«Якщо узагальнити всі події останніх років, то збройну агресію Росії проти України можна вважати одним із елементів третьої світової війни, де застосовуються «гібридні» методи». Цим реченням зі статті «Україна у центрі світового геополітичного шторму» чергового номера журналу «Бінтел» можна коротко визначити всю тематику його змісту. Її автор кандидат військових наук В. Гвоздь послідовно викладає розвиток подій у сучасній Україні, визначає їх причини і можливі наслідки, пояснює позицію так званих центрів сили та застерігає від можливих помилок сучасного політикуму, за які вже неодноразово доводилося розплачуватися людству. У статті, зокрема, стверджується, що українське питання можна сьогодні вважати наріжним каменем стратегії США зі стримування Росії, і зазначається, що не менше уваги приділяє цій темі Китай, який не визнає «законності» російської анексії Кримського півострова, хоча і розглядає РФ як союзника у «вищій геополітичній лізі», до якої нині входять ще й Сполучені Штати, Євросоюз і Японія. До речі, автор статті описує аналогічні події в колишній Югославії, яка також була гарячою точкою Європи два десятиліття тому. Як і в Україні, там також спостерігалися прояви сепаратизму, також провокувалося збройне протистояння між населенням регіонів, також штучно створювалися анклави з метою їх перепідпорядкування. У своїй статті В. Гвоздь нагадує, що завдяки саме наполегливості країн Заходу на Балканах вдалося встановити мир, а новоутвореним країнам обрати свій шлях розвитку і стати членами ЄС.
Україна також має шанс домогтися такого успіху, стверджує у своїй статті «Геополітичне та геоекономічне позиціювання України на початку 21-го століття» кандидат географічних наук В. Грицевич. Автор стисло і змістовно подає інформацію про її позиційність у геополітичному і геоекономічному сенсі, розглядає її місце в глобальному сучасному світі з точки зору найважливіших метричних та геопросторових характеристик держави.
За площею Україна нині посідає 44-те місце серед перших 50 держав, і це, на погляд автора статті, непогана позиція, адже вона за цим показником випереджає такі країни, як Франція, Іспанія, Швеція, Німеччина тощо. «Територія створює передумови для освоєння наявних природних ресурсів, для розгортання мережі поселень і розселення населення, для розміщення виробничої сфери та сфери послуг, для розгортання транспортної та комунікаційної інфраструктури, для виходу до морів та океанів, для рекреації населення та інших потреб. Історія людства знає багато війн, що велися за території, а всі відомі імперії намагалися максимально розширити свої територіальні володіння», — пише автор, маючи на увазі сучасну Україну і ті проблеми, які їй нині випало розв’язувати. До слова, треба обов’язково згадати, що автор має безпосереднє відношення до однієї, так би мовити, з територіальних констант — він вирахував географічний центр Української держави (центр ваги її території), де сьогодні височіє пам’ятний знак. У журналі розміщена його фотографія.
Читачеві буде цікаво дізнатися про позиціювання України за кількістю її населення, за ВВП, за сусідським положенням, енергоресурсами, відстанню до морів та океанів, а також (що нині має особливе значення) позиціювання відносно найбільш розвинутих держав. Автор зазначає, що Україна нині безпосередньо не межує з жодною з високорозвинених держав, але називає такі, що можуть слугувати їй орієнтиром у економічному розвитку. На його переконання, «…у цілому геополітичне та геоекономічне позиціювання України можна оцінити як хороше, бо ще є з десяток держав, позиціювання яких набагато гірше, але вони дають собі раду. Завданням для Української держави є скористатися всіма перевагами свого положення у світі, виходячи при цьому зі своїх стратегічних цілей». До речі, стаття супроводжується цікавими авторськими ілюстраціями, такими як сусіди України перших двох порядків.
У наступних двох матеріалах є одна спільна абревіатура — НАТО. Але відмінність їх у тому, що якщо в інтерв’ю кандидата історичних наук С. Толстова «Американське командування розглядає ЗС України як компонент захисту східного флангу НАТО» йдеться про шанси вступу нашої держави в Альянс, про її роль у збройному протистоянні з Росією і намагання українських політичних еліт скористатися цією темою у своїх цілях, то в іншому журнальному матеріалі «Арабське НАТО: міф чи реальність?» автор кандидат історичних наук О. Волович розповідає про ідею створення на Близькому Сході військової організації, членами якої можуть бути тамтешні країни, що боротимуться з терористичними угрупованнями ІДІЛ, «Аль-Каїдою» тощо. Судячи з публікацій, пише автор, цю ідею приписують американському президенту Д. Трампу, але це неправильно. І детально розповідає, що цю пропозицію висував ще у середині минулого століття президент Єгипту А. Насер, згодом її підтримав «лідер лівійської революції» М. Каддафі, а у 80-х роках її обговорювала Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). Що сталося згодом і які військові підрозділи та частини увійшли до складу об’єднаних збройних сил під назвою «Щит півострова» і що їм довелося виконувати під час військового вторгнення Іраку до Кувейту — про це детально розповідає О. Волович у змістовному матеріалі. До речі, у автора свій погляд на сучасні міжнародні військові союзи чи об’єднання, зокрема, на їх можливості виконувати завдання за призначенням. Розмірковуючи над цим, він звертається до фактів і робить висновки, з якими важко не погодитися, особливо тим, хто не лише по-справжньому вивчає таку тематику, але і має до неї безпосереднє відношення. Наприклад, будь-яке серйозне військове формування, призначене для ведення масштабних військових дій, неможливе без достатнього фінансування.
До речі, саме тому кілька днів тому начальник генерального штабу ЗС Франції написав рапорт про свою відставку, дізнавшись, що новий президент Франції Е. Макрон вирішив скоротити бюджет французького війська. Щоправда, кожне президентське рішення має свої підстави, стверджує кандидат політичних наук О. Мітрофанова у своїй журнальній статті «Франція: блискавичний тріумф Е. Макрона», розповідаючи про вибори у цій європейській державі — спочатку президентські, а потім і парламентські. Якщо Е. Макрону не вдасться покращити внутрішню ситуацію в країні, пише авторка, то його рейтинг падатиме так само швидко, як і його попередника Ф. Олланда. «Оскільки ця перемога сприймалася як тріумф європейської єдності проти спроб ревізіоністів розвалити інтеграційний проект (ЕС), дестабілізація ситуації у Франції суттєво впливатиме на політичну ситуацію у Європі в цілому», — це також одне з викладених у статті передбачень О. Мітрофанової. І тут вже варто замислитися про останні показники популярності Е. Макрона, рейтинг якого після заяви про відставку начальника генштабу ЗС Франції впав на 10 %. Адже «друга Франція», про яку пише у статті авторка, нікуди не поділася. Але щоб дізнатися, що тут мається на увазі, необхідно ознайомитися зі змістом як цієї, так і вищезгаданих статей чергового номера «Бінтел».
