18 березня ц. р., за результатами псевдовиборів у Росії президентом країни знову став В. Путін, який залишатиметься на цій посаді принаймні до 2024 року. Такий результат мав цілком очікуваний характер і на перший погляд не змінює нічого ні у Російській Федерації, ні довкола неї. Разом з тим, зміни все ж таки мають місце як внутрішнього для Росії, так і зовнішнього, в т. ч. геополітичного, характеру.
Так, Росія по суті виходить на якісно новий рівень конфронтації зі США та Європою, що має на меті реалізацію намірів Москви з відновлення розподілу сфер впливу у світі. Саме такий курс був проголошений В. Путіним напередодні президентських виборів в країні у рамках його послання Федеральним зборам РФ 1 березня ц. р. При цьому в зв’язку з відсутністю у Росії економічних, політичних та ідеологічних можливостей суперництва із Заходом, робиться пряма ставка на військову силу та застосування методів «гібридних» війн.
Водночас фактично «заморожується» питання вирішення соціально-економічних проблем країни, що знову ж таки було завуальовано визнано В. Путіним у його промові перед верхньою палатою російського парламенту. Причиною цього є очевидна втрата Кремлем будь-яких сподівань на можливість відновлення позитивних відносин із Заходом, а отже і зняття санкцій з Росії та отримання західних інвестицій та технологій. Крім того, критичним тягарем для російської економіки постає необхідність подальшого збільшення витрат на підтримання військового потенціалу країни.
Рішучість та безкомпромісність намірів Кремля щодо проведення курсу жорсткої конфронтації із Заходом була продемонстрована на прикладі застосування спецслужбами Росії хімічної зброї (нервово-паралітичного газу) 4 березня ц. р. проти колишнього полковника ГРУ ГШ ЗС РФ С. Скрипаля, який отримав притулок у Великобританії. В результаті хімічної атаки у британському місті Солсбері разом із колишнім російським розвідником постраждали його донька та ще 21 особа. При цьому, за оцінками британських спецслужб, була створена загроза отруєння значно більшої кількості людей, що мало б вкрай небезпечні наслідки.
По суті це стало першим випадком застосування хімічної зброї в Європі з великою кількістю жертв після Другої Світової війни, коли вона використовувалась у нацистських концтаборах для масового знищення в’язнів. До останнього часу подібні дії російських спецслужб мали вибірковий (точковий) характер із використанням інших речовин, зокрема радіоактивного полонію-210 для вбивства колишнього офіцера ФСБ В. Литвиненка в листопаді 2006 року в Лондоні.
Тим самим режим В. Путіна показав те, що він не тільки має зброю масового ураження та засоби її доставки (як це було задекларовано президентом РФ у посланні Федеральним зборам), але й не зупиниться перед її використанням. Тим більше, що йому нікуди відступати. Так, чи інакше, однак діюче керівництво Росії та особисто В. Путін будуть змушені відповідати і за Чечню, і за Грузію, і за Україну, і за Сирію.
Все це було сприйняте Західним світом як безпосередня загроза його безпеці та прямий виклик з боку Російської Федерації. Разом з тим, замість того, щоб налякати США та Європу, на що саме і розраховувала Росія, дії режиму В. Путіна лише посилили єдність Заходу у протистоянні агресивній політиці Москви. При цьому були продемонстровані тверді наміри надати адекватну відповідь Кремлю. Так, США, НАТО та провідні країни ЄС висловили готовність захистити свою безпеку за будь-яких умов. Водночас застосування Росією хімічної зброї у Солсбері було розцінене як замах на суверенітет Великобританії, що є фактичним продовженням нападів Москви на Грузію та Україну. Виходячи з цього була розпочата підготовка нового комплексу санкційних заходів проти Росії. Зокрема, за заявою керівництва Великобританії, буде проведено ретельне розслідування походження активів оточення В. Путіна та особисто президента РФ на британській території з можливістю їх подальшого «заморожування» чи навіть конфіскації.
В цілому наведені процеси обумовлюють перехід обмеженої «холодної» війни між Росією та Заходом, яка виникла після початку збройної агресії Москви проти України, до повномасштабного протистояння сторін. По суті рівень такого протистояння набуває найбільшої гостроти з часу Карибської кризи в 1962 році та введення СРСР своїх військ до Афганістану в 1979 році. Як тоді, так і зараз, обидві сторони здійснюють активні кроки з нарощування та демонстрації своїх військових потенціалів, в т. ч. у ракетно-ядерній сфері. З огляду на непримиримість позицій Росії та США, протистояння між ними з високою ймовірністю триватиме до повного виснаження однієї зі сторін, що змусить її піти на поступки.
На сьогоднішній день санкції США та ЄС вже змусили Москву повністю витратити свій Резервний фонд на підтримку російської економіки та перейти до витрат коштів Фонду національного добробуту, що залишається єдиним джерелом підтримання відносної стабільності в країні. Згідно з законом про федеральний бюджет на 2018 рік та плановий період 2019–2020 років, кошти останнього з російських фондів, а отже і можливості подальшого стримування кризових процесів у російській економіці, будуть вичерпані вже через два роки. Виходячи з таких перспектив, Москва підвищуватиме «планку» протистояння зі США та Європою з метою примушення їх до поступок, у т. ч. шляхом ядерного та інших видів шантажу. При цьому продовження президентського терміну В. Путіна ще на шість років фактично «розв’язує йому руки» для активізації подібних дій, незважаючи на ускладнення внутрішніх проблем в країні.
У ситуації, що склалася, в центрі протистояння між Росією та Заходом і надалі залишатиметься Україна. Саме від вирішення українського питання буде залежати подальший розвиток російсько-американських та російсько-європейських відносин. Насамперед це стосується урегулювання конфлікту на Донбасі. У випадку, якщо Україна та її західні партнери зберігатимуть тверді позиції з даного питання, зберігатиметься і можливість стримування неоімперської політики Росії. Разом з тим, буде посилюватися і рівень суперництва між Росією та США і Європою. У противному випадку Москва зможе реалізувати свої стратегічні цілі щодо розподілу сфер впливу у світі та встановлення свого контролю над країнами колишнього СРСР, як першого етапу у побудові євразійської геополітичної парадигми (згідно з теоріями російських геополітиків, зокрема О. Дугіна, які реалізуються на практиці режимом В. Путіна).
З урахуванням зазначених обставин, слід очікувати активізації зусиль Росії на українському напрямі, що матимуть на меті: як мінімум — реставрацію проросійської влади в Україні; як максимум — повну дезінтеграцію української держави. У разі успіху Москви: в першому випадку вона отримає можливість вирішити на свою користь конфлікт на Донбасі та повернути Україну до сфери свого впливу; у другому — взагалі виключити українське питання з кола міжнародних проблем. Саме на це і спрямовані дії Росії з дестабілізації обстановки в Україні за рахунок підтримки та ініціалізації виступів різного роду популістських сил, у т. ч. таких, що маскуються під національні українські рухи. Аналогічним чином Росія нарощуватиме зусилля з підриву єдності Західного світу — в першу чергу ЄС та стосунків між США та Європою.
Чи можна щось протиставити цьому? Звичайно можна. Україна вже об’єдналася довкола ідеї відродження української нації, що дозволило їй не тільки зупинити агресію з боку Росії, але і стати прикладом для інших країн у плані протистояння експансії Москви. Тим більше, що весь цивілізований світ стоїть саме за Україною.
Фактично на сьогоднішній день США, НАТО та ЄС вже взяли на себе відповідальність за майбутнє нашої держави. Так, у вересні минулого року набула повної чинності Угода про асоціацію між Україною та ЄС, що відкрило Україні шлях до Європейського Союзу, а в березні ц. р. НАТО визнало за Україною статус «країни-аспіранта», що відчинило їй двері також і до Північноатлантичного альянсу.
А що ж до Росії, то дії путінського режиму не тільки не дозволяють їй вийти на рівень дійсно великої держави, а навпаки, вже по суті перетворили її на країну-парію на рівні з Північною Кореєю та Іраном. В цьому зв’язку досить показовий характер мають коментарі президентських виборів в Росії проурядовими ЗМІ країни. Зокрема, одним із перших з таких коментарів стало повідомлення про те, що у КНДР проголосувало 100 % російських громадян, які знаходяться на її території.
Згідно з повідомленням Центральної виборчої комісії Росії, за В. Путіна віддали голоси близько 76,7 % виборців. Тим самим вони не тільки самі обрали своє майбутнє, але і розділили з путінським режимом відповідальність за всі негативні наслідки його дій як для самої Російської Федерації, так і для всього світу.
