24 липня 2014

Битва за Україну

Олексій Волович

У липні 2009 року на засіданні Державної Думи Росії, під час обговорення теми 300-ліття Полтавської битви, депутат С. Багдасаров сказав: «Наступні президентські вибори 2010 року в Україні — це не просто вибори чергового президента, це наша Полтавська битва-2, тільки не у військовий, а у інший спосіб». Ця ідея дуже сподобалася Путіну, хоча він і сам про це багато думав. Дійсно, у спосіб застосування «м’якої сили» на «українському фронті» вже здобуто чимало перемог. Було чим пишатися. Незважаючи на Помаранчеву революцію, у Києві все ж вдалося посадити російську маріонетку Януковича. Проте останнім часом він так увійшов в роль «самостійника», що це почало дратувати навіть Путіна. Особливо те, що Янукович вже занадто захопився євроінтеграцією і довго не погоджувався призначати путінського кума В. Медведчука на посаду прем’єр-міністра України. Однак тиском і шантажем Януковича вдалося поставити на місце, нагадавши принагідно про те, яку роль визначив йому Кремль ще у 2004 році.

«Завдяки» діяльності останніх двох міністрів оборони України Д. Саламатіна і П. Лебедєва українські Збройні Сили перетворилися на «потешные войска»
«Завдяки» діяльності останніх двох міністрів оборони України Д. Саламатіна і П. Лебедєва українські Збройні Сили перетворилися на «потешные войска»

17 грудня 2013 року Путін святкував перемогу, як тоді видавалось, у завершальній битві за Україну, «незалежність» якої мала вигляд повної фікції. В цей день четвертий за останні два місяці візит Януковича до Росії завершився підписанням угод про надання 15-мільярдного кредиту і про зменшення плати за російський газ до 268 дол. за 1 тис. куб. м. Це був «пряник» для Януковича за те, що він відмовився від євроатлантичної інтеграції і погодився вступити до Митного та Євразійського союзів. Словом, Путін міг бути задоволеним наслідками з підпорядкування України російським інтересам протягом останніх років.

На той час приблизно 70 % економічного потенціалу України контролюється російським капіталом. З 2009 року хохли майже вдвічі переплачували за газ, тим самим фінансуючи підривну діяльність російських спецслужб проти України. У квітні 2010 року вдалося підписати угоду про продовження базування ЧФ РФ в Криму до 2042 року. Протягом останніх 10 років у Верховній Раді, уряді і регіональних органах влади України було створене з регіоналів і комуністів потужне проросійське лобі. Російські спецслужби встановили свій повний контроль над силовим блоком України — армією, міліцією, СБУ та іншими спецслужбами. «Завдяки» діяльності останніх двох міністрів оборони України Д. Саламатіна і П. Лебедєва українські Збройні Сили перетворилися на «потешные войска».

Агенти ФСБ організовують сепаратистські рухи в Закарпатті, Криму та на Південному Сході України. Після ухвали 3 липня 2012 року Верховною Радою закону Ківалова-Колісніченка «Про основи державної мовної політики в Україні» державність української мови взагалі стала фікцією. До 80 % періодичних видань в Україні видаються російською. Радіо- і телевізійний ефір заполонила російська продукція. Протягом усіх років «незалежності» хохли змушені дивитися російські телесеріали, які, між іншим, зближують їх менталітет з російським і неухильно руйнують їх «українську» ідентичність. Захід дав зрозуміти, що не налаштований воювати з Росією за Україну і не надасть їй серйозної військової допомоги. Символічні санкції ЄС і США стосовно путінського оточення могли його лише розсмішити. 80 % росіян підтримали політику Путіна щодо України. На тлі «патріотичного» екстазу його рейтинг сягнув небувало високого рівня.

Між ватажками сепаратистів була досягнута домовленість про входження цих «республік» у федеральну державу «Новоросія»
Між ватажками сепаратистів була досягнута домовленість про входження цих «республік» у федеральну державу «Новоросія»

Проте у лютому 2014 року все пішло не так, як планував собі Кремль. Все зіпсували ці кляті «правосеки», «бандерівці» і «майдануті», які здійснили державний переворот, примусивши жалюгідного боягуза Януковича втекти до Росії, і привели до влади «проамериканську хунту». Всі досягнуті на «українському фронті» успіхи опинилися під загрозою. 25 травня на пост президента України обирається вольовий і досвідчений політик П. Порошенко. Усім проросійським кандидатам у президенти разом не дісталося навіть 3 % голосів виборців. Не менш досвідчений політик А. Яценюк керує українським урядом вже п'ятий місяць в умовах жорсткої військово-політичної і економічної кризи в країні. Обидва ці українські керівники є затятими прихильниками євроінтеграції.

Звісно, Путін не міг погодитися з втратою України, і почав діяти відповідно до завчасно підготовленого плану. Спочатку було анексовано Крим. Це відбулося напрочуд дуже легко, практично без жодного пострілу. Згодом російська агентура і сепаратисти Південного Сходу отримали давно очікуваний сигнал до повстання проти «київської хунти і бандерівців». З самого початку «народного повстання» на Донбасі сепаратисти і їх московські покровителі отримали вагомі політичні здобутки. Міліція і СБУ в Донецькій і Луганській областях практично у повному складі перейшли на бік сепаратистів. При «загальному тріумфі народу», завдяки підтримці комуністів і регіоналів, а також частки олігархів були проголошені ДНР і ЛНР, і 11 травня пройшов «референдум» про їх незалежність. Між ватажками сепаратистів була досягнута домовленість про входження цих «республік» у федеральну державу «Новоросія».

Та згодом розроблений сценарій «народного постання» на Південному Сході почав давати збої. На відміну від ситуації в Криму, українська армія активно чинить опір, при цьому неухильно зростає її боєздатність. Десятки тисяч «укрів» і «бандерівців» записуються добровольцями в Національну гвардію. З іншого боку, «народний опір» на Південному Сході виявився доволі обмеженими, що стало для Путіна неприємною несподіванкою. На допомогу «повстанцям» відряджаються представники російських спецслужб і десятки тисяч бойовиків з досвідом війни в Афганістані, Придністров'ї, Чечні і Грузії. Озброєння, боєприпаси і фінанси вдосталь надходили сепаратистам і терористам через дірявий російсько-український кордон. А потужна інформаційно-пропагандистська машина Кремля набрала повних обертів.

Однак, незважаючи на масштабну підтримку Росії, окрім Донецької і Луганської областей, масового повстання в інших шести областях «історичної Новоросії» не відбулося. Як каже проросійський письменник, житель Луганська Гліб Бобров, «На Донбасі міщанство перемогло- співвідношення обивателів і пасіонаріїв більш ніж 100:1. У півмільйонному Луганську на переможний мітинг після референдуму вийшла одна тисяча осіб! На семимільйонний Донбас не набереться і 3 тисяч ополченців — це менше 0,5 % від населення! Про який виразний опір може вестися мова?!» [1]

Звичайно ж, Росія може ввести «миротворчі війська» на територію «Новоросії», щоб захистити росіян від «укрів, бандерівців та київської націоналістичної хунти», і, врешті-решт, приєднати «звільнені території» до Росії, але чи є у цьому сенс? Більша частина України все ж залишиться під контролем «америкосів», і багатомільйонне населення «Новоросії» доведеться годувати і всіляко улещувати, а зруйновану інфраструктуру відновлювати багатомільярдними вливаннями. Крім того, що це виявиться непосильним навантаженням на економіку Росії, населення «звільненої Новоросії» може виявити незадоволення і розчарування, як це сьогодні роблять невдячні жителі Криму. І взагалі це населення абсолютно ненадійне: ще вчора вони вітали створення ДНР і ЛНР, а сьогодні їх значна частина з українськими прапорами і квітами у Слов'янську, Краматорську та інших містах зустрічає війська «укрів»...

Таким чином, завдання полягає не в тому, щоб звільнити і приєднати «Новоросію» підчас широкомасштабного вторгнення російських регулярних військ, а щоб домогтися зміни влади у Києві. І для цього достатньо в різних формах підтримувати сепаратистів в Новоросії: військовій, економічній, політичній, інформаційній. Це війна на виснаження, і терористичні операції будуть триватимуть стільки, скільки необхідно для того, щоб викликати в Україні загальне обурення населення і довести його до такого стану, коли приєднання до Росії видаватиметься неймовірним щастям і «прєдєлом мечтаній». Українській владі необхідно усвідомити, що ціною продовження прозахідної політики стане повний колапс економіки України. Іншими словами, якщо перетворити Україну на Ірак чи Сирію, то вона цілком дозріє для входження до складу Росії. І для виконання цього завдання Росії вистачить ресурсів: озброєнь, боєприпасів, грошей і бойовиків, для яких воєнна кампанія на Південному Сході України стане джерелом непоганого заробітку і можливістю набуття бойового досвіду, оскільки воювати за відродження Російської імперії доведеться ще довго.

Із завзяттям, гідним кращого застосування, прокремлівські політтехнологи та ідеологи розподіляють населення України на російськомовне і україномовне, хоча такого розподілення насправді не існує

Із завзяттям, гідним кращого застосування, прокремлівські політтехнологи та ідеологи розподіляють населення України на російськомовне і україномовне, хоча такого розподілення насправді не існує

Аналіз різноманітної інформації демонструє, що приблизно так сьогодні розмірковують кремлівські стратеги. Одначе, вони неминуче програють, оскільки шовіністична заангажованість заважає їм в об’єктивному сприйнятті дійсності в Україні. Як пише відомий російський публіцист Андрій Піонтковський, «Російська суспільна свідомість, уражена мегаломанічними фантомними імперськими комплексами, нав'язала собі абсолютно помилкову картину подій, що відбуваються в Україні»[2]. Багато реалій російське суспільство сприймає не такими, якими вони є насправді, а такими, якими їм хотілося б їх бачити. Вони забувають, що «російськомовне населення» Південного Сходу України перебуває у складі України щонайменше з 1922 року, з часу утворення СРСР. Сьогодні утворення незалежної України з її нинішніми кордонами називають в Росії «штучними». Путін чомусь «не розуміє» — чому південно-східні області були включені до складу Радянської України, хоча навіщо їх було приєднувати до Росії, якщо вони на 80 % були заселені українцями? На наш погляд, Ленін, формуючи основи національної політики СРСР, не був дурніший від «гомо-чекістуса» Путіна…

Із завзяттям, гідним кращого застосування, прокремлівські політтехнологи та ідеологи розподіляють населення України на російськомовне і україномовне, хоча такого розподілення насправді не існує. Практично 100 % населення України, навіть на «далекому Заході», є російськомовним і україномовними одночасно. Разом з тим слід визнати наявність незначної частини етнічних росіян, особливо серед людей старшого покоління, які не сприймають не лише українську мову, але і все українське. У Кремлі не хочуть усвідомити, що бути росіянином і вихваляти Путіна — не одне і те ж, що мільйони етнічних росіян в Україні є патріотами і мільйони етнічних українців, які розмовляють російською мовою, також є українськими патріотами. Не так важлива мова, як ті думки і переконання, які ти висловлюєш.

Своїми антиукраїнськими планами Кремль прагне внести розкол як між деякими європейськими країнами, так і між Євросоюзом та США. Головними інструментами цієї політики є використання «енергетичної зброї» і економічних зв'язків, підкуп чиновників і ЗМІ в європейських країнах, ведення інформаційно-психологічної війни. Путін також намагається позиціонувати групу країн БРІКС як антиамериканське міждержавне об’єднання, але це не можливо хоча б тому, що товарообіг США з цими країнами на порядок вищий за товарообіг Росії з ними ж. Наприклад, товарообіг між США і Китаєм становить понад 600 млрд дол., в той час як між РФ і Китаєм — 87 млрд дол. — тобто майже у 8 разів менше. Така ж ситуація в торгівлі США і Росії з іншими країнами групи БРІКС.

Події на Донбасі Росія намагається подати світовій спільноті як внутрішній конфлікт і громадянську війну, тоді як це є продовженням 300-річної національно-визвольної боротьби українського народу проти російського імперіалізму. Заколот на Донбасі готувався російськими спецслужбами роками і став можливим лише завдяки безпосередній збройній агресії з боку Росії. Путін намагається просувати «русский мир» з його сумнівними цивілізаційними цінностями за рахунок нищення «українського світу», виплеканого боротьбою українського народу протягом багатьох століть української драматичної історії. Але сьогодні Україна стає невід’ємною частиною Європи і підтримується переважною більшістю країн. Тому путінське безчинство під час повернення України до європейського дому зазнає нищівної поразки, і перед росіянами і українцями неодмінно відкриються перспективи мирного змагання «русского мира» і «українського світу» та цивілізованої і рівноправної співпраці, яка буде на користь як російському, так і українському народам. Але скільки ще українців і росіян має полягти в цій війні, щоб у Москві, нарешті, зрозуміли, що Україну поневолити неможливо, адже в горнилі Революції гідності народилася нова українська нація, для якої найвищою цінністю є свобода.



[1] Глеб Бобров: к созданию Новороссии я отношусь с огромной надеждой

[2] А. Пионтковский. Путин проиграет в Украине