18 березня 2016

Ще раз про гідність відповідальних та відповідальність гідних

Юрій Радковець

На сьогодні вже всім як з політико-дипломатичного, так і з експертно-аналітичного середовищ стало ясно, що Мінський переговорний процес з урегулювання збройного протистояння на Сході України зайшов у глухий кут, вихід з якого доцільно шукати у нових міжнародно-правових механізмах та правилах поведінки сторін.

Фактично, жодна із досягнутих Мінських угод та домовленостей (Мінськ-1 /вересень 2014 року/ та Мінськ-2 /лютий 2015 року/) так і не була виконана Росією або використовувалась нею виключно у власних інтересах. Безпосереднім свідченням цього є і поточне загострення обстановки на Донбасі, яке відбувається протягом останнього часу.

На жаль, достатньо декларативні заяви Федерального канцлера Німеччини А. Меркель на початку 2016 року щодо можливості вирішальних зрушень та відчутних результатів у врегулюванні збройного протистояння на Сході України вже у найближчій перспективі — так і не знайшли їх практичної реалізації. Навпаки — практичні реалії свідчать про неефективність існуючого механізму вирішення кризи довкола України, який передбачає прийняття принципових політичних рішень у рамках «Нормандської четвірки» з їх подальшим ухваленням у форматі Тристоронньої контактної групи у Мінську.

Подібний підхід дозволяє Росії й надалі ухилятися від взяття на себе відповідальності за події в України з одночасним збереженням можливостей впливу на ситуацію на Сході України. При цьому, міжнародні санкції хоча і завдають економічних збитків Росії, однак все ще не носять критичного характеру для режиму В. Путіна.

Більш того, відмічаються певні ознаки досягнення Росією своїх цілей щодо поступової «втомленості» Заходу від «української проблеми». Свідченням цього є пропозиції окремих європейських політиків щодо врегулювання ситуації довкола України фактично на російських умовах (зокрема щодо проведення «виборів» на окупованих територіях Донецької і Луганської областей до відновлення на них безпекової ситуації та контролю України над східним кордоном держави).

Останній перебіг подій, практичних кроків і публікацій в українських, російських та західних ЗМІ окреслюють параметри того вибору, відповідальність за який багато в чому лягатиме на плечі як української та російської, так і західної політичних еліт. При цьому відіграти назад або прикритися новими обставинами усім учасникам Мінського переговорного процесу буде дуже й дуже складно, а практично — майже неможливо.

За оцінками незалежних аналітиків і експертів, мова йде про спроби ФРН і Франції схилити Україну до ганебної капітуляції перед Путіним, а також про небезпечні перспективи у цьому ж контексті, які вимальовуються перед нашою країною у наступні 10 місяців, протягом яких Б. Обама ще буде перебувати у Білому домі.

Тобто, на сьогодні і Париж, і Берлін, і загалом Брюссель вимагають від України просто-напросто погодитись на проведення та визнання так званих «президентських і парламентських виборів» у самопроголошених «автономних» державоутвореннях, які будуть зрежисовані Москвою і ДНР/ЛНР, після чого взяти цих бойовиків та терористів на повне утримання. Якість і законність цих «виборів» європейців не дуже то й хвилює, так само як і питання обміну полоненими, передачі східного кордону під контроль України — «…це все потім, може бути, коли-небудь». Головне — ритуал, після якого німці з французами «умивають руки», оголосивши нарешті про свою політико-дипломатичну перемогу, а також позбувшись надоїдливої «української проблеми». У іншому випадку — Україні погрожують скасуванням санкцій проти Росії, а також, що найбільш вірогідно, «заморожуванням» програм інвестиційно-фінансової та матеріально-технічної допомоги нашій країні.

Таким чином, сьогодні до необхідності провести «вибори» на неконтрольованих територіях українську владу підштовхують куди жорсткіше, ніж раніше. Найбільш відверто демонструє своє роздратування міністр закордонних справ ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр: «Ясно одне: ці вибори не можна далі відкладати... Ситуація з безпекою (в ОРДЛО — авт.) не повинна бути виправданням того, що ми не працюємо над законом про вибори».

Отже, ухвалення закону про проведення виборів в окремих районах Донецької і Луганської областей (ОРДЛО) керівник МЗС ФРН назвав «першочерговим завданням». І по суті — це зрозуміло, так як з 1 січня 2016 року Німеччина на один рік перебрала головування в ОБСЄ. Серед основних пріоритетів головування у Берліні називають і подолання кризи в Україні. Разом з тим, в концепції програми головування Німеччини в ОБСЄ чомусь відсутнє питання щодо сприяння деокупації Криму, на якому наполягає Україна, але яке там взагалі не згадується.

Тобто, Захід і Росію цікавлять, в першу чергу, закони про «статус» територій ОРДЛО, про широку амністію терористам усіх мастей і, власне, про вибори на цих неконтрольованих Києвом територіях — ось, що! А деокупація українського Криму, відновлення контролю на східному кордоні України, безпекова ситуація в цих ОРДЛО — це все «на потім», якщо вдасться! Німеччині, хоч би там що, треба продемонструвати успіх її головування в ОБСЄ, а показати його найпростіше у питанні організації та проведення виборів на територіях ОРДЛО. Треба тільки як слід натиснути на Київ та безпардонно прошантажувати його і необхідний результат обов’язково буде! Значно складніше і небезпечніше для власного іміджу вирішити питання щодо відновлення контролю над східним кордоном України або досягнення та утримання безпекової ситуації в ОРДЛО. Тут можна й «спалитися», бо з цих питань мстивий Путін не слухатиме нікого, а тим більше Німеччину, бо ще не забув її «образ» в особі А. Меркель та того ж таки Франка-Вальтера Штайнмаєра.

Водночас, заради об’єктивності даної оцінки необхідно звернути увагу й на наступне. Фактично шантажуючи Україну скасуванням санкцій стосовно Росії, Берлін, Париж і Брюссель виходять із сьогоднішніх невтішних для них реалій, а саме:

  • системна криза в ЄС в наслідок «міграційної» (читай — «гібридної») війни, організованої проти нього саме Путіним з метою поступового руйнування та послідовного розвалу спочатку Шенгенської зони, а згодом й самого Європейського Союзу як головного конкурента путінського проекту — Євразійського союзу;
  • деградація європейської еліти, яка виявилася неспроможною протистояти радикальному екстремізму та міжнародному тероризму у самому центрі об’єднаної Європи, що 70 років жила без війни на її території і думала, що її обмине і ця мара;
  • активна, послідовна та цинічна інформаційно-пропагандистська робота Москви цілеспрямовано прискорила у самих різних країнах ЄС прихід до влади політичних сил і рухів, які або є відвертими друзями Кремля, або, як мінімум, не є друзями України.

Все це відбувається на фоні загального уповільнення темпів росту європейської та загалом світової економіки, серед іншого викликаного як проблемами всередині ЄС, так і необхідністю значного фінансування наслідків міжнародних конфліктів та «міграційної кризи».

Тут вважається за доцільне та необхідне трохи докладніше пояснити: чому дії європейських (німецьких, французьких, італійських, бельгійських, голландських та й інших) політиків, що погоджуються брати участь у переговорах з бандитами-терористами і Путіним, і мало того — ще й шантажем примушують Україну до цих переговорів «на рівних», не є абстрактною зрадою або звичайною дурістю, а тим більше — не хитромудрою грою або прагматичним захистом інтересів своїх держав і своїх народів, а навпаки — прямою і невідворотною схемою самогубства.

Тобто, ймовірність «гібридної» війни Росії проти Німеччини (Франції, Італії, Бельгії чи Голландії тощо) багатьом на сьогодні вважається абсурдною (дурною, безглуздою, алогічною, парадоксальною, фантастичною, несусвітньою і т. д.), як ще декілька років назад припущення, що Путін може розпочати збройну агресію проти України та здійснити цинічну окупацію українського Криму і частину території Південно-Східної України.

Але коли Путін, використовуючи величезну «п’яту колону» переселенців з Росії, наприклад, у Східній Німеччині, в більшості своїй не асимільованих, злісних, образливих та паразитарних, що суто рефлекторно зневажають і просто ненавидять «корінних і ситих німців», розпочне спочатку «розхитування» суспільних настроїв (а воно вже йде, і соціальні мережі Східної Німеччини переповнені антинімецькими закидами та маргінальним фашизмом), ініціює створення радикально-екстремістських груп, а потім і постійно наростаючу військову ескалацію, ці підстави для ганебної капітуляції, до якої сьогодні провокаційно підштовхують Україну, будуть прийняті політиками і для Німеччини (чи для Франції, Італії, Бельгії, Голландії тощо). То чи потрібна їм така безрадісна і загалом небезпечна перспектива?

Я глибоко переконаний, що коли пояснити пересічним німцям логіку цих міркувань, які показують, що фактичний «злив» України режиму Путіна означає не захист державних інтересів Німеччини та її громадян, а стрімке незворотне наближення до смертельної небезпеки для усіх німців та загалом усіх європейців — для багатьох вона виглядатиме переконливою і тривожною. Адже німці добре знають своїх політиків и швидше повірять в те, що вони — продажні та боягузливі торгаші, ніж в те, що вони чесні лицарі-політики. Тим більше, що багато з них ще добре пам’ятають часи НДР.

Разом з тим, точне місце нанесення наступного удару Путіна в Європі (чи світі) ми, звичайно, знати не можемо. Чи то буде Німеччина або Франція, чи Бельгія або Голландія, чи Польща або Литва (Естонія, Латвія), чи Туреччина або Румунія, а може Італія або Іспанія?

Але у цій ситуації — напередодні та в ході нової масштабної «гібридної» війни — присутня величезна проблема, яка полягає у тому, що сьогодні Україна просто не має достатньо ефективних інформаційних інструментів, за допомогою яких можна терміново і край дохідливо донести до європейців свої аргументи про те, що зрада — це самогубство для зрадника, що зрада розцінюється агресором як слабкість, і що саме зрадника, як правило, вибирають наступною жертвою. А до усього спектру аргументів і фактів доказової бази України Європа та загалом і увесь Захід залишаються на сьогоднішній день глухими і сліпими

А крім України, яка на сьогодні фактично одна відчула на собі усю нищівність «гібридної» політики і «гібридної» війни Росії та практично одна протистоїть цьому, в т. ч. захищаючи Європу та її цивілізаційні цінності, це робити, за логікою європейців, очевидно, більше нікому. Але це вже інша розмова. Хоча часу для розмов, на жаль, вже майже немає.

Що ж стосується США та Б. Обами, то, за оцінками провідних аналітиків і експертів, його бачення міжнародного порядку денного виглядає, приблизно, наступним чином: у цілому, «світ лежить у середовищі зла», але, за логікою Б. Обами, США не мають наміру протидіяти цьому злу більше, ніж це необхідно для усунення прямих життєвоважливих загроз для себе. США настільки випередили у розвитку всі інші країни Європи та світу, що їх могутність не може бути «розхитана» тим же неадекватним Путіним.

При цьому, на думку Б. Обами, США не можуть захистити Україну, оскільки вона не є членом НАТО, ну а Росія завжди матиме можливість посилювати тиск на неї, тому що Україна (за виразом Б. Обами, «країна-клієнт Росії») знаходиться у сфері російських життєвих інтересів. Хоча Б. Обама вже «загалом» переміг Путіна і за допомогою своєї стратегічної бездіяльності — а той, хоч і «не зовсім дурний», продовжує руйнувати Росію внутрішніми і зовнішніми конфліктами, сировинною економікою і міжнародною ізоляцією. Тому при Б. Обамі (з яким щодо «українського питання» сперечаються його ж власні Держдепартамент і Пентагон) нинішній рівень підтримки України є максимальним. Головне для України, щоб і він не знижувався.

То чи можна Україні за таких обставин суто словесної «занепокоєності» (читай — невиправданої обережності та боязливої нерішучості) протистояти цинічній збройній агресії, постійному політико-дипломатичному тиску, економічній та інформаційній війнам Росії? Чи можна навчитися не боятися як агресивних та наглих ворогів, так і занадто обережних та одночасно нав’язливих союзників?

У цьому контексті хотів би послатися на історичний досвід боротьби за свою державність Ізраїлю. Так, четвертого (за рахунком) прем’єр-міністра Ізраїлю Леві Ешколя (1963-1969 рр.; уродженець Київської обл.) його соратники та історики називають найменш войовничим прем’єром за історію Ізраїлю. У 1967 році, коли вторгнення армій п’яти арабських держав (Єгипту, Сирії, Йорданії, Іраку і Алжиру), що багаторазово переважали ізраїльську, виглядало неминучим, Л. Ешколь відправив міністра закордонних справ Аббу Евена за підтримкою до США.

Президент США, на той час Л. Джонсон (його ще за підтримку Ізраїлю /перш за все озброєнням усіх видів і типів/ називали самим «єврейським» президентом США), висловив глибоку занепокоєність ситуацією на Близькому Сході та певну заклопотаність державними справами. Одночасно пояснив, що США не готові воювати за Ізраїль. При цьому послався на об’єктивні труднощі — що США і В’єтнаму вистачає, а він не бажає загострювати відносини з Москвою. Запевнив, що Ізраїль залишається для США дружньою державою та державою-партнером. Нагадав, що Ізраїль має потребу у політичній і дипломатичній підтримці США, в першу чергу, в ООН. Рекомендував «триматись і не провокувати». У разі ж прояву свавілля молодшого партнера, пригрозив припинити поставки зброї в Ізраїль. Наостанок двічі повторив: «Ви не залишитеся наодинці, якщо не будете діяти самостійно». Ну чим не ситуація сьогоднішніх днів, що склалася у відносинах України зі США?

Прем’єр-міністр Ізраїлю Леві Ешколь уважно вислухав доповідь Абби Евена після його повернення зі США і вирішив діяти в інтересах своєї держави самостійно. За шість днів війни (з 5 по 10 червня 1967 р.; отримала назву «Шестиденної війни») Ізраїль ущент розгромив півмільйонне угруповання військ п’яти арабських країн і встановив контроль над Синайським півостровом, Сектором Гази, Західним берегом річки Йордан, Східним Єрусалимом та Голанськими висотами. Наслідки цієї війни і досі визначають політичну ситуацію в регіоні. А головне — Ізраїль не залишився на самоті. США в результаті таких самостійних дій Ізраїлю не відмовили йому у політичній та дипломатичній підтримці, в першу чергу, в ООН.

Цей приклад — не заклик до війни. Радше — це нагадування усім про гідність відповідальних та відповідальність гідних. Правду кажуть, що сильні поважають сильних. Сильні шукають нестандартні рішення і втілюють їх в життя, а слабкі шукають безліч виправдань своїй бездіяльності.

Беззаперечно, що все, викладене вище, вимагає зміни підходів світової спільноти до вирішення усього комплексу проблем, що стосуються збройної агресії Росії проти України, виходячи з об’єктивних реалій.

В першу чергу, такі зміни мають стосуватись розширення формату «Нормандської четвірки» шляхом підключення до неї інших провідних країн світу, які мають реальні важелі впливу на Москву, насамперед країн-підписантів Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї — США та Великої Британії (у грудні 2015 року така пропозиція поступила від «групи мудреців ОБСЄ»).

Крім того, до міжнародних переговорів стосовно України можуть бути підключені також й інші країни, зокрема — Польща, яка є стійким та послідовним лобістом українських інтересів у ЄС і НАТО, а також займає найбільш непримиримі позиції перед Російською Федерацією. Такий розширений формат навряд чи радикально вплине на ситуацію, але може зрушити її з мертвої точки та посилити міжнародний тиск на Росію.

При цьому, на відміну від нинішнього, по суті, «рекомендаційного» статусу «Нормандської четвірки», новий формат міжнародних переговорів мав би отримати можливість накладання юридичних зобов’язань на Росію щодо безумовної реалізації прийнятих рішень стосовно України. У даному контексті, спроби Москви ухилитись від взятих на себе зобов’язань або їх чергові порушення мають викликати негайні та жорсткі санкції інших учасників переговорного процесу у найбільш чутливих сферах для Російської Федерації (енергетики, фінансів та військово-промислового комплексу).

Вирішення зазначеного питання дозволить змінити і нинішнє положення Мінської контактної групи, обмеживши її функції виключно організацією практичного виконання рішень, прийнятих на вищому (міжнародному) рівні. Тим самим, Росія та ДНР і ЛНР будуть позбавлені можливостей маніпулювання ситуацією у своїх цілях.

Разом з тим, дійсно стратегічно важливе значення для України на довготривалу перспективу мало б розгортання міжнародних миротворчих сил на Сході нашої Держави під егідою НАТО, як найбільш потужної світової організації у сфері колективної безпеки. Це дозволило б не тільки унеможливити подальше військове вторгнення Росії до України, але й створити реальні передумови для інтеграції нашої Держави до складу Північноатлантичного союзу. Крім того, на підконтрольних сепаратистам територіях доцільно було б розгорнути спеціальну місію Євросоюзу з дотримання миру в рамках Спільної політики безпеки і оборони ЄС.

Послідовна і цілеспрямована реалізація наведених вище підходів може надати можливість радикально змінити ситуацію, забезпечивши як безпеку України, так і безпеку Європейського Союзу і НАТО зі Східного стратегічного напрямку (з боку Росії).

Все це потребує розуміння та принципових політичних рішень лідерів провідних західних країн, насамперед ФРН і США як країн, що взяли на себе головну відповідальність зі стримування Росії та врегулювання конфлікту довкола України. Як показує досвід, жодна з угод та домовленостей з Росією не виконується Москвою, якщо це не відповідає її інтересам.

За умов будь-якого режиму в Росії, стримування неоімперських амбіцій Москви можливе лише за рахунок адекватної збройної сили або її еквівалентів у вигляді політико-економічних дій з руйнування російської економіки, як це у свій час було зроблено з колишнім Радянським Союзом.

За таких обставин Україні слід позиціонувати себе, виходячи суто зі своїх національних інтересів і національної безпеки, а не з прагнення заслужити похвалу Б. Обами, А. Меркель або Ф. Олланда, по суті безсилих і безпорадних (як показав досвід останніх двох років!) і перед бандитами Путіна, і перед внутрішніми проблемами своїх країн, головні з яких — словесна «занепокоєність», суб’єктивізм і сите бюргерство (міщанство).

Виходячи з об’єктивних реалій, беззаперечно, що все це вимагає зміни підходів світової спільноти до вирішення усього комплексу проблем, що стосуються збройної агресії Росії проти України. В першу чергу, такі зміни мають стосуватись розширення формату «Нормандської четвірки» до міжнародного — шляхом підключення до неї інших провідних країн світу, які мають реальні важелі впливу на Москву, насамперед країн-підписантів Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї — США та Великої Британії.

Стратегічно важливе значення для України на довготривалу перспективу мало б розгортання міжнародних миротворчих сил на Сході нашої Держави під егідою НАТО, як найбільш потужної світової організації у сфері колективної безпеки. Це дозволило б не тільки унеможливити подальше військове вторгнення Росії до України, але й створити реальні передумови для інтеграції нашої Держави до складу Північноатлантичного союзу. Крім того, на тимчасово окупованих сепаратистами територіях доцільно було б також розгорнути спеціальну місію Європейського Союзу з дотримання миру в рамках Спільної політики безпеки і оборони ЄС.