Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Валерій Швець
Коли пишеш про інший народ, то завжди існує великий ризик упередженого ставлення до нього, особливо, якщо твій народ з цим іншим народом перебуває у стані війни. За таких умов краще послуговуватись авторитетними свідченнями представників того, іншого народу. Таким незаперечним авторитетом для московитів є Микола Олександрович Бердяєв. Хоча його дитинство і молоді роки пов’язані з Україною, а в зрілому віці він вже жив за кордоном, де і помер, його з цілковитою певністю можна вважати найвидатнішим російським інтелектуалом 20-го століття. Ніхто краще за нього не зумів зрозуміти суті здійсненого у 1917 році більшовицького перевороту (заколоту).
У Російській імперії цінністю для Бердяєва був лише російський народ. Інші народи він просто не помічав. Ось що він пише про революцію 1917 року («Роздуми про російську революцію»): «Поверхово і помилково дивляться на більшовизм ті, хто вбачає в ньому виключно зовнішнє насилля над російським народом банди розбійників». Сучасний російський націоналізм трактує події в Російській імперії у 1917 році саме так — інтернаціональна банда пройдисвітів з переважаючою єврейською складовою зґвалтувала морально досконалий, цнотливий російський народ.
Натомість Бердяєв вважає: «Більшовики — це не банда розбійників, що напала на російський народ на його історичному шляху і пов’язала йому руки і ноги, і не випадкова їхня перемога. Більшовизм є явищем глибшим, страшнішим і зловіснішим. Банда розбійників була б набагато невиннішим явищем. Більшовизм є не зовнішнім, а внутрішнім для російського народу явищем, його тяжкою духовною хворобою, органічною недугою російського народу. Більшовизм є лише відображенням внутрішнього зла, що живе в нас. Він є лише галюцинацією хворого народного духу». Тобто, за Бердяєвим, більшовизм — це лише тимчасова хвороба здорового народного організму.
Тут Бердяєв, незважаючи на свою виняткову проникливість, анітрохи не відійшов від провідного тренду російської інтелігенції про виняткові моральні риси російського народу. Вона вважала, що досить передати владу широким верствам народу і на просторах колишньої Російської імперії виникне царство свободи і справедливості. Російська інтелігенція, не знаходячи високих моральних чеснот у власному середовищі, шукала їх там, де замість реальної картини життя вона мала лише фантастичні уявлення про якесь ідеальне суспільство, конкретні риси якого вона навіть не вміла осягнути. А значить — лише передати владу народу, тобто зруйнувати існуючу, переважно дворянську, правлячу еліту, і все буде добре. Але звернімо увагу на те, що при кожному новому історичному зламі російський народ демонструє одні й ті ж моральні якості. Отже, йдеться не про хворобу, а лише про основний і притому виключно стабільний його стан.
Попри те, що в керівних структурах радянської влади у перші роки її існування етнічні євреї часто перевищували за кількістю представників інших етносів колишньої Російської імперії, Бердяєв не звернув уваги на цей очевидний факт, не вважаючи його визначальним для природи радянської влади. «Радянська влада не демократична влада і не поставлена якимсь законодавчим органом. Але жодна влада не створювалась формально, її завжди створювала сила... Ця влада виявилась народною у дуже несхвальному для неї сенсі… І більшовики не скеровували революцію, а були лише її слухняною зброєю… Більшовики зовсім не були максималістами, вони були мінімалістами, вони діяли в напрямі найменшого опору, в повній відповідності до інстинктивних прагнень солдатів, які були змучені непосильною війною і прагнули миру; селян, що жадали панської землі; робітників, налаштованих злісно і мстиво».
|
|
…при кожному новому історичному зламі російський народ демонструє одні й ті ж моральні якості
У першій половині ХХ століття у правлячій еліті Російської імперії двічі ставалися докорінні зміни. До жовтня 1917 року це була влада освіченої меншості суспільства з переважанням у ній російського дворянського елементу. У 1917 році її змінила справді інтернаціональна та малоосвічена маса вихідців із соціальних низів російського суспільства з очевидними лідерськими позиціями містечкового єврейства.
Беззаперечним лідером не лише їхнім, але й всієї революції, особливо після смерті Леніна, був Лев Давидович Троцький. У 1929 році Троцького вислали з Радянського Союзу, а його прибічників-троцькістів піддали масовим репресіям. Наприкінці 1920-х — початку 1930-х років сталася вже друга зміна правлячої еліти в новітній Російській імперії, зумовлена все тим же народним чинником. У рази збільшився бюрократичний апарат держави. Основне його поповнення рекрутувалось вже з практично неосвічених прошарків суспільства. Нагадаю, якщо перший секретар РКП(б) Сталін мав початкову освіту, то його наступником у 50-ті й 60-ті роки була людина, яка у школі взагалі не навчалася. У висліді чергової зміни правлячої еліти переважаючим етнічним елементом на всіх щаблях влади стали росіяни. Саме у цей період часу Радянський Союз почав швидко перетворюватись у похмуру середньовічну тоталітарну державу з концтаборами, масовими репресіями, переселеннями, голодоморами, тотальною русифікацією всіх аспектів державного життя. Закінчилось українське відродження 20-х років. Його змінило розстріляне українське відродження 30-х. Закривалися українські, білоруські, єврейські школи тощо.
У Бердяєва є пояснення цієї еволюції. «Більшовизм був викривленою, вивернутою навиворіт реалізацією російської ідеї, і тому він переміг. Допомогло те, що у росіян занадто слабке ієрархічне почуття, але надто сильна схильність до авторитарної влади. Ні про яку правову, конституційну державу російський народ і чути не хотів… Відбулась страшна примітивізація життя, примітивізація всього побуту, утвердився солдатсько-народний спосіб життя. Більшовики не стільки створили це брутальне життя, брутальний спосіб володарювання, скільки відобразили брутальний спосіб народного життя, що вже утвердився. Влада, що побажала б бути культурною, не змогла б існувати, не відповідала б стану народу. Освічений прошарок, витонченіший і відданий традиціям, не зміг би далі володарювати в Росії. Господь наче передав владу більшовикам у покарання за гріхи народу».
Цікаво, що сучасні російські націоналісти продовжують, всупереч висновкам Бердяєва, розігрувати єврейську карту. Наприклад, щодо голодомору в Україні вони діляться на дві категорії. Перша — не визнає факту голодомору, друга — покладає вину за нього на євреїв. Їх провідний тренд — більшовизм — це єврейська змова проти народу-богоносця. Проте найжахливіші прояви більшовизму припали саме на 30-ті роки, коли єврейська зірка майже зникла з політичного небосхилу, а російська — засяяла у всій своїй красі.
Минуло майже тридцять років після більшовицького перевороту 1917-го року в Московії. Чи змінилась при цьому поведінка російського солдата на окупованій території тепер вже не України, а Німеччини? Ось витяг з листа від 6 травня 1977 року видатного польського письменника єврейського походження Станіслава Лема до Майкла Кендла — американського перекладача його творів. У цьому листі Станіслав Лем посилається на мемуари одного німецького лікаря, що пережив усі ці події. (Даруйте за лексику, вжиту автором мемуарів, але написано саме так. — Прим. ред.).
«… Натомість росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розперезаність; отож, ґвалтуючи 80-річних бабусь; роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим; валячи, руйнуючи і нищачи всі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності; демонструючи в безкорисливості цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження волі — завдяки цьому вони мстили не лише німцям за те, що німці влаштували в Росії, а й мстилися всьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих. Адже вони обс**али все — жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, Екскрементальної Запеклості, яку демонстрували росіяни, забиваючи і наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали, біде, клозети, с**учи на книжки, килими, вівтарі; у цьому с**нні на весь світ, яке вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість!.. Скопати, стовкти, обіс*ати, а до всього ще й зґвалтувати й убити (вони ґвалтували жінок після пологів, жінок після важких операцій, ґвалтували жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і с*али...» (Володимир Федько: Станіслав Лем про психотип «совєтів»… www.ar25.org/article/stanislav-lem-pro-psyhotyp-sovyetiv.html).
На шляху до Німеччини російський солдат пройшов територією союзної йому Польщі. Саме Польща, поляки і полячки, були головним репетиційним майданчиком для вистави, головна дія якої відбулась вже на території Німеччини. Чомусь поляки не згадують нині про це. Їх більше хвилюють події на Волині між українцями і поляками, хоча і за цими подіями проглядає нахабна пика московита — їхнього «визволителя».
Минуло ще п’ятдесят років, і російський національний характер в повній міри виявив себе у російсько-чеченській війні. Мародерство, насилля, ґвалтування, приниження людської гідності, тортури, вбивства людей без суду і слідства. Все — за старими перевіреними рецептами. Пройшло ще двадцять років і все те саме повторилось у російсько-українській війні.
Бердяєв фактично ототожнив більшовизм з російським народом. Про те, що він не помилявся, свідчить хоча б те, що єдиною країною на всьому пострадянському просторі, де повністю збереглася більшовицька символіка, де не знесений жодний пам’ятник Леніну, де країна починається з Червоної площі, в центрі якої стоїть піраміда з прахом вождя, є саме Московія. І в Україні, після початку її декомунізації, остання отримала найбільший спротив там, де присутня помітна російська етнічна складова серед місцевого населення.
Певний період свого життя Бердяєв мав деякі ілюзії щодо революції в Росії. Але розчарування його було великим.
«…Більшовицька революція нічого нового з собою не принесла… Більшовизм спирається на ті ж солдатські штики, на ту ж темну і грубу фізичну силу, на які спиралась і стара влада, що вже розклалась. Нічого не змінилось. Маса залишилась у тій же темряві… Не випадково так складно відрізнити в темній масі більшовиків від чорносотенців… А ненависть до буржуазії є природна ненависть темного Сходу до культури… У всьому цьому немає нічого схожого на революцію, на демократію, на соціалізм, на суттєві зміни в суспільстві і народі. Все це — моторошний і зловісний маскарад. Засади самовладдя і деспотизму продовжують святкувати і чинити свою оргію».
Дивне поєднання демократії і соціалізму в одному реченні розділено комою. Що далі на Схід, то більше трупів було обабіч дороги до соціалізму. Наприклад, у Кампучії знищили кожного третього.
Бердяєв шукав приклади успішних революцій і знайшов їх, на перший погляд, у цілком несподіваному місці. «Італійський фашизм всупереч поширеній думці також був революцією, здійсненою молодими людьми, що пройшли школу війни, повними енергії і жадоби переваги в житті. Ці молоді люди мали психологічну подобу до радянських молодих людей, але енергія їхня була спрямована в інше річище і набула не руйнівного, а будівничого характеру. Ми живемо в епоху цезаризму. І значення матимуть лише люди типу Муссоліні, єдиного, можливо, творчого державного діяча Європи, який зумів підкорити собі і державній ідеї войовничо-насильницькі інстинкти молоді, дав вихід їх енергії». Тобто, схильність росіян до авторитарної влади не оминула й самого Бердяєва.
А від себе я б додав. Попри деякі спільні риси, революції у різних народів — різні, як і самі народи. Революції — це завжди повернення до витоків, до глибинної моралі народів, їх інстинктів. Тому наша остання революція називалася по праву Революцією Гідності. Саме гідність — це те, що було властиво українському народу всю історію його існування. Це те, що в ньому постійно принижувалося і знищувалося нашим найбільшим ворогом. Почуття власної гідності — це те, що якраз відсутнє у нашого найбільшого ворога, і тому викликає у нього найбільшу лють.
Тобто, революція — це завжди повернення до витоків. Якщо в Московії станеться революція, то якою вона буде, можна уявити з того, якою вона вже була. Якщо Московія виграє російсько-українську війну, то те, що вона чинитиме в окупованій Україні, також буде таким, яким уже колись було. Душа народу — доволі інертна субстанція. Століття для неї — як одна мить. Душа московита щодо українців проявляється в повній мірі сьогодні у майже беззастережній підтримці нахабної експансіоністської політики їх президента. Навіть під час нещодавніх доволі масових протестних акцій у Московії жодного разу не прозвучав осуд російсько-української війни.
|
|
Проста зміна президента в Московії не змінить ситуації у російсько-українських стосунках. Революція в Московії може лише ще більше їх загострити. Революційна Московія може стати ще більшою загрозою для нас і для всієї Європи.
Не слід очікувати замирення з Московією і внаслідок зміни правителя. Насправді завжди воюють не правителі, а воюють народи. Головним аргументом має бути лише наша сила, реалізована за сприятливих обставин у світі і в самій Московії.
Микола Бердяєв вважав: «Російський народ має бути виведений з більшовицького стану, подолати в собі більшовизм». Щоправда, він не сказав, як це зробити. Думаю, радикальними ліками для такого одужання могла б бути лише тотальна поразка Московії у її нинішній війні з усім цивілізованим світом.
