Юрій Радковець
Останнім часом переважна більшість як західних, так і українських політиків та експертів у контексті російсько-українського конфлікту намагаються знайти відповідь на одне питання: чого слід очікувати від В. Путіна щодо України надалі та як на це відреагує Захід?
Сьогодні можна беззаперечно стверджувати, що вимоги Мінських домовленостей (в рамках «Мінськ-2», 12 лютого 2015 року) ігноруються російською стороною. Кремль всіляко зволікає з процесом їх реалізації — змінює учасників переговорів, зриває зустрічі контактної і робочих груп, раптово заявляє про нові «наступи» тощо.
Чітка і послідовна позиція України щодо неухильного дотримання сторонами Мінських домовленостей дратує В. Путіна і змушує його блефувати — перш за все, постійними «страшилками» щодо можливих нових наступів своїх маріонеток на Донбасі і, тим самим, відволікати увагу від невиконання Росією Мінських домовленостей.
При цьому з боку російсько-сепаратистського угруповання обстріли української сторони вдовж лінії зіткнення постійно продовжувались (і сьогодні продовжуються) з використанням усіх видів важкого озброєння (танків, «градів», важкої /в т. ч. самохідної/ артилерії та мінометів великого калібру). Одночасно приховано здійснювалось посилення цього угруповання як особовим складом (на окупованих територіях Донецької та Луганської областей на сьогодні нараховується близько 45-50 тисяч особового складу «Об’єднаних російсько-сепаратистських сил» /ОРСС, цей термін нещодавно ввели американські військові експерти/, в т. ч. 10-12 тисяч російських військовослужбовців), так і сучасними озброєнням та військовою технікою (зокрема до 700 танків, до 1200 бронемашин, майже 600 артилерійських систем, до 400 РСЗВ і 110 одиниць активних засобів ППО). Крім того, російсько-сепаратистська сторона з будь-якого приводу, а часто без усякого приводу, безпардонно штучно зволікає з вирішенням питання щодо звільнення незаконно затриманих осіб та обміну полоненими.
Провідні експерти і аналітики небезпідставно вважають, що за таких обставин, не відмовляючись від можливості нанесення глобального (масштабного) військового удару по Україні або ряду локальних (окремих) ударів на Луганському, Донецькому та Маріупольському оперативно-тактичних напрямках (в цьому аспекті на сьогодні зберігається занадто висока ймовірність!), накопичені на Донбасі за рік озброєння та особовий склад терористично-сепаратистських угруповань можуть слугувати і певним фактором силового стримування України у вигляді достатньо організованої та реальної збройної сили — т. зв. «армій» самопроголошених «Донецької» та «Луганської» «народних республік» («ДНР»/«ЛНР»), а в перспективі — об’єднаної армії «Новоросії» (при можливому відновленні цього проекту).
|
США намалювали три сценарії наступу РФ на Україну Щоб подивитися 2-ий сценарій наведіть мишкою на малюнок, 3-ій — приберіть мишку з малюнку. |
Разом з тим, В. Путін готує й інші, не військові операції, варіанти (плани, сценарії) прихованої агресії (асиметричних /«гібридних»/ дій) проти України. Визначальним при цьому буде те, що за будь-яку ціну В. Путін намагатиметься «закріпитися» на окупованих українських територіях (при цьому однозначно зберегти свій переважаючий вплив на Україну!) як у політичному, так і в економічному аспектах.
У політичному плані.
Незважаючи на виключно кримінальні характер, змістовність і спрямованість «створення» самопроголошених т. зв. «Донецької» та «Луганської» «народних республік», нелегітимний «прихід до влади» їх лідерів, а також проведення у подальшому агресивних військових та диверсійно-терористичних дій їх незаконних збройних формувань (все перелічене — за безпосередньої, але прихованої силової підтримки /особовим складом, озброєнням та військовою технікою/ Росії), на сьогодні Кремль цинічно наполягає на легітимізації цих самоутворень як у двосторонніх відносинах з Україною, так і у багатосторонньому переговорному процесі в рамках Мінського діалогу.
Свій сценарій Москва озвучила 13 травня ц. р. через підконтрольних їй бойовиків (офіційно пропозицій по Конституції трьохстороння комісія поки що не отримувала) у вигляді т. зв. «проекту змін до Конституції України та українських законів», згідно з яким в Основному законі України сотні населених пунктів Донецької та Луганської областей мають називатися «районами з особливим статусом», які будуть невід’ємною частиною України. Разом з тим, для «особливих районів» Москва вимагає: припинити проведення антитерористичної операції та економічної блокади; оголосити амністію для усіх бойовиків; сформувати «народну міліцію», незалежну від МВС України; призначати прокурорів і суддів тільки по узгодженню з місцевою владою; створити власні виборчі органи, незалежні від ЦВК України; виділяти кошти на утримання «особливих районів» з українського державного бюджету; зберегти позаблоковий статус України; українські партії та блоки не прийматимуть участі у місцевих виборах — тільки їх висуванці; заборонити роботу українських ЗМІ в «особливих районах».
Перелічені пункти дозволятимуть Москві повністю легалізувати банди найманців і терористів, створити альтернативні українським органи влади, фальсифікувати будь-які вибори на Донбасі, при цьому — отримувати кошти для бойовиків з державного бюджету України та ще й впливати на її зовнішню політику.
Аналіз пропозицій в рамках цього сценарію показує, що фактично Україні нав’язується, як варіант, сценарій «другої Чечні», лідерам якої треба буде платити за сумнівний спокій на сході України, а вони робитимуть, що їм заманеться. По суті, подібне на сьогодні відбувається в Чечні. Україну — це аж ніяк не влаштовує.
Але здається, що насправді й Москва розуміє, що цей варіант не матиме перспектив з Україною. Разом з тим, пропонувати різні абсурдні варіанти з боку Росії (це в її правилах!) — не значить сподіватися на їх позитивне сприйняття другою стороною. Головне — це демонструвати перед Заходом і міжнародною спільнотою активність у переговорному процесі саме російської сторони, тим самим ще й заводити переговори в глухий кут. Тому слід враховувати, що всі пропозиції Росії, головним чином, подаються для майбутнього торгу: чим більше хочеш — тим частіше можеш відмовитись. Адже потім, торгуючись, можна буде «ображатися» з позицій «стомленого переговорами»: «…Ми ж вам неодноразово пропонували і те, й інше, а з вашої сторони взагалі не було ніяких пропозицій». За інформацією низки відкритих джерел, тільки за останні тижні Москва неодноразово скаржилась представникам ООН, Європейського Союзу і США, що Україна не бажає приймати окуповані території Донецької та Луганської областей.
В економічному плані.
В умовах критичної відсутності коштів у Російської Федерації на її дотаційні регіони (включно з Кримом), фінансово-економічний тягар ще й т. зв. «ДНР»/«ЛНР» (особливо під пресом міжнародних санкцій) поставатиме реальним ризиком для федерального бюджету Російської Федерації, і тому вона не піде на такий крок як утримання цих сепаратистських квазідержавних самоутворень, а тим більше — включення їх до складу федерації на правах суб’єктів Російської Федерації. Та й роль відволікаючого удару від анексії Криму бойовики на Донбасі, схоже, вже виконали.
За таких обставин Путін намагатиметься у будь-який спосіб (в т. ч. підступно використовуючи авторитет ФРН і Франції для тиску на Україну в рамках «Мінськ-2») перекласти фінансово-економічний тягар т. зв. «ДНР»/«ЛНР» та заодно й усю відповідальність за відновлення зруйнованої інфраструктури на окупованих територіях суто на Україну і, тим самим, вирішити питання утримання самопроголошених «ДНР»/«ЛНР» за її рахунок (читай — а значить за рахунок Європи).
Існує й інший варіант — плани створення на окупованих територіях «ДНР»/«ЛНР» декількох дотаційних промислових анклавів, які б змогли давати певний прибуток (за продаж вугілля, кам’яної солі, мінеральних добрив тощо), що буде використовуватись російською стороною, перш за все, перед ФРН та Францією (тобто, перед Заходом) з метою демонстрації «економічної самоспроможності та самодостатності» цих двох анклавів (самопроголошених «ДНР»/«ЛНР»).
В плані «гібридного миру».
В ході реалізації варіантів прихованої невійськової (асиметричної) агресії Росії проти України, основні зусилля Кремля і у подальшому будуть зосереджені на продовженні цілеспрямованого розхитування стабільності внутрішньополітичної і соціально-економічної ситуації в Україні, але вже в рамках т. зв. «гібридного миру». Іншими словами, асиметричні /«гібридні»/ дії Росії проти України будуть проводитись за принципом «ні війни, ні миру» і спрямовані на недопущення стабілізації ситуації як на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, так і в інших областях України (перш за все в Харківській, Одеській, Дніпропетровській та Запорізькій).
Тут заплановано цілий спектр цинічних та відверто провокаційних заходів, а саме: постійні диверсії на об’єктах критичної інфраструктури; резонансні терористичні акти (в т. ч. політичного тероризму); різноманітні провокації ( наприклад «шахтарського або тарифно-комунального бунтів»); цілеспрямована інформаційна обробка населення України; активізація роботи «п’ятої колони» українського політикуму і бізнесових кіл. Ряд експертів стверджують, що саме такі задачі були поставлені В. Путіним перед Федеральною службою безпеки РФ під час його останньої зустрічі з керівництвом на колегії ФСБ 26 березня ц. р.
Справа в тому, що Путін категорично не сприймає як сильної проєвропейської української влади, так і сильної європейської Української держави. Саме тому він буде робити «терористично-сепаратистськими руками» та руками своїх приспішників зі спеціальних служб Росії (в т. ч. «законсервованими» в Україні) усе можливе, щоб дискредитувати існуючу українську владу і не допустити створення європейської України.
Основна мета всіх цих дій — штучне створення в країні надзвичайних (вибухонебезпечних) внутрішньополітичних та соціально-економічних передумов для остаточної дискредитації та наступного повалення існуючої проєвропейської влади в Україні руками самих же українців, в т. ч. в рамках можливого так званого «третього Майдану».
Опосередкована мета — створення «доказової бази» для керівництва Європейського Союзу та лідерів країн Заходу щодо неспроможності існуючої української влади стабілізувати ситуацію в країні та здійснити політико-економічні реформи.
Тобто, Путіну вигідна нестабільна Україна. Він прагне «довести» Заходу, що Революція гідності в Україні не може бути успішною, що вона приречена на провал (поразку).
| " Тліючі" конфлікти |
Для такого варіанту дій Кремля йому непотрібна буде й глобальна військова операція проти України. Достатньо буде трансформації нахабної агресії на Донбасі у «заморожений», але постійно «жевріючий», конфлікт по типу Придністров’я (в Молдові), Південної Осетії та Абхазії (в Грузії), Нагірного Карабаху (в Азербайджані) з обов’язковою офіційною присутністю там російського військового контингенту у різних формах (обмежених миротворчих або стабілізаційних контингентів, спільних «російсько-новоросійських» формувань, різного роду військових спостерігачів або консультантів /радників, інструкторів/ тощо) — для збереження гарантованого впливу Росії на безпекову та військову обстановку в цих анклавах.
Результати аналізу наведених вище можливих варіантів військових заходів ОРСС (у безпековому аспекті) та планів Росії щодо прихованої агресії (в т. ч. асиметричних дій) проти України як у політичному та економічному аспектах, так і в рамках запровадження «гібридного миру» для України привертають увагу своєю цинічною спрямованістю, що однозначно вказує на масштабну легітимізацію самопроголошених т. зв. «Донецької» та «Луганської» «народних республік» шляхом створення і функціонування усіх гілок місцевих «народних органів влади», їх силових і фіскальних структур, а також досягнення «економічної самоспроможності та самодостатності» цих двох маріонеткових анклавів («ДНР» та «ЛНР»).
Фактично, на сьогодні в цих окупованих анклавах уже створені передумови для включення їх в Україну, за прикладом Республіки Сербської у складі конфедерації Боснії і Герцеговини, на правах її членів. Ось вам і ще один — тепер вже «боснійський сценарій» можливого розвитку ситуації довкола України, який Росія хоче нам нав’язати, знову ж таки виступаючи при цьому з позицій «миротворця».
Ну що, не хотіли йти на федералізацію країни з включенням до неї автономій «ДНР» та «ЛНР»? Тепер отримуйте конфедерацію з входженням до неї тих самих, але ще більш самостійних «ДНР» та «ЛНР»!
При цьому Кремль отримає все, чого хотів: маріонеткові анклави «ДНР» і «ЛНР» з усіма їх проблемами залишаються в Україні на повному її бюджетному забезпеченні; Україна муситиме відновлювати всю зруйновану інфраструктуру на Донбасі за власні бюджетні кошти, а Росія отримує можливість впливати на всі (в т. ч. зовнішньополітичні, зовнішньоекономічні, безпекові, інформаційні тощо) аспекти діяльності України, повністю зберігаючи свій вплив на неї.
Про яку європейську, а тим більше євроатлантичну інтеграцію може йти мова за таких обставин? Фактично, Україна буде відкинута від європейських цінностей ще років на 30-50.
Крім того, за оцінками низки західних політологів, в Кремлі не відмовились і від ідей так званих «другої Ялти» та «другого Потсдама». Тобто в запасі у Росії ще є декілька неординарних ходів, які Путін готовий запропонувати тим же США та Європі в найближчий час і фактично запустити процес нового перерозподілу сфер впливу у світі. Поки що Захід на це не йде, але в головах російських політиків і експертів терміни «друга Ялта» та «другий Потсдам» засіли міцно, і вони живуть ними та сподіваються на їх реанімацію.
Тобто, ймовірних варіантів планів, заходів і дій Росії проти України є не так вже й мало. І усе б, мабуть, так і залишалося на рівні «ймовірних», якби не ряд ознак (правда, опосередкованих), що у певному сенсі можуть свідчити на користь вірогідності реалізації деяких з цих планів.
Основна ознака — це поява «ефекту стомленості» у суб’єктів переговорного процесу в рамках Мінських домовленостей. Той факт, що Європа (перш за все ФРН та Франція), Росія та й США «стомилися переговорами», про це вже тільки ледачий не говорить.
Зрозуміло, Росії у будь-який спосіб край необхідно, щоб по відношенню до неї відмінили або хоча б полегшили діючі міжнародні санкції. Що стосується Європейського Союзу, то низка країн-членів, виходячи з власних національних інтересів, також не проти зняття санкцій з Росії в обмін на припинення війни в Україні, нехай навіть без повернення Криму до України. Деякі європейські країни вже «забули», що перші міжнародні політико-економічні санкції проти Росії були введені саме після анексії Криму Росією. Президент США, незважаючи на підтримку Конгресом українського питання, на сьогодні більше переймається питаннями Сирії, Іраку (ІДІЛ — Ісламська Держава Іраку і Леванта), Ірану, а також збереженням у відносинах з Європою і Росією як реноме Демократичної партії США, так і свого реноме напередодні наступних президентських виборів у країні.
В цьому плані привертають увагу останні заходи «човникової дипломатії» представників керівництва ООН, ФРН, Франції, а також США, за результатами яких певне занепокоєння викликають різноманітні пропозиції та заклики, наприклад: російсько-українська «…криза може бути вирішена шляхом дійсних діалогів і компромісів та при повазі усіма сторонами узятих на себе зобов’язань щодо її мирного врегулювання».
Що стосується проведення дійсних діалогів і виконання взятих на себе зобов’язань мирного врегулювання російсько-української кризи — тут, як кажуть, питань немає. А от стосовно компромісів — то яких, з чиєї сторони та чи не є в них Україна предметом торгу між Європою/США та Росією? Тобто, чи не будуть виступати в якості т. зв. компромісів — плани та проекти «другої Ялти» чи «другого Потсдама», «другої Чечні», «боснійського сценарію», а може вже звичних для Росії та Європи — Придністров’я (в Молдові), Південної Осетії та Абхазії (в Грузії), Нагірного Карабаху (в Азербайджані)?
Поживемо — побачимо. Головне, щоб не було занадто пізно.
Стаття опублікована у виданні румунського аналітичного центру «INGEPO Consulting Company» —
“Geostrategic Pulse” № 193 від 20.06.2015 року
