21 вересня 2018

Україна очима європейців

Коли в Україні зникне Homo sovieticus?

Сергій Польовик

У Європі ця невелика за розмірами країна навіть не входить до складу ЄС. Вона ретельно відстоює свій нейтралітет і слідкує за дотриманням національних геополітичних пріоритетів. Країна, яка слугує дороговказом для України у багатьох аспектах побудови громадянського суспільства, реалізації справжнього патріотизму та готовності абсолютної більшості нації захищати свої надбання зі зброєю в руках. Яка вважається фінансовим центром світу та має практично найвищі у світі показники рівня життя людей, розвиненого громадянського суспільства з ефективними інститутами державного управління та контролю діяльності представників всіх рівнів влади. Ця країна — Швейцарія. Одне з провідних друкованих видань країни, газета Neue Zürcher Zeitung (NZZ) 14 вересня ц. р. надрукувала матеріал кореспондента Катерини Ботанової, пов'язаний з Україною.

На відміну від багатьох інших країн-наших геополітичних сусідів, що входять до ЄС, до якого прагне Україна, та члени якого вперто не бажають помічати її існування, вже не кажучи про геополітичне значення, Швейцарія неодноразово звертала увагу через власні національні ЗМІ на процеси розвитку української державності.

Сподівання на те, що «Людина радянська» зникне автоматично після розпаду Радянського Союзу, були наївними і не виправдалися

Згаданий матеріал за змістом більш широкого виміру, ніж українська проблематика. Він присвячений дослідженню поки що наявного в пострадянських країнах Європи ганебного соціально-політичного феномену під загальноприйнятою назвою Homo sovieticus. Риси менталітету та національного характеру цілих народів, що знаходяться на території пострадянського простору, зокрема й України, інфіковані згубними впливами радянської імперії та глибоко укорінилися у свідомості сьогоднішніх людей. Викорінення з їхньої свідомості ментальності радянського раба суттєво позначиться на формуванні національних пріоритетів та напрямі розвитку держав колишнього СРСР і його сателітів, формуванні нового геополітичного ландшафту в Європі та у світі.

У виданні зазначається, зокрема, що сподівання на те, що «Людина радянська» зникне автоматично після розпаду Радянського Союзу, були наївними і не виправдалися. Культура страху і насильства, цинізму і корупції укорінилася не лише у суспільній свідомості, але й глибоко проникла у структури державного управління та громадсько-політичного життя країн колишнього СРСР.

Україна, зазначає автор, сьогодні у стані боротьби за звільнення від цього радянського болота. Для неї мають визначальне значення формування самоідентичності українських громадян, окреслення національних пріоритетів розвитку країни (але не держави, як обов’язкової передумови існування московитського царя-самодержця) та її громадян, готовність відстоювати свої національні цінності. Жодні політичні амбіції старих і нових політичних партій, з їх дискредитованими чи корумпованими лідерами, не гарантують побудови нової України для українців без їхньої участі. Та, головне, забезпечення бажання жити у власній заможній, перспективній для себе та для своїх нащадків країні, а не втечі з неї за кордон на принизливі роботи. Жодні геополітичні переваги України не будуть реалізовані, поки самі українці цього не забажають. Тим більш цінний для нас погляд з Швейцарії на сьогоднішню Україну, як можливо доброзичливу, нейтральну та заможну країну, небайдужу до перспектив побудови прогресивного демократичного суспільства свідомих громадян.

…Жодні геополітичні переваги України не будуть реалізовані, поки самі українці цього не забажають…

Актуальним для України постає питання побудови української нації та створення перспектив стратегічного розвитку не на словах, у вигляді політичних гасел, а на практиці. Майбутні парламентські вибори, що відбудуться в Україні у березні 2019 року, та подальші президентські вибори вже активізували більшість процесів визначального для існування України значення. Наслідками цих виборів можуть бути або руйнування держави внаслідок реваншу промосковських сил та олігархічних структур, або прорив у напрямку побудови нової геополітичної реальності в Європі, дійсно демократичної та прогресивної України.

І ось тому одним із головних завдань українців є ментальне звільнення від радянського рабства, зміна парадигми існування особистості в соціумі та існування і призначеності українського суспільства в системі європейських і світових геополітичних цінностей. Зважаючи на згубний радянський спадок, що дістався українському народові, автор публікації зазначає, що і в останній книзі американсько-російської журналістки Маши Гессен під назвою «Майбутнє — це історія: як тоталітаризм відновив Росію», один з розділів має назву Homo sovieticus.

Марія (Маша) ГессенДовідково:

Марія (Маша) Гессен, народилася у 1967 році у Москві.

Російська і американська журналістка, письменник, колишній директор російської служби «Радіо Свобода».

В історичному аналізі короткої фази боротьби проти тоталітаризму в Росії, що мав місце після 1917 року, М. Гессен звертається до самих витоків цього явища, до подальших часів його мовчазного сприйняття у суспільстві, та врешті-решт до тотальної підтримки, тобто до виникнення типології радянських людей — Homo sovieticus. Змальовуючи феномен типу радянської людини, авторка, зокрема, цитує основоположника радянської соціології пізньої доби та, у подальшому, російського соціолога Юрія Леваду, який зазначав, що успішний член радянського суспільства повинен бути покірним, запопадливим та недовірливим до інших членів суспільства, визнавати за необхідність ізоляцію від іншої частини світу, підтримувати державний патерналізм та схвалювати інертне аполітичне суспільство, в якому кожний член має власні інтереси та пріоритети.

Соціолог Ю. Левада характеризує радянську людину як депресивну та генетично розчаровану

Соціолог Ю. Левада характеризує радянську людину як депресивну та генетично розчаровану

Ю. Левада характеризує радянську людину як депресивну, генетично розчаровану, оскільки вона постійно вступала у конфронтацію з надзвичайними подіями непереборної сили. З одного боку, така людина ненавиділа державу, яка втручалася у кожний куточок людського існування, з іншого боку, вона водночас не могла взагалі уявити своє існування без такого державного втручання. Радянська людина, пише автор, вірить у право на власну ідентичність поза етичними нормами та у правильну, запропоновану офіційно «коректну історію». Та, водночас, вона щоденно вступає у протиріччя з викривленнями та штучними деформаціями історії, з об’єктивно існуючими особистими протиріччями. Зокрема, зазначена у паспорті національність обмежувала особистість в її праві на здобуття освіти, на оволодіння фахом тощо.

За таких ментальних рис та особливостей національного характеру цілих поколінь Homo sovieticus, вихованих за радянських часів, в Європі та у світі виникли деформовані цінності народів та геополітично невиправдані деструктивні пріоритети. Останні вилилися у формування агресивних воєнних доктрин, протистоянь, геополітичних концепцій підкорення інших народів та захоплення чужих територій тощо.

Деформовані цінності народів та геополітично невиправдані деструктивні пріоритети вилилися у формування агресивних воєнних доктрин, протистоянь, геополітичних концепцій підкорення інших народів та захоплення чужих територій

Деформовані цінності народів та геополітично невиправдані деструктивні пріоритети вилилися у формування агресивних воєнних доктрин, протистоянь, геополітичних концепцій підкорення інших народів та захоплення чужих територій

Соціолог Ю. Левада наприкінці 1980-х років дійшов висновку, що після того, як відійде покоління, яке пережило сталінський терор, повинен, як тип, вимерти також Homo sovieticus. На погляд автора статті, держава, що складається з людей подібного типу, також повинна піти в небуття. Вона вважає, що в Україні зараз відбувається майже непомітна моральна революція, яка не має жодних умовних забарвлень, а саме — повсякденна кропітка десовєтізація.

Щодо Радянського Союзу, то він об’єктивно розвалився. Але його репресивна система збереглася, хоча в окремих державах, що утворилися після розпаду СРСР, вона набуває різноманітних форм і їй притаманна певна динаміка. Водночас, разом із системою, зазначає автор, продовжує існувати й Homo sovieticus.

В Україні після 1991 року, зазначає експерт, було поширене переконання, що з покоління, яке навчається у новій, не радянській школі, яке має можливість вільно пересуватися та відкривати для себе світ, виростуть зовсім інші люди. Пізніше з’явилася віра у те, що наступні покоління, які народяться у незалежній Україні, не матимуть комплексів, притаманних радянській людині.

Homo sovieticus визначають як тип генетичного коду, який, після вимирання свого носія або, принаймні зі зменшенням його впливу на суспільство, повинен зникнути

Автор відзначає, що, з одного боку, Homo sovieticus визначають як своєрідний тип генетичного коду, який, після вимирання свого носія або, принаймні зі зменшенням його впливу на суспільство, повинен зникнути. З іншого боку, наївна віра в освіту та у навчання, у можливість всюди поширювати та застосовувати нові знання, свідчить насамперед про те, що радянський менталітет міцно укорінився в інституціях громадянського суспільства, у методах поширення цінностей та в ієрархіях. Хоча ідея існування генетичного коду все ще актуальна і популярна, зазначає автор, і далеко перейшла межі пострадянського простору, але сучасний розвиток ситуації у багатьох східноєвропейських країнах протирічить зазначеній концепції. І це може бути позитивним прикладом для України.

Динаміка змін і тривалий успіх демократичних трансформацій був суттєво помітнішим там, де від початку 1990-х років відбувалися радикальні інституціональні реформи, зокрема у балтійських країнах. Або там, де мали місце щонайменше спроби запобігти поєднанню старих номенклатурних структур з порівняно новою риторикою нових політичних облич, зокрема, в Україні, Грузії та, частково, у Молдові. Країни, в яких інституційні структури залишалися незмінними, неминуче повернулися на шлях тоталітаризму (Росія, Білорусь, Азербайджан).

Обидві останні революції в Україні були спробами подолати радянського монстра
єдиним поривом, протягом однієї ночі

Вдаючись до оцінок двох останніх революцій в Україні, а саме, «Помаранчевої революції» 2004 року та «Революції гідності» 2013–2014 рр., автор-аналітик у своїй публікації відзначає, що український досвід у боротьбі з Homo sovieticus був ейфорійним та бурхливим. Обидві згадані революції, зазначає автор, були спробами подолати радянського монстра єдиним поривом, протягом однієї ночі. Мали місце також спроби змінити неприйнятних політиків, які очолювали політичну владу країни, на інших, якщо не найкращих, то, принаймні, на трохи кращих. Обидві революції, на думку соціолога Ю. Левади, були пронизані вірою у майбутнє, якого можливо було досягти шляхом нестримної навали мас.

Швейцарське видання NZZ наводить також думку аналітика, який порівнює наслідки впливів революцій 2004 та 2014 років на українське суспільство. Зокрема, він зазначає, що внаслідок «Помаранчевої революції» 2004 року відбулися зовсім незначні інституційні зрушення системи, які навряд чи могли призвести до суттєвих змін, проте запобігли зміцненню старих структур. Наслідки «Революції гідності» 2014 року на Майдані вважаються більш помітними. Внаслідок політичного та емоційного повороту до Європи, через війну з Росією, яка є, насамперед, війною за цінності, через велику кількість нових політичних облич та постатей у державних та у недержавних установах, широку участь добровольців та внаслідок політичного тиску з боку Заходу виникла вибухонебезпечна динаміка подій.

Досить несподівано, зазначає автор, українське суспільство зіштовхнулося з тим фактом, що у майбутньому недостатньо буде лише вимагати для себе різноманітних прав та свобод. Необхідно буде створювати інституції та структури, впровадження та діяльність яких зможуть гарантувати ці права і свободи. Створення таких структур, зазначає фахівець, розпочалося на комунальному рівні, зокрема, в управліннях комунального та житлового господарства, що були по суті реінкарнацією радянського, функціонально непридатного та нелюдського способу управління.

Внаслідок останньої революції, зазначає автор, виникли якісно нові зміни у громадянському суспільстві України на всіх рівнях, — від правил вуличного руху у містах до змісту навчальних планів у школах та в інститутах. З’явилася необхідність створити більш широкий доступ до доцільної та обґрунтовано необхідної освіти.

…Геополітичні перспективи України поки що не актуальні для правлячого класу, вони розглядаються як вторинний пріоритет та атрибут риторики нинішніх тимчасових політичних діячів…

В той же час в Україні триває системна криза ефективності державного управління, стагнація економіки, тотальна корупція влади олігархату та невизначеність пріоритетів стратегічного розвитку держави. Геополітичні перспективи України поки що не актуальні для правлячого класу, вони розглядаються як вторинний пріоритет та атрибут риторики нинішніх тимчасових політичних діячів.

Створення на вимогу Заходу Антикорупційного бюро та Антикорупційного суду України навряд чи можна сприймати як серйозний успіх реформ. Водночас, зазначає аналітик, у галузі освіти та медицини в Україні відзначаються успішні інституційні реформи, що матимуть відчутні позитивні наслідки. Не зважаючи на потужний спротив та багато інших проблем, вони змінюють сьогодні ті механізми колишньої радянської системи, які були призначені для постійного приниження людей та репресій у суспільстві.

В Україні зараз відбувається майже непомітна моральна революція, яка не має жодних умовних забарвлень, а саме — повсякденна кропітка десовєтізація

Внаслідок цього реформи у цих галузях створюють простір, в якому людина з відвертими та критичними поглядами може розвиватися без остраху за своє майбутнє. Це означає, вважає автор, що в Україні відбувається практично непомітна, так звана «не кольорова» моральна революція. Але водночас, вважає аналітик, з огляду на невтішні новини щодо провалених в Україні реформ та галопуючої корупції, на песимістичні прогнози на майбутнє та пануючу серед людей впевненість у визначеності наперед результатів майбутніх виборів, такий розвиток подій навряд чи сприйматиметься як оптимістичний. Та саме цей процес, на думку українського соціолога Євгена Головача, є таким, що знищує «антиморальну більшість» теперішнього українського суспільства, яке погоджується з тим, що воно складається переважним чином з нечесних, готових до корупції людей. Така загальноприйнятна у суспільстві позиція призводить до зручного для багатьох висновку, що політична корупція є явищем негативним, негідним, і навпаки, побутова корупція є явищем абсолютно нормальним та навіть неминучим.

Загалом, зазначає автор, цей викликаний двома останніми революціями процес емансипації, як звільнення від попередніх негативних залежностей громадян України, є складним та довготривалим. Шляхом створення нових засадничих інституцій, відміни старих законів, що відтворювали дух радянських часів, завдяки рішучому викоріненню у суспільстві корупції, реформам у галузі освіти таке поняття як «радянська людина» (Homo sovieticus) буде згодом відоме лише з історичних книг.

Оригінал матеріалу
Wann endlich verschwindet der Homo sovieticus? – Die Ukraine als Beispiel
[Електронний ресурс] NZZ
— Режим доступу : https://www.nzz.ch/meinung/wann-endlich-verschwindet-der-homo-sovieticus-die-ukraine-als-beispiel-ld.1412275