29 травня ц. р. Москва направила до посольств європейських країн названий з легкої руки ЗМІ так званий «чорний список», що включає 89 європейських політиків 17 із 28 країн-членів Європейського союзу, яким заборонено в’їзд до Росії. Найбільша кількість представників країн ЄС у цьому списку від Польщі — 18 чоловік. Далі в списку йдуть: від Великої Британії — 9 осіб; Естонії та Швеції — по 8; ФРН і Литви — по 7; Латвії та Румунії — по 5; Франції, Данії і Чехії — по 4; Нідерландів — 3; Бельгії та Іспанії — по 2; Болгарії, Греції та Фінляндії — по 1 особі.
Самі по собі наведені цифри мало що «говорять» в контексті змістовності та інтенсивності прихованого конфлікту між Росією і тією чи іншою європейською країною або Європейським союзом взагалі. На перший погляд здається, що вони начебто тільки опосередковано свідчать про, м’яко кажучи, невдоволення Москви позицією ЄС та деякими з його країн-членів. Але що дійсно стоїть за цим демаршем Кремля?
Спробуємо розібратися з цим на основі попередньої оцінки «чорного списку» та подій, які після цього сталися.
По-перше, майже половина з усіх включених до цього списку (38 осіб!) — це представники Польщі і країн Балтії, які найбільш потерпають від агресивної російської політики.
По-друге, більша половина імен належить тим європейським країнам, які зайняли чітку і послідовну позицію по відношенню до Росії внаслідок прихованої російської агресії та подальшої анексії Криму, а також цинічної «гібридної» агресії Росії на сході України та окупації разом з терористично-сепаратистськими силами так званих «ЛНР»/«ДНР» ряду районів Донбасу. Причому ці країни відкрито і аргументовано критикують Москву за її агресивні дії проти України, а також обґрунтовано вимагають продовження або навіть введення щодо Росії більш жорстких санкцій на наступному (25-26 червня ц. р.) саміті ЄС.
По-третє, відсутність імен від окремих країн також говорить само за себе: у російському «чорному списку» повністю відсутні імена представників політикуму Італії, Австрії, Угорщини, Греції, Кіпру, Ірландії і Словаччини, які на сьогодні демонструють відверту стриманість до політики Кремля щодо України.
По-четверте, у цьому списку виявились представники майже всіх партій і фракцій — від Альянсу лібералів і демократів до соціалістів, від Європейської народної партії до Партії «Зелених», від консерваторів до націоналістів. За оцінками провідних європейських експертів та аналітиків, своїм «чорним списком» Росія фактично оголосила війну всім значимим політичним силам сучасної Європи.
По-п’яте, список імен, які включені до «чорного списку» — це явно не перші особи серед керівництва Євросоюзу та країн-членів ЄС. Переважна більшість з них — це колишні. Окрім деяких членів Європарламенту, як діючих, так і колишніх, до списку включені також представники силових структур, спеціальних служб (в т. ч. непублічні особи, наприклад — глава британської контррозвідки /MI5/ Эндрю Паркер (Andrew Parker), або колишній керівник Таємної розвідувальної служби (Secret Intelligence Service, SIS/MI6) Джон Соерс (John Sawers) та бізнесових кіл країн-членів ЄС. Більшість з числа включених до списку, особливо з країн колишнього соціалістичного табору, вважають це свого роду знаком честі, яким вони «відзначені Росією» за свою політичну позицію.
Як і слід було очікувати, в офісі Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федеріки Моґеріні назвали «чорний список» Росії «свавільним і необґрунтованим» заходом, а президент Європарламенту М. Шульц заявив про запровадження заходів у відповідь по відношенню до Росії, якщо вона не надасть прийнятних пояснень. У відповідь на «чорний список» європейських політиків, 2 червня ц. р. Європарламент запровадив власні обмежувальні заходи проти російських посадовців, яким заборонено в’їзд до країн ЄС (підтримані одноголосно). За словами М. Шульца: «…російська влада не змогла забезпечити прозорість своїх рішень згідно з нормами міжнародного права та правових зобов’язань, а також не надала права конкретним особам на захист і апеляцію».
За нашими оцінками, поіменний склад «чорного списку» свідчить про те, що нинішній російський режим не тільки не робить спроб досягти будь-якого врегулювання або примирення в сьогоднішній його конфронтації з оточуючим світом, але й свідомо йде на загострення конфлікту, скандально розширюючи його масштаби та цілеспрямовано підвищуючи ставки в де-факто розпочатій ним війні вже не тільки проти Грузії, України й інших пострадянських держав, але зараз фактично і проти Європейського союзу.
Скандал з російським «чорним списком» чітко вписується в загальний контекст конфлікту відносин між Росією та Євросоюзом, який за минулий рік вийшов за рамки України та по суті набув глибокого системного характеру. Ознак цього конфлікту все більше і більше. Наприклад, остання безпардонна пропозиція Росії Європейському союзу — підмінити угоду про Зону вільної торгівлі між Україною і ЄС (має запрацювати з 1 січня 2016 року) тристоронньою угодою (Росії, України та ЄС). В травні ц. р. Європарламент схвалив резолюцію щодо посилення санкцій ЄС проти Росії у випадку невиконання Москвою Мінських домовленостей (документ буде винесений на голосування в червні). Крім того, «Газпрому» залишилося буквально півтора місяця для того, щоб відповісти на звинувачення Єврокомісії стосовно порушення ним антимонопольного законодавства ЄС. Та є й інші.
Отже, напрошується такий загальний висновок: Москва (читай — В. Путін) підвищує ставки шляхом цілеспрямованого загострення і поширення конфлікту із Заходом, виводячи його на новий і більш загрозливий рівень.
Враховуючи наведене вище, об’єктивно і аргументовано постає ряд непростих питань: перше — навіщо Кремлем був складений та в подальшому оприлюднений цей «чорний список»?; друге — чому він був оприлюднений саме напередодні саміту «великої сімки» (7-8 червня ц. р., ФРН) та саміту ЄС (25-26 червня ц. р., Брюссель) і чи знав В. Путін про негативні наслідки такого кроку?; третє — яку мету переслідує Москва такими провокаційними діями, чого і в які терміни слід очікувати від В. Путіна у подальшому?
Виходячи з аналізу розвитку обстановки довкола російсько-українського конфлікту, особливостей трансформації та поширення конфлікту на взаємовідносини між Росією та Європейським союзом, спробуємо надати власні оцінки на поставлені питання, не претендуючи на їх остаточність та завершеність. Тобто, спробуємо визначитись що ж стоїть за «чорним списком» Росії: політична безвідповідальність, цинічна нахабність чи «аргументація» нової агресії?
Перше питання: навіщо Кремлем був складений та в подальшому опублікований цей «чорний список»?
На думку експертів нашого Центру, «чорний список» європейських представників, який був складений та в подальшому оприлюднений Кремлем, спрямований, перш за все, проти керівництва Євросоюзу та особисто проти канцлера ФРН А. Меркель і президента Франції Ф. Олланда.
Суть цього питання полягає в тому, що президент США Б. Обама, заклопотаний проблемами Сирії, Іраку (головним чином, через активізацію ІДІЛ — «Ісламська держава Іраку і Леванта») та Ірану (через іранську ядерну програму), фактично ухилився від врегулювання російсько-українського конфлікту (в т. ч. в рамках «женевського формату»), покладаючи це суто на Європу (в рамках «нормандського формату», із залученням керівників країн-лідерів ЄС /ФРН і Франції/) та сподіваючись на його досить швидке «врегулювання» за прикладом російсько-грузинського конфлікту 2008 року (т. зв. угода «Медвєдєва-Саркозі»).
Окрім цього, Б. Обама переслідував ще одну (приховану) мету — подивитись з боку на безпорадність країн-лідерів Євросоюзу щодо «врегулювання» ними нового конфлікту на пострадянському просторі. Він впевнений, що ні країни-лідери, ні ЄС загалом самостійно не справляться з цим питанням (у них відсутні політична воля та позитивний досвід) і тоді США знову вийдуть на перші ролі (головна ознака в цьому контексті — на сьогодні США не заперечують щодо їх приєднання до переговорного процесу в рамках «мінського діалогу» у «нормандському» форматі).
До речі, Москва була згодна з таким підходом, так як вважала, що Євросоюз, в силу ряду причин (в т. ч. за досвідом 2008 року в Грузії), буде неспроможний на жорстку позицію по відношенню до Росії, а російсько-українська криза безболісно вирішиться для Росії зі збереженням її інтересів. Але і Москва, і особисто В. Путін були неприємно вражені саме жорсткою позицією ЄС та особисто канцлера ФРН А. Меркель і президента Франції Ф. Олланда. Так, Євросоюз не визнав анексії Криму і ввів адресні санкції проти Росії, розширивши їх на секторальні з початком агресії Росії на сході України. Спроби Росії внести розкол серед європейських країн практично виявилися безрезультатними і вже в червні (на саміті ЄС — 25-26 червня або навіть на зустрічі глав МЗС європейських країн — 22 червня в Люксембурзі) буде прийняте рішення щодо продовження (або посилення) санкцій Європейського союзу проти Російської Федерації.
В цьому контексті «чорний список» Кремля — це, з одного боку, ніщо інше, як своєрідна помста В. Путіна особисто А. Меркель і Ф. Олланду за їх позицію, а з іншого — натяк Б. Обамі на запрошення до двостороннього діалогу щодо розподілу сфер впливу по типу «другої Ялти» та «другого Потсдаму», чого так добивається В. Путін.
Друге питання: чому «чорний список» Кремля був оприлюднений саме напередодні саміту «великої сімки» (7-8 червня ц. р., ФРН) та саміту ЄС (25-26 червня ц. р., Брюссель)?
Оприлюднення «чорного списку» Кремля напередодні саміту «великої сімки» (7-8 червня ц. р., ФРН) — це був суто політичний демарш В. Путіна перед лідерами її країн-членів, а також реакція на фактичне «приниження» його особисто через практичне виключення зі складу «великої вісімки» Росії за її агресію проти України. Оцінюючи ще напередодні саміту заяви та поведінку лідерів країн-членів «великої сімки» стосовно російсько-українського конфлікту, В. Путін вже добре розумів, що сподіватись на відміну міжнародних політико-економічних санкцій проти Росії не слід. Він також розуміє, що і надій на швидке повернення Росії до складу «великої вісімки» довго ще не буде.
Тобто, чи не єдиним наслідком таких дій Кремля, як опублікування «чорного списку» напередодні саміту «великої сімки» (7-8 червня ц. р.), буде продовження/посилення міжнародних політико-економічних санкцій проти Росії, в тому числі з боку Канади та Японії.
Що стосується наступного саміту Європейського союзу (25-26 червня ц. р., Брюссель), то або на самому саміті ЄС, або навіть на зустрічі глав МЗС європейських країн (22 червня в Люксембурзі) буде прийняте рішення про продовження (або посилення) санкцій Європейського союзу проти Російської Федерації з метою примусити її виконувати Мінські домовленості. Сподівання В. Путіна на Грецію — марні, так як ще в березні ц. р. прем’єр-міністр А. Ципрас заявив А. Меркель, що у питанні виконання сторонами російсько-українського конфлікту Мінських домовленостей розходжень з ЄС у його країни немає. Крім того, надалі перед Росією постає ще одна реальна загроза, а саме: в липні ц. р. ЄС може продовжити на рік санкції і щодо Криму, а також російських фірм, які роблять там свій бізнес.
Тобто, і в цьому випадку — наслідком опублікування «чорного списку» Кремля перед самітом ЄС (25-26 червня ц. р.), знову ж таки буде продовження/посилення санкцій проти Росії.
Таким чином, негативними наслідками оприлюднення «чорного списку» Кремля напередодні самітів «великої сімки» (7-8 червня ц. р.) та Європейського союзу (25-26 червня ц. р.) у будь-якому випадку стане продовження або навіть посилення міжнародних політико-економічних санкцій проти Росії. При цьому В. Путін знав негативні наслідки опублікування «чорного списку» і свідомо йшов на цей крок.
Третє питання: яку ж мету переслідує В. Путін такими провокаційними діями, чого і в які терміни слід очікувати від нього у подальшому?
Відповідь на це питання, незважаючи на його цинічність, напрошується одна: В. Путіну дуже потрібні санкції Заходу проти Росії!
Перш за все, йому потрібні санкції Заходу проти Росії, щоб:
виставляти Захід (ЄС, США, НАТО) перед населенням країни як зовнішнього ворога, який хоче знищити Росію, і у такий спосіб згуртувати його навколо себе як єдиного лідера країни, спроможного захистити не тільки Росію, а й увесь «Руський світ»;
відволікти увагу населення країни від проблем економічного змісту, які викликані нераціональним господарюванням, орієнтованим на сировинний сектор економіки та видобутковий характер її виробництва;
зберегти свій рейтинг серед населення країни та його підтримку на будь-які, в т. ч. непопулярні, рішення і дії як у зовнішньополітичній (в т. ч. дипломатичній, воєнно-політичній, військовій, безпековій, інформаційній тощо) та зовнішньоекономічній (в т. ч. енергетичній, воєнно-економічній, оборонно-промисловій тощо), так і у внутрішньополітичній (в т. ч. соціально-політичній, релігійно-етнічній тощо) та у внутрішньо-економічній (в т. ч. соціально-економічній, фінансовій) сферах діяльності;
обґрунтувати доцільність, а в ряді випадків — і необхідність залучення військової сили (а за певних обставин — і ядерної зброї) проти інших країн або коаліцій країн для відстоювання і захисту «національної безпеки та національних інтересів Росії», в тому числі за межами своєї країни — на територіях інших країн.
Але це все у глобальному плані — в т. ч. на майбутнє і, скоріш за все, близьке майбутнє, ніж далеке.
А на сьогодні В. Путіну вкрай потрібні «вагомі аргументи» для «обґрунтування» як перед міжнародною спільнотою, так і перед російським народом чергових/нових (в т. ч. не виключено — масштабних) агресивно-силових дій проти України.
А як же інакше? Україна ж на жодні поступки перед Росією не йде, а Захід підтримував, підтримує і буде підтримувати її фінансово-економічно та санкціями проти Росії. Не виключено, що при такому стані справ Захід може ввести у недалекій перспективі проти Росії й нові санкції у фінансовому та енергетичному секторах міжнародних відносин, що матиме вже незворотні наслідки для Росії.
І тепер В. Путін реально починає нервувати, а точніше — він злякався, що не встигне зберегти своє «реноме». Не встигне увійти в історію як «збирач російських територій», «батько-захисник російськомовного населення на пострадянському просторі» та «головний архітектор проекту «Русский мир». Він має поспішати, інакше його «зіллють» свої ж — або російський народ, або оточення. Реально, він вже занадто «насолив» і тим, і іншим, в т. ч. багато кому навіть з його ж найближчого оточення. При цьому В. Путін добре знає, що непередбачувана Росія давно і небезпідставно славиться своїми підступними «палацовими заколотами».
Таким чином, В. Путін мусить поспішати. А тут ще й привід з’явився — санкції Захід не скасовуватиме, а навпаки — продовжуватиме за результатами або навіть напередодні саміту Європейського союзу. Тобто, «…поки Путін сидів, чекав, навіть десь сподівався, а тут вже й рішення є — продовжити санкції проти Росії!». Так чого ж йому чекати далі? Та й перед Заходом «відмазка» з’явилася: «Я ж сидів і не дуже й то тривожив Україну, я ж сподівався, що мене зрозуміють і скасують або хоча б послаблять санкції. А ви продовжили їх. У мене тепер вихід один — знищити Україну! Все одно ви не будете її захищати, як не захищали й Грузію».
Але при цьому В. Путін як завжди лукавить і бреше, бреше і лукавить: реально В. Путіну край потрібні були (і будуть потрібні надалі) ці санкції Заходу проти Росії як «вагомий аргумент» для «обґрунтування» та «виправдання» чергових/нових агресивно-силових дій проти України!
Тобто, у такий спосіб у Путіна «з’являється» край необхідний для нього єдиний вихід для «виправдання» нових/чергових агресивно-силових (в т. ч. не виключено — масштабних) дій проти України!». А тут ще «з’являється» і План захоплення Лівобережної України аж до Дніпра, детально розписаний в документі «Доповідь рішення на застосування угруповання військ «Північ» у спеціальній операції», що має гриф «цілком таємно» та у «Пояснювальній записці до цього плану» (з усіма необхідними атрибутами).
А на завершення нашого дослідження постає ще одне конкретне питання: якщо «…іншого виходу у В. Путіна немає, окрім проведення нових агресивно-силових дій проти України», то коли слід цього очікувати?
Найбільш важко спрогнозувати, коли саме Путін вирішить завдати нового силового удару проти України. Але, як на наш погляд, то настільки багаточисельне угруповання Об’єднаних російсько-сепаратистських сил на території України може нарощуватись саме з конкретною метою ескалації конфлікту. Ймовірно, що зараз В. Путін чекатиме найбільш слушного моменту, в т. ч. у геополітичному плані, з тим, щоб просунутися в глибину території України. Наприклад, дуже знаменною була дата атаки російсько-сепаратистських сил на Маріуполь (24 січня ц. р.), якраз напередодні парламентських виборів у Греції (25 січня ц. р.), на яких перемогу отримали «ліві» сили партії СІРІЗА.
Не виключається, що досить зручним моментом для Путіна могла би стати й фінальна стадія переговорів довкола ядерної програми Ірану, які попередньо заплановані на 30 червня ц. р. У випадку успішних переговорів, в яких також приймає участь Росія, Іран повинен відмовитись від збагачення урану в обмін на зняття введених проти нього санкцій (в т. ч. у нафтогазовій сфері). Оскільки Росія виступає повноправним учасником переговорів, в Кремлі можуть скористатися цим моментом і розпочати наступальні дії в Україні. Безумовно, що у такий складний момент ні Євросоюз, ні США фактично не будуть спроможні запровадити якісь додаткові заходи у відповідь проти Росії.
Розглядається й ще одна дата — 22 червня. Але цю дату навіть не хочеться коментувати, так як це виглядатиме верхом цинізму. Але виключати можливість проведення стратегічних провокацій в цей день з боку Росії ні в якому разі не слід.
У будь-якому випадку Путін очікуватиме на найбільш прийнятну ситуацію, коли в Європейському союзі і США будуть менш схильні щодо введення або посилення санкцій.
Таким чином, оприлюднення Кремлем «чорного списку» європейських політиків свідчить, що нинішній російський режим не тільки не робить спроб досягти будь-якого врегулювання або примирення у сьогоднішній його конфронтації з оточуючим світом, але й свідомо йде на загострення конфлікту, скандально розширюючи його масштаби та цілеспрямовано підвищуючи ставки в де-факто розпочатій ним війні вже не тільки проти Грузії, України й інших пострадянських держав, але зараз фактично й проти Європейського союзу.
Фактично, В. Путін провокаційно підвищує ставки в російсько-українському конфлікті шляхом цілеспрямованого його загострення та поширення на країни Заходу, тим самим виводячи його на новий і більш загрозливий рівень. Серед іншого, «чорний список» європейських представників спрямований і проти керівництва Євросоюзу та особисто проти канцлера ФРН А. Меркель і президента Франції Ф. Олланда як своєрідна помста Путіна за їх позицію.
Наслідками оприлюднення «чорного списку» Кремля напередодні самітів «великої сімки» (7-8 червня ц. р.) та Європейського союзу (25-26 червня ц. р.) у будь-якому випадку буде продовження або навіть посилення міжнародних політико-економічних санкцій проти Росії. Абсурдно, але на сьогодні В. Путіну вкрай «потрібні санкції Заходу проти Росії» як «основний аргумент» для «обґрунтування» та «виправдання» чергових/нових (в т. ч. не виключено — масштабних) агресивно-силових дій проти України.
Щодо термінів проведення агресії проти України, то В. Путін чекатиме найбільш слушного моменту, в т. ч. у геополітичному плані, з тим, щоб гарантовано зайняти значні території України. Для цього він очікуватиме на найбільш прийнятну ситуацію, коли в Європейському союзі та США будуть менш схильні щодо продовження або посилення існуючих санкцій проти Росії.
