НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.   Зауважимо, що точка зору авторів може не співпадати з редакційною.

 

 

Автор конкурсної роботи: слухач Малої Академії Наук України Ольга Рудюк, учениця спеціалізованої школи № 200 ім. В. Стуса

Науковий керівник: Романенко Тетяна Василівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільнополітичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Інституту права та суспільних відносин Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

 

Польські вчені та політики про українців і українську державність

Відомості про найдавніші українсько-польські стосунки містять «Повість минулих літ», «Київський літопис» (1118–1199), «Галицько-Волинський літопис» (1205–1290) та інші джерела. Вони свідчать про давні й активні зв’язки між обома народами.

Образ українця в польській літературі як і стереотип формувався протягом століть. Зокрема польські романтики ХVIII–ХІХ ст. пропагували думку про польську культурну вищість над українцями, зумовлену «прозахідністю» польської культури.

Одним з основних питань історії польсько-українських відносин, на думку українського історика Дмитра Дорошенка, є козацько-польська боротьба, яка в середині XVII століття перейшла в широку національну й соціальну революцію українського народу. Польська наукова історіографія 60–70-х років ХІХ ст. ставилася до козаччини негативно. Для неї боротьба Польщі з козаччиною — це боротьба двох сил: колонізаційної, господарської, культурної і бунтівничої та руїнницької, яка довела до кривавого потопу — Хмельниччини. Ці погляди популяризувалися в польській художній літературі відомим письменником Генріхом Сенкевичем.

Виховані на творах Сенкевича польські політики кінця ХІХ–початку XX ст. незалежно від своєї партійної приналежності одностайно ставили перед собою мету відродження польської держави не в етнографічних, а в її історичних кордонах з обов’язковим включенням українських земель. Були сформульовані й відповідні концепції, над реалізацією яких польські політичні кола активно працювали.

Роман Дмовський та Юзеф Пілсудський

Лідер польських націонал-демократів Роман Дмовський обґрунтував ідею «інкорпорації», тобто приєднання українських земель до польської держави. Згідно з нею, українцям, як народу «неісторичному», «недержавному», відмовлялося в праві на свою державу. Соціаліст Юзеф Пілсудський висунув федераційну програму, згідно неї буде відроджена Річ Посполита, до складу якої увійдуть польські, литовські, білоруські і українські землі. При цьому провідну політичну та економічну роль повинен відігравати польський етнічний елемент.

Отже, дві впливові і популярні політичні доктрини щодо України — «інкорпораційна» і «федераційна» — заперечували право українського народу на самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями.

Ці політичні концепції були реалізовані в період І-ї Світової війни.

У 1918 році Польща за допомогою Німеччини і Австро-Угорщини здобула незалежність. Після цього Річ Посполита вчинила збройну агресію проти Західно-Української Народної Республіки й окупувала її територію.

Польські політики не побачили у прагненні українців до власної держави явища, подібного до польського відродження. Для них це був лише антипольський бунт, що стався на споконвічних (як вони гадали) польських землях і який загрожував територіальній цілісності Речі Посполитої.

Щоб юридично закріпити за Польщею завойоване, на Паризькій Мирній конференції глава польської делегації Р. Дмовський заявляв, що українці майже не мають інтелігенції і тому не здатні самостійно сформувати органи державного управління. Врешті, пообіцявши Франції надати в концесію на пільгових умовах Бориславський нафтовий басейн, польська сторона домоглася вигідного для себе рішення.

Герб Польщі (1919-1927)

Водночас Р. Дмовський доводив представникам Антанти, що Українська Народна Республіка (УНР), як держава має анархічний характер, ідея національної незалежності серед її народу є дуже слабкою, отож зарано думати про Україну, як самостійну державу всього українського народу.

Отже, Польща не допустила утворення в Східній Галичині української держави та її об’єднання з УНР. За умовами Ризького договору 1921 року Польща і Росія розділили Україну між собою. Історичні концепції польських науковців обернулися для українського народу війною та повоєнним окупаційним режимом на землях України у складі Речі Посполитої.

У роки Польської Народної Республіки історична наука переважно «розвінчувала» некомуністичні політичні рухи у Речі Посполитій. Після 1989 року в Польщі з’явилося чимало праць про польсько-українські стосунки в період ІІ-ї Світової війни та повоєнні роки.

Частина польських дослідників («ревізіоністи») пробують виправити негативний образ українця, створений історіографією попередніх часів. Цей напрям бере свій початок із публікацій паризької «Культури» і підпільної «Солідарності».

Інша частина польських істориків стала на неприйнятну для науки стежку перекручення фактів минулого. До них (так званих істориків–«традиціоналістів») можна зарахувати подружжя Семашків і їм подібних.

З часу відновлення незалежності України (1991) неодноразово робилися спроби українських і польських істориків сформулювати спільні відповіді на «важкі питання» історичних польсько-українських відносин. Однак створений польськими істориками і літераторами доби романтизму і впроваджений у масову свідомість цілих поколінь поляків негативний образ українця й досі живий. Зокрема, в статті Збігнєва Загаєвського «Нарис історії України в аспекті стосунків з Польщею». Це перешкоджає дружнім відносинам між обома народами. Нейтралізація цих поглядів повинна, на нашу думку, бути найпершим завданням усіх польських урядів.

 

Російські вчені та політики про українців та українську державність

Те ж саме можна сказати й про нашого східного сусіда. Вважають, що основи державної доктрини Москви щодо України заклав князь Іван III, який, наслідуючи московських митрополитів, ім’я своє починає писати в церковній книжній формі — «Иоаннъ, Божіею милостью Государь всея Руси». Своїм новим титулом Іван ІІІ прямо висловив претензії на володіння українськими землями, які на той час перебували у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Адже ідея єдності княжого роду від Києва через Володимир до Москви активно експлуатувалася в московській публіцистиці кінця XV–початку XVI ст. Виводячи свій родовід від міфічного Рюрика, московські правителі дивилися на Київське князівство як на свою законну спадщину, тимчасово захоплену литовськими князями і польськими королями і яку слід відвоювати («визволити» з-під литовської, пізніше — польської влади).

Старець Єлізарова монастиря Філофей та його послання, Київ, 1901

Завершальним штрихом оформлення імперської ідеології стала доктрина «Москва — третій Рим», озвучена у двох посланнях кінця 1523 року–початку 1524 року старця Псковського Єлізарова монастиря Філофея князю Василю III. Її суть зводилася до того, що після Флорентійської унії Константинополя з Римом та після завоювання Візантії турками роль греків мала перейти до іншого, богообраного народу, очевидно московського. Москва — третій Рим — мала стати на місце другого Риму — Константинополя. Ця доктрина стала ідеологічною основою політичних змагань наступних поколінь російських політиків. Бо зовнішня форма держави тут не має значення, так само, як не має значення, чи ми маємо до діла з ідеєю III Рим, чи ідеєю III Інтернаціоналу.

Активна реалізація цієї доктрини на південно-західному напрямі зовнішньої політики Москви завдала важких втрат українському народу.

Вона призвела до ліквідації здобутків національно-визвольної революції українського народу 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького.

Утворенням Української Козацької Держави, як спадкоємиці старої Руської (Київської) держави, було відновлено перервану чужинцями традицію українського державотворення. Це був величезний успіх українського народу. Його треба було закріпити в умовах дуже складної міжнародної ситуації на Сході Європи й великих соціально-політичних змін в Україні. Воєнно-політичний союз України з домом Романових мав цьому сприяти. Однак після численних односторонніх порушень Москвою протягом XVIІ–XVIІІ ст. Переяславського договору 1654 року, уряд імператриці Катерини II у 1764 р. ліквідував Козацьку державу і перетворив Україну в провінцію Російської імперії. Таку назву отримало Московське царство в 1721 р. з волі царя Петра І.

Малий державний герб Російської імперії, 1883

З цього приводу видатний славіст О. Брюкнер у своїй «Історії Росії» зауважив: «Петро I вводив назву Росія для того, щоб ввести в оману Європу, буцімто Московія не підкорила Україну, буцімто московський і український народи є одним і тим же народом, що нібито мають спільну історію і що боротьба Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі». Уряд Катерини II шляхом переробки літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтував «законність» привласнення історичної спадщини Київської Русі й створив основи історичної міфології Російської держави.

Завдяки адміністративному примусу ця міфологія надовго запанувала на українських землях у складі Російської імперії. Як писав видатний історик Михайло Грушевський, вона всілякими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх слухали, замазувала, маскувала, заслонювала ту велику історичну, культурну, психологічну, будь-яку межу, яка від віків розділяла Україну й Росію.

Однак у другій половині ХІХ ст. розпочався новий етап національного відродження.

Освічена українська молодь активізувала зусилля на ниві вітчизняного народознавства. Це неабияк стривожило імперський уряд і провладну частину інтелігенції. Розпочалися адміністративні утиски «українофілів» та ідеологічне протиборство. Заборонено вживання української мови в публічному житті. Посилилося російщення українців.

Так, князь О. Волконскій фальшував значення назви «Україна» в своєму матеріалі «Историческая правда и украинофильская пропаганда», професор П. Богаєвскій опублікував тенденційне «Присоединение Малороссии к Московському царству», професор Т. Флорінскій нападав на українську мову в роботі «Малорусский язык и «украинско-русский» литературный сепаратизм», професор Б. Ляпунов пропагував «Единство русского язика в его наречиях». Так тривало аж до розпаду Російської імперії в ході І-ої Світової війни.

Аналізуючи національно-політичну ситуацію напередодні війни, відомий вчений В. Вернадський звертав увагу, що в цей час на арену виходить нове покоління прихильників російського імперіалізму, представники якого «…визнають право творити культуру тільки за великими націями і на цій підставі прирікають культуру 30-мільйонного українського народу на розчинення у великоросійському морі».

Користуючись воєнним часом, російський уряд посилив наступ на український національно-визвольний рух. Було закрито майже всі українські організації та газети. Заарештовано і заслано на Північ Росії загальновизнаного лідера українського культурно-освітнього руху Михайла Грушевського. Хвиля репресій накрила також окуповану росіянами Галичину.

Російська армія зайняла Львів 3 вересня 1914 року

Російська армія зайняла Львів 3 вересня 1914 року й була там аж до кінця червня наступного року. Український громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко про це писав: «Перші кроки російської адміністрації в Галичині, на чолі якої став генерал-губернатор граф Олексій Бобринський, позначилися спеціальними репресіями проти всіх проявів національного українського життя; зараз же після вступу російського війська до Львова було закрито всі без винятку періодичні українські видання, всі культурно-просвітні товариства, клуби, книгарні, заборонено продавати або держати по бібліотеках усі без винятку книжки на «малорусском нарєчії», якнайсуворіше заборонено вживати це «нарєчіє» по всіх товариствах, організаціях, в суді, адміністрації, нарешті почались арешти й висилка до Росії представників української інтелігенції, духовенства й селянства».

Боротьба з українським національно-визвольним рухом не припинилася і після падіння царизму. Один із чільних українських політиків М. Міхновський, змальовуючи російсько-українські стосунки після Лютневої революції 1917 року, писав: «Усі росіяни хочуть — унітарної («объединительной») Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися з того панування… Московський народ — не та чи інша партія, але весь народ — хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами. Один бореться за своє визволення, другий — за своє панування над першим».

Ця боротьба особливо загострилася після більшовицького перевороту в Петрограді. Влучну характеристику діям більшовиків дав М. Грушевський. Він писав: «Це продовження під брехливими демагогічними більшовицькими гаслами того самого завдання на винищення українства, яке собі була ставила царська зграя жандармів і посіпак з початком Світової війни...

У цій погоні за утікачем з московської неволі — «хохлом», в запалі боротьби з ним, більшовицькі проводирі без церемонії викинули старі гасла «права самовизначення народів аж до повного відділення» й перешилися в «федералістів»,— дуже оригінальних «федералістів», які своїм завданням поставили «об’єднання демократії», великоросійської та української, і очевидно — всякої іншої з бувшої Російської імперії.

Не знаю, як витримає й переживе федералістична ідея цей тяжкий удар, який задають їй Леніни й Троцькі, називаючи себе федералістами.

Дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під цим «федералізмом» лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм».

Не відставали від «червоних» і їхні офіційні опоненти з «білого» табору. Підполковник Олександр Доценко, старший ад’ютант Головного Отамана Симона Петлюри, у своїх споминах наводить витяг з наказу командувача Добровольчої армії Росії генерала Денікіна з нагоди вступу в Україну: «Відвагою і кров’ю армії одна за другою звільняються «русские области». Оголошую державною мовою на всьому просторі Росії російську. До боротьби за «единую и неделимую Россию» я кличу всіх».

Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка

Збройною силою сусідні держави знищили у 1917–1920 роках Українську Народну Республіку та Західно-Українську Народну Республіку. Традиція українського державотворення знову була перервана. Однак вона жила в пам’яті народу й постійно нагадувала про себе окупантам під час селянських повстань і політичних та воєнних акцій українського національно-визвольного руху ХХ ст. Не могла цьому завадити і масована ідеологічна обробка населення українських земель під чужою владою.

Відновлення у 1991 році незалежності України було сприйнято в Москві неоднозначно. Викладання в російських школах і вузах історії давньоукраїнської Київської княжої держави (популярно — Київської Русі) як, начебто, початкового етапу історії Російської держави, невизнання Голодомору 1933 року геноцидом українців, заперечення справедливого і правомірного характеру збройної боротьби українського національно-визвольного руху проти іноземних, в їх числі й російських, загарбників свідчить про фактичне невизнання Російською Федерацією незалежності України, є порушенням чинних українсько-російських міждержавних угод про дружбу й добросусідські відносини, а також міжнародних зобов’язань Російської Федерації, зокрема в галузі права війни, є замахом на суверенітет і територіальну цілісність України і служать розпалюванню українофобії та міжнаціональній ворожнечі як на території Російської Федерації, так і в Україні, сусідніх з нею державах Європи, скрізь, де проживають українці і куди сягає інформаційний вплив Росії.

Російський геополітик О. Дугін пише: «...Москва должна активно включаться в переустройство украинского пространства по единственно логичной й естественной геополитической модели», яка передбачає «геополітичну декомпозицію», тобто розчленування України.

Таким чином, сучасна історична наука Російської Федерації продовжує імперські традиції щодо України. Це не сприяє налагодженню рівноправного міждержавного діалогу і мирному співіснуванню народів обох країн.

Разом з тим факт, що інтелектуали і політики сусідніх держав не піднялися до рівня об’єктивного висвітлення історії українського народу та вітчизняної державності, не повинен нас вражати. Вони керувалися власними інтересами і будуть так робити завжди. Бо, як стверджують знавці, в міжнародній політиці немає друзів, а лише інтереси. Наш же інтерес в тому, щоб врешті виробити чітку державну концепцію походження українців і періодизації історії української державності.

 

Проблемні питання історії українців та української державності

Походження українців

Походження українців — ключова проблема національної історії України, без розв’язання якої неможливе вироблення наукового погляду на етапи українського державотворення. На жаль, до цього часу офіційна вітчизняна наука не створила правдивої концепції генези українців. Досі в Україні переважає стара радянська версія походження українців з пізнього середньовіччя (ХIV–XV ст.), що базується на російській імперській концепції давньоруської народності.

Грушевський Михайло Сергійович

Однак ще видатний український історик Михайло Грушевський (1866–1934) у статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904) так охарактеризував імперську схему історії Росії: «Схема ця стара, вона має свій початок в історіографічній схемі московських книжників, і в основі її лежить ідея генеалогічна — генеалогія московської династії… Це можна було московським книжникам, — для них досить було генеалогічного преємства, але сучасна наука шукає генетичного зв’язку і не має права зв’язувати «київський період» з «володимирським періодом», як їх невідповідно називають, як стадії того самого політичного й культурного процесу.

Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська — другої, великоруської… Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ в., потім литовсько-польський ХІV–XVI вв. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені і відносини до неї Київської можна б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави до її гальських провінцій, а не преємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції… Історія великоруська (такою стає «русская история» від XII-XIII вв.) з українсько-руським (київським) початком, пришитим до неї — це тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась «общерусская» історія. Зрештою «общерусскої» історії й не може бути, як нема «общерусскої» народності».

М. Грушевського підтримав засновник української антропології Федір Вовк. Результати своїх досліджень він виклав у книзі «Український народ в його минулому і сучасному», виданій у Петрограді в 1916 році.

Ф. Вовк виділив українців в окремий український антропологічний тип. Порівнюючи антропологічні особливості українців з такими самими особливостями сусідніх народів, Ф. Вовк прийшов до висновку, що українці найбільшу спорідненість виявляють з південними й західними (крім поляків) слов’янами, та, як зазначали й французькі антропологи Денікер й Амі, відносяться до адріатичної, або динарської раси.

Це підтверджує коротка таблиця з матеріалів Ф. Вовка (додаток 1).

Додаток 1

Таблиця антропологічних особливостей українського народу

		Українці	Росіяне	Поляки
Зріст (середня цифра)		1685мм	1657мм	1654мм
Об’єм грудей		55,04	52,18	54,11
Довжина рук		45,7	46,0	45,7
Довжина ніг		53,6	50,5	52,1
Показник черепа		83,2	82,3	82,1
Показник носа		67,7	68,5	66,2
Ширина лиця		180,0мм	182,0мм	181,0мм
Показник лиця		78,1	76,7	76,3
Колір волосся й очей на 100 людей	ясний	15%	36%	32%
	середній	45%	42%	50%
	темний	40%	22%	18%

Декому могло б здаватись, що різниці між поодинокими народами занадто малі і не мають значення. Однак це середні числа, взяті з тисяч вимірювань, які виразно зазначають антропологічну особистість даної групи людства.

«Чого вчить нас ця таблиця?» — запитує засновник української геополітики академік Степан Рудницький. І сам дає відповідь: «Вона показує нам передусім дуже наочно, що українці мають дуже мало расової подібності з росіянами й поляками, натомість ці два сусідні нам народи дуже подібні між собою… Ми, українці, є самостійний народ, ми не є сполонізовані росіяни чи зрусифіковані поляки, а народ самостійний навіть із расового боку, чого, не можна сказати про поляків чи росіян. Антропологічний тип українців виказує цілковиту самостійність супроти польського, білоруського й великоруського типу».

Те, що українці є народом, відмінним від поляків і росіян, відмічали у своїх подорожніх записках і дипломатичних звітах й іноземні мандрівники, купці та дипломати.

Отже, українці є самостійним народом, а не другорядним польським чи російським плем’ям. Тепер необхідно з’ясувати, чи українці в Україні є мігрантами, чи автохтонами, корінним населенням?

Видатний учений В. Хвойка відстоював ідею про спадкоємний поступовий етнічний розвиток мешканців Лісостепової України на місцевому тлі принаймні від часів давньоземлеробської Трипільскої культури через скіфський час до власне слов'янської доби. Ідею походження українців від трипільської людності розробляв згодом і В. Шербаківський. Ці погляди поділяв дослідник В. Петров. Ідею спадкоємності археологічних культур та безперервності етнокультурного процесу на теренах України розвинув у своїх працях відомий спеціаліст з давньої історії О. Знойко.

На відміну від українських вчених російський історик М. Погодін заявляв, що Київську Русь населяли великороси, які після навали Батия переселилися на Північ у московські ліси. Тому прихід у другій половині ХVIІ ст. у Придніпров’я росіян — це, мовляв, лише повернення до рідного дому, заселеного за час відсутності законних господарів переселенцями з Галичини і Волині.

Псевдоісторичну теорію М. Погодіна спростував М. Грушевський, який довів, що жодних масових міграцій з Подніпров’я на Північ внаслідок монголо-татарської навали не сталося. М. Грушевський розглядав українську історію в її органічній цілісності: від початків відомого за писемними джерелами життя давньослов'янських племен аж до XX ст. Перший етап національної української історії М. Грушевський вбачав в антській добі (середина І тис. н. е.), наполягаючи на існуванні безперервної лінії етнічного розвитку від антів до сучасних українців.

З чотирьох головних версій: трипільсько-арійська, ранньослов'янська, києво-руська та пізньосередньовічна — нам видається найпереконливішою перша, згідно з якою український етнос сформувався не ближче до нас як у IV–III тис. до н. е.

Поширення Трипільської культури

Сучасні етнічні українці є духовними і культурними нащадками Трипільської цивілізації. Адже Трипільська культура існувала переважно на землях України. По-друге, сучасне українське населення є автохтонним на цій території. І від часів Трипілля нікуди звідси не зникало. Тож і генетика та традиції не могли зникнути.

Ми запозичили у трипільців практично усе: хати, городи, квітники і плетені паркани навколо хат, вбрання і мистецтво вишивки, посуд і орнамент на ньому, свята, писанки, національну кухню. Духовність, щирість, доброта, миролюбність, шанобливе ставлення до старших, до матерів, жінок, до хліба — це теж від трипільців.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік і наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них такі: спільний антропологічний тип; мовні ознаки, ґрунтовно досліджені і вивчені мовознавцями, зокрема топоніми і гідроніми; археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності — землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонує впродовж тривалого часу в Україні.

У сучасній українській мові повно звичних нам слів, якими у свій час послуговувалися трипільці-арії. Наприклад: хліб, ячмінь, буревій, плуг, голуб, іскра, батько, тато, жито, кінь та багато-багато інших.

Оскільки Трипільська цивілізація була найбільш архаїчною на нашій планеті, то й давня українська мова, якою спілкувалися її носії, теж є найстарішою прамовою, з якої постали усі інші. Михайло Красуцький, відомий мовознавець, у своїй книзі «Древність української мови» (Одеса, 1880) писав: «Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських».

На думку українського науковця І. Ющука, наша мова набагато давніша, ніж російська чи англійська. Творили її й удосконалювали та шліфували наші предки не одне тисячоліття.

Багато спекуляцій здійснювалося і зараз чиниться недругами українського народу довкола назви «Україна». Деякі польські історики говорили, що «Україна» означає прикордонні землі Польщі на схід від корінних польських земель — «Креси Всходні». У свою чергу їх російські колеги запевняли, що «Україна» — це «окраїна Росії».

На це колись слушно зауважили українські вчені, що коли б так було насправді, то довкола Росії було б щонайменше чотири України: на Півночі, на Півдні, на Сході й на Заході Росії. Є ж тільки на Захід від Росії. Те ж саме стосується й Польщі. А це значить, що обидві версії, і польська й російська, про «окраїнність» нашої країни — ненаукові. Україна ніколи не була нічиєю «окраїною». Про справжнє значення назви «Україна» можемо дізнатися з праць українських вчених С. Шелухина, І. Борщака та інших сумлінних науковців.

 

Питання «недержавності» українського народу

Михайло Грушевський «Ілюстрована Історія України», Київ, 1917

Не витримує критики і теза про «недержавність» українського народу. За схемою Історії України М. Грушевського, з кінця IV до початку VII ст. існувала держава антів. Наступницею її була Київська Держава і пізніше Галицько-Волинська.

Галичину польський король Казимир завоював у 1349 році, але остаточно її було включено до складу Польської держави у 1387 році. Отже, Галичина у складі Польщі з 1387 р. по 1772 р. (385 років). Щоправда, польський адміністративний устрій було впроваджено у 1435 році. З 1772 р. по 1918 р. Галичина у складі Австро-Угорщини (146 років). Всі ті роки українці берегли і розвивали свою мову, культуру, самосвідомість.

Київщина і Поділля перейшли під зверхність Литви у 1360-х рр. Але ліквідація удільного Київського князівства відбулась аж у 1470 р. До 1568 р. українські землі — в складі Литви (99 р.). Вони теж зберігали широку автономію і культуру. З 1568 по 1648 роки Україна у складі федеративної Речі Посполитої. З 1648 по 1764 рік — козацька Гетьманщина. Запорозьку Січ ліквідували у 1775 р. А це ще 11 років волі. Як провінція Росії Україна була з 1764 по 1917 рік (153 роки).

З 1917 р. по 1920 р. — відновлення Української Держави (українські паспорти УНР були дійсні за кордоном до 1924 р., і ЗУНР — до 1923 р.).

У 1939 р. — Карпатська Україна.

У 1941 р. — Акт 30 червня про відновлення Української Держави.

У 1991 р. — сучасна Україна.

А тепер поглянемо на наших сусідів. У 476 р. зазнала краху Західна Римська імперія. Франція, Німеччина та Італія до 843 року перебували в складі імперії Каролінгів. Після її розпаду бачимо в Італії період роздробленості, вторгнень і панування чужоземних завойовників. Германці, нормани, французи, іспанці, німці, австрійці змінювали одні одних. Тільки у 1870–1871 роках Італія стала незалежною державою.

Чехія з першої половини X ст. — у васальній залежності від німецьких володарів. З 1526 р., а остаточно — з 1620 р. до 1918 р. — у складі імперії Габсбургів (298 р.).

Польща утворилась в кінці X ст. З початку XI ст. — у васальній залежності від німців. Об'єднання Польщі відбулося в середині ХІV ст. Поділена між сусідніми державами у 1772, 1793, 1795 роках. Отримала незалежність у 1917–1918 роках (через 145 років).

Теперішня Росія — довгий час данник української Київської Держави. Після завоювання монголами у 1238–1240 рр. — під владою татарських ханів. Ця влада тривала більше 300 років. Частина російських істориків вважає, що тоді існувало не Московське князівство, а Московське ханство.

Державні утворення на території сучасної Румунії з'явилися на початку ІV ст. Були у васальній залежності від Туреччини, Польщі, Угорщини. Тільки у 1859–1861 рр. утворилася держава Румунія.

Болгарська держава виникла в 679 — 681 рр. Була знищена візантійцями у 1018 р. Відновлена у 1185–1396 рр. Завойована турками і майже 500 років перебувала під їх владою.

Угорці завоювали слов’янську територію, на якій зараз живуть, в кінці IX ст. Після битви при Мохачі (1526 р.) Угорщина поділена між Туреччиною та Австрією. До 1918 року — у складі імперії Габсбургів.

Таким чином, жодна з перелічених держав не була вічно незалежною. Але чи можна називати недержавними їх народи? Мабуть, ні. Український народ — теж. Твердження про бездержавність українського народу ненаукове. Як стверджував історик Ілько Борщак, ідея Соборної України європейцям була відома з давніх віків.

Отже, результати досліджень українських науковців свідчать про те, що українці — це окремий народ із самобутньою культурою та власною тисячолітньою традицією державотворення на рідній землі. Неупереджений аналіз теорій зарубіжних дослідників, які це заперечують, вказує на їх ненауковість та політичну зацікавленість.

 

Висновки

Найголовнішою особливістю сучасного світу є гостра боротьба народів за своє місце в історії. Той, хто не витримує конкуренції, заганяється в глухий кут, з якого він уже ніколи не вибереться. Ми повинні витримати.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року

У попередні століття недруги вперто намагалися викинути нас, українців, з минулої історії людства. Польські шовіністи казали, що нема українців, лише якась ніби українська частина польського хлопства, російські шовіністи казали, що нема українців, а тільки малороси, сучасні прихильники «злиття» народів кажуть, що тепер розвивати українську національність — це непрогресивно. Подібні твердження складають загрозу для існування українського народу.

Великий українознавець, академік Степан Рудницький порадив нам сумлінно та всесторонньо дослідити свій родовід і традицію українського державотворення та внаслідок цього дослідження виробити в собі український національний світогляд. Тому святим обов'язком кожного українця є пізнати свій народ якнайбільш глибоко, щоб виробити собі національний світогляд і на його основі спільно та одностайно із земляками працювати для добра свого народу, розвиваючи давню традицію українського державотворення.

В Акті проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року сказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України, «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні».

Це положення Акту проголошення незалежності України могло б стати компромісним варіантом для вироблення державної концепції періодизації історії української державності. За умови розуміння державного інтересу в цьому науковців та політиків, від яких залежить прийняття такого рішення.

Історична ж традиція державотворення в Україні не потребує нічийого рішення. Вона була, є і буде, доки живий український народ.