18 лютого 2013

КРИМ 94. Частина 2 «Чорноморський флот на терезах політичного торгу»

Розпад Радянського Союзу у 1991 році супроводжувався низкою збройних конфліктів. Деякі й сьогодні палахкотять з різною інтенсивністю від західних до південно-східних кордонів колишнього СРСР. Зокрема, зонами таких конфліктів вважаються Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах і Таджикистан, де протистояння між різними конфліктуючими сторонами переросли в бойові дії високої інтенсивності.

Все це — наслідок загострення історичних проблем національного і релігійного характеру на тлі деструктивних процесів колишнього СРСР, цілеспрямованих провокаційний дій радянських, а згодом і російських спецслужб, які намагались контролювати радянський простір. До речі, така характерна закономірність: усі без винятку конфлікти на території колишнього Радянського Союзу відбувалися саме в місцях дислокації військових частин Радянської армії.

Україні в цьому плані поталанило: війни і збройні конфлікти початку 1990-х її не зачепили. Хоча в 1993–1994 роках в її південних регіонах, перш за все, в Криму, мало не запалало збройне протистояння з великоімперськимвідтінком. Головна роль в той час мало не дісталася Чорноморському флоту, як основній ударній силі РФ на території України.

Флот і сьогодні, всупереч усім запевненням російської сторони, становить певну загрозу національній безпеці України. Тому зберігають і надалі зберігатимуть актуальність всі ті доленосні події, що відбувалися в Криму в першій половині 1990-х років.

Початок «великого шляху»

З активізацією відцентрових процесів в колишньому СРСР особливо загострилося питання майбутньої долі Радянської армії. Природно, процес вирішення цього питання суттєвопозначився і на долі Чорноморського флоту, автоматично зробивши його заручником політичних пасьянсів деяких московських неоімперіалістів. Російське керівництво наполягало, щоб збройні сили залишалися загальними, під єдиним російським командуванням, а військові реформи стосувалисялише зміщення консервативно налаштованої групи воєначальників, ліквідації політорганів, загального скорочення чисельності особового складу та деяких структурних перетворень.

Постановление Верховной  Рады Украины «О военных формированиях на Украине»
Постанова Верховної Ради України «Про військови формування на Україні»

Проте вже через кілька тижнів після «серпневого путчу» окремі держави колишнього СРСР, а саме — Україна, Азербайджан і Молдова,- вирішили створити власне національне військо. Причому, найбільш принциповою позицією в цьому плані вирізнялася саме Україна.

Вже 22 жовтня 1991 Верховна Рада України ухвалила в першому читанні пакет законів про Збройні Сили. За цим законом створювалися Сухопутні війська, Військово-Морський флот і ВПС. Передбачалося також створення Прикордонних частин, а також республіканської (пізніше названу Національною) гвардії.

Прагнення українського керівництва створити власні Збройні Сили випливало з політичних устремлінь перетворити Україну в по-справжньому незалежну,економічно потужну державу.

Така пропозиція України та деяких інших республік щодо Радянської армії не влаштовувала керівництво Російської Федерації, яке намагалосясвоїм монополізованим контролем над збройними силами автоматично контролювати весь пострадянський простір. Тому російська сторона і запропонувала альтернативну ідею «об'єднаних» збройних сил.

28 жовтня 1991 року президент РФ Б.Єльцин заявив, що «політичнодоцільніше мати Об'єднані збройні сили СНД під єдиним контролем». При цьому визначалися і способи їх створення, зокрема:

  • збереження під централізованим контролем єдиних стратегічних сил стримування, що включають безпосередньо стратегічні ядерні сили, а також систему раннього попередження, протиракетну оборону, космічну розвідку і т.д.;
  • формування на базі національних збройних сил, що не включають стратегічні компоненти, Об'єднаних збройних сил СНД в рамках єдиного стратегічного простору з єдиним оперативно-стратегічним задумом, єдиною системою підготовки кадрів та управління військами.
Державна політика України щодо створення Збройних Сил
Державна політика України щодо створення Збройних Сил
http://www.mil.gov.ua/

На погляд військово-політичного керівництва РФ, така схема, визнаючи де-юре право суверенних держав на створення власних армій, могла б стати основою вигідного для Росії компромісу в тому випадку, якщо б всі держави СНД, іособливо Україна, проявили політичну схильність до його визнання. У той же часпередумова єдиної системи управління військами та єдиного оперативно-стратегічного задуму, яка вкладалася в поняття «єдиного» чи «загального» військово-стратегічного простору, по суті зводила ідею «Об'єднаних збройних сил»лише до певного розширення участі керівництва нових суверенних держав уприйнятті рішень з військових питань при збереженні єдиної, підконтрольній Москвівійськової структури.

У листопаді 1991 року проблема збройних сил виходить на вищий політичний рівень. Передбачалося, що вона принципово вирішуватиметьсяв процесі підготовки нового союзного договору.

Угруповання військ, яке дислокувалося на території України
Угруповання військ, яке дислокувалося на території України
http://www.mil.gov.ua/

Однак після підписання 8-го грудня 1991 року в Біловезькій Пущі угоди про ліквідацію СРСР процес розділу Радянської армії виводиться у самостійну політичну площину. В самій угоді щодо створення СНД йшлося про збереження та утримання загального військово-стратегічного простору під єдиним командуванням. В ціломуце відповідало прагненням Міністерства оборони тепер уже колишнього СРСР.

У той же час, виходячи з положень «Декларації про державний суверенітет», під час ратифікації цього документа Верховною Радою України були внесені принципові поправки. Зокрема, з'явилося наступне формулювання: «Держави — члени Співдружності реформують розміщені на їхній території угруповання збройних сил колишнього Союзу РСР і, створюючи на їх базі власні сили, співпрацюватимуть у забезпеченні міжнародного миру та безпеки».

12 грудня 1991 Президент України Л. Кравчук підписав указ про покладення на себе обов'язків Головнокомандуючого Збройними силами України, якістворювалися на базі військ Київського, Прикарпатського та Одеського військових округів, а також Чорноморського флоту. При цьому, відповідно до заяви Л. Кравчука, Україна передбачала взаємодію та узгодження всіх своїх рішень у галузі військового будівництва з іншими державами співдружності і МО ще не скасованого СРСР. Чисельність же українських ЗС встановлювалася тількипісля того, як МО СРСР конкретно визначить, що з компонентів військ на території України належить до стратегічних сил, а що — до нестратегічних.

Принципововирішувалось питання ядерної зброї. У декларації, підписаної 21 грудня 1991 року в Алма-Аті, передбачалося, що єдиний контроль над ядерною зброєю зберігається, Україна приєднається до договору про нерозповсюдження ядерної зброї та до 1-го липня 1992р. перемістить до Росії тактичну ядерну зброю, а в подальшому — ліквідує і стратегічне ядерне озброєння.

Обмеження для України згідно з Договором про звичайні збройні сили в Європі
Обмеження для України згідно з Договором про звичайні збройні сили в Європі
http://www.mil.gov.ua/

У ті часи з такою постановкою питання погоджувалося і керівництво Росії. Беручи до уваги зважену позицію України, МО колишнього СРСР розробило такі принципи реформування збройних сил, які, нібито передбачаючи право нових незалежних держав на створення національних армій, фактично обмежувало їх чисто символічними національними контингентами, тоді як основний кістяк армії залишався б під єдиним російським командуванням. При цьому сам процес створення національних армій вівся б «на підставі взаємних домовленостей», що неминуче розтягувало його в часі. Ці принципи були запропоновані на мінській зустрічі міністрів оборони країн СНД 30 грудня 1991 року, але відхилені Україною, Азербайджаном і Молдовою, бо вони не відповідали їхнім національним інтересам. Українавимагалапередати війська у безпосереднє підпорядкування тим державам, які заявили про створення власних збройних сил.

* * *

У відповідьлідери Росії заявили, що Чорноморський флот, який в основному дислокується на території України, залишається російським. Беручи до уваги важливість цього питання, вирішував його Б. Єльцин особисто.

27 січня 1992 року президент Російської Федерації прибув в Новоросійськ, де в той час стояв на рейді один з найбільших кораблів Чорноморського флоту — вертольотоносець «Москва». На борту цього корабля Б.Єльцин зустрівся з командуванням ЧФ і,беручи до уваги поточний політичний момент, поставив завдання.

По-перше, Чорноморський флот колишнього Радянського Союзу за будь-яких обставинзалишатиметься тільки в російському підпорядкуванні. По-друге, на нього покладалася функція всебічної підтримки проросійських течій у Криму, з застосуванням збройної сили включно.

Крім того, зі складу ЧФ РФ виключалися найсучасніші кораблі і в терміновому порядку відправлялися на інші флоти Росії. Зокрема, на Північний флот терміново перекидається авіаносний крейсер «Адмірал флоту Кузнєцов» та кілька новітніх бойових кораблів.

Водночас у війська, в тому числі і ті, що розташовувалися поза межами Росії, направляється шифрограма про прийняття присяги на вірність Російській Федерації. Розглядалося рішення про підписання Б.Єльциним Указу про передачу під юрисдикцію Росії всіх збройних сил колишнього СРСР.

Таке рішення могло спровокувати серйозний конфлікт, оскільки в той час, внаслідок цілеспрямованої кадрової політики МО СРСР, в офіцерському корпусі дислокованих на території України частинукраїнці становили менше 30 %.

Напруга ситуації дещо впаланаприкінці січня 1992 року, коли Росія і Україна пообіцяли не вдаватися до односторонніх дій. Досягається домовленість і про Чорноморський флот, в рамках якої кораблі з ядерною зброєю передаються у підпорядкування СНД, а решта — Україні. У той же час залишалося багато питань, що стосувалися класифікації кораблів, їх базування і т. д.

* * *

Російсько-українські суперечності не зводилися лише до питань флоту чи інших компонентів збройних сил. Ці протиріччя віддзеркалювали глибоке геополітичного протистояння, що пояснювалося виникненням в південно-західній частині колишнього СРСР потужної у військовому та економічному відношенні держави, здатної перетворитися на регіональний центр сили і контролювати значну частину морських і сухопутних комунікацій РФ, що не співпадало з її геополітичними планами.

Саме для усунення такої загрози своїм інтересам російське керівництво вирішило використати Кримський півострів в якості постійно діючого важеля тиску на Україну. При цьому на першому етапі таких дій головним «тараном» шовіністів виступає компартія Криму.

Так, ще до розпаду СРСР в Кримському рескомі КПРС налічувалося близько 160 тисяч комуністів. Він завжди був найконсервативнішою частиною компартії, оскільки майже половина його членів складалася з відставників армії, військово-морського флоту, КДБ, політорганів і пенсіонерів-вихідців з компартійної номенклатури. Вони з особливою пересторогою сприймали процеси демократизації, що відбувалися в Україні наприкінці 80-х років, і протидіяли будь-яким демократичним змінам на півострові. Особливе неприйняття викликало у них національно-демократичне відродження України. У надрах Кримського рескому не дарма виникла ідея створити кримську автономію. Її втілення мало допомогти відмежуванню від процесів, що відбуваються в Україні. За свідченням лідера кримських комуністів Л. Грача, ця ідея вперше була схвалена в 1988 році на конференції рескому Криму. Але реалізувати її практичноне можна булобез відповідної постанови Верховної Ради України. З цією метою лідери кримських комуністів пішли на змову з комуністичною більшістю у вищому законодавчому органі республіки (групою 239). При цьому створення автономії вони пов'язували з пропозицією формування в Криму потужної бази для підтримки діяльності КПУ, яка на той час вже втратила свій вплив на території більшості областей України. Саме за рахунок цієї обставини комуністи Криму домоглися постанови Верховної Ради України про створення Кримської Радянської Автономної республіки у складі УРСР. При цьому Кримська обласна рада була перетворена у Верховну Раду Автономії і, всупереч законодавству України, до її складу без виборів делегуються депутати Севастопольської міськради. Все це давало змогу кримським сепаратистам обмежувати повноваження українських державних інститутів та засобів масової інформації на півострові, а також створювало сприятливе підгрунтя для діяльності антиукраїнських сил.

* * *

Штаб Чорноморського флоту. У лівому крилі розвідувальне управління
Штаб Чорноморського флоту. У лівому крилі розвідувальне управління
http://nomos.com.ua/content/view/226/76/

 

До процесу відторгнення Криму від України відразу ж підключилися структури колишнього КДБ, ГРУ, а також Чорноморський флот і його розвідувальні підрозділи. Саме в Криму склалися найсприятливіші умови для роботи російських спецслужб. Цей регіон — єдине місце за межами Росії, де ГРУ мало змогу діяти відкрито і на легальній основі, спираючись на розвідувальні структури Чорноморського флоту, який був в подвійному підпорядкуванні — російському і українському. Після активізації сепаратистських процесів у Криму, в момент загального скорочення флоту, структури військової розвідки розширюються і зміцнюються, зокрема, за рахунок розгортання морського розвідувального центру в Новоросійську, в сферу відповідальності якого, крім Грузії, Туреччини та Румунії, включається і Україна. Відповідно до наказу начальника розвідки ЧФ, до цього центру передаються дані на агентуру військової розвідки в Криму, Одесі та Миколаєві, що призводить до парадоксальної ситуації, коли на території України агентурою намагалися керувати розвідувальні органи Росії...

В цілому роботу російським спецслужбам у Криму значно полегшувалаагентура центрального апарату КДБ, яка, з урахуванням специфіки регіону (наявність великої кількості партійних та державних дач, санаторіїв, будинків відпочинку і т. д.), не підпорядковувалася і не була відома місцевим органам держбезпеки, що перейшла під юрисдикцію України.

Головними завданнями такої агентури стали збір інформації та спецпропаганда. Зокрема, колирозпочався розподіл Чорноморського флоту, в штат кримських деяких газет були включені співробітники відділу спецпропаганди ГРУ. Незабаром сторінки цих видань заполонили відкрито антиукраїнські публікації.

Однією з непрямих ознак роботи ГРУ в Україні стало відкриття польового відділення Російського державного банку в Севастополі, який проводив напряму, в обхід української банківської системи, всі фінансові операції з Росією. Операції з великимикоштами проводилися безконтрольно. В даному випадку Росія пояснювала відкриття цього відділення необхідністю оперативного фінансування флоту. Насправді ж таке відділення не лише здійснювали фінансову експансію в Україну, але й фінансувало розвідувальну діяльність, підтримувало проросійських кандидатів під час передвиборних кампанії, «купували» політичних діячів і т.д.

ГРУ тотально стежило за всіма об'єктами Збройних Сил, МВС і Національної гвардії України, що дислокувалися на території автономної республіки. Більш того, мало місце насильницьке затримання російськими спецслужбами українських військовослужбовців, від яких представники ГРУ і ФСБ вимагали інформацію про склад, стан і діяльність частин і підрозділів Збройних Сил України.

Підготовка агентури для роботи в Криму здійснювалася цілеспрямовано в спеціальних навчальних закладах, що знаходяться на території Росії. Зокрема, неподалік від Воронежа в одній з таких спеціально відкритих спецшкіл проходили підготовку кілька груп, призначених для подальшого засилання до Криму.

Радіоотряд легко визначити по специфічному мереживу антен
Радіоотряд легко визначити по специфічному мереживу антен
http://nomos.com.ua/content/view/226/76/

 

Крім суто агентурних методів для стеження за південними районами України використовувалися і засоби радіоелектронної розвідки, а саме: 130-го центру РЕР, 3-го розвідувального радіозагону і 112-ї бригади розвідувальних кораблів ЧФ.

Згодом, разом з забезпеченням спеціальних операцій, командування та військовослужбовці Чорноморського флоту все частіше почали виконувати завдання, що стосувалисябезпосередньої політичної боротьби з відриву Криму від України. Ця боротьба координувалася тодішнім головкомом ВМФ РФ адміралом флоту В. Чернавіним. Намагаючись перевести штучно створену проблему поділу ЧФ з суто технічної в політичну площину, В. Чернавін неодноразово зустрічався з військовими моряками — депутатами російського парламенту, підштовхуючи їх до ініціації цього питання у Верховній Раді Росії. Навіть більше, не задовольняючись роллю «стороннього спостерігача загибелі Чорноморського флоту», В. Чернавін особисто прибув до Севастополя, звідки розпочав «бомбувати» Президента Росії Б. Єльцина і міністра оборони РФ В. Шапошнікова відчайдушними телеграмами з вимогами прискорити прийняття ЧФ під російську юрисдикцію.

Спрямовані на розпалювання політичної ворожнечі в Криму і Севастополі дії головкому ВМФ знаходили підтримку у командувача ЧФ адмірала І. Касатонова.Вагаючись у своєму виборі між Україною та Росією на початку 1992 року і сумніваючись у правильності свого майбутнього кроку, адмірал раптом перейшов на бік Москви, коли отримав обіцянку, що в майбутньому дістане призначення на пост головнокомандувача російського флоту. У Севастополі, за потурання І. Касатонова, поряд з організацією матеріальної та моральної підтримки створюваних антиукраїнських рухів і партій, почалася шалена кампанія цькування офіцерів і мічманів, які виявили бажання скласти Присягу на вірність народові України і перейти в її ВМС. Для них створювалися нестерпні службові умови, їм інкримінувалися серйозні порушення військової дисципліни, через що командувач діставав формальні підстави для їх звільнення «за дискредитацію офіцерського звання».

На перший погляд розвідувальні кораблі можна сплутати з мирними гидрографами
На перший погляд розвідувальні кораблі можна сплутати з мирними гидрографами
http://nomos.com.ua/content/view/226/76/

 

Для того, щоб створити видимість підтримки антиукраїнських дій Росії місцевим населенням, ФСБ і військова розвідка Чорноморського флоту за допомогою агентури оперативно сформували маріонеткові організації шовіністської спрямованості, до яких вдалося залучити громадян переважно старшого віку. На фінансування їхньої діяльності комерційні організації сумнівного походження виділяли значні кошти, нерідко отримані внаслідок кримінальних афер (як це було зі скандально відомою фірмою «Імпекс-55»).

До складу шовіністського блоку входило кілька партій і рухів, серед яких: «Російськомовний рух Криму», «Російська громада Криму» (лідер А. Лось), «Російська партія Криму» (лідер С. Шувайніков), «Фронт національного порятунку» (лідер О. Круглов), а також «Всекримський рух виборців за Республіку Крим».

Найбільшою організацією цього блоку стала «Республіканський рух Криму» (РДК-РПК), лідерами якого були Ю. Мєшков, С. Цеков і В. Мордашов. Діяльність (РДК-РПК) фінансувало вищезгаданекомерційне підприємство «Імпекс-55», яке ще в роки всевладдя КПУ-КПРС отримувало багатомільйонні безпроцентні кредити з Держбанку України, а згодом — в комерційних структурах Росії, тобто, по суті, виконувало роль фінансової помпи або посередницької ланки у фінансовому забезпеченні антиукраїнських демаршів у Криму.

У лютому 1992 року, за сприяння командування ЧФ, діяльністю якого керували шовіністські кола РФ, РДК розпочало збір підписів за проведення референдуму «за незалежну Республіку Крим в союзі з іншими державами колишнього СРСР». Як наслідок, до квітня РДК зібрало близько 247000 підписів жителів кримського півострова.

Спираючись на т.зв. «суспільну підтримку», Президент РФ Б.Єльцин видав указ про російський статус ЧФ, у якому, «...з метою підтримки постійного управління Чорноморського флоту, збереження його бойової готовності, а також забезпечення соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей», і«...беручи до уваги історичні традиції флоту, і в зв'язку з невизначеністю статусу ЧФ », вказувалося:

  • передати Чорноморський флот під юрисдикцію Російської Федерації з підпорядкуванням його Головнокомандувачу Об'єднаними Збройними силами СНД;
  • визначити, що фінансуванняЧорноморського флоту здійснюється за рахунок бюджету Російської Федерації.

* * *

Природно, що розпалювання політичної ворожнечі в Криму, а також залучення флоту до брудних політичних ігрищ шовіністів проти України не могло не обурити більшість населення півострова і моряків ЧФ.

Захищаючи свої інтереси та протидіючи спробам дестабілізації обстановки на півострові, свідомі громадяни створили різних форм громадські об’єднання. У центристський блок подібних партій і рухів увійшли: «Федерація незалежних профспілок Криму», «Союз підприємців Республіки Крим» (лідер С. Куніцин); «Партія економічного відродження Криму» (ПЕВК); «Демократична партія Криму» (лідер С. Філатов) .

Блок кримських право-центристських і національно-демократичних організацій складали в основному українські та кримськотатарські політичні організації. Це були Кримська обласна організація Української Республіканської партії (УРП) і споріднена їй партія Український громадянський конгрес Криму, у яких загалом налічувалося близько 4 тис. членів, що мали розгалужену мережу місцевих організацій. Функціонували кримські організації «Просвіта» і Народний рух України.

Однак українським національно-демократичним організаціям Криму доводилося діяти в надзвичайно складних умовах. УРП, УГКК, «Просвіті» не тільки постійно протидіяли представники місцевої влади. Як правило, вони не мали матеріальної бази для забезпечення своєї діяльності. Вони потрапили удивну, на перший погляд, ситуацію: для місцевої сепаратистськи налаштованої влади — вони були чужими, для комуністів та шовіністів — просто ворожими. І навіть для офіційного Києва, де у владних кабінетах засіли прокомуністично налаштовані чиновники, вони також виявилися в ролі небажаних.

Для того, щоб розірвати це зачароване коло, підтримати українські організації Криму і активізувати процеси національно-культурного відродження, на півострові був створений Комітет громадських організацій «Крим з Україною». До складу комітету увійшли представники УРП, ДемПУ, «Просвіти» та НРУ.Комітетнадавав організаційну та технічну допомогу українським організаціям, розповсюджував українські газети, книги, журнали і створював місцеву українську пресу, нові українські просвітні, культурологічні організації, які відроджували українські школи, мову та культуру.

За невеликий проміжок часу вдалося ініціювати створення організації вчених «Крим з Україною», зі складу якої зверненнядо кримчан підписало понад сто науковців, Асоціації працівників українського просвітництва в Криму, товариства репресованих. Комітет провів перший і другий конгрес депутатів Криму всіх рівнів «За мир і національну злагоду», в роботі яких взяло участь понад 300 чоловік. Проведення депутатських з'їздів, виступи депутатів транслювалися по радіо і телебаченню, що суттєво вплинуло на політичну ситуацію в Криму, вселивши надію на краще майбутнє в серця кримських українців.

Діяльність комітету «Крим з Україною» — «Соборність», кримської організації УРП сприяла організації та проведенню в серпні 1992 року першого Всекримського конгресу українців, у роботі якого взяло участь понад однієї тисячі делегатів, і який став помітною подією в житті українців півострова. Велику допомогу в його проведенні надав президент концерну «Крим-Континенталь» Ю. Колесніков, обраний першим головою конгресу.

Комітет «Крим з Україною» видав і розповсюдив серед населення Криму кілька мільйонів примірників газет, журналів та листівок. Більше 15 тисяч українських книг військово-патріотичної тематики отримали підрозділи ЗС України та ВМСУ. Комітет заснував першу на півострові україномовну газету «Кримський вісник» і приступив до видання свого прес-бюлетеня.

Активна діяльність українських організацій, відродження українства в Криму забирали головний козир з рук сепаратистських сил, завзято намагаючись створити видимість, що «...ніяких українців в Криму немає, а є тільки російськомовне населення».

Для протидії сепаратистським рішенням Верховної Ради автономії було створено Громадську Раду Криму (опозиційний парламент), що складається з делегатів від ряду проукраїнських політичних організацій і партій, а саме: УГКК, УРП, ДемПУ, ДемКрим і Меджлісу кримських татар.

Посиленню позицій України в Криму сприяв також і Указ Президента України Л. Кравчука в березні 1992 року, який на підставі ст. 77 Конституції України підтверджував республіканський (український) статус Севастополя. Іншим Указом Л. Кравчука «Про невідкладні заходи з будівництва Збройних Сил України» передбачалося початок створення на базі Чорноморського флоту (при узгодженні з Головним командуванням ОЗС СНД) органів управління ВМС України. Одночасно Верховна Рада України прийняла Закон «Про розподіл повноважень між Україною і Республікою Крим», в якому закріплювався статус Республіки Крим як складової частини України.