Олег Махно
Частина 2
Лютнева революція в 1917 р. збудила національну свідомість татар. Вони почали домагатися спершу національно-культурної автономії Криму, а потім і повної незалежності. 25 березня 1917 р. в Сімферополі відбувся з'їзд представників мусульманського населення Криму. Там було обрано Виконавчий Комітет та усунена від керівництва стара російська адміністрація. Цьому комітетові протистояли як татарська «Спілка улема», так і російські «единонедилимцы». У липні того ж року цей комітет вислав двох делегатів — Джафера Сейдахмета й Ахмета Азенбашеля — до Києва як своїх представників у справі спільної боротьби проти російського шовінізму.
24-25 липня 1917 р. відбувся з'їзд кримсько-татарських делегатів, які вирішили боротися за свою територіальну автономію, постановивши скликати кримсько-татарський парламент — «курултай», — що не відбувся через більшовицький переворот.
На з'їзд народів Росії 23-28 вересня 1917 р. до Києва прибули татари з Криму, які оприлюднили ідею територіальної автономії. На цьому конгресі кримська делегація мала спеціальну зустріч з проф. Михайлом Грушевським.
 Муфтій Номан Челебіджихан |
23 листопада 1917 р. пройшов «Таврійський губерніальний з’їзд», а наступного дня — «Губерніальний з'їзд земств і міст», що призвело до утворення т. зв. «Ради Народних Представників» в якості Тимчасового Крайового Уряду Криму. Головою Ради був обраний муфтій Номан Челебіджихан, а міністром військових і закордонних справ Джафер Сейдахмет. Татари розуміли під Кримом цілу Таврійську губернію, до якої входили три повіти на північ від півострову, заселену переважно українцями.
Проголошуючи III Універсал, Українська Центральна Рада включила вищезгадані повіти до території Української Народної Республіки (Таврія без Криму), з чим не погоджувалися татари і росіяни. Відповідаючи на ці протести, Центральна Рада повідомила Тимчасовий Виконавчий Комітет, що Українська Центральна Рада не має жодних претензій на Кримський півострів та визнає його за національну територію кримських татар. 9 грудня 1917 р. Центральна Рада запевнила татарську делегацію у вічних дружніх почуттях українців до тюрків Криму, внаслідок чого мусульманський Центральний Виконавчий Комітет визнав Українську Народну Республіку.
Центральна Рада ухвалила 2-4 березня 1918 р. закон про територіально-адміністративний поділ Української Народної Республіки (30 земель), за яким Крим не входив до Української держави. Також у квітні М. Любинський заявив, що «український уряд не має жадних територіальних претензій до Криму».
Тим часом в Криму стався розрив відносин між більшовиками і соціалістами, а також збройна сутичка з Чорноморським флотом, що призвело до поразки татарських націоналістів у битві над рікою Альма 13 січня 1918 р. та встановлення в Криму радянської влади.
 Міністр військових і закордонних справ Джафер Сейдахмет |
Керівники татарського націоналістичного руху поховалися у селах, де вели антисовєтську агітацію й готувалися до повстання. Джафер Сейдахмет опинився у Туреччині і там уклав договори про протекторат Туреччини над Кримом.
Політична ситуація зазнала змін у квітні 1918 р., коли німецько-українські війська визволяли територію України від більшовиків. 19 квітня гайдамацька бригада генерала Натієва перетнула кордон Криму, а одночасно Морське міністерство видало наказ про призначення отамана Меснікова командувачем оборони Криму та комендантом Севастопольської фортеці. Це викликало протести Всеросійської Мусульманської Військової Ради в Одесі і протест Татарсько-Башкирської Республіки, Казахстану, Автономного Туркестану та мусульманських республік Північного Кавказу і Закавказзя щодо Німеччини та її союзників.
Тим часом передові українські відділи перетнули Перекоп, зайняли станцію Джанкой і просувалися далі на Сімферополь. Населення радісно вітало своє визволення від більшовицького терору, і до Києва вже виїхали делегації від населення Північного Криму просити про прилучення Кримського півострова до України. Але тут командування німецьких військ, за вказівкою з Берліна, в ультимативній формі зажадало від українців припинити наступ і покинути Крим.
Український вчений Юрій Липа так прокоментував це: «Нема нічого дивного, бо для німецьких стратегів Крим мав передусім геополітичне значення. Це мала бути важлива карта в руці берлінського грача. Ніякі договори Києва чи спротив молодого українського війська не врятували б у квітні 1918 p. Криму від німецької окупації.
Опубліковане Москвою в 1936 p. таємне донесення (13.VI.1918) начальника австрійського генерального штабу міністрові закордонних справ Буріянові не полишає сумнівів щодо цього: «Німеччина ставить собі на Україні окрему господарсько-політичну мету. Вона хоче (як це дуже вдало зазначив у своєму звіті ротмістр барон фон Вальдботт) раз і назавжди закріпити для себе найбільш безпечний шлях до Месопотамії й Аравії через Баку й Іран. Ця можливість приваблює німців саме тепер, коли вони об'єдналися з Україною. Шлях на Схід йде через Київ, Січеслав і Севастополь, а звідси починаються морські шляхи на Батум і Трапезунд. На мою думку, німці з цією метою залишать за собою Крим як свою колонію або винайдуть для цього іншу форму. Вони вже ніколи не випустять із своїх рук такого вартісного Кримського півострова… Крим — морські шляхи, Крим — шляхи через Каспій, Кавказ і Малу Азію до Месопотамії, Аравії, Ірану. Це було найважливіше для німецького грача в Україні. Німці добре знали старі геополітичні магістралі, недарма їхня багдадська залізниця просто наслідує старий егейсько-візантійський тракт… Молода кількадесятилітня німецька держава давала ще молодшій кільканадцятимісячній українській державі її першу лекцію геополітики».
Тієї, так званої, лекції могло б і не бути, коли б політики Української Центральної Ради дбали виключно про інтереси українського народу.
Доктор Т. Олексіюк у статті «Південні кордони Української Народної Республіки» (журнал «Табор», 1931, №15) наголосив:
«Крайньою недозрілістю української політичної думки можна пояснити той факт, що в Третьому Універсалі, який окреслює територію Української Народної Республіки, знайшлася фраза про те, що до України входить Таврія «без Криму».
Ця фраза, вставлена до Універсалу Українським Революційним Парламентом — Центральною Радою, вже через кілька місяців після його видання накоїла чимало лиха Україні. Базуючись власне на ній, вже під час Брестських переговорів турки потрактували Крим як res nullius, тобто річ, яка нікому не належить, та заявили на нього свої права. Лише відсутність поміж державами Центрального Союзу сердечного порозуміння щодо загалу східноєвропейських справ та бажання Німеччини самій взяти якнайбільше до своїх рук не довели до окупації Криму турками. Все ж спроба Українського військового командування визволити від більшовиків Крим призвела до ультимативного усунення німцями дивізії Натієва з Криму та утворення там бутафорної республіки під керівництвом генерала Сулькевича.
Недопущення зайняття українськими військами Криму в подальшому позбавило Україну можливості звільнити від більшовиків Кубань та встановити з нею державно-політичний зв’язок. Через всі ці обставини терени Криму, Кубані, цілого Підкавказзя та Дону стали землями, на яких осіла та розвинулася ворожа Україні політична концепція і збройна сила Денікінщини та Вранґелівщини. Через втрату Криму Україна втратила і весь Чорноморський флот, який, позбавлений Кримської бази, був змушений перейти до Новоросійська та або затопитися, або перейти у володіння росіян-добровольців. Україна не дивлячись на те, що в її руках якийсь час ще залишалися приморські порти Одеси, Миколаєва та Херсона, з втратою Криму втратила опертя на Чорне море. Поразка Центрально-Європейських держав та вихід німецьких військ з України механічно привели до цілковитого відірвання України від Європи з-за опанування причорноморських теренів через Крим та Одесу спочатку російськими добровольцями на спілку з антантськими військами, а потім — більшовиками. З того моменту українська справа втратила на якийсь час ширше міжнародне значіння та скотилася на рівень другорядної справи в боротьбі поміж Росією та державами, що утверджувалися на її західних краях: Польщею та Румунією».
Отже, українські війська були змушені вийти з Криму. За Україною залишилась тільки північна Таврія. Під охороною німців зібрався в Бахчисараї «курултай» — татарський національний сейм під проводом молодого політика Сейдамета. Але німці не допустили татар до влади в Криму, а передали її представникам російського елементу, котрі й утворили крайовий кримський уряд під проводом генерала Сулькевича. До цього уряду увійшли переважно колишні поважні урядовці царської Росії.
Скоро з’ясувалося, що члени кримського уряду дивляться на Крим як на інтегральну частину російської держави, котра тільки тимчасово живе самостійним життям, поки знову не відбудується «єдина неділима Росія». Про якусь залежність від України, або прилучення до неї генерал Сулькевич і його міністри не хотіли й слухати.
 Генерал Сулькевич |
Уряд генерала Сулькевича почав боротися з «українською пропагандою», переслідуючи українофільські газети й українські громади, забороняючи приймати з України урядові телеграми українською мовою. Тоді український уряд вирішив вдатися до репресій. Рада Міністрів ухвалила проект міністра закордонних справ про економічну блокаду Криму. У середині серпня 1918 року було проголошено «митну війну»: спинено усілякий товарний рух і морську комунікацію, пропускалися лише продукти, призначені для німецьких залог у Криму. За кілька тижнів ціни на всі продукти в Криму різко підскочили. Становище населення зробилося катастрофічним. І уряд генерала Сулькевича капітулював. До Києва прийшла від нього телеграма, що він готовий на переговори про форму державного об'єднання з Україною.
У вересні прибула до Києва кримська делегація. Після тривалих і напружених переговорів було досягнуто порозуміння і вироблено прелімінарні умови. Крим діставав внутрішню автономію у складі української держави. Своєю чергою німці, у зв’язку із складною ситуацією в Німеччині, згодились передати Україні Чорноморський флот та Севастопольську морську базу. Та повстання проти гетьмана й розвал України поклали кінець планам злучення з Кримом. А невдовзі, не без допомоги «демократичної Європи», Українська держава впала під ударами червоної Росії, що вирішила кримську проблему на свою користь…
Доктор Т. Олесіюк у згаданій статті цікаво виписав роль татарського чинника у цій справі (подаємо зі збереженням мови оригіналу).
«Кримські татари в українсько-московській боротьбі за посідання берегів Чорного моря не відіграють назагал активної ролі, однак вносять до неї певні некорисні ускладнення. Татари служать, так би мовити, лаштунками, за якими весь час ховаються дійсні актори. Так, уже нами було вище зазначено, що в 1918 році Туреччина висунула свої претензії що до Криму на підставі колишньої приналежності Кримського ханства до Османської імперії
Москалі, які, звичайно, зі своєї сторони не узнають за татарами в Криму жадних не то що державно-територіяльних, але навіть культурно-національних прав, — в спорі за Крим з Україною залюбки висувають проти домагань українських аргумент, що, мовляв, Москва здобула Крим від татар, а не від українців, українці в Криму — зникаюча меншість, і тому Кримська справа може вирішатися лише між Москвою та татарами, а українцям до неї зась... Москалі, які самі ніколи не шанують права інших національностей, тут стають в позу благородних оборонців татар від українського, мовляв, імперіалізму.
Але опріч Туреччини та Москви, які стараються відтягти собі Крим, не бракує ще й інших держав, які підтримкою татар та відділенням від України Криму, хотіли би поширити процес парцеляції української державної території й погіршити становище України на Чорному морі. Самі кримські татари у всій цій чужій для них міжнародній грі не мають якоїсь одної сталої лінії. В 1917 році в період боротьби проти російського Тимчасового уряду татари йшли обіч українців проти москалів. Відмовлення України від Криму та зайняття його більшовицькими бандами в зимі 1917-1918 року привело до орієнтації їх на Туреччину, єдиновірну з татарами, та тоді побідну... Період Сулькевича та Денікінщини привів до угоди буржуазних татарських верхів з москалями. В сучасному більшовицькому раю — татарське населення організовано мовчить, благоденствує та... вимирає.
Різночасні домагання різних міжнародних чинників, щоби українські урядові та громадські кола трактували Крим, як щось окреме від України, щоби визнали його самостійним, незалежним політичним організмом, та толерували промовляння в імені цілого Криму татар — все це скероване лише до того, щоби ослабити моральну позицію України в Кримській справі. Такими визнаннями підтверджувалася би наново колишня формула про Україну «без Криму». Фатальну фразу III Універсалу українська політика нині мусить збивати твердженням, що фраза ця була можлива в той час, коли Україна ще не декларувала своє державне відділення від Росії та мислилася, як федеративна частина Всеросійської Республіки, й що фраза ця не накладає жадних обов’язків на Україну, як самостійну державу. Обставина, що спроби вимогти визнання незалежності Криму скеровані виключно до українців, пояснюється тим, що в опінії публічній світу Україна вже трактується як держава, яка займатиме північне побережжя Чорного моря та викине звідси російські державні впливи. Отримання ж від москалів яких будь визнань на річ самостійності Криму, по-перше справа цілком неможлива, з огляду на московську психіку, а по-друге й непотрібна, оскільки тут замість Москви неминуче мусить прийти до першого слова Україна».
І далі:
«Ще слід тут застановитися над тим стратегічним значенням, яке має Крим для України. Настільки Україна мусить твердо опертися на Чорноморське побережжя, наскільки порти його мусять постійно бути відкритими вікнами до Європи, наскільки вона мусить посідати могутню воєнну фльоту, що змогла би захистити українське побережжя від ворожого нападу. Звичайно, в нинішньому розподілі сил причорноморських держав немає ані одної, яка сама по собі могла би творити поважну небезпеку Україні. Однак, при широкому ув'язанню української справи до міжнародної політики, немає зовсім гарантій в тому, що та чи інша причорноморська держава коли-небудь не увійде в комплекс, ворожий Україні, і не зможе за допомогою інших поважно загрозити Україні. Сказане передусім стосується до Туреччини, плятонічні симпатії якої до України, без сумніву, без сліду заникнуть з моментом, коли Україна своєю територією остаточно відсуне на північ Росію, а разом з нею і безпосередню російську загрозу Туреччині. Крим в жадному разі не сміє опинитися в ролі турецької воєнної бази на українському побережжі.
Роль Криму в обороні України виникає з його природно-географічного положення. Крим лежить в центрі Чорного моря, Крим замикає цілковито доступ до східного побережжя України над Озівським (Азовським – авт.) морем, Крим не допускає до несподіваного нападу на поки що цілком безборонні Одесу, Миколаїв, Херсон. Крим має Севастопільську бухту, єдино придатну для стаціонування великої Чорноморської фльоти, яка звідси на всі сторони може виходити для оборони по найкоротшій лінії. Ні Новоросійська бухта з її відкритим для північно-східних вітрів рейдом, ні бухти з мілким та тяжко доступним фарватером, як Одеська, Миколаївська чи Херсонська, цілковито не надаються на базу української фльоти, по причині свого окраїнного положення. Ворог цілком безкарно міг би нищити одне узбережжя, поки прибула-б українська фльота, стаціонуюча біля іншого узбережжя. Без твердого посідання Криму доступ України до моря в устях Дніпра та Дністра мусить вважатися зовсім непевний, — ще більш непевним в такому випадку є утримання українських політичних позицій на Північному Кавказі, сполучення України з яким через низ Дону є занадто привабливим для ворожого удару з району Комишина — Царицина. Боротьба Денікіна з большевиками дає яскраві приклади того, яке далекойдуче значіння має ворожий успіх на цьому напрямку. При широкому фронті українсько-московської боротьби від Дніпра до Волги, забезпечення як тилу, так і зв’язку з Північним Кавказом може Україні дати тільки тверде посідання Криму.
Все вищезазначене приводить до формулювання в справі південних кордонів УНР наступних політичних положень:
1. Широкий, тривкий, вільний і цілковито безпечний доступ та опертя України о береги Чорного та Озівського морів — підстава остаточної перемоги Українського народу в боротьбі за утворення та закріплення Української Держави.
2. Україна має всі моральні дані для закріплення за собою північних берегів Чорного та Озівського морів та своєї південної державної граничної лінії, охоплюючої цілковито ці береги від Румунії до дружніх собі політичних формацій над Доном і Кубанню, а в разі тіснішої злуки з ними, то й далі до меж Грузії.
3. Українська політика не сміє допускати виникнення на північному побережжі Чорного та Озівського морів жадної сторонньої державно-політичної сили, чи безпосередньо, чи за посередництвом якої будь з національних сил на узбережжі.
4. Українська політика не сміє допускати будь-яких міжнародних обмежень в справі усестороннього розвитку морських сил України.
5. Посідання Україною Криму має бути основою безпеки всієї південної границі УНР та запорукою міцного опертя України об Підкавказзя та Кавказ.
6. Крим може бути предметом суперечки поміж Україною та Москвою і спір цей може вирішитися одночасно із закінченням боротьби за незалежне державне існування України.
7. Винесення Криму в ІІІ-му Універсалі Центральної Ради за межі української території мусить вважатися за помилку, яку необхідно уневажнити в політичній свідомості світу вказівкою на лише історичний характер ІІІ Універсалу, який Україну трактував як частину федеративної Росії. Після ІV Універсалу, який проголосив державну незалежність України, вищезгадане положення ІІІ Універсалу саме по собі утратило всяку зобов’язуючу силу.
8. Всякі акти, які стверджували би самостійне супроти України положення Криму, мусять вважатися шкідливими для України.
9. Українські політичні чинники не повинні входити в які-небудь перетрактації з цього приводу та укладати які-небудь порозуміння, оскільки би цим стверджували не внутрішньо український, а міжнародний характер кримськотатарської справи…
…17. Татарське питання в Криму може бути ставлене лише як питання внутрішнє українське, а татарська екстериторіальна етнічна меншість може дістати тільки нормальні гарантії культурно-національного життя і розвитку.
…21. На московську дезукраїнізаторську політику в Криму та на материковому узбережжі Українська держава мусить в свій час зареагувати планомірною переселенчою акцією, про спланування та підготовку до якої слід завчасу подумати».
Так писав український вчений Т. Олесіюк, узагальнюючи такий непростий досвід Української Народної Республіки з кримської проблеми. Оскільки ця проблема з певних історичних причин не була вирішена належним чином на початку минулого століття, то, природно, вона не могла знову не випірнути з водоверті історичних подій вже у столітті нинішньому і не привернути до себе увагу всього світу.
Варіанти її оперативного вирішення поки що непевні, оскільки Україні, у відповідь на російське насильницьке «Кримнаш», залишається лише вдаватися до дипломатичних кроків. Чим і як це скінчиться — час покаже. І вже незабаром.
|
|
Довідка. Зауважмо, що до XVIII ст. у Європі назви «Русь», «Росія», «рутени», «руські» та «русини» стосувалися винятково України та її населення, а Московію називали тільки Московією, а її жителів — московитами. У договорах українських (київських) князів Олеґа (911 р.) та Іґоря (945 р.) з греками вжито назву «русин», що латиною Rutenus і Ruthenus, а грецькою Ρως — Русь. Московитів ніхто ніколи русами, русинами, ruthenorum не називав. Так називали тільки українців. Самі суздальці, володимирці, муромці та інші наприкінці XIII ст. називалися московитами (московітінами), себе за руських не вважали і Руссю чи Росією не називали. Московські князі, походячи родом з київських (українських) князів, називали себе руськими, а потім почали й Московію називати Русью чи Росією, щоб таким чином створити підґрунтя для своїх політичних претензій на Русь-Україну, а також для того, щоб позбутися назви «московити», яких у Європі вважали варварами (від XIV ст. до початку XVIII ст. західні джерела Московію та московитів називають Moscovia, Moscoviti і Mosci). Тому в 1713 році московський цар Петро І, придушивши збройний виступ українців під проводом гетьмана Івана Мазепи, перейменував Московію у Росію, внісши плутанину в історичну і політичну термінологію. До речі, антрополоґи не ототожнюють українців із московитами. Наприклад, французи Денікер і Амі відносили українців до адріатичної (динарійської) слов’янської раси, а московитів — до угро-фінів. На жаль, внаслідок того, що назва «Русь» досі не отримала належного офіційного пояснення від держави Україна, московити продовжують перекладати назву «Київська Русь» на «Кієван Раша» замість єдино правильного перекладу «Kievan Ruthenia». Це їм потрібно для успішного фальшування і присвоєння історії української середньовічної Київської держави, на історичну територію якої і населення вони претендують досі. Про це свідчить інформаційна диверсія російських спецслужб в українському Закарпатті з використанням спекуляцій довкола поняття «русини» — «rutheni», — яких російська пропаганда навмисне називає «русскімі» (russians) для стимуляції в регіоні проросійських настроїв та місцевого сепаратизму. |
