25 липня 2016

Черговий заколот у Туреччині: причини, хроніка та можливі наслідки

Олексій Волович

Через кілька днів після спроби військового перевороту в Туреччині в експертному середовищі розпочався процес більш поглибленого дослідження того, що сталося в цій країні 15-16 липня і в наступні дні.

У цілому провал путчу сприймається як позитивний момент, завдяки якому конституційний лад в Туреччині зберігся. Але коли експерти намагаються аналізувати — а що ж буде далі, як вплине придушення заколоту на подальший розвиток турецької демократії і державності, то однозначно позитивних і оптимістичних прогнозів зустрічається не так вже й багато. В основному переважають побоювання, що нинішній президент Туреччини Р. Ердоган використає заколот в якості карт-бланшу з метою розправи над своїми ідеологічними опонентами для посилення авторитарного характеру нинішньої турецької влади. Демократія в Туреччині могла стати жертвою невдалого військового перевороту. І добре, що цього не сталося. Проте багато аналітиків стверджують, що ті репресивні дії, які сьогодні вживаються турецькою адміністрацією не тільки по відношенню до учасників військового перевороту, а й щодо тисяч турецьких громадян, жодним чином не причетних до нього, свідчать про те, що цими днями в Туреччині все ж відбувається переворот, очолюваний президентом Р. Ердоганом. Спробуємо і ми розібратися в причинах і можливих наслідках драматичних подій в сусідній Туреччині.

Хроніка подій

В ніч з 15 на 16 липня кілька частин турецьких сухопутних військ і ВПС зробили невдалу спробу військового перевороту, взявши під свій контроль ряд стратегічно важливих об'єктів в Анкарі, Стамбулі, Мармарисі та Малатьї. Частина військових взяли під контроль міжнародні аеропорти в Анкарі та Стамбулі, будівлі парламенту і правлячої партії в Анкарі та інші різні держустанови. З Генштабу збройних сил Туреччини путчисти заявили про відсторонення від влади турецького керівництва. Вночі 16 липня винищувачі F-16 неодноразово бомбардували президентський палац президента і будівлю парламенту.

У ніч на 16 липня заколотники штурмували готель в турецькому курортному місті Мармарис, де в момент початку перевороту перебував президент Туреччини. З трьох вертольотів на тросах на дах готелю спустилися приблизно 30 солдатів. Однак Р. Ердоган залишив готель за півгодини до появи заколотників, що і врятувало йому життя. Іранське інформаційне агентство Fars стверджує, що Р. Ердоган нібито отримав від Росії попередження про підготовлюваний військовий переворот за кілька годин до його початку. Це попередження базувалося на даних, які отримали російські військові, що знаходяться на території Сирії, перехопивши в ефірі розмови змовників про плани направити кілька армійських вертольотів до готелю в Мармарисі, в якому знаходився Ердоган. Проте у мене особисто є великі сумніви щодо достовірності цієї інформації.

Вночі 16 липня обидва мости через протоку Босфор у Стамбулі перекрили військові. Путчисти оголосили військовий стан і комендантську годину, заарештували начальника Генерального штабу генерала Хулусі Акара, а також командувача ВМС і головкома ВПС Туреччини. За словами міністра оборони Туреччини Фікрі Ішіка, пізніше їх звільнили в результаті спецоперації.

За наказом Р. Ердогана на деякий час було закрито повітряний простір навколо військової бази «Інджирлік», де розташовуються турецькі і американські ВПС і використовують її для нанесення ударів по об'єктах ІДІЛ в Сирії та Іраку. Згодом командира цієї військової бази заарештовують.

Генерал Акин Озтюрк в центрі у першому рядуЗа заявою турецької влади, військовий путч в Туреччині організувала середня ланка турецької армії — кілька генералів і близько 50 офіцерів. Війська спецпризначення Генштабу ЗС Туреччини і деяких інших родів військ залишилися вірними чинній владі, що і зірвало спробу військового перевороту. Вже через дві години після його початку стало ясно, що заколотники приречені. І протягом доби військовий переворот був остаточно придушений. Турецький спецназ затримав ймовірного лідера путчистів, колишнього головнокомандувача ВПС Туреччини генерала Акина Озтюрка.

Поліція провела масові арешти заколотників, хоча тисячі поліцейських також були заарештовані. МВС Туреччини оголосило про усунення з посад п'яти генералів і 29 полковників, що підозрюються в причетності до перевороту. 16 липня було заарештовано близько 3000 рядових путчистів. Більшість солдатів здавалися без опору. Частина з них вважала, що бере участь в антитерористичних навчаннях.

В результаті спроби держперевороту загинуло близько 300 осіб, включно з військовими, поліцейськими і цивільними особами, і 1,5 тисячі осіб дістали поранення. Повідомлялося, що учасники спроби державного перевороту постануть перед судом найближчим часом, а Конституційна рада країни розгляне питання про введення смертної кари.

Причини путчу

Невдалому військовому перевороту у липні ц. р. передували масові виступи протесту турецьких громадян проти політики Р. Ердогана у червні 2013 року. Тоді маніфестації охопили Анкару, Ізмір, інші міста по всій країні. За три тижні в зіткненнях з поліцією загинули чотири учасники протесту і один поліцейський, близько п'яти тисяч осіб дістали поранення і близько двох тисяч було арештовано. З самого початку подій Р. Ердоган зайняв непримиренну позицію щодо протестуючих, називаючи їх мародерами, грабіжниками і вандалами. Переважну більшість протестуючих становили молоді люди віком від 20 до 30 років, які представляли різні верстви населення, конфесії та громадські об'єднання. Вони виступали проти «авторитаризму Ердогана», порушення демократичних прав і свобод в країні, а також проти «повзучої ісламізації». Ці виступи було придушено, але проблеми, через які вони виникли, сьогодні ще більше загострилися.

Однією з причин спроби військового перевороту в Туреччині була досить складна внутрішня і зовнішня ситуація навколо Туреччини. До 2010 року Туреччина дотримувалася так званої політики «нуль проблем з сусідами», автором якої був колишній прем'єр-міністр Ахмет Давутоглу. У травні 2010 року, через спрямування Туреччиною судна до Сектору Газа, були перервані відносини з Ізраїлем. Нещодавно Ердоган почав налагоджувати відносини з Ізраїлем, однак він також симпатизує ворогам Ізраїлю — руху «Хамас», який пов'язаний з єгипетськими «братами-мусульманами».

У 2011 році Туреччина підтримала опонентів Б. Асада в Сирії і «братів-мусульман» в Єгипті, що призвело до розриву стосунків з правлячими режимами в цих країнах. У 2015 році вкрай загострилися відносини з Росією, Іраком і Вірменією. Складними залишаються відносини Туреччини з арабськими країнами Перської затоки та Іраном. Таким чином, політика «нуль проблем з сусідами» згодом перетворилася в політику «проблем з усіма сусідами». Очевидно, саме тому, а також через розбіжності з Р. Ердоганом прем'єр-міністр Ахмет Давутоглу пішов у відставку 22 травня ц. р.

В результаті згаданих зовнішньополітичних проблем частково були втрачені традиційні ринки збуту турецьких товарів, зросло безробіття, в тому числі через перебування в країні 3 млн сирійських біженців і, як наслідок, загострилася конкуренція на ринку праці. Намір Р. Ердогана надати біженцям турецьке громадянство не знайшов підтримки в турецькому суспільстві. Внутрішньополітична ситуація погіршилася внаслідок відновлення у липні 2015 року військових дій з курдами, терактами ІДІЛ і обмежень на діяльність опозиційних ЗМІ в березні 2016 р.

Як свідчать соціологічні опитування, турецьке суспільство розкололося приблизно порівну на прихильників і супротивників Ердогана. Його підтримує релігійно-консервативна і націоналістично налаштована частина турецького населення. В опозиції перебуває переважна частина курдів, радикальні ліві, а також кемалісти з Народної республіканської партії Туреччини, яка займає друге місце в парламенті після правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР).

Хто стоїть за путчистами?

За словами Р. Ердогана, за переворотом стоять прихильники духовного лідера Фетхуллаха Ґюлена, який проживає в США вже понад 17 років, і якого підтримують військові середньої ланки, в той час як вище керівництво Збройних сил підтримує президента ТР. Ф. Ґюлен заперечує свою причетність до спроби перевороту і не виключає, що це інсценовано з метою розправи над опозиційно налаштованими військовими і цивільними діячами. Однак, на наш погляд, такі «інсценування» з такими великими жертвами навряд чи можливі. До того ж, досить дивним виглядає звинувачення військових путчистів в прихильності вченню проповідника Ф. Ґюлена, враховуючи, що традиційно турецька армія в турецькому суспільстві відстоює секулярні принципи.

Довідка:

Фетхуллах Ґюлен, відомий помірний ісламський проповідник, народився у 1941 р. в родині курдського імама в селі неподалік від Ерзурума в східній Анатолії. Вивчив Коран напам'ять в 10 років. Першу проповідь прочитав в 14 років, імамом став в 19 років. Двічі здійснив хадж до Мекки. У 1959-1961 рр. служив другим імамом в мечеті міста Едірне на крайньому заході Туреччини. З 1961 по 1962 роки служив в армії. У 1964 році був направлений імам-хатибом в Ізмір. У 1966 році заснував релігійний рух «Хізмет» («Служіння»). Головна ідея цього руху — заклик до встановлення в Туреччині шаріату. Рух Ф. Ґюлена орієнтований на традиційні консервативні форми ісламу і проповідує міжконфесійний діалог з християнами та іудеями, суворо засуджує тероризм з боку ісламістів. Після військового перевороту 1980 року Ф. Ґюлен був змушений залишити релігію на шість років. У період правління президента Тургута Озала він знову повернувся до релігійної діяльності. Однак після військового перевороту 1997 року виїхав до США, де проживає і дотепер в маленькому містечку в Пенсільванії. Американська преса називає його «одним із найвпливовіших інтелектуалів планети». Ф. Ґюлен є автором 65 книг і семи тисяч статей, створив 1200 шкіл в 140 країнах світу і університет «Фатіх» у Стамбулі. Ф. Ґюлен має близько $25 млрд щорічного прибутку від гігантської бізнес-імперії, що включає понад 30 тисяч підприємств в Європі та США. Користується толерантним ставленням з боку американської влади. На думку низки турецьких аналітиків, згода Ф. Ґюлена на співпрацю з ЦРУ зумовила успіх очолюваної ним організації. Професор історії університету Анкари Неджіп Хаблемітоглу, який написав книгу про зв'язки Ґюлена з ЦРУ, був убитий у 2002 році напередодні її публікації.

Фетхуллах ҐюленУ 1990-х роках Р. Ердоган і Ф. Ґюлен підтримували дружні зв'язки. Ф. Ґюлен спочатку допомагав Р. Ердогану прийти до влади, але з часом їх погляди на управління країною розійшлися. Ф. Ґюлен засудив участь Туреччини в громадянській війні в Сирії, конфлікті з Ізраїлем, і за розгін демонстрантів на площі Таксим в червні 2013 року. Незабаром турецька влада звинуватила Ф. Ґюлена в створенні терористичної організації, так званої «паралельної держави», і видала ордер на його арешт. У відповідь на прохання президента Р. Ердогана до американської адміністрації видати турецькій владі Ф. Ґюлена або видворити його з країни, держсекретар Джон Керрі заявив, що США задовольнять цю вимогу Туреччини, якщо Анкара представить для цього серйозні правові підстави. Прем'єр-міністр Біналі Йилдирим пішов ще далі і пригрозив, що «будь-яка країна, яка буде підтримувати Ґюлена, не буде другом Туреччини і розглядатиметься як така, що знаходиться у стані війни з Туреччиною». Ось так, «гюльнул» і ти — ворог Туреччини!

20 липня державний секретар США Джон Керрі заявив у Вашингтоні, що серед матеріалів, які Анкара надала Вашингтону на проповідника Ф. Ґюлена зі звинуваченнями в його причетності до спроби військового перевороту в Туреччині, американці не побачили документів, необхідних для здійснення екстрадиції.

Відразу після невдалої спроби військового перевороту в Туреччині в різних ЗМІ стали з'являтися конспірологічні сценарії і версії на тему «хто стоїть за путчистами?» і «кому це вигідно?». З огляду на те, що у Р. Ердогана склалися не найкращі стосунки з президентом США Б. Обамою і що більшість турецьких офіцерів і генералів навчалися в США і тому їх можна вважати проамериканськи налаштованими, найпоширенішими стали версії про причетність американських спецслужб до підготовки перевороту в Туреччині.

Автором однієї з них є капітан першого рангу Костянтин Сівков — російський військовий і політичний аналітик, президент Академії геополітичних проблем. Так ось, цей аналітик, «ничтоже сумняшеся», глибокодумно стверджує, що «спроба військового перевороту в Туреччині була організована за згодою і схвалення США, що змусить турецького президента Ердогана піти на зближення з Росією і Китаєм». За словами К. Сівкова «спроба військового перевороту в Туреччині показала Ердогану і всьому світу, що США можуть і готові застосовувати технології гібридних воєн не тільки до своїх супротивників за межами блоку НАТО, але і в країнах альянсу». К. Сівков також прогнозує, що «Ердоган, розуміючи, що Сирія — є союзником Росії, найближчим часом почне зближення з Дамаском». На його думку, «турецька підтримка ІДІЛ повністю припиниться, також як і протистояння з сирійськими військами, що ведуть війну з терористами». Дату виходу Туреччини з НАТО і її вступ до ОДКБ «ефесбешний грантожер» К. Сівков поки ще не назвав.

За словами російського тюрколога О. Сотниченка, «спроба військового перевороту співпала з поліпшенням відносин між Росією і Туреччиною, і це наштовхує на думку про те, що переворот міг бути санкціонований спецслужбами США». Генеральний директор московського «Інституту політичних досліджень» одіозний С. Марков зазначив, що «лідери країн НАТО не засудили відразу спробу перевороту, а співчутливо чекали, що військові повалять Ердогана. Відносини Туреччини та Заходу можуть погіршитися ще більше, а з Росією — покращитися». Очевидно, маючи на увазі подібні інсинуації, держсекретар США Джон Керрі в розмові зі своїм турецьким колегою Мевлютом Чавушоглу назвав заяви про можливу причетність США до спроби військового перевороту в Туреччині «помилковими і такими, що шкодять відносинам двох країн»

Причини провалу перевороту

За деякими даними глава турецької служби безпеки (MIT) Хакан Фідан у червні ц. р. отримав інформацію про підготовку військового перевороту, який змовники планували провести на початку серпня після засідання Вищої військової ради, призначеної на 1 серпня. Цим, очевидно, пояснюється той факт, що списки потенційних учасників перевороту були складені турецькими спецслужбами ще до його початку. Очевидно, дізнавшись про те, що їхні плани розкриті, і вони можуть бути в будь-який момент заарештовані, путчисти вирішили все ж здійснити переворот раніше, тобто поспіхом, без опрацювання всіх деталей плану перевороту, що і призвело до провалу.

Спроба перевороту була організована групою в кілька тисяч військовослужбовців турецької армії, що не так багато для армії, яка нараховує близько 600 тисяч військовослужбовців. Іншими словами, немає підстав стверджувати, що ідея перевороту була підтримана хоча б третиною складу турецької армії. Між самими учасниками перевороту в Стамбулі і Анкарі не було достатнього узгодження дій за часом і місцем. План заколоту не був ретельно опрацьований. Кожна група заколотників діяла на свій страх і ризик, не цілком усвідомлюючи, що і де чинять інші групи повсталих. Схоже, учасники перевороту ніяк не очікували такого потужного народного опору і переоцінили невдоволення народних мас політикою нинішньої турецької влади. На боці президента Ердогана була велика перевага — проурядові ЗМІ і навіть соцмережі. Переворот не підтримали за кордоном. Принаймні, достовірні докази з цього питання поки що не продемонстровані турецькою владою.

За деякими даними, вертоліт, який в ніч на 16 липня був збитий в Анкарі винищувачем F-16, перевозив командування заколотників. Залишившись без керівництва, рядові путчисти, які самі ледве розуміли що відбувається, були приречені. Серед путчистів не було авторитетного лідера, за яким би пішли, не вагаючись, десятки тисяч військових. До того ж в цей критичний момент Р. Ердогана підтримали такі впливові фігури турецької політики, як екс-прем'єр-міністр Ахмет Давутоглу і колишній президент Абдулла Гюль, незважаючи на їхні розбіжності в поглядах з Ердоганом.

Жодна з політичних партій, включно з курдською Народно-демократичною партією і лівоцентристською кемалістською Республіканською народною партією, не підтримали військовий переворот проти турецького уряду. Після успішного придушення владою спроби військового перевороту прем'єр-міністр Туреччини Біналі Йилдирим у своєму виступі в парламенті подякував усім політичним партіям за проявлену «єдність і згуртованість в цей критичний для Туреччини момент». Він також підкреслив важливу роль пересічних громадян у відсічі путчистам.

У пам'яті турків ще сильні спогади про жахливі репресії після військового перевороту у 1980 році проти активістів, як правих, так і лівих радикальних організацій, а також поміркованих політиків. Тоді до в'язниць потрапили 230 тис. чоловік, 14 тисяч позбавили громадянства і 50 людей стратили. З того часу громадянське суспільство в Туреччині зробило великий крок вперед у своєму розвитку і не готове віддати військовим виняткове право визначати майбутнє країни під яким би то не було приводом.

Р. Ердоган і турецька армія

Турецька армія завжди позиціонувала себе гарантом світського розвитку турецької держави, створеної у 1923 році його засновником Мустафою Кемалем Ататюрком. Рівень довіри турецького суспільства до армії коливається від 76 % до 91 %. Такого високого показника рівня довіри до армії як державного інституту в світі більше немає.

У другій половині ХХ століття втручання армії у внутрішні політичні процеси Туреччини траплялося досить часто. Військові перевороти відбувалися у Туреччині в 1960-му, 1971-му і 1980-му роках. У 1997 р. військові усунули від влади прем'єр-міністра і засновника «політичного ісламу» Неджметтіна Ербакана, який мав великий вплив на Р. Ердогана. Остання спроба військового перевороту була нейтралізована вже урядом Р. Ердогана в 2003 році. Тоді близько 300 вищих офіцерів було засуджено до різних термінів ув'язнення.

Після перемоги на парламентських виборах у листопаді 2002 року створеної Р. Ердоганом Партії справедливості і розвитку і після заняття ним поста прем'єр-міністра у березні 2003 року він зробив деякі кроки з метою зменшення втручання військових у політичне життя країни. Але, як з’ясувалося, цих кроків було недостатньо або вони не були ефективними. І навіть більше, з метою придушення «курдського сепаратизму» Р. Ердоган був змушений піти на тактичний ситуативний союз з могутньою «армійською елітою» і тимчасово відійти від колишнього курсу на витіснення військових з політичного життя Туреччини.

Приховане і відкрите протистояння між генералітетом і Р. Ердоганом тривало практично протягом усього періоду його перебування при владі на посаді прем'єр-міністра, а згодом і президента Туреччини. Після того, як у 2008 році військові намагалися домогтися заборони правлячої Партії справедливості і розвитку, Р. Ердоган перейшов у відкритий наступ на генералітет, першим ударом по якому стало прийняття закону про розгляд кримінальних справ військовослужбовців турецької армії в цивільних судах, що посилило контроль цивільної влади над армією.

Об'єктивні передумови для військового перевороту проти нинішньої турецької влади визрівали в Туреччині досить давно. Протистояння між Ердоганом і армією постійно посилювалося і перейшло в активну фазу після втручання Туреччини в сирійську громадянську війну на боці опозиції. Вище командування збройних сил Туреччини всіляко уникало ведення бойових дій проти регулярної сирійської армії.

11 лютого 2011 року суд Стамбулу прийняв рішення взяти під варту 163 чинних і відставних генералів і офіцерів турецьких збройних сил, яких звинувачували в причетності до підготовки в 2003 р. військового перевороту з метою повалення уряду Р. Ердогана. Ще одну гучну справу про таємну організацію «Ергенекон» було відкрито в червні 2007 р., за якою було засуджено на різні терміни ув'язнення 240 військовослужбовців і цивільних осіб, звинувачених в розробці планів щодо виходу Туреччини з блоку НАТО. Багато експертів охарактеризували справу «Ергенекон» як удар Р. Ердогана по групі турецької військової еліти, прихильниці кемалістської секуляритивної ідеології, що підтримується значною частиною турецького суспільства.

13 липня 2016 року, за два дні до спроби перевороту, Р. Ердоган підписав законопроект, що надає турецьким військовослужбовцям імунітет від судового переслідування під час їх участі у внутрішніх операціях проти курдів. Але, схоже, що частина військових угледіла в цьому слабкість і поступливість Р. Ердогана, що викликало у них спокусу здійснити військовий переворот.

Дії Ердогана — другий переворот?

У своїй першій заяві з приводу військового перевороту вночі 16 липня в аеропорту Ататюрка в Стамбулі президент Р. Ердоган назвав переворот зрадою і нагодою завершити очищення армії. Сам путч, за його словами, — це спроба повстати проти єдності і згуртованості нації, і його організатори заплатять за свої дії високу ціну. Винуватцями того, що сталося, Р. Ердоган назвав прихильників Фетхуллаха Ґюлена, яких в Туреччині налічується близько 7 мільйонів. Р. Ердоган закликав населення до опору заколотникам.

Духовенство з мінаретів мечетей також закликало народ вийти на вулиці, щоб підтримати президента. У відповідь на ці заклики вночі на вулиці Стамбулу і Анкари вийшли десятки тисяч турецьких громадян. Деякі з них намагалися блокувати пересування військової техніки, лягаючи під колеса танків і бронетранспортерів. Можна сказати, що турецький народ зірвав переворот.

20 липня, за підсумками засідань Ради національної безпеки і Кабміну, президент Туреччини оголосив про введення надзвичайного стану строком на три місяці, при цьому зазначивши, що «цей крок жодним чином не спрямований проти демократії, прав і свобод». «На численні прохання громадян» Р. Ердоган обіцяв розглянути питання про відновлення смертної кари, яку було скасовано у 2004 році відповідно до її зобов'язань перед Радою Європи.

За вказівкою Р. Ердогана в країні проводяться масові арешти осіб, підозрюваних в причетності до підготовки військового перевороту. Станом на 20 липня заарештовано понад 8000 поліцейських, близько 6000 військових, серед них близько 100 генералів і адміралів, 2735 суддів і прокурорів, а також 2745 працівників судової системи. Всього число осіб, які потрапили під репресії на 20 липня, перевищує 20 тисяч осіб. Відсторонені від посад губернатори 30 турецьких провінцій, а також 47 глав районів. При цьому всього в країні налічується 81 провінція. Верховна рада з питань освіти Туреччини заборонила всім вченим виїжджати за межі країни. Від роботи відсторонено 1577 деканів факультетів в державних і приватних університетах. Всі вони підозрюються у причетності до путчу. Взагалі станом на 20 липня від роботи було відсторонено майже 22 тис. працівників сфери освіти.

Побиття путчистівВиникають питання: хто буде проводити судовий розгляд у справах десятків тисяч учасників військового перевороту та осіб, які їм співчувають, якщо практично вся судова система паралізована? Яким чином така величезна кількість суддів, які зобов'язані стояти на сторожі законності, могли виявитися причетними до організації і проведення військового перевороту? Яким чином вчені і професорсько-викладацький склад можуть бути причетними до військового перевороту?

Як з’ясувалося, дії адміністрації президента Р. Ердогана після невдалого путчу охоплюють не тільки переслідування його учасників, але й поширюються і на співчуваючих їм осіб. Схоже, що в результаті путчу будуть внесені корективи і в сферу зовнішньої політики Туреччини з метою зміни геостратегічного вектора Туреччини і пошуку нових-старих союзників, якими можуть стати Росія та Іран. Цей висновок підтверджує фраза Р. Ердогана, сказана ним після недавньої телефонної розмови з іранським лідером Хасаном Роухані: «Ми сьогодні більше, ніж раніше сповнені рішучості рука до руки з Іраном і Росією сприяти вирішенню регіональних проблем, і маємо намір активізувати зусилля для повернення миру і стабільності в регіоні». Не виключено також, що Р. Ердоган почне співпрацювати з Росією і Іраном в сирійському конфлікті, уникатиме конфронтації з Б. Асадом і перестане підтримувати сирійську опозицію, принаймні, в колишніх масштабах.

Харизма Ердогана

Незважаючи на те, що багато спостерігачів вважають стиль керівництва Р. Ердогана авторитарним, разом з тим визнають, що він є одним із найвпливовіших і харизматичних турецьких лідерів після засновника сучасної Туреччини Кемаля Ататюрка. Ердоган — чудовий оратор, як Фідель Кастро може говорити кілька годин, емоційно заряджаючи натовп. Сьогодні за рівнем популярності, йому немає рівних серед турецької політичної еліти. Тому не випадково на президентських виборах у серпні 2014 року Р. Ердоган переміг у першому турі, набравши 52 % голосів виборців. На дострокових парламентських виборах 1 листопада 2015 року партія Ердогана (ПСР) також здобула перемогу, отримавши 49,4 % голосів, що дозволило їй сформувати однопартійний уряд.

Чимало аналітиків відзначають авторитарний характер відносин всередині цієї політичної сили. Члени партії іменуються «солдатами Ердогана», а їх єдиний обов'язок — неухильно виконувати рішення лідера і політкерівництва. Основний електорат партії — мешканці провінцій на сході і півдні Туреччини, для яких ісламські цінності є абсолютними. Для того, щоб залучити на свій бік турецьких громадян, ПСР надає соціальну підтримку і представляє преференції людям з обмеженими доходами і середньому класу, що сприяє зміцненню її соціальної бази.

На нашу думку, авторитет Р. Ердогана значною мірою визначається вражаючими економічними успіхами Туреччини за 14 років його перебування при владі. Тільки за період з 2002-го по 2008-й рік ВВП Туреччини збільшився у чотири рази (!), що дозволило їй стати сімнадцятою економікою в світі і шостою — у Європі. За даними CIA-World-Factbook, у 2010 році ВВП Туреччини становив 735,5 млрд дол. До 2015 року він подвоївся і склав 1,589 трлн дол. — майже половину ВВП Росії (!). Зростання ВВП у 2015 році склало 4 %. Частка ВВП на душу населення у 2015 році склала 20 тис. дол. при населенні 80 млн осіб. Бюджет у 2015 році склав 175,5 млрд дол., усього на 40 млрд дол. менше, ніж в Росії. Видатки на оборону і безпеку у 2016 році складуть 21,2 млрд дол. Золотовалютні резерви Туреччини станом на грудень 2015 р. становили 118,3 млрд дол.

Протягом найближчих років уряд Туреччини має намір реалізувати грандіозні проекти: побудувати дві нові гілки метро, залізничний тунель під протокою Босфор, новий міст через нього, судноплавний канал уздовж протоки, найбільший у світі аеропорт в Стамбулі (150 млн пасажирів на рік), а також LNG-термінал на середземноморському узбережжі.

Туреччина посідає шосте місце в Європі за випуском автомобілів і п'яте місце у світі за кількістю замовлень на будівництво кораблів і суден. Туреччина — є великою морською державою, в якій нараховується близько 90 суднобудівних заводів і близько 2000 суден торгівельного флоту. Десятки тисяч турецьких будівельників працюють у більш ніж 80 країнах світу. Всі ці вражаючі результати досягнуто Туреччиною завдяки науково-дослідній та інноваційній діяльності, впровадженню новітніх технологій.

На освіту і сферу наукових досліджень турецьким урядом виділяються астрономічні суми. В країні реалізуються державні програми, спрямовані на підтримку студентів та молодих фахівців, а також повернення на батьківщину вчених турецького походження, які працюють за кордоном. Уряд Туреччини надає всебічну підтримку розвитку малого та середнього бізнесу, зокрема шляхом створення спеціальних промислових зон.

На одній із прес-конференцій Р. Ердоган щиро запитував у журналістів: «ВВП зріс втричі, будуються заводи, мости, університети, зростає рівень життя, про Туреччину говорить увесь світ як про модель розвитку. Ну чого їм (опонентам) ще не вистачає?!» Однак сьогодні матеріальний достаток для освічених і культурних людей не є абсолютною цінністю. Для них не менш важливою є духовна свобода.

Реакція світової спільноти

На міжнародній арені путчистів ніхто не підтримав і, природно, не міг підтримати, хіба що крім президента Сирії Б. Асада та президента Єгипту А. Ас-Сісі. До речі, підготовлений США проект резолюції Радбезу ООН щодо засудження спроби перевороту в Туреччині був заблокований його непостійним членом — Єгиптом. Свою відмову підтримати резолюцію Єгипет аргументував тим, що Радбезу ООН не слід стверджувати, що турецький уряд є «демократично обраним».

Багато спостерігачів відзначають, що керівники США, країн Євросоюзу та НАТО відреагували на військовий переворот в Туреччині досить пізно, очевидно вичікуючи — хто переможе. При цьому слова підтримки на адресу Р. Ердогана були досить стриманими. У телефонній розмові з Р. Ердоганом президент США Б. Обама засудив спробу путчу в Туреччині і висловив свою підтримку турецькій демократії. Він також пообіцяв «відповідну» підтримку в розслідуванні спроби держперевороту. За словами Б. Обами, розслідування повинно вестися в такій формі, щоб «посилити суспільну довіру до демократичних інституцій та верховенства закону». Проте, схоже, що Р. Ердоган не поспішає запросити американських фахівців на допомогу розібратися із заколотниками.

Держсекретар США Джон Керрі запевнив главу МЗС Туреччини М. Чавушоглу в підтримці Вашингтоном «демократично обраного, цивільного уряду Туреччини». Генсек НАТО Єнс Столтенберг наголосив на важливості Туреччини як члена НАТО і закликав поважати демократичні інститути країни. Глави МЗС країн ЄС на саміті Азія-Європа в Монголії висловили підтримку демократичним інститутам Туреччини.

Президент України П. Порошенко заявив про підтримку демократично обраного президента Туреччини Р. Ердогана, висловивши заклопотаність «небезпечним розвитком подій в дружній Туреччині» та закликавши «шанувати базові принципи демократії».

Президент РФ В. Путін у телефонній розмові висловив підтримку Р. Ердогану і при цьому підкреслив «принципову лінію Росії на категоричну неприпустимість в житті держави антиконституційних дій і насильства», хоча, як відомо, він сам продовжує надавати допомогу сепаратистам на Донбасі, яка вчиняє щодня «антиконституційні дії» проти української держави. Видається, якби спроба перевороту в Туреччині сталася до примирення з Р. Ердоганом, то реакція В. Путіна на цю подію була б зовсім іншою.

Однак після того, як в Туреччині розпочалися масові арешти людей, обвинувачених в підтримці путчистів, тональність заяв представників Євросоюзу змінилася і вони по суті почали звинувачувати турецьке керівництво в використанні спроби військового перевороту для боротьби з опонентами, які не мали відношення до нього. Так, єврокомісар з політики сусідства Йоханнес Хан 18 липня заявив, що «масові арешти і погрози повернути смертну кару — це не та реакція, яка личить президенту Туреччини після провальної спроби військового перевороту в країні». І навіть більше, за словами Хана, є ознаки, що списки громадян, які підлягають арешту, влада Туреччини погодила ще до спроби перевороту 15-16 липня. Й. Хан зазначив, що стрімкий арешт тисяч суддів, поліцейських та інших представників органів влади, запідозрених у причетності до підготовки перевороту, справляє враження підготовленої акції.

Федеріка МогерініВерховний комісар ЄС з питань зовнішньої політики Федеріка Могеріні попередила керівництво Туреччини про небезпеку кроків, що суперечать чинній турецької конституції. «Необхідно захистити верховенство права. Не може бути ніякого виправдання кроків, що віддаляють Туреччину від цього принципу», — сказала вона. Керівництво Ради Європи заявило, що Туреччина може забути про членство в цій організації, якщо відновить смертну кару. За словами представника Єврокомісії, відновлення смертної кари у Туреччині унеможливить входження Туреччини до Євросоюзу.

Влада ФРН приєдналася до заяв з Брюсселя. За словами офіційного представника уряду Німеччини Штеффена Зайберта, «обурливі сцени розправи над військовими, які брали участь в заколоті, просто неприйнятні». Глава МЗС Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр закликав Туреччину найближчим часом скасувати режим надзвичайного стану.

Висновки і прогнози

У будь-якій країні армія — це частина народу, і інтереси різних верств народу керівництво країни має поважати. Президент будь-якої країни є президентом для всіх соціальних груп нації, і навіть для тих з них, які не згодні з його політикою. Національна злагода і примирення має бути метою будь-якого президента в будь-якій ситуації всередині країни і особливо в критичні моменти її історії. Спроба військового перевороту в середині липня ц. р. стала критичним моментом і важким випробуванням для Туреччини, її народу і її керівництва, яке має виявити найвищу мудрість у розв’язанні цієї внутрішньої кризи.

Вчинення військового перевороту проти законно обраної влади, безсумнівно, є злочином в будь-якій країні, і злочинці мають бути покарані відповідно до існуючого національного законодавства і міжнародного права. Хотілося б сподіватися, що в Туреччині саме так і буде. Хотілося б сподіватися також на великодушність переможців. Надмірна жорстокість, перевищення закону в покаранні винних і тим більше самосуд натовпу може мати згубні наслідки для турецької демократії, оскільки посіє нові зерна конфронтації і роз'єднання в турецькому суспільстві. Усунення наслідків військового перевороту не повинно перетворитися на інструмент боротьби з інакомисленням і опонентами нинішньої влади.

Путч придушено, але проблема цим не вичерпана. Стабільність у суспільстві не досягається репресіями. Будь-яке насильство провокує насильство. Туреччина залишається розколотою приблизно на дві частини: умовно кажучи, одна половина — за Ердогана, інша — проти. І якщо Ердоган почне зараз жорстоко переслідувати своїх ворогів і тих, хто його не підтримує, то це може привести вже не до путчу обмеженої частини військових, а до загального повстання і, можливо, навіть до громадянської війни.

Чимало аналітиків зараз прогнозують, що провал військового перевороту в Туреччині сприятиме посиленню концентрації влади в руках Р. Ердогана, який домагатиметься перетворення країни на президентську республіку у спосіб внесення поправок до Конституції. Бути Туреччині парламентською чи президентською республікою — вирішувати турецькому народу і парламенту в рамках існуючих законів і міжнародного права. Просування цього процесу силою і з порушенням законодавства є неприпустимим і буде засуджено міжнародним співтовариством з усіма негативними наслідками для Туреччини, що з цього випливають.

Наслідки спроби військового перевороту в разі масових і невиправданих репресій проти його учасників без детального розбору міри їх провини і, тим більше, переслідування опозиції і обмеження прав і свобод турецьких громадян може обернутися для Туреччини затяжною політичною кризою, що спричинить за собою і економічну кризу, зокрема, відтік іноземних інвестицій і виникнення проблем у фінансовому секторі.

Будь-яка армія сильна не тільки своїм озброєнням, але, перш за все, — своїм моральним духом. Можливе перевищення законодавчих норм в судовому переслідуванні тисяч солдатів і сотень офіцерів і генералів може призвести до зниження бойової готовності турецької армії, посилення її розшарування на різні етно-релігійні та політичні угруповання і в цілому до зниження престижності військової служби. Оскільки турецькі ЗС займають друге місце в НАТО за своєю боєздатністю, то ситуація, що виникла після спроби перевороту в збройних силах Туреччини, не може не турбувати керівництво Альянсу, яке, очевидно, намагатиметься всіляко сприяти стабілізації внутрішньополітичної ситуації в Туреччині.

Деякі спостерігачі вважають, що примирення Р. Ердогана з В. Путіним незадовго до спроби військового перевороту було не випадковим. Передбачаючи ці події, і, можливо, плануючи їх розвиток в певному напрямку, Р. Ердоган вирішив нормалізувати відносини з Росією, щоб не залишитися в повній ізоляції на той випадок, якщо Захід не схвалить його дій по боротьбі з путчистами, опозицією і інакодумцями. З іншого боку, масштаби майбутньої співпраці Туреччини з Росією можуть бути предметом торгу із Заходом, зокрема зі США, ЄС і НАТО.

Можливе посилення авторитарних тенденцій в державному апараті Туреччини, включно з відновленням смертної кари, призведе до виникнення проблем у відносинах Туреччини зі США, ЄС і союзниками по НАТО, що може закінчитися переглядом геополітичної стратегії Туреччини та пошуком нових союзників. Безсумнівно, що Кремль спробує максимально скористатися цією ситуацією з метою посилення розбіжностей між Туреччиною і Заходом, і втягування Туреччини в євразійське співтовариство. Слід також очікувати, що найближчим часом Москва відновить переговори з Анкарою з питання будівництва газопроводу «Турецький потік» і атомної електростанції «Аккую» на південному узбережжі Туреччини. Очевидно, ці та інші питання російсько-турецького співробітництва будуть обговорюватися на майбутній зустрічі президентів РФ і ТР на початку серпня у Москві.

Нинішня політична криза в Туреччині, що пов'язана зі спробою військового перевороту і його наслідками, є випробуванням не лише для Туреччини, але також і для українсько-турецьких відносин, для яких нове зближення між Анкарою і Москвою буде становити певну загрозу. Можна не сумніватися, що Москва спробує максимально послабити ці відносини і особливо, що стосується військово-технічного співробітництва між Україною і Туреччиною. Слід очікувати також, що Москва спробує досягти консенсусу з Туреччиною з питання Криму і кримських татар за рахунок надання широких преференцій для турецького бізнесу в Криму.

Офіційний візит Президента України до Туреччини 9-10 березня ц. р. став надзвичайно важливою подією в двосторонніх українсько-турецьких відносинах на шляху їх трансформації з партнерських в союзницькі. За кілька останніх місяців Україна і Туреччина зробили більше для поглиблення своїх партнерських відносин, ніж це було зроблено в останні роки. Хотілося б сподіватися, що внутрішньополітична криза в Туреччині і можливе внесення певних коректив щодо пріоритетів її зовнішньої політики не позначаться негативно на подальшому розвитку дружніх і взаємовигідних українсько-турецьких відносин.

 

www.reliablecounter.com