«Рішучість на шляху до НАТО та ЄС як запорука безпеки України в умовах збройної агресії з боку Російської Федерації»
Виступ Юрія Радковця — віце-президента Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», кандидата військових наук, доцента, генерал-лейтенанта запасу — на конференції «Імплементація стандартів НАТО в Україні: здобутки та перспективи».
У матеріалах Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» уже неодноразово порушувались питання щодо можливих способів вирішення проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України в умовах жорсткої протидії цим процесам з боку Росії. Разом з тим, цинічне продовження Росією збройної агресії проти України, а також загроза розширення масштабів вторгнення російсько-терористичних військ вглиб української території вимагають від української сторони більш рішучих дій задля прискорення процесів із гарантування безпеки країни.
Насамперед, це стосується виявлення політичної волі та прийняття політичних рішень і здійснення реальних практичних кроків щодо набуття Україною членства в НАТО і ЄС. Вирішення даного питання має принципово важливе значення не тільки для України, але й для Північноатлантичного союзу та Європейського Союзу і відповідає взаємним інтересам сторін у новій геополітичній ситуації, що складається у світі та Європі внаслідок порушення Росією всієї системи міжнародної та європейської безпеки, яка утворилася після Другої світової війни.
Як показує досвід країн колишнього СРСР і країн-членів Організації Варшавського договору, лише членство в НАТО може надати реальні гарантії їх безпеки, особливо в умовах посилення агресивності зовнішньої політики Росії, яка не зупиняється перед застосуванням збройної сили та навіть ядерного шантажу для досягнення своїх геополітичних цілей. Прикладом цього є ситуація довкола країн Балтії, яких Москва також вважає «сферою свого історичного та геополітичного впливу», що навіть незважаючи на членство в НАТО, робить їх потенційними об’єктами російської агресії.
В умовах загострення протистояння між Росією та Заходом режим В. Путіна посилює тиск на Литву, Латвію та Естонію, в т. ч. із застосуванням методів «гібридної війни» і військових провокацій у Балтійському регіоні та безпосередньо поблизу їх кордонів, а у випадку з естонським офіцером навіть порушуючи ці кордони (співробітник естонської поліції безпеки Естон Кохвер був викрадений у вересні 2014 року на території Естонії неподалік від кордону з РФ, незаконно вивезений до Росії, де його звинуватили у шпигунстві та засудили російським судом до 15 років тюремного ув’язнення). Разом з тим, неминучість спільної відповіді НАТО (згідно зі ст.5 Північноатлантичного договору щодо колективної оборони) стримує можливість силових дій Москви на балтійському напрямку. За словами Президента Литви Д. Грібаускайте, якби країни Балтії не стали членами НАТО, то їх уже давно б окупувала Росія.
Все це безпосередньо стосується також і України та інших країн колишнього СРСР європейського і демократичного вибору. Так, відмова провідних європейських держав надати Україні та Грузії можливість приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО під час Бухарестського саміту Альянсу в квітні 2008 року небезпідставно була розцінена Москвою як слабкість Заходу та його «готовність йти на поступки Росії», в т. ч. у питаннях безпеки та інтересів НАТО і ЄС.
Своєю чергою, така позиція країн-членів НАТО та Європейського Союзу практично розв’язала руки Російській Федерації, що намагається реалізувати свою неоімперську політику на пострадянському просторі, включно з застосуванням збройної сили проти колишніх радянських республік. Про це свідчать напади Росії спочатку на Грузію в 2008 році, а у 2014 році — на Україну (анексія півострова Крим та збройна агресія на Донбасі), що фактично зруйнували архітектуру системи безпеки в Європі.
Наведені вище проблеми завдали суттєвих збитків авторитету та інтересам НАТО і ЄС, що вже визнається і провідними західними політиками та експертами. Зокрема, за словами впливового американського сенатора Дж. Маккейна під час його візиту до Києва у червні ц. р., відмова НАТО від надання Україні членства в Альянсі стала найбільшою стратегічною помилкою Північноатлантичного союзу за весь час його існування.
І навіть більше, сьогодні розвиток ситуації довкола України, яка одна мужньо стоїть перед вістрям збройної агресії Росії в Європі, фактично визначає майбутнє НАТО та ЄС. Так, у випадку своєї перемоги над Україною, Москва значно посилить свої агресивні можливості з експансії у західному напрямку, але тепер вже проти країн Балтії та Центрально-Східної Європи. При цьому відмова Заходу дієво допомогти Україні у її захисті розглядається режимом В. Путіна як потурання вседозволеності та безкарності дій Росії у майбутньому.
З урахуванням наведеного, допомога Україні з боку західних країн та міжнародних організацій навіть у вигляді фінансової та певної військово-технічної підтримки, а також запровадження політико-економічних санкцій проти Росії є хоча і дуже важливими, але відверто неадекватними заходами щодо реальної ситуації, і загалом не можуть істотно перешкодити їй у досягненні своїх цілей. Усунути цю проблему може лише поєднання зазначених дій Заходу з рішучими політичними рішеннями та практичними діями НАТО щодо включення України до складу Північноатлантичного союзу, незважаючи на негативну реакцію та погрози Москви зробити адекватні кроки у відповідь.
Так, сьогодні Захід та Росія фактично перебувають у стані «холодної війни», а режим В. Путіна вже практично вдався до збройної агресії проти України. За таких обставин жодні «адекватні кроки» Москви сьогодні вже не змінять ситуацію і не набагато її ускладнять чи зроблять її більш небезпечною для Європи, НАТО/США та України.
Крім того, як зазначалося вище, перемога Росії над Україною змусить Європу захищати себе власними силами та платити за свою безпеку значно більшу ціну. З огляду на це, НАТО та Європейський Союз, а також їх країни-члени мають розглядати допомогу Україні (в т. ч. у контексті її європейської та євроатлантичної інтеграції) як реальні інвестиції, перш за все, у власну безпеку та видатки на свої оборону і захист.
Водночас, нагальність та принципова важливість членства України в НАТО як для неї самої, так і для всього Західного світу, вимагають, щоб сторони відмовилися від формальних, бюрократичних та псевдодемократичних процедур приєднання країни до Північноатлантичного союзу.
Насамперед, це стосується статутних вимог Альянсу щодо неможливості прийняття до складу організації нових членів, у яких збройний конфлікт з іншими країнами та залишаються неврегульованими територіальні проблеми, а також вимог окремих політичних сил України про необхідність проведення референдуму з питання її зовнішньополітичного вибору.
По-перше, Росія сама відмовляється визнати себе стороною збройного конфлікту з Україною. Тим самим, з формальної точки зору, наша Держава і не перебуває у стані війни з іншими країнами.
По-друге, свого часу до складу Північноатлантичного союзу прийняли ФРН, яка була розділена після Другої світової війни і до теперішнього часу не набула остаточної територіальної цілісності (враховуючи незаконне утримання Росією Східної Пруссії, яка була передана в управління СРСР у 1945 році лише на 50 років).
По-третє, майже всі нові члени НАТО вступали до Альянсу без жодних референдумів з даного питання, що і не є обов’язковою вимогою Північноатлантичного союзу. До того ж в умовах, що склалися довкола України, переважна частина українського населення і так вже демонструє свою підтримку європейському та євроатлантичному вибору Держави, що і продемонструвала «Революція Гідності» у 2013-2014 роках.
Таким чином, членство України в НАТО є лише питанням політичної волі її керівництва та Північноатлантичного союзу, яка має бути виявлена в інтересах як української (національної), так і європейської та євроатлантичної безпеки.
Демонстрація рішучості, послідовності та невідворотності намірів сторін з даного питання дасть змогу посилити безпеку України та усього Західного світу перед реальною загрозою з боку Росії, а також підтвердити авторитет НАТО як єдиної на сьогодні впливової міжнародної організації, спроможної гарантовано відстояти інтереси її членів та партнерів.
Крім того, НАТО та Європейський Союз, а також їх країни-члени мають розглядати допомогу Україні (в т. ч. у контексті її європейської та євроатлантичної інтеграції) як реальні інвестиції, перш за все, у свою безпеку та видатки на свою оборону і захист.
