21 жовтня 2013

Чому и куди поспішають Вашингтон і Тегеран?

Отже, 17 жовтня в Женеві завершилися переговори «шістки» з іранської ядерної програми. Як ми вже писали раніше, вони не завершились підписанням угод, які знімають питання про «іранський атом» з порядку денного міжнародної спільноти. Але це і очікувалось. Питання в іншому!

Тегеран продемонстрував абсолютно новий підхід, висунув нові пропозиції щодо врегулювання «ядерного питання». Ось це головне. За словами верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон, на переговорах сторонам вдалося висловити свої позиції з великої кількості питань так детально, як ніколи раніше. К. Ештон також зазначила, що перед наступним раундом переговорів відбудеться зустріч вчених-ядерників обох сторін, щоб обговорити розбіжності і намітити практичні кроки.

Кетрін Ештон: альтернативи переговорам немає
Кетрін Ештон: альтернативи переговорам немає

Нові підходи, створені на переговорах, як політичні, так і технічні наміри, які мають далекосяжні наслідки, демонструють, що в «іранському ядерному досьє» відкрита нова сторінка. На цих переговорах Тегеран довів серйозність своїх намірів настільки вагомо, що «шістці» практично не залишилося іншого вибору, як прийняти іранські пропозиції за основу майбутніх зустрічей.

При всьому цьому треба усвідомити і прийняти той факт, що головним в женевському раунді було все ж таки не іранські нові пропозиції компромісу, і не готовність Заходу об'єктивно їх оцінити. Головним, мабуть, було бажання сторін якнайшвидше вирішити проблеми навколо «іранського атома».

Голова іранської делегації на переговорах, міністр закордонних справ ІРІ Мохаммад Джавад Заріф заявив про те, що «вже винесли урок з гіркого досвіду, пов'язаного з прийняттям економічних санкцій відносно Ірану. Вони не принесли ніякої користі жодній із сторін, тому ми цей гіркий досвід врахували і вважаємо, що «шістка» міжнародних посередників має змінити підходи до вирішення питання іранської ядерної програми».

Колишня непоступливість Тегерана, його надмірна норовистість, неготовність піти, хоча б на частковий компроміс, обернулися для нього глибокою і затяжною соціальною і економічною кризою. Але не менші політичні і фінансові втрати поніс і Захід, близькосхідна політика якого без урахування Ірану зайшла в глухий кут.

Ще рік тому, сторони могли дозволити собі затягувати переговорний процес, проявляти непоступливість та правову казуїстику. Сьогодні ситуація корінним чином змінилася. Без прориву в питаннях «іранського ядерного досьє» неможливо включити Іран в процес близькосхідного врегулювання.

Єгипет, Ірак, Афганістан, Сирія, «Хезболла» і ХАМАС, гарантії безпеки аравійських монархій Перської затоки — ось далеко не повний перелік найгостріших для міжнародного співтовариства питань, вирішення яких без прямої участі Тегерана в сьогоднішніх реаліях просто неможливе.

Помірний президент за зближення із США та Заходом
Помірний президент за зближення із США та Заходом. IRNA

З іншого боку тиск і жорстка внутрішньоіранська полеміка навколо курсу на «зближення» з Заходом, вкрай негативна реакція «консерваторів» на «поміркованих» з «уряду реформ і надії», змушує президента Хасана Роухані і його команду однодумців прикладати максимум зусиль для досягнення конкретних результатів на переговорах з «шісткою». Результатів, які можна було б пред'явити іранському народу в якості доказу правильності проголошеного зовнішньополітичного курсу. А поспішати слід! Зараз, у ці дні, новому кабінету Роухані необхідно терміново зупинити подальше падіння економіки, стабілізувати, а потім зміцнити національну валюту, скоротити галопуючу інфляцію, на ділі підвищувати життєвий рівень народу, вирішувати найгострішу проблему зайнятості молоді. Кредит довіри, як вважають аналітики, на вирішення цих першочергових завдань становить не більше шести місяців. Всі ці питання неможливо вирішити без зняття численних економічних, двосторонніх і міжнародних санкцій. Але без відновлення відносин із Заходом це зробити практично неможливо.

У свою чергу, відновлення відносин із США і Заходом неможливо без реального прогресу у вирішенні ядерної програми Ірану. Досягнення конкретного прогресу на переговорах з «шісткою» також неможливо без серйозних поступок з боку Тегерана.

Ось ця вкрай загострена як для Тегерана, так і для Заходу об'єктивна необхідність у якнайшвидшому досягненні домовленостей з «іранського атому» і зумовила ту «квапливість», з якою сторони йшли на переговори в Женеві. Темп переговорного процесу високий, майбутній черговий повноформатний раунд переговорів запланований вже на 7-8 листопада, фактично через три тижні. При цьому, як вже повідомлялося раніше, Тегеран хоче підняти рівень наступного раунду переговорів з «шісткою» до міністерського. Іранці дуже хочуть, щоб держсекретар США та інші міністри брали участь у переговорах. За мірками переговорів Ірану з «шісткою» це воістину безпрецедентно.

Знову і знову події переконують нас у правильності прогнозу, що в середньостроковій перспективі Вашингтон хоче піти з регіону Близького Сходу. Занадто дорого йому обходяться «плодовоягідні» і квіткові революції в період «арабської весни». Регіон продовжує розвалюватися і без міцної коаліції, але вже без участі США, він загрожує падінням в безодню неконтрольованого хаосу.

Тегеран сподівається максимально використати складну ситуацію як для вирішення своїх регіональних завдань, так і для виходу зі складної економічної ситуації шляхом нормалізації відносин із США і Заходом. Всі передумови для цього є. Правда, не всі цьому раді...

Але давайте на час залишимо політичний аспект і розглянемо технічні питання переговорів. Отже, «шістка» наполягає на укладанні з Іраном юридично обов'язкової угоди, скріпленої підписом і печаткою, заявив прес-секретар верховного представника Євросоюзу із закордонних справ Майкл Манн.

У згаданому раніше плані «Кінець непотрібної кризи і початок нових горизонтів», представленому в доповіді Мохаммадом Джавадом Заріфом, містилися конкретні пропозиції, що носять дійсно проривний характер. Суть плану можна звести до чотирьох коротких, але воістину революційних пунктів:

Перше. Тегеран готовий обговорювати посилення міжнародного контролю шляхом проведення раптових перевірок ядерних об'єктів. Але, в обмін на визнання права на мирні ядерні дослідження та визнання безумовного права розвивати мирну ядерну енергетичну програму.

Раніше іранці категорично заперечували проти відвідування інспекторами та експертами МАГАТЕ деяких з них, зокрема, лабораторію поблизу Парчина. МАГАТЕ і США підозрювали, що ця лабораторія працює над нейтронними пристроями, які є критично важливим вузлом у виробництві ядерної зброї. Іран відкидав будь-які підозри, але на об'єкт не допускав, мотивуючи свою відмову тим, що він є військовим і абсолютно секретним, але при цьому не має до ядерної програми ніякого відношення.

Друге. Тегеран готовий припинити процес збагачення урану до 20%. Але — не відмовитися від цих робіт повністю, оскільки 20%-й уран використовується в медичних і наукових цілях.

Ізраїль і США називали цей рівень небезпечним з точки зору можливості використовувати це паливо для виробництва ядерної зброї. Це не зовсім так, але якщо дозбагатити наявні у Ірані 372 кг урану збагаченого до 20%, то теоретично таке побоювання має право на існування. Сам по собі високозбагачений уран не є ядерним зарядом, для цього потрібно пройти ще довгий шлях, але Іран вирішив зняти проблему, гарантуючи, що в майбутньому готовий збагачувати ядерне паливо до більш низьких показників.

Це вимагатиме від іранців перегляду технологічних параметрів своїх реакторів, змусить їх провести роботи по переведенню діючих і майбутніх енергоблоків на менш збагачене паливо, але в цілому проблему можна розв’язати.

У свій час тегеранський дослідницький реактор TVR пройшов таку модернізацію. Фахівці з Аргентини переналаштували його з роботи з 93 % урану на 20 %.

Третє. Тегеран готовий відмовитися від надлишків урану, збагаченого до 20%. Але — без вивезення його за кордон, причому Іран згоден на міжнародний контроль за цими надлишками з боку інспекторів МАГАТЕ.

Іран не віддасть накопичені ним матеріальні запаси — це категорична його вимога. Мабуть, вже наявне у нього паливо спочатку буде використано за призначенням, а потім можна буде проводити модернізацію реакторів. У певному сенсі Іран гарантує собі нормальну безперебійну роботу у випадку, якщо не вдасться прийти до угоди. З іншого боку, у нього дійсно є запас палива, який дозволяє працювати кілька років, тому іранці можуть дозволити собі спокійно підготуватися до модернізації без зриву існуючих програм.

Четверте. Іран готовий обмежити кількість центрифуг вже наявними і обговорити із міжнародним співтовариством форми контролю над підприємствами у Фордо і Араку.

В обмін на це, Іран очікує зняття з нього економічних санкцій. Причому — готовий до їх поетапного скасування.

На першому етапі — скасування санкцій, причому не всіх, а тих, що, по-перше, накладені на нього Радою Безпеки ООН і, по-друге, найбільш одіозних з встановлених в односторонньому порядку Заходом в торговельній та фінансовій сферах.

На третьому етапі, після своєрідного «тестування» форм та методів міжнародного контролю і раптових перевірок, але не пізніше ніж через вісім місяців після укладення угоди з «шісткою», скасування односторонніх санкцій, накладених на нього США і ЄС.

Заступник міністра закордонних справ Ірану Аббас Арагчі вважає план «логічним, збалансованим і реалістичним», а також дає можливість сторонам зробити перший крок по виходу з глухого кута в ядерних переговорах.

Власне, даним планом Тегеран на дві третини перекриває висунуті щодо його ядерної програми претензії Заходу. В ході женевських переговорів це стало достатньо очевидним.

Безумовно, настільки серйозні пропозиції потребують ретельного опрацювання. Саме тому учасники переговорів відмовилися від конкретики в підсумковій заяві, вибравши для неї досить обтічні формулювання. Очікується, що деталізація угод, і торг за конкретні поступки буде йти на наступному раунді переговорів.

«Шістка» та Іран за столом переговорів
«Шістка» та Іран за столом переговорів

Можна припустити, що одним із головних питань на наступних переговорах, ініційованих іранською стороною, буде питання про санкції. Але поки що ні ЄС, а ні Вашингтон мови про зняття санкцій не ведуть. Як заявив прес-секретар верховного представника Євросоюзу із закордонних справ Майкл Манн, якщо сторони досягнуть угоди, можна буде говорити про зміну режиму санкцій, введених проти Ірану Радою Безпеки ООН у 2006–2007 роках і потім кілька разів посилених. «Поки буде причина для санкцій, вони залишаться», — сказав Манн. — Тільки коли ми побачимо реальні зміни, тоді буде можливість переглянути режим санкцій».

Такої ж позиції дотримуються і у Вашингтоні. «Поки йдуть переговори, ми будемо продовжувати економічний тиск на Іран», — повідомив представник держдепартаменту США в бесіді з журналістами. При цьому дипломат не виключив, що санкції можуть бути пом'якшені «пропорційно тим пропозиціям, які Іран покладе на стіл переговорів».

Отже, по всьому видно, що як Іран, так і «шістка» мають намір у максимально стислий термін закінчити багаторічні переговори і вийти на конкретні рішення. Якщо так, то до весни 2014 року, з Ірану можуть бути зняті санкції. Звідси виникає цілком законне питання: до чого такий поспіх? Що сталося, що Сполучені Штати і Іран раптом різко відкидають розбіжності та йдуть в прискореному порядку назустріч один одному?

Інтерес Ірану зрозумілий — санкції завдали дуже серйозної шкоди його економіці. Він навчився працювати і в цих умовах, але проблеми, які можуть підірвати внутрішню стабільність країни, наростають. До економіки додаються цілком вагомі соціальні труднощі, є дуже непроста проблема переналаштовування політичної системи і обережного переосмислення інтересів і вимог молодих поколінь іранців, яких не влаштовує жорсткий фундаменталізм існуючого ладу. Звичайно, мова не йде про перебудову, як це сталося в СРСР, але продовжувати робити вигляд, що все добре, іранський істеблішмент вже не може. Тому зняття санкцій дає Ірану ресурси, яких йому не вистачає для проведення широкого спектру економічних, соціальних і політичних реформ.

Цілі США теж зрозумілі. Б. Обама, поставивши на «Братів-мусульман» на початку «арабської весни», як провідників своєї політики в регіоні, зазнав нищівної поразки. «Брати» виявилися політичними імпотентами, мрійниками і поганими управлінцями. У всіх країнах, де вони взяли владу або отримали доступ до неї, вони повністю провалилися. Відповіддю стало повернення колишньої еліти і посилення позицій політичних противників Обами в регіоні.

Іран в цьому випадку стає відповіддю Обами своїм політичним суперникам. Відповіддю серйозною і цілком дієвою. Загроза була сприйнята з усією серйозністю — для того, щоб зірвати домовленості США та Ірану, що намітилися, Саудівська Аравія та Ізраїль мало не поставили регіон на межу повномасштабного конфлікту після провокації у Східній Гуті (Сирія). Власне кажучи, і зараз ця небезпека повністю ще не ліквідована, і цим можна пояснити поспіх США закінчити процес переговорів «шістки» з Іраном в Женеві.

Друга проблема, яка змушує Обаму йти на термінові домовленості з іранським керівництвом — Афганістан. Виведення військ НАТО в наступному році неминуче закінчиться приходом до влади талібів. Всі спроби домовитися з ними не спрацювали, Талібан прекрасно розуміє, що буквально через рік більша частина Афганістану перейде під повний контроль, і тому йому нема про що домовлятися з американцями. Роки війни, мільярди доларів, тисячі людських життів — все марно!

Росія і її середньоазіатські союзники вкрай стурбовані обстановкою в Афганістані і приходом талібів до влади. Ні Киргизія, а ні Узбекистан та Таджикистан самостійно з ними не впораються. Організація договору колективної безпеки (ОДКБ) в цьому випадку стає єдиним інструментом стримування експансії талібів на північ. Підключення Ірану до заходів стримування виглядає більш ніж обґрунтованим і логічним.

Задум Обами простий і зрозумілий — США, йдучи з Афганістану, вивільняє свої сили і одночасно пов'язує Іран та Росію на афганському напрямі необхідністю протистояти талібам. Тому Обамі потрібен сильний Іран, здатний одночасно протистояти його супротивникам в регіоні Передньої Азії і на сході — в Центральній Азії, і при цьому бути лідером в зоні Перської затоки. Завдання багатопланове і складне.

Ось інтереси сторін і збіглися — і тепер немає сенсу тягнути процес врегулювання далі.

Природно, ні Ізраїль, ні Саудівська Аравія не будуть задоволені обстановкою, що складається, але це теж входить у наміри Обами. Він зв'яже своїх супротивників протистоянням з Іраном та вивільнить ресурси для вирішення проблем на інших напрямках.

Ось саме тут і настав час згадати ще про дві події з політичного закулісся женевських переговорів, які, можливо, ще більш серйозніше вплинуть на подальший розвиток як власне переговорного процесу, так і на відносини Ірану із Заходом.

Досягнута в Женеві угода між Тегераном і Лондоном про призначення в короткі терміни тимчасових повірених у справах і можливе відновлення діяльності посольств (зараз інтереси Ірану у Великобританії представляє Швейцарія, а інтереси Лондона в Ірані — Оман) в політичному плані набагато серйозніша, ніж проста нормалізація. Лондон і Вашингтон на міжнародній арені завжди виступали узгоджено, і немає ніяких сумнівів, що це рішення Даунінг-стріт погодив з Білим домом.

І оскільки рішення відбулося, то з високим рівнем ймовірності можна говорити про те, що розсудлива частина американської політичної еліти розуміє, що сьогодні ключем до відновлення балансу сил та інтересів на Великому Близькому Сході є прямі домовленості з Іраном. Але ця ж частина американської політичної еліти прекрасно розуміє, що у разі різкого повороту до нормалізації відносин з Іраном цілком можливо, що всемогутнє ізраїльське і саудівське лобі «забезпечать адміністрації Обами масу проблем», в тому числі і в Конгресі. Напередодні женевських переговорів адміністрації Білого дому довелося навіть звернутися до Конгресу із закликом відкласти розгляд законопроекту про нові санкції, які спрямовані на повне припинення нафтового імпорту і настільки ж повне торгове ембарго. Примітно, що за цей законопроект виступають як республіканці, так і демократи. Втім, дивність цього альянсу пояснюється тим, що при різній партійній приналежності конгресменів об'єднує їх тісний і багаторічний зв'язок з AIPAC (The American Israel Public Affairs Committee) і саудівським лобі, яке набирає силу.

Опір переговорного процесу в самих США настільки великий, що Конгрес був змушений втрутитися в діяльність Держдепартаменту на іранському напрямі, закликавши і Обаму, і Керрі не відмовлятися від загрози застосування сили як інструменту спілкування з Іраном. Тим більше, на думку конгресменів, саме ця тактика принесла історичний успіх у ліквідації хімічної зброї Сирії і в сирійському питанні в цілому. Те, що відбувається в Конгресі і Білому Домі є чітким відображенням того, що відбувається сьогодні на всьому Близькому Сході.

Ізраїль як завжди проти
Ізраїль як завжди проти

І друга подія. 15 жовтня, напередодні початку переговорів в Женеві, ізраїльський «вузький кабінет з питань безпеки» провів спеціальне засідання, в ході якого одноголосно прийняв заяву про те, що «з’явилася можливість досягти справжнього політичного врегулювання, яке покладе кінець військовим ядерним розробкам Ірану. Для цього необхідно, щоб міжнародне співтовариство не поспішало послаблювати політичний та економічний тиск на Іран».

Але ще більш цікаві речі сказав трохи пізніше сам ізраїльський прем'єр Б. Нетаньяху в ході відкриття зимової сесії Кнесету. Його слова про те, що «іранська економіка на межі краху», що «необхідно посилити санкції відносно Тегерана» — в принципі можна було б і пропустити, оскільки без цих заяв у нього жоден виступ не обходиться. А ось слова про те, що «позиція багатьох арабських держав з низки ключових питань збігається з ізраїльською» і «ми перебуваємо з ними на одному боці лінії фронту в питанні іранської ядерної програми», — це вже більш ніж серйозно. По суті — це офіційне визнання наявності антиіранської коаліції арабських монархій і Тель-Авіва і оголошення війни спробам США і Європи нормалізувати відносини з Іраном.

Отже, вже найближчим часом від цієї коаліції можна чекати відчайдушних спроб торпедувати переговорний процес в Женеві, зірвати його у будь-який спосіб, аж до інформаційних і політичних провокацій.