27 жовтня 2016

Росія та Німеччина — історичні паралелі на Донбасі

Іван Січень, військовий та політичний експерт

Для України, на території якої Росія веде агресивні бойові дії, дуже важлива як воєнно-політична, так і фінансово-економічна підтримка надійних союзників і партнерів. Таких, як ФРН — ініціатора європейської політики санкцій щодо Росії та одночасно члена «нормандської групи» з урегулювання ситуації на Донбасі. Зрештою, ФРН вважається одним із основних фінансових донорів України в рамках відновлення економіки на її сході та півдні, яка беззастережно знищується Росією та її маріонетками з «ДНР» і «ЛНР». Промислова, транспортна та житлово-комунальна інфраструктури Донбасу сьогодні практично зруйновані дощенту, а особливо цінне устаткування вивезене або вивозиться до Російської Федерації. Така доля спіткала близько 90 вугільних шахт (по суті, половина з усіх, що працювали в Україні до нападу Росії). Також зупинена на окупованих територіях і робота більшості металургійних та машинобудівних заводів, пошкоджено понад 1,5 тис. енергетичних об’єктів, повністю знищені Донецький аеропорт та Дебальцевський залізничний вузол, зруйновано 15 % житлового фонду Донецької та Луганської областей (Чорна книга Кремля, інтернет-версія).

У 2015 році уряд ФРН та німецька банківська група «КFW Bankengruppe» (80 % акцій належить уряду Німеччини та 20 % — федеральним німецьким землям) вже виділили Україні 500 млн єврокредитних зобов’язань на відбудову та модернізацію об’єктів енергетики, водопостачання, шкіл та лікарень. Зокрема, під час 9-го засідання Українсько-німецької групи високого рівня з економічного співробітництва в жовтні поточного року, вирішено з цих коштів 150 млн євро спрямувати на реконструкцію чотирьох підстанцій «Укренерго».

Загалом обсяг німецьких інвестицій в Україну складає понад 5,4 млрд дол. США. Вже впродовж двох років ФРН вважається основним європейським торговельним партнером України і третім у світі серед тих, хто надає нашій державі фінансову допомогу, у т. ч. на відбудову та розвиток енергетичної інфраструктури наших східних районів.

Доречно зауважити, що це вже не перший випадок, коли Німеччина бере участь у відбудові Донбасу після його тотального (за наказами із Москви) знищення. Схожа ситуація спостерігалася після того, як у 1941 році Червона армія відступила з України. Через стрімкий наступ Вермахту та неможливість евакуювати підприємства, на територіях, що здавалися супротивнику, керівництво тодішнього СРСР застосувало тактику «випаленої землі». Постанови Ради народних комісарів Радянського Союзу та ЦК ВКП(б) від 27, 29 та 29 червня 1941 року зобов’язували місцеві органи державної влади та партійні осередки знищувати все, що не вдалося евакуювати на схід СРСР, зокрема: устаткування заводів і фабрик, колгоспну техніку та реманент, запаси продовольства та матеріально-технічні засоби, сільськогосподарські посіви і худобу. 22 липня 1941 року такі вимоги були підтверджені у спеціальній постанові Державного комітету оборони. При цьому, як завжди у Росії та СРСР, населення на окупованих територіях було покинуте напризволяще.

Таке ставлення радянської влади до пересічних громадян було показовим особливо у промислових районах сходу та півдня України, де німецькі війська з’явилися пізніше, ніж на півночі та центрі, що надавало порівняно більше часу для реалізації вищезгаданих постанов. Як наслідок, були підірвані всі 54 українські доменні печі, затоплено більшість шахт, зруйновано Криворізьку і Дніпродзержинську ГЕС та Дніпрогес, знищено чи спалено тисячі промислових підприємств, хлібопекарних заводів та зерносховищ. У Харкові, як і у інших східних українських містах, зрештою, як і у самому Києві, спалювались не тільки промислові об’єкти, але і житлові будинки.

Знищена «Азовсталь» (Маріуполь)

Знищена «Азовсталь» (Маріуполь)

Знищувалися також посіви зернових. За свідченнями очевидців, для цього навіть худобу гнали в евакуацію по засіяних полях. Таким чином приречене цивільне населення залишалося і без продуктів харчування.

Крім того, під час виведення з ладу транспортних комунікацій, ламалась залізнична інфраструктура, в т. ч. підривалися мости, вокзали, локомотивні депо, пакгаузи, службові будинки, ремонтні майстерні, водонапірні вежі, лінії зв’язку, а також стрілки та колії. Сталінський (Донецький) залізничний вузол був зруйнований дощенту, що повністю паралізувало залізничні комунікації регіону. (Железнодорожные войска в Великой Отечественной войне 1941-1945. Волковский Н. Л.).

До речі, в багатьох випадках дії радянської влади з реалізації тактики «випаленої землі» супроводжувались масовими жертвами як серед мирних громадян, так і військовослужбовців Червоної армії. Так, внаслідок підриву греблі Дніпрогесу 18 серпня 1941 року здійнялася річкова хвиля заввишки понад 30 метрів і змила десятки населених пунктів нижче за течією Дніпра. Загинули близько 100 тис. осіб з числа місцевого населення, а також до 20 тис. військовослужбовців РККА (зі складу 9-ї і 18-ї армій та 2-го кавалерійського корпусу), які займали оборонні позиції вздовж лівого берега Дніпра або переправлялися через нього. Ще від трьох до п’яти тисяч осіб загинули безпосередньо на дамбі в момент вибуху. При цьому німецькі війська практично не зазнали втрат. (Мороко В. М. Дніпрогес: чорний серпень 1941 року /Наукові роботи історичного факультету Запорізького національного університету, 2010 рік/; Румме А. В. Скажите людям правду /Социологические исследования. Москва, 1990 год — № 9/).

Підірвана гребля Дніпрогесу

Підірвана гребля Дніпрогесу

У Дніпропетровську хлібокомбінат підірвали разом із робочою зміною та громадянами, які стояли в черзі за хлібом біля магазину. В Одесі частину приморських кварталів затопили разом із мешканцями. У м. Стаханов Луганської області місцеве населення, в основному жінки разом із дітьми, виступили проти підриву вугільної шахти, прагнучи зберегти єдиний засіб для існування. Наступного ранку до міста прибув загін НКВС і, незважаючи на вік та стать, розстріляв кожного десятого мешканця. У м. Сталіно (Донецьк), після того, як його захопили німці в жовтні 1941 року, на території в’язниці НКВС було знайдено три ями, заповнені 4-ма тисячами трупів. («Как богатство России приросло Украиной в годы войны», інтернет-версія).

Саме до таких чи схожих методів сьогодні вдаються Росія та проросійські терористи на сході України, коли виявляють незгодних з їх діями.

Звичайно, з такою жорстокістю не могли змиритися місцеві жителі, які спостерігали за втечею багатьох керівників органів радянської влади та партійних функціонерів. Через це і була зірвана у східних районах України мобілізація населення до лав Червоної армії. Наприклад, у Харківській області на призовні пункти з’явилися лише 30 % призовників, а у Сталінській (Донецькій) та Ворошиловградській (Луганській) — 10-15 % з тих, кому була направлена повістка. Масовим було і дезертирство мобілізованих під час транспортування до діючої армії. За повідомленнями військкоматів Харківської та Сталінської областей, наприкінці жовтня 1941 року кількість дезертирів становила 30-50 % від загального числа призваних на службу. (Україна і Росія в історичній ретроспективі. Том. 2; Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчинський С. В., Лисенко О. Є.).

Це яскраво демонструє справжній настрій жителів сходу України, які зовсім не були палкими прихильниками Москви та «руського світу», як це зараз стверджується пропагандистами режиму В. Путіна та ідеологами «Новоросії».

Водночас частина населення виявляла симпатію до німецької влади. Тим більше, що ця влада, не згаявши часу, взялася за відбудову Донбасу. Звичайно, це було в інтересах самої Німеччини, що вважала Донбас аналогом німецького Руру в плані використання сировинних ресурсів регіону та його промислового потенціалу. Однак це жодним чином не виправдовує вторгнення німецької армії до України та репресії гітлерівського режиму проти українських громадян.

Разом з тим, заходи німецької адміністрації з відбудови та введення в дію шахт і підприємств забезпечували роботою населення регіону, що надавало йому хоч якусь можливість для виживання у воєнний період.

Сталіно (Донецьк) в роки війни

Сталіно (Донецьк) в роки війни

На початковому етапі відповідальність за відбудову Донбасу покладалася на Економічний штаб «Схід» з підпорядкованою йому інспекцією «Південь». У березні 1942 року ці функції перебрало на себе гірничо-металургійне товариство «Схід», що було засноване в серпні 1941 року в якості монопольного об’єднання з реалізації інтересів імперського міністерства економіки, рейхсгрупи торгівлі та економічної групи гірничої та залізо-видобувної промисловості.

Товариство «Схід» володіло винятковим правом на ведення економічної діяльності в галузі важкої промисловості та використання заводського обладнання кам’яновугільної, залізо-видобувної та металообробної галузей на окупованих радянських територіях. Керував компанією генеральний директор акціонерного товариства «Рейхсверке АГ» та голова президії Імперського об’єднання вугілля П. Плейгер. Крім того, до відновлювальних робіт залучались загони німецької військово-будівельної Організації Тодта.

Завдяки діяльності цих структур та залученим українським робітникам вже до листопада 1941 року була відбудована електростанція у м. Сталіно (якому німецька адміністрація повернула колишню назву Юзівка), що дозволило відновити освітлення в установах міста та роботу водогінної мережі. Було відбудовано електростанції і в інших містах регіону.

Щоправда, налагодити видобуток вугілля було більш складно, оскільки це потребувало проведення важких та масштабних ремонтних робіт на зруйнованих шахтах. З цією метою гірничо-металургійне товариство «Схід» транспортувало машини та обладнання на суму понад 25 млн марок, а також 1800 спеціалістів, переважно з Рурського басейну. На Донбас прийшли такі провідні німецькі компанії, як «Крупп», «Сіменс» та «Опель».

Машинобудівний завод у Краматорську належав компанії «Крупп»

Машинобудівний завод у Краматорську належав компанії «Крупп»

І вже до лютого 1942 року запрацювали кілька шахт, у т. ч.: «Новомушкетово», 12 «Наклонная», «Бутовка», 5 бис «Трудовская», 1-2 «Смолянка», 4 «Ливенка» та 1 «Щегловка». Вони забезпечили роботою близько 24 тис. шахтарів. А до листопада 1942 року було відновлено вже понад 40 шахт, де працювало 100 тис. осіб, у т. ч. близько 2200 радянських інженерів та техніків. Крім того, у 1942 році лише у Донецьку функціонувало близько 2 тис. різноманітних підприємств та кооперативних товариств. Найбільше з них — «Донбас» — володіло кількома майстернями та цехами. (Проект «Донбас — terra incognita», інтернет-версія).

Крім того, до середини 1942 року німцями була відновлена робота більшості підприємств Маріуполя, включаючи металургійний, трубний, судноремонтний, машинобудівний, завод «Металлоширпотреб», хлібозаводи № 1 та № 2, м’ясокомбінат, міськмолокозавод, макаронну фабрику, горілчаний і пивоварний заводи та інші.

На заводах ім. Ілліча та «Азовсталь» спеціалістами німецької компанії «Крупп» були відбудовані електростанція, мартенівський, механічний, електроремонтний, монтажний та кисневий цеха. На заводі ім. Куйбишева німці ввели в дію мартенівський та броньовий цехи, а також електростанцію, яка забезпечувала майже безперебійне електрозабезпечення не тільки самого підприємства але й усього міста. (За матеріалами «Маріупольської газети»).

Для того, щоб залучити робочу силу, німецька адміністрація відкрила біржі праці, запровадила прогресивну систему оплати, забезпечила постачання продовольства для шахтарів, які отримали право на пільги соціального характеру (зокрема, можливість виїзду у сільську місцевість за продуктами харчування, отримання земельних ділянок під огороди тощо). Крім того, на відміну від радянського періоду, під німецьким управлінням на підприємствах та шахтах чітко дотримувалася тривалості робочого дня, правил безпеки праці, що суттєво зменшило кількість нещасних випадків. Цілком логічно, що чимала кількість працівників вугільної та інших галузей повернулася до місць своєї довоєнної роботи (адже шахтарі користувалися правом «броні» і не призивалися на військову службу; до того ж переважна більшість не була евакуйована і залишилася на окупованих територіях).

Саме активна співпраця місцевих промислових кадрів з німецькою адміністрацією і дозволила частково відновити та забезпечити експлуатацію вугільної галузі Донбасу. При цьому вирішальну роль відіграли знання радянських інженерів щодо умов залягання вугільних пластів та особливостей експлуатації обладнання, а також їх високий авторитет серед робітників. Окрім отримання можливості для елементарного виживання, іншими мотиваціями таких позицій інженерно-технічного складу стали також і поширення антирадянських настроїв після масових репресій проти цієї професійної групи у 1930-ті роки та розчарування соціалістичними методами господарювання у порівнянні з німецькою організацією.

Звичайно, не обійшлося і без примусової праці військовополонених, багато з яких загинуло внаслідок важких умов. Однак, все це мало чим відрізнялося від тих порядків, які панували у сталінських таборах, чи від дій НКВС проти власного населення.

Окрім того, що частково відновилися шахти та підприємства сходу України, завдяки німецькій адміністрації було також введено в дію Дніпрогес. Так, внаслідок підриву греблі виник пролом завширшки понад 100 метрів та глибиною до 25 метрів, повністю виведені з ладу електрогенератори та інші механізми.

Відновлений німцями Дніпрогес

Відновлений німцями Дніпрогес

Під час відновлювальних робіт в тілі греблі було пробито кілька технологічних штолень завширшки 5 на 5 метрів та довжиною 35 метрів для спуску води до необхідного рівня. Після отримання ремонтниками доступу до нижньої кромки пролому розпочалося його бетонування. Цемент завозився з Німеччини залізницею через Румунію і далі водним шляхом через Чорне море та Дніпро безпосередньо до району будівництва. З Німеччини завозились і необхідне обладнання та механізми, в т. ч. електрогенератори.

Перший з них почав працювати вже в квітні, а другий — у травні 1942 року, що дозволило вивести станцію на рівень виробництва 20000 кіловат електроенергії. До осені було запущено ще декілька електрогенераторів. (Мемуари А. Шпеєра; з 1930 року — керівник військового будівництва Німеччини; з 1942 року — імперський міністр озброєнь).

Звичайно, воєнні умови, а також нестача ресурсів та часу не дозволили Німеччині відновити економіку Донбасу в повній мірі. Разом з тим, навіть те, що було зроблено, дозволило врятувати життя багатьом мирним жителям сходу України.

До речі, слідом за радянською, російська пропаганда продовжує звинувачувати Німеччину у масовому знищенні промислової інфраструктури Донбасу після відступу Вермахту у 1943 році. Що там вже було руйнувати після Червоної армії та НКВС? Хіба те, що сама Німеччина і відновила.

Характерно, що фото підірваного НКВС Дніпрогесу та зруйнованих підприємств і шахт Донбасу при відступі Червоної армії в 1941 році були представлені СРСР в якості доказів злочину гітлерівської Німеччини на території Радянського Союзу. Саме так Росія сьогодні «доводить» і «злочини українських націоналістів на Донбасі».