28 квітня 2017

Американський, ізраїльський і російський контекст застосування ЗМУ та «операції відплати» в Сирії

Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.

 

Зауважимо, що точка зору авторів
може не співпадати з редакційною.

 

 Володимир (Зєев) Ханін

 

Народився у Запоріжжі, закінчив аспірантуру Інституту Африки АН СРСР у Москві, доктор філософії (політичні науки). Після репатріації викладав у ряді навчальних закладів Ізраїлю, читав лекції в університетах Оксфорду і Лондону. Автор багатьох публікацій у світових ЗМІ, написав 9 книжок, співавтор і редактор низки колективних монографій.

Співпрацює з радіо «Голос Ізраїля», «Радіо Свобода», Дев’ятим телеканалом Ізраїлю.

 

Американський, ізраїльський і російський контекст застосування ЗМУ та «операції відплати» в Сирії. Частина 1

 

Ізраїльські реакції і близькосхідний контекст

Судячи з однозначно позитивних і, що нетривіально, солідарних коментарів зі столиць помірних сунітських режимів регіону (за винятком Єгипту), американський ракетний удар 7 квітня — це ті самі дії, яких багато хто на Близькому Сході чекав вже давно. Зрозуміло, що відновлення Д. Трампом «червоних ліній» щодо уряду Б. Асада, так само як і його критику фактичної легітимізації ядерної програми Ірану, ці режими готові розглядати в якості позитивної зміни колишнього курсу США, який ними сприймався мало як не зрада Бараком Обамою інтересів традиційних союзників Вашингтона на користь інтересів шиїтської «вісі зла». Показово, що арабські лідери регіону цього разу не докладали і особливих зусиль для приховування того факту, що їх інтереси в цьому сенсі мало відрізняються від інтересів Єрусалиму — на відміну від їх традиційного бажання всіма силами уникнути публічної демонстрації збігу тих чи інших тактичних і стратегічних цілей «помірних» сунітських режимів і Ізраїлю.

Що стосується самого Ізраїлю, то тон там спочатку задав Президент Ізраїлю Реувен Рівлін, який визначив удар у відповідь по авіабазі Шайрат поблизу міста Хомс після трагедії в Ідлібі в якості «прикладу всьому вільному світові», який, на думку Рівлін, «…повинен підтримати будь-які необхідні кроки, щоб покласти край жорстокості війни в Сирії». Прем'єр-міністр Ізраїлю, який назвав застосування БОР «неприпустимою дією», також підтримав Президента США, який, як вважає Б. Нетаньяху, «…дав однозначно зрозуміти, що не змириться з використанням і поширенням хімічної зброї». І, що було теж очікувано, поспішив висловити надію на те, що Трамп буде рішуче діяти не тільки по відношенню до Дамаска, але також щодо Тегерана, Пхеньяна і інших подібних режимів. У тому ж дусі висловився і член військово-політичного кабінету, міністр транспорту і розвідки Ісраель Кац, який назвав ракетний удар США «важливим стратегічним ходом» і «…логічною реакцією великої держави на перетин «червоних ліній» жорстоким диктатором і чітким посиланням підтримуючій його вісі на чолі з Іраном».

Показово, що ракетний удар США по авіабазі сирійських урядових військ підтримав і формальний лідер ізраїльської опозиції, глава блоку «Сіоністський табір» Іцхак («Бужі») Герцог. Він визначив те, що сталося 7 квітня як «…важливе послання «дамаському м'ясникові», яке передане в правильний час і в правильному місці». Іншими словами, рішення президента США Дональда Трампа про нанесення удару по сирійській авіабазі, за винятком обережно-невиразних реакцій ультралівих і арабських кіл, викликало позитивні відгуки практично всього політичного спектру — випадок для ізраїльської політичної практики, прямо скажемо, нечастий.

Чим же можна пояснити таку одностайність, і в чому, з точки зору офіційного Єрусалиму, тут ізраїльський інтерес? На наш погляд, цей інтерес включає два аспекти — загальнорегіональний і двосторонній. Перший пов'язаний наявним колись стійко-низьким рівнем довіри ізраїльських лідерів до заявлених ще в попереднє восьмиріччя з Вашингтона гарантій безпеки Ізраїлю, поклавшись на які єврейська держава і повинна була, за задумом радників попереднього Президента США, оплатити своїми кардинальними поступками на палестинському і іранському треку тодішнє прочитання американських інтересів на Близькому Сході. Крім того, що подібні ідеї не знаходили розуміння у більшості ізраїльського суспільства і його політичного класу, побоювання Єрусалиму викликала і спрямованість тодішнього нового курсу США в регіоні, яка передбачала «прагматичний» підхід до системи загальних цінностей і довгострокових стратегічних зобов'язань, на яких традиційно будувалися американсько-ізраїльські відносини. Через що ізраїльські лідери не виключали шансу залишитися один на один з (на думку ізраїльтян, неминуче негативними) наслідками таких експериментів. А ескапістська лінія США в сирійській кризі лише додавала до цих побоювань нові аргументи.

Цей сюжет зіграв свою роль і в гальмуванні діалогу Ізраїлю, що намітився з помірними прозахідними арабсько-сунітськими державами регіону. Останні були явно зацікавлені у співпраці з Ізраїлем для купірування загроз своєму існуванню з боку гегемоністських устремлінь Тегерана і радикально-ісламістських сунітських рухів, а також зняття з порядку денного «палестинської» теми, що підривала їх внутрішню стабільність. Умовою Ізраїлю була готовність арабських монархій, що вже 15 років намагаються покласти на Ізраїль всю ціну питання, «оплатити свою частину акцій», в тому числі і на палестинському треку. Однак сумнів в ультимативній підтримці ізраїльської позиції Америкою, що випливає з доктрини «невтручання», до того ж підкріпленої демонстративним «охолодженням» відносин з США єврейською державою з метою «перезавантаження» відносин США з арабсько-ісламським світом, робила таке зрушення малореальним.

Щодо ставлення самого Ізраїлю до ситуації в Сирії, то американсько-ізраїльські розбіжності, які мали місце протягом обох каденцій Барака Обами в більшості аспектів національної безпеки (зрозуміло, за винятком тієї сфери військово-технічного співробітництва, що продовжувала динамічно розвиватися навіть на піку цих розбіжностей), так або інакше впливали і на цей аспект. На відміну від США, Ізраїль, протягом усіх 6 років сирійської кризи вважав, що режим Башара Асада є не найкращою опцією для забезпечення стабільності в регіоні. У будь-кому разі ізраїльський міністр оборони Авігдор Ліберман не втрачав можливості зауважити, що ті, хто шукає стабільності в Сирії, повинні усвідомити, що це не буде можливим, якщо Асад залишиться при владі. Тієї ж думки, часом вибираючи більш м'які визначення, явно дотримувалися і Прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху і інші ключові представники військово-політичного керівництва Ізраїлю.

З іншого боку, саме по собі бачення США про те, що Ізраїлю слід підтримувати лінію невтручання до сирійської кризи, в Єрусалимі заперечень не викликали. Однак у світлі проблематичного ставлення Вашингтона до дотримання Дамаском ним же встановленим «червоних ліній», залишалося питання — в якій мірі американські гарантії безпеки, надані своєму стратегічному союзнику, будуть доречними, якщо ця криза «перехлисне» кордон єврейської держави — у чому, за всіма ознаками, були б зацікавлені іранські патрони офіційної Сирії?

У цих умовах ізраїльські лідери вважали за краще піти на прямі домовленості з Москвою, де також проявили готовність врахувати деякі з ізраїльських інтересів. Включно з розумінням причин, за якими Ізраїль не готовий допустити відкриття нового антиізраїльського фронту Ірану з боку сирійської частини Голанських висот, а також зусиль з припинення поставок режимом Асада або з його допомогою через територію Сирії іранських і російських озброєнь ворожим Ізраїлю терористичним угрупованням радикальних ісламістів.

У тому, що ця, опрацьована під час численних російсько-ізраїльських контактів на вищому рівні і професійних команд двох країн схема працює, свідчить відсутність відкритих заперечень російської сторони на вжиті ЦАХАЛом (або приписувані йому) в 2015–2017 роках дії. Наприклад, завдані в цей період чотири десятки ударів (уп'ятеро більше, ніж за два попередні роки) по розташованим в Сирії складах і транспортам озброєнь, включно з російськими, призначених для передачі південно-ліванської «Хізбаллі», і здатних вплинути на стратегічний баланс в районі північних кордонів Ізраїлю. А також жорстке придушення ізраїльськими ВПС і артилерією ЦАХАЛу джерел епізодичних обстрілів території Ізраїлю з сирійського боку, і сирійських ППО, які намагалися відкрити вогонь по ізраїльських літаках. Своєю чергою, в Єрусалимі, всупереч багаторічним намаганням не допустити передачі Сирії російських ППО «С-300», досить стримано поставилися до розгортання там набагато більш просунутої версії цих комплексів, з упевненістю, що поставлені їм бойові завдання, принаймні сьогодні, перебувають поза контекстом ізраїльсько-сирійських відносин.

 

Російський фактор

Тому питання, в якій мірі ці розуміння, що в принципі влаштовують обидві сторони, і які вплетені в схему досягнутих в 2015 і 2016 рр. домовленостей між Ізраїлем і США та між США і Росією, залишаються релевантними в новій ситуації, є далеко не порожніми.

На перший погляд, відповідь на це питання, скоріше, негативна. Росія відкинула пред'явлені сирійському режиму звинувачення у використанні зброї масового ураження проти мирних громадян і різко засудила американський «удар відплати». За інформацією ЗМІ, в розмові з Б. Нетаньяху президент Росії В. Путін також висловив незадоволення тим, що Ізраїль прийняв американську і в цілому західну версію подій, не чекаючи підсумків «незалежного міжнародного розслідування»; що деякі ізраїльські експерти поспішили назвати «тривожною ознакою можливого негативного впливу на координацію дій Ізраїлю і Росії в Сирії, і на готовність Росії дослухатися до ізраїльських побажань не допустити Іран до ізраїльських кордонів». Зі свого боку, в арабську пресу з деяких джерел була негайно «злита» інформація про те, що Сирія, Іран і «Хізбалла» вивчають можливість атакувати Ізраїль, якщо американські атаки в Сирії будуть тривати. Втім, ступінь надійності джерела, як і серйозність цих заяв, залишається під питанням, не кажучи вже про те, що ненависть до єврейської держави цих суб'єктів навряд чи потребує додаткових мотивів.

Зауважимо, що і до описуваних подій в Єрусалимі відзначали посилення присутності бойовиків «Хізболли» і іранських КВІР на сирійській частині Голанських висот, які мають, серед іншого, важку артилерію російського виробництва (про те, що ізраїльтянам це відомо, Нетаньяху поінформував Путіна на їх зустрічі в березні ц. р.). І, відповідно, висловлювали скепсис з приводу спроможності Росії в такій ситуації гарантувати спокій в районах, що прилеглі до ізраїльських кордонів.

У цьому сенсі, санкціонований Трампом удар ВМС США по авіабазі в Сирії у відповідь на ймовірно режиму Башара аль-Асада хімічну атаку лише прискорив події, змусивши Нетаньяху висунути ідею створення буферної зони між Ізраїлем, Йорданією і Сирією «…в рамках будь-якої майбутньої резолюції про припинення шестирічної сирійської громадянської війни». За інформацією ізраїльських медіа, створення такої зони безпеки, до забезпечення якої ізраїльські військові безпосередньо залучатися не будуть, має утримувати сили Ірану і терористичного угрупування «Хізбалла» на безпечній відстані від ізраїльської території, а також служити фактором підтримки регіональної стабільності. Саме в такому контексті, за тими ж даними, ця ідея вже розглядається на міжнародному рівні.

Думка Росії з цього приводу поки невідома. Але в будь-якому випадку, в Москві вже дали зрозуміти, що в разі поглиблення конфронтації Сирії і США, її симпатії і підтримка будуть з Дамаском, який, разом з «Хізболлою» та Іраном, не скупиться на погрози на адресу американців (наприклад, не виключають можливості атакувати американські цілі в Перській затоці). На перший погляд, це і є відповідь на заяву Рекса Тіллерсона на зустрічі міністрів закордонних справ найбільших економічно розвинених країн (Group G7) в італійському місті Лукка 11 квітня ц.р. Напередодні свого від'їзду до Москви Тіллерсон так представив спільну позицію цієї групи і їх близькосхідних союзників: «Росії доведеться вибирати між Сполученими Штатами і західними однодумцями, або режимом сирійського Президента Башара Асада, Іраном і «Хізбаллою». Нам зрозуміло, що правління клану Асада завершується, і ми сподіваємося, що російський уряд зрозуміє, що триматися за такого ненадійного партнера непродуктивно».

Російські представники очікувано відкинули саму думку про можливість обговорювати ультиматуми такого роду як «непотрібні і контрпродуктивні». Паралельно з цими заявами Росія призупинила дію механізму координації зі Сполученими Штатами польотів в повітряному просторі Сирії, що, теоретично, загрожує можливістю зіткнень американських і російських ВПС. Все це, здавалося б, підтверджує аргументи тих, хто вважає, що дії США в Сирії підштовхнули Росію до тісного союзу з Іраном і його сателітами, що збільшує і ризик нового масштабного регіонального конфлікту.

 

Перші підсумки

І все ж, у цій історії є і інша сторона. По-перше, хоча Росія і США представили взаємовиключні дані про ефективність американського ракетного удару по базі ВПС Сирії, обидва повідомлення сходяться в одному пункті — це порівняно низькі втрати серед особового складу бази, причому в американському оборонному відомстві підкреслюють, що були вжиті заходи для того, щоб мінімізувати людські жертви. Крім того, наголошується, що удари не завдавалися по об'єктах, де могли зберігатися арсенали хімічної зброї. У зв'язку з цим не можна не помітити, що збройні сили США 7 квітня провели свою операцію саме в стилі приблизно тих же домовленостей, які були свого часу досягнуті між Б. Нетаньяху і В. Путіним. Росіяни, які використовують базу Шайрат в якості авіабази своїх військово-космічних сил в Сирії, були попереджені практично одночасно з партнерами США по НАТО і Ізраїлем, з чого випливає наявність американської установки неодмінно уникнути удару безпосередньо по російським військовим.

Вважається, що Москва, свою чергою, повідомила Дамаск, завдяки чому частина літаків, і не тільки російський, але і частина сирійського особового складу встигли покинути авіабазу до нанесення удару. Так чи інакше, російський контингент в Сирії, і Росія як суб'єкт конфлікту, залишилися осторонь. На користь цієї версії говорить хоча б той факт, що запланований до вибуху в стосунках російський візит держсекретаря США скасовано не було — лише, що зрозуміло, змістив акценти в порядку денному.

Далі, американці вже дали зрозуміти, що їх атака на Сирію є одноразовий хід, метою якого було послати чіткий сигнал усім залученим до конфлікту суб'єктам, про те, що свобода їх маневру в Сирії не є безмежною. Але це не означає, що Вашингтон, як мінімум, на цьому етапі, має намір здійснювати масштабне військове втручання на боці одного з протиборчих в Сирії угруповань. Як максимум, американці можуть розглянути введення додаткових економічних санкцій проти Дамаску, на можливість чого натякнув міністр фінансів США Стівен Мнучін (Steven Mnuchin).

Нарешті, незабаром з'ясувалося, що «російська дилема Тіллерсона», незважаючи на початкову форму її подання, насправді не є ультиматум Заходу Москві. За словами самого Тіллерсона, у Вашингтоні поки не впевнені, що Москва в принципі не готова виконувати свої зобов'язання по Сирії. Глава Держдепу США не виключає, що росіяни просто нездатні запобігти використанню зброї масового ураження, хоча і зауважив, що особливої різниці між цими сценаріями він не бачить.

Аби що там було, але Тіллерсон приїхав до Москви явно не доводити ситуацію до повного розриву, а спробувати домовитися, що відзначила і російська сторона. На то він мав повноваження не тільки Трампа, а й Прем'єр-міністра Великобританії Терези Мей, яка побачила в поїздці Держсекретаря «вікно можливостей для припинення [безперспективного для російської влади] союзу з Дамаском». А також Федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка сподівається, що єдина позиція США і Європи зможе, як висловився міністр закордонних справ в її кабінеті Зігмар Габріель (Sigmar Gabriel), «переконати Росію перейти з [агресивного] кута, де сидить Б. Асад, на поле пошуку політичних рішень». Показово, що після зустрічі Р. Тіллерсона з С. Лавровим глав обох зовнішньополітичних відомств прийняв Президент Росії В. Путін, що, за даними російських ЗМІ, повинно було мати місце тільки в тому випадку, якщо б «сторони побачили, що в переговорах є якийсь сенс».

Д. Трамп і Р. Тіллерсон, по суті, запропонували Путіну і Лаврову повернутися до ідеї масштабного співробітництва Росії і США в Сирії і Іраку — можливо, через підключення Вашингтона до «Астанінського процесу» — в обмін на відмову Росії від альянсу з Тегераном і «Хізболлою». Що, власне, і було одним з аспектів висловленої ще до інавгурації Трампом ідеї «раціоналізації» відносин двох країн (зондаж можливих кроків у цьому напрямі, схоже, і вартував посади раднику президента США з національної безпеки Майклу Флінну, який так і не приступив до виконання своїх обов'язків). Причому, американці були готові врахувати і ті інтереси, і зобов'язання російських лідерів, які раніше здавалися їм малоприйнятними. Наприклад, не тільки збереження, в тому чи іншому вигляді, алавітського режиму, але і влади самого Б. Асада. Сьогодні, в силу впевненості США і їх союзників, що саме Б. Асад стоїть за застосуванням БОР, це вже навряд чи можливо, але інші американські пропозиції, схоже, поки що залишаються в силі.

З точки зору американської сторони, запропонований ними компроміс, в разі його досягнення, є класичною «win-win game», бо дає можливість Путіну «зберегти обличчя» і більшу частину його сирійських стратегічних активів. А американцям, нинішні оголошені цілі яких в Сирії, згідно з послом США в ООН Ніккі Хейлі, звучать як «витіснення з Сирії іранського впливу, усунення Б. Асада, розгром ІДІЛ і переведення кризи до сфери політичних рішень» — отримати Росію в якості партнера по досягненню, як мінімум, двох останніх пріоритетів з цього списку.

Складається враження, що, з точки зору США, такий результат був би найкращим політичним підсумком «операції відплати» американських ВМС, яка є одним з поки що небагатьох індикаторів нової близькосхідної доктрини Білого дому та Державного департаменту США. Дійсно, зміну ставлення Вашингтона до традиційних близькосхідних союзників не можна не помітити.

Ізраїль був, зрозуміло, першим в черзі на «перезавантаження» відносин. Наступним був Єгипет, що і сталося кілька днів тому, коли в Білому домі був тепло прийнятий єгипетський Президент Абдель Фатах ас-Сісі. Далі на черзі — інші близькосхідні прозахідні сунітські монархії. Але двосторонні відносини Вашингтона з ким-небудь з них в даному випадку менше значать, ніж зміна регіональної політики США в цілому, і щодо Сирії — зокрема.

Що в цьому курсі від розробленої стратегії, що від спонтанних реакцій на події, а що від wishfulthinking (романтичних сподівань, як кажуть ті ж американці), поки сказати неможливо. Наприклад, коментатори рекомендують поки що не переоцінювати позитив реакції столиць прозахідних арабських режимів, де відчуваються і певні побоювання щодо подальшого розвитку подій. Як пише один з місцевих експертів, «скорочення числа літаків ВПС Сирії, спроможних знищувати громадян країни, саме по собі важливо — як і те, що осуд порушення міжнародних норм поводження із ЗМУ буде відтепер висловлюватися не тільки нічого не значущими словами». І все ж «є небезпека, в разі розширення інтервенції зовнішніх сил в Сирії, втрати контролю над процесом», наслідки від чого сьогодні важко передбачити. Найбільші сумніви в цьому сенсі висловив якраз Єгипет, який утримався від привітань американських атак на Сирію і закликав США і Росію не ескалувати кризу, а постаратися контролювати її.

Тим важливіше господареві Білого дому сьогодні знайти взаєморозуміння за всіма цими пунктами не тільки зі своїми візаві в європейських і арабських столицях, і на єрусалимської вулиці Каплан, але і в Кремлі. Але, яким би не було рішення, саме Президент США Дональд Трамп є поки що головним переможцем за підсумками останніх подій в очах Америки та країн Заходу і на перший погляд. «У жерлі киплячого вулкана, яким як і раніше залишається Близький Схід — вважає Залман Шоваль (в минулому — посол Ізраїлю в США і політичний радник Аріеля Шарона), — правителі Дамаска [два останні роки] перебували в упевненості, що чинні [за колишньої адміністрації США] правила гри не зміняться і сьогодні вони зможуть діяти в тому ж дусі, включно із застосуванням хімічної зброї. Дії Трампа показали кардинальну помилковість подібних уявлень».

Деякі експерти, втім, вважають, що і ця ситуація в якомусь сенсі може працювати на Асада. Так, ізраїльський військовий і політичний оглядач Йоні Бен-Менахем підозрює, що «…американська атака на Сирію поховала, на невизначений час, будь-які шанси на політичне врегулювання в Сирії у форматі, заданому переговорами в Женеві». «Асад, — зауважує Бен-Менахем, — не раз відкрито казав, що він не вірить в існування способу зупинити повстанців і відновити контроль над усією Сирією, крім військового, і впевнений, що підтримка Росії, Ірану і «Хізбалли» може дозволити йому це зробити».

Зрозуміло, залишається питання, чи свідомо Асад, як натякає Бен-Менахем, домагався такого результату, влаштовуючи «хімічну бійню» в провінції Ідліб? Чи не застосовував, в силу політичних міркувань, БОР конкретно 4 квітня, але в принципі цілком здатний це зробити, і не виключено, пішов би на цей крок, якби дозволили обставини (в формулюванні австралійського парламентарія і експерта з безпеки Ендрю Вілкі). Або просто використовує ситуацію, яка, як вважають за краще думати інші експерти, виникла без його участі. Але якщо логіка Асада така, ні в першому, ні в другому, ні в третьому випадку ніщо йому не заважає реалізовувати силовий сценарій і надалі. Бо обмежений і в цілому символічний американський удар, який ніяк не перекреслює військових досягнень проурядової коаліції останніх місяців, швидше за все, не матиме продовження. А в разі подальшої ескалації, як можуть вважати в Дамаску, американців воленс-ноленс буде змушена утримати Росія.

Що стосується інших суб'єктів конфлікту, то схема зближення США і Росії за рахунок Ірану і його сателітів, зрозуміло, не викликала захоплення іранських аятол. В силу чого Іран сьогодні, по суті, є головним бенефіціаром зриву, внаслідок застосування зброї масового ураження проти цивільного населення в провінції Ідліб і американської «операції відплати», перших спроб таких домовленостей. Обмовимося, що сказане зовсім не обов'язково означає, що саме іранці влаштували або санкціонували застосування ЗМУ. На думку деяких спостерігачів, сліди варто шукати в інших місцях, наприклад, в спецслужбах Туреччини, яка вступає в черговий виток конфронтації з Росією, в ЗМІ якої миготять натяки на причетність Анкари і до недавніх терактів в Санкт-Петербурзі.

У підсумку, навіть якщо прийняти версію, що Іран або Б. Асад у всій цій історії ні при чому (принаймні, стосовно останнього більшість спостерігачів поки так не вважає), Тегеран і Дамаск мають вигляд сторін, які сьогодні більше за інших зацікавлені в домінуванні силових схем розвитку конфлікту в самій Сирії. Так само як і в атмосфері «нової Холодної війни» навколо неї. Багато хто вважає, що в цьому ж таборі більшу частину часу перебувають Туреччина, Катар і, почасти, саудівці. Навпаки, США, європейці, і, зрозуміло, Ізраїль, по ідеї зацікавлені в протилежному сценарії. Позиція Росії в цій ситуації може змінити баланс в той чи інший бік. Який буде її вибір?

 

www.reliablecounter.com