насамперед своїх геополітичних інтересів в цій країні. При цьому ці інтереси не просто не співпадають, а й знаходяться в явному протиріччі. Таким чином, невелике сирійське місто Манбідж стало вузлом протиріч і протистояння в багатосторонньому і багатошаровому конфлікті в Сирії.

 

Довідково: Манбідж — невелике місто на півночі Сирії, розташоване за 30 км на захід від річки Євфрат і на відстані близько 70 км на схід від Алеппо. У 2012 році в ньому проживало близько 80 тис. сирійських громадян. Манбідж знаходиться на головному шляху з Туреччини до Ракки — міста, яке вважається «столицею» ІДІЛ в Сирії. У січні 2014 року місто захопили угруповання ІДІЛ. Протягом двох років в основному через Манбідж постачалась зброя і боєприпаси з Туреччини для різноманітних терористичних угруповань в Сирії. У серпні 2016 року місто очистили від ІДІЛ переважно курдські загони з коаліції «Сили демократичної Сирії» (СДС).

Позиції сторін

Турецькі збройні сили, які з серпня 2016 року проводять в Сирії операцію «Щит Євфрату», сьогодні воюють фактично на два фронти — з бойовиками ІДІЛ і з сирійськими курдськими формуваннями. Але це тактичні завдання Туреччини в даній конкретній ситуації. Якщо ж казати про стратегічне завдання Анкари в Сирії з 2011 року, то воно полягає у поваленні режиму Б. Асада, про що Р. Ердоган прямо заявив 29 листопада 2016 року: «Ми увійшли до Сирії, щоб покласти край правлінню тирана Асада, який влаштував в країні терор». За його словами, Туреччина «довго виявляла терпіння, але у підсумку не витримала і була змушена увійти до Сирії».

В Анкарі вважають, що сирійські курди безпосередньо пов'язані з Робочою партією Курдистану (РПК), яку в Туреччині вважають терористичною організацією і проти якої вже багато років турецька армія веде бойові дії як на своїй території, так і на території Іраку. Після того, як 2 березня турецькі війська спільно з бойовиками опозиційної «Вільної сирійської армії» (ВСА) за допомогою авіації РФ і США вигнали бойовиків ІДІЛ з міста Ель-Баб на північному сході від Алеппо, турецьке керівництво визначило своїм завданням подальший розвиток військової операції «Щит Євфрату» в напрямку міста Манбідж, захопленого курдськими загонами з «Партії демократичного союзу» (ПДС), і далі — у напрямку міста Ракка. Однак, деякі військові оглядачі вважають, що звільнення Ель-Баба від бойовиків ІДІЛ полягало в тому, щоб їм просто дозволити вийти з міста по коридору внаслідок домовленостей з турецькими військами. На початку березня турецькі війська і бойовики ВСА наштовхнулися на низку значних перешкод на шляху до Манбіджа. 3 березня Військова рада Манбіджа ухвалила рішення передати контроль над західною частиною району поблизу цього міста сирійській урядовій армії, російському спецназу та іранським угрупованням, а саме місто — під контроль американському спецназу. Фактично сирійсько-російські війська розташувалися між турецькою армією і курдськими СДС. До операції з розведення курдських загонів і турецьких військ підключився і американський спецназ, підрозділи якого розмістилися по периметру Манбіджа. Таким чином, на шляху можливого просування бойовиків ВСА і турецьких військ виник потужний заслін.

Проте, турецьке командування продовжує перекидати піхотні частини і артилерію в район на північ від Манбіджа, де вони знаходяться в прямому збройному контакті з сирійськими курдами. Однак, якщо Анкара наважиться завдати удару по Манбіджу з півночі, то це буде вже прямий напад на курдів, а не операція проти ІДІЛ. Крім того, в цій ситуації Туреччина ризикує увійти в пряме зіткнення зі США і РФ, партнерами яких є сирійські курди.

Втім, деякі спостерігачі вважають, що в районі Манбіджа турки практично імітують бойові дії, розуміючи їх безперспективність через дислокацію навколо Манбіджа, окрім курдів, сирійських військ, російського і американського спецназів. На їхню думку, насправді головною метою турецьких військ є територія курдського анклаву Афріну між турецьким кордоном і Алеппо. Без підтримки сирійських і американських військ курдські загони в Афріні без особливих зусиль можуть бути розсіяні турецькими військами, а населення «вичавлене» в напрямку Алеппо. Міністр оборони Туреччини Фікрі Ишик заявив, що Анкара «за всяку ціну» не допустить об'єднання курдських кантонів Рожава і Афрін на півночі Сирії. Вважається, що напередодні конституційного референдуму в Туреччині 16 квітня ц. р. Р. Ердогану потрібна «маленька переможна війна» в Афріні.

6 березня прем'єр-міністр Туреччини Біналі Йилдирим заявив, що Анкара може відмовитися від планів щодо захоплення Манбіджа, якщо проти цього виступають Москва і Вашингтон. За його словами, компромісним рішенням може стати виведення з Манбіджу курдських «Загонів народної самооборони». Але вже 9 березня турецькі війська відкрили артилерійський вогонь по позиціях сирійських прикордонників, підрозділам російського спецназу і курдів. В результаті обстрілу загинули 8 сирійських військовослужбовців, кілька десятків отримали поранення. На наш погляд, Анкара навряд чи спробує захопити Манбідж, так як пряме зіткнення з сирійськими урядовими військами, спецназом РФ і США розпалить ситуацію до краю з непередбаченими наслідками, які однозначно загострять відносини Анкари з Москвою і Вашингтоном.

Сирійські курди

Сирійський Курдистан — де-факто автономне державне утворення у складі Сирії, що створене 17 березня 2016 року і розташоване на захід від річки Тигр уздовж турецького кордону. У регіон входять три кантони: Джазіра, Кобані і Афрін. Кантон Джазіра на північному сході межує з Іракським Курдистаном. До війни в цьому кантоні видобувалося близько 40 тис. барелів сирої нафти в день. Починаючи з літа 2012 року, територія сирійського Курдистану контролюється Вищою курдською радою. У листопаді 2013 року було створено Регіональний уряд, до якого увійшли курди, туркомани, ассирійці, вірмени і араби. Чисельність курдів в Сирії становить близько 2,5 млн осіб (близько 9 % населення країни). Для захисту населення регіону від терору були створені «Загони народної самооборони», які з травня 2013 року ведуть активну боротьбу з бойовиками протурецької ВСА та ісламістами ІДІЛ, виступаючи в конфлікті в ролі «третьої сили». Сирійські курди не ведуть бойових дій проти урядових військ САР, але і не вважаються їх союзниками. У 2016 році були відкриті представництва сирійського Курдистану у Москві, Берліні та Парижі. США надають сирійським курдам політичну і військову підтримку.

Сполучені Штати Америки не збираються припиняти підтримку сирійських курдів і дають Р. Ердогану зрозуміти, що Вашингтон схвалює створення курдської автономії у складі Сирії. За деякими даними, у грудні 2016 року США активізували постачання зброї сирійським курдам з «Партії демократичного союзу» (PYD). Американське озброєння сирійським курдам постачається повітрям через аеродром Румейлан на півночі Сирії, а також з району міста Ербіль в Іракському Курдистані. Американські військові інструктори готують бійців «Сил демократичної Сирії» в Манбіджі.

На початку березня до Сирії прибули близько 400 морських піхотинців і армійських спецназівців ЗС США, які приєднаються до вже дислокованих в сирійській провінції Хасаке 500 американських військовослужбовців. В районі на північ від Ракки концентруються американські дивізіони 155-мм гаубиць M777 та інші далекобійні артилерійські системи. Таким чином, попри заяви Д. Трампа під час передвиборної кампанії про те, що США не повинні втручатися у військові конфлікти на Близькому Сході, тим не менш, сьогодні ми спостерігаємо, як американські війська в Сирії готуються до безпосередніх наземних бойових операцій проти ІДІЛ в Сирії, що при Б. Обамі було заборонено.

Втім, в Пентагоні зазначили, що американські морські піхотинці відправляються в район Манбідж не стільки для ведення бойових дій, скільки для надання «психологічного стримуючого впливу» на конфліктуючі сторони з метою не допустити ескалації конфлікту. На наш погляд, зважаючи на плани Вашингтона з перетворення курдського анклаву в Сирії на свій неформальний протекторат, головне завдання Пентагону в цьому районі полягає в тому, щоб не допустити захоплення Манбіджа не тільки турецькими, але й сирійськими, російськими та іранськими військами.

Спроби взаємодії

На даному етапі, на наш погляд, головне завдання Москви в Сирії — встановлення військового співробітництва зі США, тому вона готова «частково» пожертвувати своїми партнерськими відносинами з Туреччиною, Іраном і навіть з Сирією. Військова взаємодія РФ зі США в Сирії розглядається у Москві як можливість встановити «взаєморозуміння і довірчі відносини» з адміністрацією Д. Трампа, що, за розрахунками кремлівських стратегів, дозволить Кремлю згодом вийти з міжнародної ізоляції і скасувати антиросійські санкції. Однак, схоже, що ці розрахунки поки що далекі від реалізації. Так, 21 лютого у відповідь на пропозицію міністра оборони РФ С. Шойгу тісніше співпрацювати в проведенні операцій проти терористів в Сирії, представник Пентагону заявив, що військове співробітництво між США і РФ припинено відповідно до закону про повноваження в галузі національної оборони (National Defense Authorization Act), ухваленим Конгресом США у зв'язку з анексією Росією українського Криму.

Як вже зазначалося вище, США в Сирії мають партнерські відносини практично тільки з сирійськими курдами, підтвердженням чого є той факт, що 25 лютого глава Центрального командування ЗС США в Перській затоці генерал Джозеф Вотель відвідав курдське керівництво в Кобані на півночі Сирії, щоб обговорити завершальний етап операції зі звільнення Ракки.

7 березня ц. р. у турецькій Анталії під час переговорів начальника Генштабу ВС Росії В. Герасимова з начальником Генштабу ТР Х. Акаром і главою Об'єднаного комітету начальників штабів ЗС США Дж. Данфордом обговорювалися питання безпеки на Близькому Сході, зокрема, останній розвиток ситуації в Іраку і Сирії, особливо навколо сирійських міст Манбідж і Ракка. Єдиним результатом переговорів начальників генштабів США, ТР і РФ в Антальї було досягнення угоди про розмежування дій збройних сил цих країн на землі і в повітрі з метою уникнення випадкових інцидентів і сутичок між ними.

Значну частину переговорів в рамках візиту Р. Ердогана до Москви 10 березня було присвячено обговоренню взаємодії Москви і Анкари в Сирії, зокрема, в районі Манбіджу і Ракки. Р. Ердоган попросив В. Путіна заборонити діяльність в Росії сирійських курдських організацій «Демократичний союз» і «Загони народної самооборони». Він також просив заборонити діяльність в Росії турецького суспільно-політичного руху FETO, очолюваного турецьким опозиційним діячем Фетхуллахом Гюленом, що мешкає в США. Ці прохання В. Путін залишив без публічних коментарів. Незважаючи на категоричні заперечення Анкари, Москва послідовно виступає за участь курдів в міжсирійську переговорах в Астані та Женеві.

Під час переговорів президентів ТР і РФ у Москві було також погоджено питання про створення спеціальної спільної моніторингової групи, яка буде відслідковувати переміщення російських і турецьких військ в Сирії, а також їх союзників з тим, щоб не допускати інцидентів між ними.

Позиція Башара Асада

Оскільки в громадянській війні в Сирії сирійська озброєна опозиція спирається на підтримку багатьох країн і перш за все Туреччини, Саудівської Аравії, Катару і США, уряд Б. Асада змушений був також шукати підтримки у своїх традиційних союзників — Росії, Ірану, а також ліванської «Хизбулли». Перебування ж на території Сирії військових контингентів Туреччини і США розглядається в Сирії як агресія і окупація країни.

Ще в серпні 2016 року проведення турецькими військами наземної операції «Щит Євфрату» на території Сирії в Дамаску було визнано порушенням суверенітету країни. У Дамаску вважають, що боротьба з тероризмом має координуватися з сирійською владою. 10 березня ц. р. уряд САР звернувся до ООН з проханням змусити Туреччину вивести свої «сили вторгнення» з Сирії. Дамаск звинувачує Туреччину у «вбивстві десятків тисяч невинних синів Сирії і знищенні сирійської інфраструктури».

11 березня в інтерв'ю гонконгському телеканалу Phoenix TV Б. Асад назвав будь-які іноземні війська, які прибувають до Сирії без запрошення або згоди Дамаска, «загарбницькими, незалежно від того, американські вони, турецькі чи які б то не були ще». За його словами, присутність американських військ в районі міста Манбідж не було погоджено з сирійським урядом. Б. Асад висловив сумнів у тому, що американські військовослужбовці допоможуть його країні здобути перемогу над тероризмом, оскільки «американці програли майже всі війни, які вони вели у В'єтнамі, Афганістані, Іраку і навіть Сомалі». Б. Асад вважає, що у американців «дуже добре виходить створювати проблеми, знищувати і руйнувати, однак вони дуже погано вміють знаходити оптимальні рішення». За його словами, «єдиною серйозною силою, яка ефективно бореться з тероризмом в Сирії, є Росія».

Наступний етап — Ракка

Після розрядки ситуації навколо Манбіджу головним завданням досить хиткої коаліції у складі САР, РФ, ТР та ІРІ, а також США, що діють за своїм власним планом, стає завдання з визволення міста Ракки, а потім або майже одночасно і Дейр-ез-Зора від бойовиків ІДІЛ. Виникає питання: чи зможуть САР, РФ ТР, ІРІ, сирійські курди та США організувати взаємодію між своїми військами в операціях по звільненню Ракки і Дейр-ез-Зора? Сьогодні немає достатніх підстав для позитивної відповіді на це питання. Шантаж і демарші між згаданими вище країнами не припиняються. Так, турецьке керівництво прозоро натякнуло, що Анкара може відмовити американським військовим в доступі до авіабази Інджірлік, якщо США буде співпрацювати з курдськими збройними угрупованнями під час операції проти ІДІЛ в районі Ракка.

Наступ на Ракку ставить перед Пентагоном наступну дилему: якщо діяти спільно з турецькими військами, то доведеться відмовитися від взаємодії з сирійськими курдами, що призведе до ускладнення відносин з ними і, відповідно, до втрати опори США в сирійському суспільстві. При варіанті взаємодії з Туреччиною Анкара наполягає на залученні спецназу із Саудії і Катару, що буде неприйнятним для Москви, Тегерана і Дамаска. Якщо ж в Пентагоні вирішать наступати на Ракку самотужки у взаємодії з курдами і зі своїми союзниками по НАТО, виключно з Туреччиною, то це загрожує серйозним ускладненням відносин з Анкарою.

На початку березня підрозділи десантного з'єднання Корпусу морської піхоти США прибули до Сирії для участі у звільненні Ракки від бойовиків ІДІЛ. У Пентагоні також планується військова операція в напрямку Ракки з Йорданії через Дейр-ез-Зор за підтримки польського і британського спецназів. На наш погляд, не в останню чергу прагнення вищезазначених сил і країн до встановлення контролю над Раккою пояснюється тим, що в районі цього міста розташовані нафтові родовища, завдяки яким до громадянської війни Сирія повністю забезпечувала свої потреби в нафтопродуктах і навіть експортувала певну кількість сирої нафти. Крім того, район Ракки є житницею Сирії.

* * *

На початку березня навколо Манбіджа склалася вкрай складна ситуація, що ставить під загрозу домовленості про припинення вогню в Сирії і процес мирного врегулювання сирійської кризи. Район Манбіджу став вузлом протиріч і протистояння між Туреччиною, Росією та США, які переслідують в Сирії свої геополітичні інтереси. Поки ці країни не можуть вийти на взаємоприйнятні рішення, терористи мають дорогоцінний для себе перепочинок і можливість перегрупувати свої сили перед вирішальною битвою за Ракку.

У Сирії ми спостерігаємо досить дивну ситуацію, коли США і Туреччина взаємодіють не зовсім так, як це слід було б сподіватися від союзників по НАТО. Цілком очевидно, що в значній мірі це можна пояснити як втратою довіри і взаєморозуміння з різних причин між Анкарою і Вашингтоном, так і різною стратегією дій в Сирії і не тільки в ній. По-перше, американці знають, як довго Анкара підтримувала ІДІЛ, з яким сьогодні воює, хоча і не досить ефективно. По-друге, американці не бачать достатніх підстав відносити сирійських курдів до терористів, як на цьому наполягає Анкара. Не підтримує Вашингтон і масові репресії Анкари власне проти турецьких курдів, які є громадянами Туреччини. По-третє, американцям не подобаються також масові репресії проти «атлантистів», тобто проти десятків тисяч проамериканських або прозахідних офіцерів в турецькій армії, які посилилися після невдалого військового перевороту в Туреччині 16 липня 2016 року. Зі свого боку, турецьке керівництво обурене відмовою Вашингтона екстрадувати до Туреччини мусульманського проповідника Фетхуллаха Ґюлена, якого Анкара звинувачує в підготовці цього перевороту. У Пентагоні і НАТО не схвалюють тісну військову взаємодію і співробітництво між ТР і РФ.

Крім всіх згаданих проблем, ми не можемо виключати, що у Вашингтоні планують фрагментацію Сирії на кілька квазідержав, але не під турецьким, а під американським протекторатом. Якщо це станеться, то всі плани не тільки Анкари, а й Москви і Тегерану зберегти або поширити свій вплив на післявоєнну Сирію після відходу або усунення Б. Асада від влади виявляться нездійсненними. Природно, проблем у відносинах між Туреччиною і США значно більше і, схоже, що ці проблеми залишаться і при адміністрації Д. Трампа. Тому не випадково, що досі невідома дата можливої зустрічі Д. Трампа з Р. Ердоганом. За останніми даними, президент Туреччини сподівається, що його зустріч з президентом США відбудеться до саміту НАТО в Брюсселі (25 травня 2017 року). В. Путін також сподівається, що зустрінеться з Д. Трампом до саміту країн «Великої двадцятки» в Гамбурзі 7–8 липня ц. р.

Наступна зустріч Р. Ердогана і В. Путіна може відбутися в червні ц. р. на полях ювілейного саміту ОЧЕС в Стамбулі, на якому буде обговорюватися безпека в Чорноморському регіоні. З огляду на те, що США і ще 12 країн мають статус спостерігачів, а 9 країн — статус партнерів в ОЧЕС, і на даний час посилюється присутність НАТО в басейні Чорного моря, не виключено, що й США та кілька інших країн НАТО будуть присутні на цьому саміті.