12 жовтня 2015

Крим як основна складова геополітичних планів Росії щодо Чорноморсько-Середземноморського регіону

Увага світової спільноти до процесу врегулювання збройного конфлікту на Сході України фактично відтіснила на задній план питання анексії Росією Криму, яке все більше виходить за коло першочергових міжнародних проблем. По суті, саме на це і розраховує режим В. Путіна, який сподівається, що про Кримський півострів якось забудуть і він незабаром остаточно зникне з поля зору Західного світу.

Разом з тим, попри зниження гостроти ситуації довкола Криму, яка нібито безпосередньо не загрожує інтересам інших держав, саме московська анексія Кримського півострова призвела до якісних змін у Чорноморському, а, за великим розрахунком, і Середземноморському регіонах, включно з Близьким Сходом, Північною Африкою та Південною Європою.

Так, контролюючи Крим, Москва якісно зміцнює свої позиції у згаданих регіонах і отримує принципово нові можливості у справі реалізації неоімперської та експансіоністської кремлівської політики. Саме це і стало головною рушійною силою в діях Російської Федерації з реалізації територіальних претензій до України стосовно Кримського півострова з часів розпаду Радянського Союзу в 1991 році.

Для цього Росія вживала активні та послідовні заходи з поширення сепаратизму в Криму як серед вищих та місцевих органів влади, так і серед пересічного населення півострова, залучаючи до цієї справи державні органи та громадські організації РФ, а також командування Чорноморського флоту, що до 1997 року формально перебував у російсько-українському підпорядкуванні, однак насправді підпорядковувався винятково Москві.

Наслідком цього стало ухвалення Верховною Радою АРК в травні 1992 року «Конституції Республіки Крим», якою фактично півострів визначався в якості «незалежної держави». Своєю чергою, Держдума РФ визнала «неправомірність» рішення Президії ВР РРФСР від 05.02.1954 року про передачу Криму до складу УРСР та, по суті, проголосила «російський статус» Кримського півострова.

Завдяки послідовним та виваженим діям України та за підтримки світової спільноти, Крим було збережено у складі української держави. При цьому Росія не наважилась застосувати силу і обмежилась лише провокаційними діями за участю Чорноморського флоту РФ. Разом з тим, було активізовано заходи Москви з поширення сепаратизму в Криму.

У такий спосіб Росія зміцнила позиції проросійських сил в органах державної влади Криму, зокрема, забезпечила обрання до ВР АРК представників громадських організацій «Русская община Крыма» та «Русский блок». Крім того, проросійські сили об’єдналися в рамках т.зв. всекримського руху «Русское единство». На цьому тлі Росія перейшла на кримському напрямі від окремих провокацій до безпосереднього випробовування сили під час організованого Москвою конфлікту довкола острова Тузла восени 2003 року.

Згодом, після перемоги «Помаранчевої революції» в Україні у 2005 році, ситуація з Кримом ще більш загострилась, що пояснювалось помітною активізацією дій Росії зі дестабілізації обстановки в нашій державі. Москва дозволяла собі відкрито погрожувати захопити Крим у тому випадку, коли виникнуть реальні перспективи вступу України до НАТО. В той же час Росія знову не наважилась застосувати військову силу для анексії Кримського півострова. Тим більше, що саме поява В. Януковича у президентському кріслі відкрила для Росії якісно нові можливості для «повзучої окупації» України. Про це свідчили «Харківські угоди», які були укладені у 2010 році та дали змогу Росії значно посилити свій вплив на Україну і фактично взяти під свій контроль ситуацію в Криму.

 

Вторгнення на Кримський півострів. Російські сили і їх пересування
Вторгнення
на Кримський півострів. Російські сили і їх пересування

У 2013 році, з початком «Революції Гідності» в Україні, Росія почала готувати анексію Криму з використанням методів «гібридної війни». Основні етапи та складові таких дій включали: розвал української армії та інших силових структур ще за часів В. Януковича; консолідацію проросійських сил в АРК; створення незаконних збройних формувань на території Кримського півострова (за безпосереднім сприянням командування Чорноморського флоту РФ); блокування силових структур України та захоплення влади в Криму; проведення псевдореферендуму щодо «незалежності» Криму та його «приєднання» до Російської Федерації.

Ключовим чинником у цьому питанні, що «розв’язав руки» Росії у справі анексії Криму, стала відсутність жорсткої реакції США та ЄС на московську відверто агресивну політику (збройну агресію проти Грузії у 2008 році та подальші «газові війни» проти України та ЄС), що режим В. Путіна сприйняв як слабкість Заходу та його готовність поступитися Кремлю.

Захопивши Крим, Москва отримала потужну базу для зміцнення російських позицій в Чорноморсько-Кавказькому регіоні та реалізації своїх більш масштабних геополітичних планів.

В такі плани Росії входить недопущення вступу до НАТО України, у якої є територіальні проблеми із сусідніми країнами. Постійно тиснучи на Україну, Росія намагатиметься використати всі можливості для захоплення її південної частини. Завдяки цьому Росія зможе створити сухопутний коридор до Криму і Придністров’я та, фактично, повністю відновити свої позиції в Чорноморському регіоні, які у неї були ще за часів колишнього СРСР (за винятком підконтрольної Грузії території, захоплення якої може бути подальшою метою Москви).

Контроль над Кримом (а тим більше — півднем України) дасть змогу Росії значно більших можливостей для стримування НАТО на його південному фланзі та для загального протистояння Альянсу. При цьому, зважаючи військову перевагу РФ над причорноморськими країнами НАТО – Туреччиною, Румунією та Болгарією, — Росія зможе поновити своє панівне становище у Чорноморському регіоні та відчутно обмежити в його межах свободу дій США і Північноатлантичного союзу.

Анексією Криму Росії отримує додаткові ресурси і для реалізації своїх планів у більш далекій зоні – в Середземному морі, на Близькому Сході, Північній Африці та, певним чином, у Південній Європі. Так, захопивши українські бази, бойові кораблі та суднобудівні і судноремонтні заводи, росіяни значно розширили операційні можливості ЧФ РФ для дій поза межами Чорноморського регіону.

Інфраструктура Криму і військові бази Чорноморського флоту Росії
Інфраструктура
Криму і військові бази Чорноморського флоту Росії

Завдяки своїм базам в Криму Росія вже підсилила свою військову присутність в Середземному морі, перевівши її на постійну основу. Згодом, після нарощування сил Чорноморського флоту, все це дозволить Росії створити противагу флотам США та НАТО, що фактично означатиме перенесення південного центру протистояння між РФ та Заходом з Чорноморського до Середземноморського регіону.

І навіть більше, саме анексія Криму допомогла Росії «відчути свої м’язи» та розпочати процеси розширення своєї експансії в рамках безпосереднього втручання у збройний конфлікт в Сирії. При цьому Чорноморський флот РФ, спираючись на бази в Криму, забезпечує переважну частину поставок озброєння, боєприпасів та матеріально-технічних засобів в інтересах російських військ на сирійській території та урядових сил Б. Асада. Крім того, до угруповання ЗС РФ в Сирії входять підрозділи морської піхоти ЧФ РФ, які відповідають за охорону Центру матеріально-технічного забезпечення ВМФ Росії у порту Тартус.

Активно спираючись на досвід колишнього СРСР, сили Чорноморського флоту Росії втручатимуться також і в події на теренах Близького Сходу та Африки, де знову перетинатимуться російські та західні інтереси. Як і за часів Радянського Союзу, завдяки таким конфліктам Москва впливатиме на своїх західних супротивників, намагаючись досягти важливих політичних цілей, що зараз і спостерігається в Сирії.

Для реалізації таких планів режим В. Путіна нарощує угруповання російських військ на Кримському півострові. З початку анексії Криму в березні 2014 року Росія вже розгорнула на його території потужне міжвидове угруповання військ, до якого включені сухопутний, морський та повітряний компоненти.

Сьогоднішні у складі згаданого угруповання є приблизно 23 тисячі військовослужбовців, понад 600 танків та бойових броньованих машин, до 200 артилерійських систем, 180 бойових літаків та вертольотів, 20 протикорабельних берегових ракетних комплексів, 26 бойових кораблів різних класів та три підводні човни. В перспективі, до 2020–2025 років, угруповання російських військ в Криму планується збільшити майже вдвічі. У разі якщо Росія захопить увесь південь України, російська військова присутність в Чорноморському регіоні може кількісно та якісно перевищити навіть сили Чорноморського флоту, а також Одеського та Північнокавказького військових округів колишнього СРСР.

Угруповання російських військ в Криму у пріоритетному порядку оснащується новими, насамперед ударними зразками озброєння та військової техніки, в т.ч. винищувачами-бомбардувальниками Су-34, РСЗВ «Торнадо-Г», протикорабельними ракетними комплексами «Бастион-П», «Бал», «Клаб-К», а також ракетними кораблями та підводними човнами. Крім того, планується розміщення на Кримському півострові дальніх бомбардувальників Ту-22М3 та нових оперативно-тактичних ракетних комплексів «Искандер».

При цьому деякі із вже наявних в Криму перспективних систем озброєнь можуть використовуватись як носії ядерної зброї. Зокрема, такими носіями є ракетний крейсер «Москва» та інші ракетні кораблі, бомбардувальники Су-24, винищувачі-бомбардувальники Су-34 та дальні бомбардувальники Ту-22М3.

Все це дає змогу Збройним силам Росії завдавати ракетні удари по об’єктах своїх супротивників (у т. ч. кораблям, військовим базам, адміністративним та економічним центрам, позиціях військ тощо) практично по всій акваторії Чорного моря, південній частині України, а також прибережних районах Румунії, Болгарії та Туреччини. Крім того, розгортання в Криму дальніх бомбардувальників Ту-22М3 значно підвищить можливості та оперативність дій РФ щодо нанесення ударів по засобах ПРО США/НАТО в Румунії, блокування Чорноморських проток, а також ураження об’єктів США та НАТО в країнах Південно-Східної Європи.

Своєю чергою, нарощування угруповань ЗС РФ в Чорноморському регіоні до рівня радянського потенціалу відновить можливості Москви щодо проведення локальних, оперативно-тактичних та стратегічних операцій на Південно-Західному стратегічному напрямку. Мета таких операцій можуть полягати у відновленні Росією сфер свого переважаючого впливу над Румунією та Болгарією, створенні прямого коридору до Балканського півострова (Сербії), а також в досягненні історичної цілі Москви, пов’язаної зі встановленням контролю над Чорноморськими протоками.

Загалом, такі дії Росії посилюють нестабільність у Чорноморському та Середземноморському регіонах, створюючи загрозу виникнення локальних, регіональних та більш масштабних війн, у т. ч. із застосуванням ядерної зброї. При цьому, у зазначені війни та збройні конфлікти можуть бути втягнені як причорноморські країни, так і країни Близького Сходу, Північної Африки та Південної Європи.

 

В той же час, на тлі масштабної мілітаризації Криму, Росія фактично ігнорує соціально-економічні проблеми кримського населення, які щораз більше загострюються. Зростають ціни на продовольство та основні товари першочергового вжитку, на комунальні послуги, що вже призвело до практичного нівелювання підвищення зарплат та пенсій до російського рівня, яке було зроблено Росією після анексії Криму. Крім того, на півострові, як і в Росії, заморожена їх індексація.

Внаслідок запровадження Заходом санкцій, розриву зв’язків з Україною, а також чергового провалу курортного сезону спостерігаються суттєві збитки і в кримській економіці та малому і середньому бізнесі. Це зменшило надходження до місцевих бюджетів усіх рівнів, а також збільшило кількість безробітних.

У підсумку поширюються антиросійські настрої в Криму, що вже визнає і окупаційна влада півострова. Так, за даними соціологічних досліджень, які підтверджуються «урядом Кримського півострова» та лідерами антиукраїнської Комуністичної партії Криму, приблизно 50 % кримчан визнають, що їх життєвий рівень через окупацію Криму Росією понизився, і вони не проти, щоб півострів повернувся у склад України. Разом з тим, замість того, щоб вирішувати соціально-економічні проблеми Криму, путінська влада посилює там поліцейський режим.

Очевидно, що справжня мета Москви стосовно Криму — облаштування військової бази на Чорному морі, а не захист інтересів кримського населення від зазіхань «київської хунти». При цьому свідомо замовчується той факт, що виконуючи роль бази для ведення Росією агресії, Крим і сам підпадатиме під удари (в т. ч. ядерні) у тому випадку, якщо Кремль наважиться розв’язати війну проти США і НАТО.

 

Таким чином, все щойно наведене вимагає від світової спільноти, щоб вона не припиняла системного тиску на Росію (включно зі збереженням політико-економічних санкцій) з метою повернення Криму Україні, навіть у випадку стабілізації обстановки на Донбасі.

Це питання стає особливо актуальним у зв’язку з непрогнозованим та авантюристичним характером політики режиму В. Путіна, який не вагаючись застосовує збройні сили для досягнення своїх цілей. Про це свідчать втручання військових Росії у сирійський конфлікт та їхні наміри брати участь також і у конфлікті в Іраку.