Богдан Соколовський
Останнім часом значно почастішали негативні явища в українсько-польських стосунках. Причому, не йдеться про політиків і чиновників — у цій царині взаєморозуміння між політичними елітами обидвох суспільств, як правило, є. І в Україні, і в Польщі еліти переконані в безальтернативності добрих українсько-польських стосунків задля успіхів обидвох націй. Очевидно тому точки нестабільності знаходять не в політичних елітах, а серед населення, оскільки з обох боків спостерігається розрив між народом та елітою. Так відбувалося і останні 1–2 роки. Тут важливо наголосити на тому, що поняття «політична еліта» і «влада» не завжди тотожні.
Нещодавно, 28 квітня 2017-го року, чи не вперше така «народна» акція відбулася напередодні операції «Вісла» вже за участі місцевої влади і полягала в руйнації пам’ятника воїнам УПА на кладовищі у польському селі Грушовичі біля Перемишля. Варто наголосити, що до цього ми тривалий час послідовно рухалися, коли «по наростаючій» зростав цинізм різних провокацій в українсько-польських стосунках на територіях обох держав. На жаль, ці явища не були достатньо проаналізовані і не було вжито дієвих заходів у контексті зближення обох етносів.
Демонтаж українського пам'ятника УПА у селі Грушовичі
Подібна ситуація мала місце наприкінці 30-х — на початку 40-х років минулого століття в Галичині. Тодішнє співжиття українців і поляків можна було навіть вважати зразком співіснування в межах однієї держави різних етносів, мов, релігій тощо. Українці поважали «польські» свята, поляки — «українські» і т. д. А розпочинаючи з 1937-го року, ситуація суттєво почала погіршуватися, зокрема, через виникнення протистояння між церквою і костьолом. Українці почали зневажати «польські» свята і навпаки — з’явилися обмеження для українців щодо здобуття освіти рідною мовою тощо. Вже тоді мислячі люди вважали, що ці явища, мабуть, спровоковані зацікавленою «третьою» стороною. Можна тільки здогадуватися, що українсько-польське протистояння вигідне тоталітарним режимам (чи то комуністичному, чи то фашистському — немає різниці). У цьому контексті, на перший погляд, дивує співпадання згаданого в Західній Галичині з подіями у сусідніх державах: в 1937-му році розпочалися трагічні події в сталінському СРСР і розпочався період поневолення Європи фашистською Німеччиною. Пізніше сталася Друга світова війна з її жахіттями, переселенням та подальшим поневоленням і українців, і поляків тощо. Словом, об’єктивний аналіз українсько-польських стосунків і відповідні заходи були неможливими.
На жаль, через згадані та інші обставини, ні офіційна, ні середня, ані вища ланки обох суспільств не залишили достовірних даних про події тих років. Це стверджує автор даних рядків, який є сином і онуком переселенців з Любачівщини і Ярославщини (тепер це Польща) і всі твердження знає зі щирих розповідей учасників тих подій. Донедавна це був чи не єдиний метод дістати більш-менш об’єктивну інформацію про події того часу з українського боку, оскільки відповідні протоколи чи статистика або знищені, або не велися взагалі. Варто мати на увазі, що вже прямих свідків тих подій залишилось дуже мало. А ще через кілька років їх не стане взагалі…
Суттєво змінилася ситуація після здобуття Україною незалежності. Тут треба віддати належне Президенту України Л. Кучмі, який врегульовував ситуацію з Президентом Польщі О. Кваснєвським, та Президенту України В. Ющенку і Президенту Польщі Л. Качинському, які відчували та систематично ініціювали вирішення всіх питань українсько-польських стосунків. А цільові зустрічі на найвищому рівні у період 2005–2009 років, зокрема, для усунення проблем між українським і польським суспільствами, відбувалися набагато частіше, ніж про це повідомляли ЗМІ. Наприклад, приблизно у такий спосіб було зупинено відкриття сумнівного пам’ятника УПА у Варшаві.
Тоді практично бездоганно працювали виконавчі механізми «зверху — донизу» (від президента до рядового громадянин); велася робота, зокрема, серед населення, з метою недопущення розвитку негативних явищ, наприклад, таких, як тепер у селі Грушовичі. Здебільшого бажана інформація подавалася громадянам так, аби вони її сприймали підсвідомо. На перший погляд, такі процеси відбувалися самі по собі. Насправді ж за ними була добре організована, напружена і злагоджена робота багатьох аналітичних центрів. В результаті, хто б що не казав, але у згаданий період не було жодних небажаних явищ в українсько-польських стосунках. Тепер же можна хіба що констатувати, що вжиті заходи не були незворотними і не діють до цих пір, а згадані механізми «згори — донизу» розбалансовані і в більшості своїй — просто не працюють.
В обидвох суспільствах були, є і будуть праворадикальні елементи, які пропагують нетерпимість до всіх інших етносів. Власне, їх, здається, «активізували», «активізують» і будуть «активізувати» треті сторони, які мають на меті провокацію дестабілізації нашого суспільства. Варто наголосити, що такі «активізації» збоку результативні тоді, коли нема цьому достатньої, системної протидії.
Карта руйнувань українських пам'ятників у Польщі та польських в Україні
Провокаційні явища, що мали місце останнім часом як на території Польщі, так і в Україні, були пов’язані, як правило, із символами обох етносів. Тому вони супроводжувалися миттєвою реакцією і в значній мірі, відвертали увагу від більш насущних проблем. Зокрема, — національних науки і технологій, які обумовлюють розвиток обидвох держав. Це сьогодні Польща гордиться (цілком заслужено) своїми реформами, зростанням ВВП, рівнем життя тощо. Зокрема, у Польщі рівень життя вищий від українського, що обумовлює міграцію. Хоча, порівнюючи з іншими країнами Європи, поляки живуть не найкраще. Тим більше не відомо, що буде через кілька років. Це, насамперед, визначається розвитком національних науки і технологій, що в обох державах не афішується. Тут варто зауважити, що світ пам’ятає, зокрема, відносно недавні успіхи деяких держав на базі закордонних технологій у 50-х — 60-х роках минулого століття. Багато з цих держав тих успіхів не змогли перетворити у свій розвиток і тепер вважаються «країнами третього світу». Так само констатуємо, що успішно розвивалися лише ті країни, які належним чином реформували і фінансували розвиток власної науки і технологій. Ані Україна, ані Польща за останні десятиліття і тепер, на жаль, у цьому аспекті не є такими, з яких можна брати приклад. Протягом кількох десятків років там фактично не проводилися реформи — у зазначеній галузі практично все залишається таким, як сформувалося в часи соціалістичного табору. А українські та польські національні наука і технології фінансуються на порядок менше, ніж потрібно для успішного розвитку їх і держави в цілому. То ж не важко передбачити, що буде з нашими державами через певний час, якщо ці показники не зміняться у кращий бік.
Виходить, що і для українського, і для польського суспільств (як і для інших), на жаль, обурення минулим є доступнішим, простішим та ефектнішим, аніж аналіз причин, що можуть призвести до сумного майбутнього, яке може настати через кілька років — якщо не вживати заходів вже зараз.
Мабуть, всупереч нашим інтересам, хтось не хотів би, аби Україна та Польща об’єднали зусилля і можливості (та ще й залучили інших сусідів, наприклад — у форматі Каспійсько-Чорноморсько-Балтійської дуги), зокрема, в науці, техніці, інженерії тощо заради процвітання багатоетнічних наших народів і всього світу.
Те, що стосується українсько-польських відносин, здебільшого характерне і для стосунків української нації з усіма сусідами. І в кожному окремому випадку обставини вимагають конкретної креативної роботи. Саме по собі нічого не вирішується. А кожний окремий випадок, у контексті прояву небажаних для нас явищ, подібний до «бомби сповільненої дії», яка рано чи пізно про себе нагадує — особливо тоді, коли це комусь вигідно.
Отже, керуючись безальтернативністю українсько-польських дружніх стосунків, в рамках упередження негативних явищ було б доцільно невідкладно вивчити згаданий досвід та відновити відповідну превентивну роботу, врахувавши теперішні реалії і колишні недопрацювання. Очевидно, що хтось може запропонувати утворити нову цільову структуру. Але поспішати з новоутвореннями не варто. Беручи до уваги насамперед те, що за час, який минув від згаданого, не зруйнована жодна така структура. Зважаючи на «ефективність» нових утворень, їх «розкачку» та багато-багато чого іншого, мабуть доцільно поки-що обмежитися відновленням ефективної роботи, скоординувати її існуючими засобами, оновити цільове закріплення обов’язків і відповідальності за існуючими структурами та діячами тощо.
