Богдан Соколовський
У зв’язку з блокадою поставок антрацитного вугілля з окупованої території на українські теплові станції, серед іншого, варто зауважити наступне:
по-перше, вирішити цю проблему за час, на який вистачає запасів вугілля на наших ТЕЦ і ТЕС, шляхом постачання антрациту з інших джерел (наприклад з Південної Африки, В’єтнаму, Австралії, США тощо) — справа не реальна, оскільки, зокрема, це потребує більшого часу, аніж розповіли про це офіційні особи, і відповідної інфраструктури в нашій державі, якої зараз немає. А перехід теплових станцій на спалювання замість антрациту вугілля газової групи потребує приблизно року–двох, не кажучи вже про необхідні кошти для запровадження відповідних технологій;
по-друге, приблизно половина українських теплових станцій обладнані для спалювання вугілля антрацитної групи, яке у нас видобувається лише на окупованих нині територіях. Майже всі такі теплові станції проектувалися за радянських часів під конкретні шахти;
по-третє, в багатьох країнах теплова енергетика, на відміну від України зі значним сектором атомної енергетики, є основою національної електроенергетики, при тому, що там практично не використовується антрацит як енергетичне пальне. Там спалюють вугілля газової групи. Наприклад, у сусідній Польщі, де є майже вдвічі більше теплових станцій, ніж в Україні, практично видобувається не антрацит, а вугілля газової групи. Там більшість ТЕЦ і ТЕС обладнані для спалювання вугілля і антрацитної групи, і газової групи. Таким чином, станції мають вибір: придбали за вигідною ціною імпортний антрацит — добре; немає антрациту, а є лише своє газове вугілля — також не біда. Отже, теплова енергетика може визначатися, на яке пальне орієнтуватися без запровадження надзвичайних станів тощо. Звичайно, антрацитне вугілля як пальне має ряд переваг: зокрема екологічних, теплотворних тощо. Але ці переваги не є визначальними щодо функціонування енергетики;
по-четверте, українській тепловій енергетиці не раз пропонувалося дообладнати відповідні ТЕЦ і ТЕС для спалювання обидвох типів вугілля (в залежності від ситуації). При цьому керувалися винятково економічними міркуваннями, адже до 2014-го ніхто навіть не розглядав можливості російської окупації. Зокрема, в 2008-му році, за ініціативи тодішнього українського президента, а також у квітні 2015-го польський президент під час свого візиту до Києва висловив готовність його країни виділити для цієї мети приблизно 50 млн євро. Загалом, за оцінками окремих фахівців, згадане дообладнання основних наших ТЕЦ і ТЕС обійшлося б приблизно в 1 млрд дол. США. Хоча окремими офіційними особами чомусь називалася й інша сума — 5–6 млрд дол. США. У всіх випадках такі пропозиції було проігноровано.
Крім згаданого, виходить, що блокада постачання вугілля з окупованої території на українські ТЕЦ і ТЕС щонайменше виявила слабке місце у стратегії нашої безпеки. Адже ми самі засвідчуємо ворогові, який на нас напав, що блокування поставок антрациту може бути для нас катастрофою. І тут треба визнати, що за 3 роки війни ми не готувалися до такої форми нападу! Тепер не виключено, що саме поставки антрациту блокуватимуть наші вороги для дестабілізації («розхитування») України, чого й домагається Кремль. А це для РФ і дешевше, і безпечніше, з точки зору порушення нею міжнародного права, аніж, наприклад, заведення до нас «градів» чи танків. Як же ж бути? Кому виставляти претензії? Чи вирішить це проблему залежності української енергетики від антрациту?
Крім цього, не виключено, що нинішні блокувальники забезпечать вільне постачання законно оформленого вугілля, при цьому надалі блокуючи решту товарів. Адже такий досвід у них є — проїзд пасажирів не блокується. І що тоді робитимуть і казатимуть супротивники блокади? Хто відповідатиме за «страшилки» тощо? Можливо, це вирішить нагальну проблему? Може, припиниться незаконне переміщення інших товарів?
