Олег Махно
Віце-президент «Борисфен Інтел»
Каспій
Минув рік, як у Астрахані завершилася подія, що заслуговувала в той час на посилену увагу світової спільноти — 4-й саміт так зв. каспійської п’ятірки – Азербайджану, Казахстану, Ірану, Росії та Туркменістану, — країн, кожна з яких претендує на свою частку Каспійського моря і його шельфу, а також, зрозуміло, на вуглеводні, якими багаті ці прикаспійські терени. І якщо сьогодні військові конфлікти на Донбасі та Близькому Сході, так би мовити, відтіснили цю подію за лаштунки світової геополітики, то це зовсім не означає, що їй відведена роль другорядної. Підтверджують це і нещодавні військові навчання у Каспійському морі росіян, де опрацьовувався «антитерористичний сценарій» з бойовими стрільбами, десантуванням з кораблів морської піхоти та броньованої техніки… А розмови про бажання Ірану мати у своєму розпорядженні російські ракетні комплекси та про готовність росіян піти у цьому йому назустріч зайвий раз свідчать про те, що каспійське питання якщо з часом таки і вирішуватиметься, то робитиметься це зовсім непросто. І навіть більше, можна стверджувати, що якщо колись і вирішиться, то навряд чи всі без винятку з цієї п’ятірки прикаспійських держав будуть таким рішенням задоволені і однаково дотримуватимуться зазначеного у підписаних домовленостях. Принаймні, один з учасників «п’ятірки» — Росія — записане на папері завжди сприймає по-своєму. Як правило, так, як вигідно саме їй, особливо коли вона відчуває, що її «починають випереджати на історичних віражах»… Але про це трохи нижче.
Суть справи
По закінченні Другої світової війни СРСР і Іран уклали угоду про користування акваторією, землями і корисними копалинами Прикаспію (не забуваймо, що на початку Другої світової військові частини Червоної армії СРСР увійшли до Ірану і контролювали його до 1946 року, коли їм довелося вийти звідти на вимогу іранського керівництва). Фактично ця угода була чинною до моменту, коли почав розпадатися СРСР. Колишні радянські республіки, а нині незалежні держави – Азербайджан, Туркменістан і Казахстан — зажадали узаконення своїх прав на частку прикаспійських природних багатств, що було досить логічно. Та і Іран був не проти перегляду чинної угоди, адже його також не влаштовували колишні домовленості про розподіл Каспію, за якими йому належало не більше 9 %. Він і запропонував суто «математичний» розподіл по-новому: кожному з п’яти претендентів — по 20 %. Що ж до довжини прибережної зони цих країн, то вони наступні: Азербайджан — 955 км, Казахстан — 2320 км, Іран — 724 км, Росія — 695 км, Туркменістан — 1200 км. Хоч-не-хоч, а вони змушені сідати за стіл переговорів для узгодження своїх інтересів. Оскільки процес триває не один рік, і як ми бачимо закінчився черговий саміт і визначено час проведення наступного, то виходить, що інтереси країн «п’ятірки» не співпадають. На останньому, 4-му саміті вони вже погодилися встановити дві зони в Каспійському морі – узбережжя і зони морської. Це – загальна 25-мильна прибережна зона для рибної ловлі (при цьому у кожної сторони є виняткове право на видобуток ресурсів у 15-мильній зоні і 10-мильна зона для риболовлі).
До речі, щодо екології Каспійського моря. Вона зараз у такому занедбаному стані, що ніхто не наважується щось офіційно казати про прибутки з промислового рибальства. Відсутність контролю за виловом риби (читай — браконьєрство) останніми роками призвела до того, що кількість осетрових зведена до мінімуму, а вартість славнозвісної чорної ікри на світовому ринку, як стверджують фахівці, навіть більша за вартість газу і нафти разом узятих. І в цьому питанні можна пред’явити претензії перш за все до Росії, яка своїми безвідповідальними діями з освоєння Волги, з веденням в її гирлі і руслі господарських робіт, скиданням у ріку нечистот та будівництвом гребель і водосховищ відчутно скоротила нерест осетрових, 90 % яких у світі знаходяться саме на Каспії. Ось тому серед підписаних у Астрахані документів є Угода про збереження і раціональне використання водних біоресурсів Каспійського моря, що змусить нарешті Росію подбати про аквакультуру та, зокрема, про відновлення рибних ресурсів…
На 4-му саміті також підписали угоди про гідрометеорологію та про надзвичайні ситуації.
По суті, це можна вважати завершенням лише першого етапу, коли прикаспійські країни, прагнучи отримати свою потенційну частку його природних ресурсів, нарешті почали встановлювати нові правила свого співіснування за нової історичної доби – після розвалу СРСР. Адже як ми вже щойно згадували, на міжнародній «прикаспійській арені» до Росії (як правонаступниці СРСР) і Ірану нещодавно приєдналися три країни, з яких Азербайджан і Казахстан вже у 2003 році уклали тристоронню угоду з росіянами про розподіл північного морського шельфу, де кожна на свій розсуд освоює нафтові родовища. А ось США, до слова, спромоглися реалізувати на Каспії програму «Caspian Guard», що дозволяє Азербайджану, Казахстану та Туркменістану технічно контролювати акваторію моря, зону узбережжя і повітряний простір.
Сторінки історії
Карта Каспійського моря і прилеглих територій 1736
З історії добре відомо, яка роль належала Каспію у справі розвитку міждержавних відносин. Тут тобі і помітний пункт Великого шовкового шляху, і перехрестя шляхів з виходом до Близького Сходу і Європи. Наприклад, Азербайджан з ХУ століття активно вів торгівлю з Генуєю, Венецією. Шляхи до Індії через океан контролювала Португалія. Морські шляхи Середземного і Чорного морів перебували під контролем Османської імперії. Активні зв’язки налагоджувала Англія, яку цікавила торгівля спеціями, шовком-сирцем, дорогоцінним камінням тощо. Росію також приваблював цей багатий край. Ще за часів Петра І ( зокрема, в період 1709–1724 років) росіяни войовничо вклинювалися з півночі до Кавказу і прикаспійських земель з метою «зістригати купони» з тамтешніх торговельних оборудок і одночасно скерувати каравани купців зі Сходу на Захід через новий на той час Волзько-Каспійський шлях. Так, російський цар наказував вживати найжорсткіших заходів до тих торгівців, які не бажали користуватися торгівельними шляхами на території Росії і, відповідно, не платити податок до російської казни. Ну а згодом він розпочав військові походи, намагаючись захопити прикаспійські землі і одночасно вийти з-під дії Прутської угоди з Туреччиною від 12 червня 1711 року, за якою Росія зобов’язувалася, зокрема, «зруйнувати Таганрозьку пристань і фортецю Азов, не будувати там флоту, не утримувати в Стамбулі послів, не втручатися у справи Польщі, Кабарди і Запорозьких козаків».
У 1722 році Петро І розпочав черговий похід на Каспій, який детально вивчений і описаний істориками. До речі, варто звернути увагу на таку деталь, що не може нас сьогодні не зацікавити. Мається на увазі витяг з другої частини написаного з цього приводу російським царем Маніфесту, який він направив напередодні свого походу в Дербент, Баку і Гілян. Це стосувалося взаємостосунків з місцевим населенням. У Маніфесті Петра І вимагалося: «Всім воєначальникам і армії: офіцерам і усім командирам піхоти і кінноти і іншим офіцерам і, взагалі, всім солдатам віддано твердий наказ і доручення», щоби нікого не ображати, не налякати («рямідя вя рянжидя єйлямійяляр»), не чіпати поселень і сіл, і нікому не завдавати шкоди. Чи це не нагадує нам щось про нинішніх «ввічливих чоловічків» у Криму, які також, як і їхні далекі предки, прагнули не налякати своєю появою місцеве населення, з тим, щоб воно не виступило проти цинічної анексії української території?
…Згодом Москва також намагалася утримувати в своїх руках нафтоносні райони Каспію. Наприклад, на початку ХХ століття, коли сталася так звана Велика жовтнева соціалістична революція, і в середині цього ж століття, коли розпочалася Друга світова і у найкритичніший для себе момент літа – осені 1941 року Москва ввела війська до Ірану, і за новітніх часів, коли вона намагається беззаперечно впливати на нафтогазовий ринок прикаспійських країн, вважаючи, що це її виняткове право. Розподіл Каспію зараз вона сприймає як недоречний клопіт, але ніколи не нехтуватиме цим регіоном, який вважає потенційно більш важливим, ніж Донбас з Луганщиною разом узятих.
Буремне сьогодення
Цікаво, що сьогодні торговельний обмін Росії з цими чотирма прикаспійськими країнами становить 33 млрд дол. США, з яких на Іран припадає всього 1,6 млрд. Можливо, цей товарообмін збільшиться, коли відмінять міжнародні санкції щодо Ірану, в чому росіяни дуже зацікавлені, бо мають досвід співпраці з іранцями у ядерній енергетиці, зведенні Бушерської АЕС. Не даремно, прагнучі зробити його своїм політичним союзником, росіяни обіцяють у перспективі надати допомогу Ірану у космічній і енергетичній галузях, а також у будівництві залізниці. Щоправда, тут є важливий момент: з відміною міжнародних санкцій Іран складе конкуренцію Росії у справі експорту нафти, постачання газу до Європи (це активно обговорюється на міжнародних ринках), розраховуючи поповнити свій бюджет, а також отримати від західних партнерів і інвестиції, і новітні технології. Іран, швидше за все, схильний мати справу із Заходом, особливо якщо брати до уваги сучасні підходи до організації газового і нафтового ринків. Адже західне інвестування прозоре, дає змогу визначати перспективу галузі, до того ж європейці виступають проти фрагментації ринку і проти того, щоб газовласники чи газопостачальники володіли нафто- і газопроводами, що усуває монополізм у цьому надважливому питанні. А де немає монополії – там вступають у дію цивілізовані ринкові відносини, відчутно зменшуються шанси щодо усіляких газових оборудок і для шантажу на кшталт припинення узимку 2008–2009 років постачання газу з Росії до Європи…
Досить непросто відстоювати власні інтереси Азербайджану, який поки що не отримав на Каспії того, на що сподівається. Розвиток його економіки сьогодні хоча і найбільш динамічний у порівнянні з сусідами, але азербайджанське керівництво вважає, що на ньому відчутно позначається протистояння з Вірменією, особливо в Нагорному Карабаху. Сьогодні видобуток нафти в Азербайджані зменшується. Якщо у попередньому, 2014 році, він становив 41,9 млн тонн, то вже у поточному, 2015 році передбачено добути 40,7 млн тонн. А щодо газу, то у 2015 році передбачається його видобуток у розмірі 30,2 млрд кубометрів, у попередньому ж році ця кількість сягала 29,6 млрд кубометрів.
Це надважливо для економіки Азербайджану, адже його ВВП на 52 % формується за рахунок нафтового сектора. До того ж поточний бюджет Азербайджану складався з розрахунку вартості нафти в 90 доларів США, а сьогодні її реальна ціна – 50 доларів. Міністр фінансів азербайджанського уряду Самір Шаріфов нещодавно заявив, що така ціна зберігатиметься протягом кількох наступних років, і вказав на причину – неефективне видобування нафти на застарілих родовищах, в той час як на нових працюють іноземні компанії. На ціні позначається і збільшення видобутку нафти в інших країнах (наприклад, у США), завдяки якому пропозиція на міжнародних ринках переважає попит. Дотримуючись досить незалежної, але виваженої багатовекторної політики на міжнародній арені, Азербайджан прагне діяти прагматично, з власною вигодою, і не намагається ставити на порядок денний питання про вступ, наприклад, до НАТО, добре розуміючи, що воно передчасне і повернутися до нього можна буде лише після того, як цю ідею вдасться реалізувати Грузії. А також прикуповує для своїх збройних сил російське озброєння, яке використовуватиме у протистоянні з Вірменією.
Необхідно зазначити, що іноземні компанії, як і у Азербайджані, беруть також участь у видобутку нафти і в Казахстані, якому сьогодні належить 29 % каспійського шельфу. Казахстанська економіка в основному базується на доходах від продажу і використання вуглеводнів, але, на відміну від своїх сусідів, Казахстан достатню увагу приділяє і реформуванню видобувної промисловості. По суті казахи прагнуть зробити всю промисловість національною, і в цьому особливість всіх економічних змін у країні, що вельми принадна для іноземних інвестицій. Передусім тому, що Казахстану вдається практично уникати можливих ускладнень на міжнародному рівні та послідовно відстоювати свої національні інтереси. Так, ще у 90-х роках минулого століття у північно-західних областях Казахстану заявив про себе сепаратистський рух, носіями ідей якого були представники місцевого неказахського населення, що опинилося після розвалу СРСР в межах молодої казахської країни. Справа до появи «ввічливих зелених чоловічків» не дійшла, але і гасел «нашистів» на побутовому рівні вистачило для негайної реакції казахстанського керівництва, найпоказовішим проявом якої стало перенесення казахської столиці з Алма-Ати у центр країни, де швидко була зведена Астана. І у Каспійському регіоні Казахстан розпочав з перших днів після проголошення своєї незалежності створювати воєнно-морські сили для захисту своїх кордонів. До слова, довжина кордону між Казахстаном і Росією становить 7,5 тисяч кілометрів, що так чи інакше позначається на їх взаємостосунках, наприклад, на співпраці в рамках Євроазійського союзу. Також, завдяки запровадженим сьогодні проти Росії міжнародним санкціям, Казахстан може використати ситуацію і привернути до себе тих інвесторів, які згорнули свою роботу з росіянами.
Економічні перспективи ще одного члена «каспійської п’ятірки» — Туркменістану – повністю залежать від уміння і бажання держкерівництва визначити напрями розвитку своєї держави. Про таке бажання можна судити з конкретних фактів. Так, уряд Туркменістану також почав активно залучати до співпраці іноземні компанії. Зокрема, разом з японцями туркменські фахівці розробили плани з будівництва низки промислових підприємств для переробки природного газу на основі найсучасніших технологій. Заплановані до будівництва десять підприємств випускатимуть дизельне пальне, бензин, каустичну соду, поліпропілен, полівінілхлорид і іншу газохімічну продукцію сімнадцяти найменувань. Уряд Туркменістану оприлюднив свої плани з будівництва великих газопереробних комплексів в Балканському і Дашогузькому велаятах, на Туркменбашинському комплексі нафтопереробних заводів, з розширення газового родовища «Галкіниш». Виступаючи на Раді старійшин 10 вересня поточного року, президент Туркменістану повідомив про заплановану реалізацію проекту газопроводу Туркменістан-Афганістан-Пакистан-Індія, про перспективу постачання туркменського газу до Європи, а також до Монголії, використовуючи для цього транзитно-транспортну інфраструктуру транснаціонального газопроводу Туркменістан-Китай, (до слова, внаслідок того, що афганські моджахеди бажають мати з цього проекту певний зиск, Туркменістану довелося звернутися до Китаю за допомогою у залагодженні цієї проблеми)… Туркмени також планують цього року завершити роботу з диверсифікації експорту вуглеводнів, зорієнтувавши свій нафтогазовий сектор на збільшення глибини переробки сировини і випуск готової продукції.
Про те, наскільки важливо для Російської Федерації «тримати руку на пульсі» Каспійського моря і прикаспійських просторів, можна судити з її активної участі у роботі самітів, де вона намагається переконати своїх колег у повній «об’єктивності» своїх підходів у такому непростому питанні. Хоча, правду кажучи, перерозподіл Каспію вона сприймає як свій геополітичний клопіт: підсаджуючи Європу на газонафтову «голку» і прагнучі мати з цього якнайбільше прибутків, Росія завчасно намагається усувати своїх потенційних конкурентів у такій важливі для себе справі. Іншими словами, вона виступає за те, щоб каспійські вуглеводні найближчим часом не мали змоги конкурувати з тими її вуглеводнями, що постачаються до Європи з російської півночі. Це було однією з головних причин того, що «каспійська п’ятірка» не змогла реалізувати ідею з перетворення каспійських самітів у постійну діючу організацію Каспійської співпраці. Адже, за оцінками експертів «Борисфен Інтел», робота організації можлива за умови, коли її члени не мають один до одного жодних претензій і співпрацюють на принципах, притаманних, наприклад, Євросоюзу чи НАТО. Насправді ж практично у кожної з «каспійської п’ятірки» є свій «скелет у шафі». Так, Азербайджан практично перебуває у стані війни з Вірменією за захоплені нею значні території, і має певні неузгоджені питання з Іраном. Як ми вже згадували, Туркменістан має постійні прикордонні проблеми з Афганістаном і неузгоджені територіальні питання з тим же Іраном та деякими сусідами з півночі. Казахстан також не має наміру сліпо рухатись у фарватері російської політики, час від часу пояснюючи свої вчинки національними інтересами і досить різко відповідаючи на деякі «вільні історичні» висловлювання Москви на свою адресу. Очевидно, тому і не реалізовується давня ідея спільної побудови довкола Каспію сучасної автомобільної траси, що, за задумом, мала б розв’язати вічну проблему міждержавних дорожніх сполучень.
Далі обов’язково буде
Досить тривалі перемовини річної давності завершилися більш-менш спокійно. Та це зовсім не означає, що «справа закрита». Продовження теми призначене на 2016 рік. Що і як тоді вирішуватиметься, багато в чому залежатиме від розвитку міжнародних подій, пов’язаних, наприклад, з Україною чи з війною на Близькому Сході, санкціями Заходу проти Росії, біженцями у Європі тощо. І чи вдасться підписати в тому ж таки 2016 році на 5-му саміті Конвенцію про правовий статус Каспійського моря — це ще питання. Принаймні, у аналітиків-міжнародників немає такої впевненості. Немає такої упевненості і у самих учасників саміту. Про всяк випадок кожен з них готує «запасні переконливі аргументи»: Росія зміцнює свою каспійську флотилію і проводить навчання «з нейтралізації терористів», вистрілюючи корабельними ракетами по загонах Ісламської Держави у Сирії; Азербайджан постійно прикуповує зброю і бойову техніку у тієї ж таки Росії; Казахстан розвиває свій флот і нещодавно придбав бойові катери для своїх прикордонників; а Іран останніми роками цілеспрямовано зміцнював свою воєнно-морську потугу, будуючи на своїх корабельних верфах не лише танкери, але і бойові кораблі, що призначені для бойових дій у океані і Каспійському морі.
У планах нейтрального Туркменістану – активний розвиток своєї економіки, що має гарантувати його безпеку, в тому числі і безпеку морських кордонів. Його військово-морські сили не можна вважати потужними, адже вони складаються в основному з півтора десятка катерів, придбаних у Туреччини, України, США та Росії, і які у підпорядкуванні туркменських прикордонних військ. Єдині показові навчання туркменських моряків відбулися ще у 2012 році, коли виконувались в основному завдання зі знешкодження терористів. Кілька днів тому відбулося призначення нового міністра оборони Туркменістану, а звільнений з посади попередній призначений командувачем гарнізоном ВМС ЗС Туркменістану.
Отож, кожен з «каспійської п’ятірки» намагається зміцнити свої позиції і прагне для цього мати хоча б теоретичні «аргументи».
Окреслюючи перспективу Каспію, не зайве нагадати, що казав кілька років тому російський політичний експерт Олександр Собянін: «Ми бачимо реальність на Каспії – ламка рівновага і відсутність війни можливі лише і винятково за безперечної переваги однієї країни – Росії. Будь-який крок у бік наближення можливостей флотилій решти країн до можливостей Каспійської флотилії буде порушувати нестійку рівновагу і посилювати можливість бойових дій. Таке завдання поки що виконується – можливості Каспійської воєнної флотилії перевищують сукупні можливості решти каспійських країн…». Як мовиться, коментарі тут зайві. Але питання: як і за якими принципами розвиватиметься у закритому морі військово-морська міць сусідів по Каспійському морю?
Військово-енергетична карта Каспійського регіону
За оцінками експертів «Борисфен Інтел», воєнне протистояння серед вищеназваних країн навряд чи можливе найближчим часом. Адже тут справа не лише у видобуванні газу чи нафти. Важливо налагодити їх збут, тобто, визначити попит. А з цим поки що непросто. Іран розглядається, як ми вже згадували, лише як потенційний постачальник нафти та газу до Європи, який стане повноправним лише тоді, коли будуть відмінені відомі санкції. Російський «Газпром», що завжди відчував себе тутешнім господарем, у передчутті втрати монополії на постачання і зниження ціни на газ, змушений пригасити свою «газову прудкість» і якось-таки зважати на своїх сусідів по Каспійському морю — Казахстан і Азербайджан. Та всі вони поки що не бачать необхідності вкладати у розвиток цієї справи великих коштів через низьку світову ціну на вуглеводні. Адже торгівлю без прибутків не можна вважати торгівлею.
Які ж висновки напрошуються щодо подальших подій на Каспії? Перемовини «каспійської п’ятірки» далі триватимуть без ухвалення якихось конкретних рішень, що вигідно перш за все Росії. Вона, своєю чергою, дбаючи про свій ВВП, намагатиметься налагодити реалізацію своїх вуглеводнів з інших регіонів (наприклад, розширити Північний потік і прокласти новий газопровід через Туреччину тощо), одночасно домагаючись пом’якшення запроваджених проти неї Заходом санкцій. Отож «каспійська п’ятірка» має всі шанси отримати формат «чотири + один», де Росія може якраз і стати цією «країною-одинаком», що протистоятиме інтересам своїх каспійських сусідів, брязкаючи зброєю. І тепер, після обстрілу корабельними ракетами повстанців у Сирії, зрозуміло, чому вона прагне про всяк випадок мати потужну Каспійську воєнну флотилію, яка зовсім не така «безневинна», як її парусна прапрабабуся часів Петра І.
