НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Головною політичною метою керівництва Російської Федерації з часу розпаду СРСР є відновлення Росії в якості «великої світової держави». В найбільш повній мірі ця мета знайшла своє відображення в неоімперській ініціативі президента РФ В. Путіна про створення Євразійського союзу (ЄАС), який мав би стати противагою Європейському Союзу, а згодом — і всьому Західному світу.

Саме відмова України від вступу до Митного союзу, як першого кроку на шляху побудови ЄАС, і стала приводом для нападу на неї Росії в лютому 2014 року. Разом з тим, цей напад мав більш широкі цілі і передбачав блокування європейського та євроатлантичного курсів України та відновлення над нею російського контролю. Однак Росії не вдалося досягти своїх стратегічних цілей. А збройна агресія режиму В. Путіна проти України навіть зменшила російський вплив на пострадянському просторі. Цей процес став незворотнім і фактично підірвав всі зусилля, спрямовані на створення Євразійського союзу.

Довідково: Євразійський союз — геополітичний проект реставрації імперської гегемонії Росії (після розпаду СРСР, через наступні етапи створення: Співдружність незалежних держав /СНД/, Союз Білорусі та Росії, Митний Союз, Євразійське економічне співтовариство /ЄврАзЕС/, Єдиний економічний простір /ЄЕП/, Євразійський економічний союз /ЄАЕС/), започаткований В. Путіним. На думку аналітиків, Євразійський союз є російською спробою антитези Європейському Союзу.

Неочікувана для Росії стійкість позицій України та її західних партнерів позначилася на тривалості російсько-українського протистояння, в т. ч. і через санкції з боку США та Європейського Союзу, що завдало суттєвих збитків російській економіці та іміджу Росії. Так, вже у 2015 році — через рік після введення санкцій — загальний ВВП Росії впав більш ніж на 4 %. При цьому зниження виробництва автомобільної, авіаційної та інших видів високотехнологічної продукції становило 30–90 %, обсяги зовнішньої торгівлі РФ скоротились приблизно на 30 %, а внутрішньої — на 20 %.

Попри намагання Москви стабілізувати російську економіку, в т. ч. за допомогою надзвичайних антикризових заходів (включно з масовим продажем державної власності та використанням резервних фондів), такі процеси спостерігалися і протягом 2016–2017 років. Так, за підсумками 2016 року ВВП РФ впав ще на 1 %. Аналогічним чином тривало падіння обсягів зовнішньої та внутрішньої торгівлі Росії.

Загострення економічних проблем в Росії негативно позначилося і на Євразійському економічному союзі (ЄАЕС), створеному на базі Митного союзу, що розпочав свою роботу з 1 січня 2015 року (з середини 2015 року включає Росію, Білорусь, Казахстан, Вірменію та Киргизстан). Зокрема, протягом 2015 року обсяги взаємної торгівлі країн-членів ЄАЕС, у порівнянні з 2014 роком, скоротилися на 30 %. Зокрема, товарообіг між Білоруссю та Росією знизився на 40 %, між Білоруссю та Казахстаном — на 30 %, а між Росією та Казахстаном — на 25 %. Скоротилися і ВВП країн-членів ЄАЕС — в середньому на 4 %. Негативні тенденції у діяльності ЄАЕС, а також безпосередньо у самій Росії, спостерігались і у подальшому.

Російський проект «Євразійського економічного союзу»

Планомірний тиск США та ЄС змусив Москву шукати альтернативних партнерів, які проводили незалежну від Заходу політику. Водночас внаслідок ускладнення ситуації та посилення суперечностей в середині Євразійського економічного союзу партнери Москви по цій організації також почали переорієнтовувати свої зв’язки на інші країни. Ставку зробили на Китай, як провідну державу світу з потужним економічних потенціалом.

Пекін скористався такою ситуацією для реалізації стратегічної ініціативи «Пояс і шлях», яка передбачає поширення китайського впливу на сусідні регіони з перспективою перетворення КНР на провідний центр глобалізації світової економіки. При цьому економічні передумови поглиблення його торговельно-економічного співробітництва з країнами колишнього СРСР, у т. ч. членами ЄАЕС, підкріпила чітко опрацьована стратегія дій КНР на пострадянському просторі. В цьому ж контексті важливе значення має й зростання провідної ролі КНР у міжнародних (субрегіональних) організаціях, таких як: група БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай і Південна Африка) та ШОС (Шанхайська організація співробітництва).

Китайська ініціатива «Пояс і шлях»

В основу такої стратегії було покладено принцип просування китайських інтересів від «ближнього до дальнього». А саме: поглиблення стосунків з сусідніми країнами СНД, а потім і з іншими колишніми радянськими республіками (зважаючи на їх значення для КНР). Для цього уважно вивчались ситуація в кожній країні колишнього СРСР, їх роль та місце у системі регіональних і світових відносин.

На відміну від цього, Росія будує Євразійський економічний союз як політико-економічну противагу Західному світу і використовує його як інструмент зміцнення своїх позицій у протистоянні зі США та Європою. Особисто В. Путін вважає створення Євразійського економічного союзу (а на його основі — Євразійського союзу) своєрідною відповіддю на розширення Європейського Союзу в Східній Європі. На його переконання, Євразійський союз має стати російською антитезою Європейському Союзу.

За оцінками незалежних експертів, Росія і Китай по-різному бачать механізми інтеграції і співробітництва в ЄАЕС. При цьому відмічається значно більша привабливість нових (креативних) моделей співробітництва Китаю з його економічними партнерами над старими підходами, які застосовуються Росією. Тобто, якщо Росія зацікавлена і наполягає на співпраці по лінії КНР-ЄАЕС (так зване «блокове співробітництво»), то Китай вважає більш ефективним торговельно-економічне співробітництво з кожним із членів союзу на двосторонній основі.

 

Протягом останніх років такий підхід дозволив КНР суттєво посилити свої позиції як в економіці Росії, так і інших пострадянських країн. За рядом оцінок, Китай вже контролює близько 20–30 % активів ключової для РФ нафтогазової галузі. Зважаючи на плани російського уряду щодо подальшої приватизації державної власності, у найближчій перспективі цей показник може сягнути 50 % і більше. Зокрема, планується розширення співробітництва між російською «Роснефтью» та китайськими компаніями CNPC, CNOOC і Sinopec у справі розробки родовищ нафти та газу на шельфових зонах Росії, а також у Східному Сибіру. При цьому китайські компанії приходять на зміну західним концернам Statoil, Eni та ExxonMobil, які припинили співпрацю з Російською Федерацією внаслідок санкцій США і Євросоюзу.

Китай також вийшов на перше місце у зовнішній торгівлі Росії з часткою близько 15 %. За даним напрямом він послідовно завойовує нішу Європейського Союзу, який скоротив свою частку з понад 50 % у 2013 році до 44 % у 2017 році. З огляду на принципову позицію США та ЄС щодо збереження санкцій проти Росії, а також на її політику з переорієнтації торговельно-економічних зв’язків на Китай, дана тенденція має стійкий та незворотній характер. Разом з тим, зважаючи на стійку структуру російського експорту до КНР (переважно, включає поставки нафти, газу та лісу), збільшення обсягів двосторонньої торгівлі не лише не сприяє розвитку російської економіки, але й призводить до її деіндустріалізації, коли Росія перетворюється на сировинний придаток КНР. А Китай послідовно зміцнює стосунки з найближчими своїми сусідами — Казахстаном, Киргизстаном, Узбекистаном та Таджикистаном, а також з Азербайджаном, Грузією, Вірменією, Україною та Білоруссю, що важливі для нього з точки зору їх транзитного, науково-технічного і ресурсного потенціалів.

При цьому абсолютне домінування Китаю над Росією у фінансово-економічній сфері (ВВП КНР становить 11,2 трлн дол. США, в той час, як РФ — 1,3 трлн дол. США) фактично дозволяє йому диктувати свої умови у відносинах з росіянами, в т. ч. на пострадянському просторі. Спираючись на свій потенціал, Китай по суті перейшов від визнання території колишнього СРСР «сферою впливу Росії» до проведення власної політики в регіоні з суто номінальним врахуванням російських інтересів. Зокрема, керівництво КНР офіційно погодилось узгоджувати стратегію розвитку ініціативи «Пояс і шлях» та ЄАЕС, однак співпрацює з членами Євразійського економічного союзу та іншими країнами СНД переважно на двосторонній основі.

Динаміка ВВП Росії і Китаю

У такий спосіб сьогодні Китай впевнено і послідовно витискує Росію з основних галузей економіки та ринків пострадянських країн, які фактично переходять до сфери його впливу. Про це свідчать результати ґрунтовних досліджень російських експертів, які подаються у доповіді Інституту економіки Російської академії наук «Китайська стратегія освоєння пострадянського простору та доля Євразійського союзу».

Згідно з доповіддю, головним інструментом КНР з реалізації стратегії освоєння пострадянського простору є торгівля з країнами колишнього СРСР. Так, з 1992 по 2016 рік сукупний товарообіг Китаю з країнами Центральної Азії зріс більш ніж в 100 разів та в деяких випадках перевищив обсяги їх торгівлі з Росією. На сьогоднішній день частка КНР у зовнішній торгівлі Киргизстану становить 57 %, в той час як Росії — 17 %; Таджикистану — 42 % та 18 %; Узбекистану — 21 % та 20 % відповідно. В цей же період торгівля Китаю з Вірменією зросла у 50,5 разів, з Грузією — у 18 разів.

Швидко збільшуються і обсяги китайських інвестицій в економіку країн колишнього СРСР, що також починають перевищувати російські інвестиції. Так, обсяг накопичених інвестицій КНР в економіку Казахстану становить 12,6 млрд дол. США, в той час, як Росії — 8,9 млрд дол. США; Таджикистану 1,16 млрд дол. США та 0,986 млрд дол. США; Узбекистану — 7,6 млрд дол. США та 6 млрд дол. США відповідно. При цьому протягом 2016 року приток китайських коштів до Казахстану в 7 разів перевищив даний показник 2015 року.

Розширюється також інвестиційне співробітництво КНР з іншими членами ЄАЕС. Так, у 2015–2016 роках були досягнуті домовленості про поглиблення інвестиційної взаємодії між КНР та Білоруссю. В цьому зв’язку Білорусь розглядається як «логістичне перехрестя» між Заходом та Сходом, а також Чорноморським і Балтійським регіонами, у розвиток інфраструктури якої Китай готовий вкладати кошти. Важливе значення для Білорусі має також реалізація спільного інвестиційного проекту зі створення індустріального парку «Великий камінь». Новим інвестиційним партнером КНР постає Вірменія. Зокрема, розглядається питання щодо участі китайської машинобудівної корпорації China Machinery Engineering Corporation у розвитку вірменської інфраструктури та енергетики.

Крім того, Китай є одним з найбільших кредиторів країн Центральної Азії, що призводить до швидкого зростання їх боргової залежності від КНР. Наприклад, на теперішній час частка Китаю у зовнішньому державному боргу Таджикистану вже досягла 43 % (0,9 млрд дол. США), Киргизстану — 35 % (1,2 млрд дол. США), Казахстану — 8 % (13,3 млрд дол. США). При цьому частка зовнішнього боргу Киргизстану перед Росією становить лише 7,2 %.

Показовою є й активізація торговельно-економічного та інвестиційного співробітництва між Китаєм та Україною, що відбувається на фоні продовження Росією економічних війн проти неї. Сьогодні загальний обсяг китайських інвестицій в Україну складає близько 7 млрд дол. США, за рахунок чого реалізується широкий спектр спільних проектів у сферах розвитку інфраструктури, енергетики, авіа- та кораблебудування, а також сільського господарства. Частка КНР у зовнішній торгівлі України вже становить близько 10 %, в той час, як Росії — знизилась до 8 %.

За висновками російських експертів, все це дозволило Китаю створити потужну основу для інтеграційної взаємодії з країнами колишнього СРСР, у т. ч. членами ЄАЕС, та перехопити ініціативу у Росії у даній сфері. При цьому Москва остаточно втратила можливість закріпити за собою роль основного інтеграційного центру на пострадянському просторі в рамках Євразійського союзу, який по суті вже став частиною китайської ініціативи «Пояс і шлях».

А ось посилення присутності Китаю у російській економіці дозволяє йому впливати і на політику Російської Федерації. Як приклад — вимушена підтримка Москвою китайської ініціативи «Пояс і шлях», яка відверто не відповідає російським інтересам.

До речі, на фоні захоплення українського Криму Росія вимушено поступається Китаю своїми територіями на Далекому Сході. Так, ще у 2004–2005 роках вона віддала КНР деякі острови на річці Амур поблизу Хабаровська загальною площею 17,4 тис. гектарів. У 2010–2011 роках Росія передала в оренду КНР близько 1,5 млн гектарів тайги (під вирубку лісу) та сільськогосподарських угідь. У 2014 році така практика була легітимізована законом «Про території випереджуючого соціально-економічного розвитку в Російській Федерації». На основі цього закону досягнуто домовленості про передачу в оренду КНР терміном на 49 років більш ніж 300 тис. гектарів землі у Забайкальському краї РФ.

У 2004–2005 роках Росія передала Китаю декілька островів на р. Амур біля Хабаровська

Тобто, Євразійський проект В. Путіна мав би стати завершальним етапом економічної, політичної, військової та культурної інтеграції в рамках одного полюсу на пострадянських просторах на чолі з Росією. Разом з тим, без участі України в різного роду наднаціональних інтеграційних проектах не буде ні міфічного «Російського світу», ні реально вагомого Євразійського союзу, ні природної «єдності слов’янських народів», ні край важливої довіри російських виборців до своїх кандидатів на посаду президента країни, які так і не змогли «розв’язати українське питання».

З. Бжезинський вважав, що Україна була б головним «призом» Росії в її «новій імперії». У своїй книзі «Велика шахівниця» він писав: «Україна — це новий та важливий простір на євразійській шахівниці, який є геополітичним центром, бо саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, але тоді вона стала б здебільшого азіатською імперською державою».

Фактично, це свідчить про повний і остаточний провал цілей збройної агресії Росії проти України, яка не тільки не дозволила Москві встановити свій контроль над нею, але й відчутно та надовго підірвала міжнародні позиції Російської Федерації та її економіку в результаті введених проти неї західних політико-економічних санкцій.

За оцінками провідних експертів, сучасна неоімперська політика Росії на просторах колишнього СРСР вже входить у протиріччя з інтересами Китаю, який об’єктивно зацікавлений у стабілізації обстановки в регіоні як передумови для успішного ведення свого бізнесу. Зважаючи на це, після того, як Китай протягом найближчих років завершить фактичну «економічну окупацію» Росії, він може змусити керівництво РФ змінити політичний курс. Причому, на відміну від США та Європи, Китай не вагаючись застосовуватиме проти Росії всі можливі засоби для досягнення своєї мети.

 

Таким чином, на фоні продовження Росією збройної агресії проти України, що була розпочата у відповідь на відмову нашої Держави від вступу до майбутнього Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) та плани європейської інтеграції України (в т. ч. шляхом підписання Угоди із Європейським Союзом про асоціацію, що дає змогу перейти від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції), показовим є фактичне встановлення на сьогодні Китаєм контролю над ЄАЕС в торговельно-економічній сфері.

Авантюра режиму В. Путіна проти України дала реальну змогу КНР суттєво зміцнити свої позицій як у Російській Федерації, так і в інших країнах колишнього СРСР, що по суті перекреслює всі намагання Москви побудувати ЄАЕС та надалі й ЄАС, а отже — відродити Росію в якості «великої світової держави» чи нової імперії.

До того ж, Росія фактично поступово перетворюється на «васала» КНР — тобто на державу з обмеженим суверенітетом, змушену йти на поступки далекосхідному сусіду (в т. ч. територіальні) та рухатись у фарватері його політики. При цьому жодні спроби Москви вийти з такої ситуації, в т. ч. за рахунок вирішення конфлікту довкола України або можливого досягнення певних компромісів із Заходом, вже не матимуть бажаних результатів.