10 вересня цього року у Російській Федерації були проведені вибори до місцевих органів влади. Не дивлячись на досить незначну роль таких органів у політичному житті країни, хід та результати виборів стали індикатором якісних змін у настроях та уподобаннях російського суспільства.
Так, характерною особливістю виборів стала рекордно низька явка виборців — у середньому 29 %, що показало відсутність будь-яких сподівань у більшості росіян на можливість позитивних змін у ситуації в країні. Разом з тим справжньою несподіванкою виборів та тривожним сигналом для режиму В. Путіна став успіх опозиції в Москві, де вона отримала більшість мандатів у частині місцевих муніципалітетів. При цьому до муніципалітету Хамовницького району російської столиці не увійшов жодний представник правлячої партії «Единая Россия».
Все це підтвердило тенденцію падіння авторитету російської влади, що є наслідком загострення соціально-економічних проблем в країні під дією західних санкцій. Свідченням такої тенденції є також і радикальна зміна питань та проблем, які в найбільшій мірі хвилюють громадян Росії. Так, за даними соціологічних досліджень, які були проведені у вересні ц. р. на фоні гучних публікацій російських ЗМІ щодо «встановлення залізничних ферм мосту через Керченську протоку», в реальності жителів РФ хвилюють зовсім інші питання. Основними з них були названі зовсім не «возз’єднання» Криму з Росією, побудова «руського світу» чи «захист російськомовного населення на території України», а банальні — підвищення цін, злидарство населення, безробіття, корупція та криза в економіці.
Справді, яке діло російському населенню до Криму та положення «співвітчизників» в Україні, якщо з початку путінських авантюр на Кримському півострові та Донбасі рівень життя в РФ лише за офіційними даними впав на 20 %, а кількість бідних зросла майже в три рази. При цьому замість побудови «великої Росії» третина росіян змушена економити на харчах та виживати лише за рахунок присадибних ділянок.
Звичайно, успіх опозиції на виборах в Москві не похитне режим В. Путіна. Однак це вже змушує його задумуватися над своїми перспективами. Як засвідчили 1917, 1991 та 1993 роки, ейфорія населення діями влади миттєво переростає у криваві бунти у випадку виникнення відповідної ситуації. Саме розуміння такої загрози і змушує В. Путіна йти на чергові поступки стосовно конфлікту на Сході України, хоча і зі спробами все ж таки залишитись при своєму. Так, у ході телефонної розмови з Федеральним канцлером ФРН А. Меркель 11 вересня ц. р. В. Путін зробив черговий крок у цьому напрямі, погодившись на розміщення міжнародних миротворчих сил у всій зоні відповідальності спостерігачів ОБСЄ на Донбасі.
Цікаво, яким буде його наступний крок?
