15 жовтня 2017

Близький Схід та Північна Африка. Аналітичний огляд 09/2017

 

Олексій Волович

Воєнно-політична обстановка у вересні 2017 року

 

Протягом вересня на Близькому Сході та в Північній Африці зберігалася складна, а в ряді країн напружена і нестабільна обстановка. З найбільшою інтенсивністю масштабні бойові дії велися в Сирії. Спорадичні збройні сутички тривали в Іраку, Лівії і Ємені. Протягом вересня в цих країнах превалювали політичні і дипломатичні переговорні процеси із значним втручанням іноземних держав. 25 вересня в Курдському автономному районі відбувся нелегітимний референдум про незалежність Іракського Курдистану, що викликав хвилю осудження в усьому світі, виключно з Ізраїлем. Наприкінці вересня в Анкарі відбулася п'ята в 2017 році зустріч між президентом РФ В. Путіним і президентом ТР Р. Ердоганом. У Ємені зберігається існуючий статус-кво, основою якого є «рівновага безсилля» протиборчих сторін. У Лівії тривали переговори про майбутній державний устрій Лівії між представниками влади в Тобруці і Тріполі, а також «дипломатичні маневри» за участю Франції та Італії. Впродовж вересня істотних зрушень у врегулюванні «катарської кризи» не спостерігалося. У Саудівській Аравії зберігалася досить напружена внутрішньополітична обстановка у зв'язку з можливою передачею владних повноважень короля Сальмана його синові Мухаммеду. У Вашингтоні тривали дискусії навколо легітимності «ядерної угоди» з Іраном, які досить критично сприймаються в Європі.

Близький Схід та Північна Африка

СИРІЯ

Бойові дії. Протягом вересня основні бої на території Сирії велися за міста Дейр-ез-Зор і Ракка.

5 вересня передові частини сирійської армії в результаті стрімкого наступу прорвали оборону бойовиків ІДІЛ і деблокували місто Дейр-ез-Зор після 28-місячної облоги. Від бойовиків ІДІЛ також був звільнений ряд нафтових родовищ поблизу Дейр-ез-Зора. В середині вересня передові підрозділи сирійської армії форсували річку Євфрат і закріпилися на її східному березі на південний схід від Дейр-ез-Зора. Одночасно до Євфрату з північного сходу наближаються загони переважно курдських «Сил демократичної Сирії» (СДС), яких підтримують США. 30 вересня на сході провінції Дейр-ез-Зор формування СДС встановили контроль над найбільшим районом видобутку нафти Аль-Джафра. 29 вересня формування ІДІЛ контратакували позиції урядових сил в провінції Дейр-ез-Зор, намагаючись відсікти їх від тилів. В результаті важких боїв атака терористів була відбита. За даними сирійських джерел, станом на 30 вересня ц. р. під контролем бойовиків ІДІЛ залишалося близько 60 % території м. Дейр-ез-Зор. За словами губернатора провінції Дейр-ез-Зор, сирійська армія може повністю звільнити місто від терористів не раніше ніж наприкінці жовтня. З огляду на те, що в Сирії в лавах ІДІЛ знаходиться близько 70 % іноземців і лише 30 % — сирійців, то «загубитися» серед мирних жителів іноземцям практично неможливо. Тому їм нічого не залишається, як чинити опір до останнього.

З початку червня ц. р. збройні формування переважно курдських СДС за масованої підтримки авіації західної коаліції і спецназу США ведуть бої з терористами ІДІЛ в місті Ракка. До кінця вересня від джихадистів звільнено до 70 % території міста. 30 вересня в ході боїв за м. Ракка бойовики ІДІЛ завдали несподіваного удару по курдським формуванням. В ході бою джихадистів було знищено, але курдські формування також зазнали великих втрат. За даними ООН, на сьогодні в м. Ракка залишається до 25 тис. мирних жителів. За період боїв у місті з початку червня по кінець вересня загинуло до 1,5 тис. і поранено близько 4 тис. мирних мешканців. За словами спікера антитерористичної коаліції полковника Райана Діллона, на кінець вересня у м. Ракка залишалося від 400 до 800 членів угруповання ІДІЛ, а в лавах СДС 30–40 тис. бійців. Незважаючи на таку значну перевагу з боку наступаючих, за деякими оцінками, м. Ракка може бути повністю звільнено від терористів не раніше ніж наприкінці жовтня – на початку листопада.

Впродовж вересня сирійська армія також вела бої з терористами ІДІЛ в центральній частині країни в провінціях Хама і Хомс. 19 вересня бойовики терористичного угруповання «Джабхат ан-Нусра» розгорнули широкомасштабний наступ на позиції урядових військ в зоні деескалації «Ідліб» з метою затримати наступ сирійської армії в районі Дейр-ез-Зора. За день бойовикам вдалося вклинитися в оборону урядових військ на глибину до 12 км і по фронту до 20 км. Там було заблоковано 29 російських військових поліцейських. Однак згодом сирійські війська за підтримки російських ПКС РФ завдали контрудару і практично повністю відновили ситуацію в зоні деескалації «Ідліб».

РФ-США в Сирії: взаємодія і суперництво. Незважаючи на явне суперництво між РФ і США в Сирії і переслідування різних цілей, все ж військові контингенти Росії і США змушені взаємодіяти в певних межах, щоб уникнути прямого зіткнення. 19 вересня президент США Д. Трамп заявив, що США прагнуть до деескалації бойових дій в Сирії і політичного врегулювання конфлікту в цій країні. При цьому він стверджував, що Сирією керує «злочинний режим Асада», що явно не збігається з позицією Росії.

Взаємодія США з Росією в Сирії є частиною стратегії адміністрації Д. Трампа щодо Москви, яка за словами радника президента США з національної безпеки Герберта Макмастера переслідує три мети: «протистояти російській дестабілізуючій поведінці у світі, уникнути конфлікту з Росією і визначити сфери взаємодії з РФ, виходячи із взаємних інтересів». Як приклад такої взаємодії Г. Макмастер навів ситуацію в Сирії.

21 вересня міністр оборони США Джеймс Меттіс висловив упевненість, що Росія і США можуть врегулювати свої розбіжності щодо Сирії. Командування ЗС США повідомило, що представники ПКС РФ і коаліції на чолі зі США провели зустріч, щоб скорегувати заходи щодо запобігання інцидентів між ними в Сирії. Зокрема, мова йде про розширення зони врегулювання конфлікту в районі річки Євфрат, підтримку трьох ліній зв'язку для запобігання інцидентів між російськими військовими і військовими західної коаліції.

За словами глави МЗС РФ Сергія Лаврова, військова присутність США в Сирії порушує міжнародне право, оскільки на неї немає згоди сирійського уряду. Але тим не менше, вважає С. Лавров, «треба користуватися можливістю, що склалася, для боротьби з тероризмом». Москва постійно звинувачує США у взаємодії з терористами на території Сирії. У своєму виступі 21 вересня на 72-й сесії Генасамблеї ООН С. Лавров звинуватив США в тому, що вони вибірково ставляться до терористичних організацій в Сирії. Міноборони РФ звинуватило США в ініціюванні нещодавнього наступу бойовиків «Джабхат ан-Нусри» в провінції Ідліб. Представники Пентагону відмовилися коментувати цю заяву. Міноборони РФ також закликало міжнародну коаліцію на чолі з США «не перешкоджати діям урядових військ Сирії у боротьбі з терористами». 21 вересня офіційний представник Міноборони РФ генерал І. Конашенков заявив, що з районів на східному березі Євфрату, в яких знаходяться бойовики СДС разом з американськими військовослужбовцями, по сирійським військам двічі відкривався масований вогонь з мінометів і реактивної артилерії. По спеціальному каналу зв'язку представнику командування ЗС США в Ель-Удейді в Катарі було доведено, що «спроби обстрілів з районів, де знаходяться бойовики СДС, будуть негайно припинятися і вогневі точки в даних районах будуть відразу уражені усіма наявними засобами».

Ідея президента РФ В. Путіна про співпрацю зі США у Сирії у дусі антигітлерівської коаліції, з якою він виступив на 70-й сесії Генасамблеї ООН у вересні 2015 року, яка, крім збереження режиму Б. Асада, мала на меті відволікти увагу американської адміністрації від анексії Криму і окупації Донбасу, не була підтримана президентом Б. Обамою і не підтримується президентом Д. Трампом, оскільки не можна бути одночасно визволителем в одній країні і окупантом в іншій.

Переговори в Астані. 14–15 вересня в Астані пройшов шостий раунд міжнародних переговорів по Сирії. У ньому взяли участь делегації країн-гарантів — Росії, Туреччини та Ірану, уряду САР і сирійської опозиції, а також спецпредставник генсека ООН по Сирії С. де Містура. США і Йорданія були присутні як спостерігачі. За підсумками зустрічі Росія, Туреччина та Іран ухвалили спільну заяву і чотири документи по зонам деескалації: мандат на розміщення в зонах деескалації, правила застосування військової сили, порядок несення служби на КПП і положення про спільний координаційний центр. Країни-гаранти оголосили про створення чотирьох зон деескалації в Сирії: в Східній Гуті під Дамаском, на півночі провінції Хомс, в провінції Ідліб і в деяких частинах сусідніх провінцій Латакія, Хама і Алеппо. Повідомляється, що сьома зустріч в Астані по Сирії пройде наприкінці жовтня.

 

ІРАК

Референдум в Іракському Курдистані. 12 вересня парламент Іраку проголосував проти проведення референдуму про незалежність Іракського Курдистану (ІК) і зобов'язав прем'єр-міністра країни Хайдара аль-Абаді «вжити всіх можливих заходів для збереження єдності Іраку». Х. аль-Абаді закликав курдське керівництво почати прямі переговори щодо виходу з кризи, заявивши при цьому, що його уряд не дозволить провести референдум, так як це може призвести до розчленування країни. 14 вересня парламент Іраку проголосував за усунення з посади губернатора провінції Кіркук, який підтримував курдську незалежність, а 16 вересня оголосив про звільнення президента Іраку Ф. Маасума (курда за національністю), звинувативши його в порушенні присяги і підтримці референдуму. Курдська сторона визнала ці рішення неконституційними. 15 вересня парламент ІК схвалив проведення референдуму про незалежність в автономному районі. 16 вересня Х. аль-Абаді заявив про готовність до військового втручання в разі, якщо референдум призведе до ескалації насильства. 18 вересня верховний суд Іраку визнав рішення курдського керівництва неконституційним і постановив призупинити голосування. 23 вересня делегація ІК прибула в Багдад для переговорів з центральним урядом, але її не прийняв прем'єр-міністр країни Х. аль-Абаді. 24 вересня іракський уряд зажадав від влади ІК передати під контроль Багдада прикордонні пункти, включно з аеропортами. Крім того, уряд Іраку закликав іноземні держави «співпрацювати виключно з центральною владою в Багдаді в питаннях кордонів і в нафтовій сфері».

25 вересня, незважаючи на ультиматуми і вмовляння з усіх боків, референдум з питання про незалежність ІК все ж таки відбувся. Явка виборців склала 72 %, що становило 3,3 млн іракських курдів, з яких за незалежність проголосували 92,7 % учасників референдуму. Всього в ІК зареєстровано 4,5 млн виборців. У голосуванні взяли участь як жителі провінцій, що входять до складу курдської автономії (Дахук, Сулейманія і Ербіль), так і курдських районів за її межами (в провінціях Кіркук, Нейнава, Салах-ед-Дін). Крім курдів в цих провінціях проживають араби, християни, вірмени, черкеси, чеченці, туркомани, ассірійці, халдеї, єзиди, шабаки та інші національні меншини.

За інформацією курдського телеканалу Rudaw, 1 листопада ц. р. влада ІК планує провести президентські і парламентські вибори. Причиною такого поспіху є швидше за все бажання президента ІК Масуда Барзані посилити свої політичні позиції на тлі всенародної ейфорії, викликаної успішним референдумом. Президентські повноваження М. Барзані закінчилися ще в 2013 році, коли завершився другий 4-річний термін його перебування на посаді президента, і були продовжені рішенням парламенту ще на два роки, але і цей термін легітимності його повноважень також дійшов кінця два роки тому.

Президент Іракського Курдистану Масуд Барзані вважає, що референдум було проведено відповідно до ст. 140 Конституції Іраку, яка передбачає зобов'язання центральної влади провести референдум на спірних територіях при бажанні їх населення приєднатися до Курдського автономного району, територія якого становить 40,6 тис. кв. км. До того ж, основний закон Іраку дає курдам право на вихід зі складу Іраку в разі порушення положень основного закону і прав курдського населення. М. Барзані закликав федеральний уряд Іраку до діалогу «в ім'я загальних інтересів». У відповідь на цей заклик прем'єр-міністр Іраку Х. аль-Абаді заявив, що Багдад не буде обговорювати з владою ІК підсумки референдуму, так як він є неконституційним. Він звернувся до курдської влади з вимогою скасувати результати референдуму та вивести курдські збройні сили «Пешмерга» з «захоплених» територій на півночі і північному сході Іраку.

Парламент Іраку зобов'язав федеральний уряд відмовитися від будь-якого діалогу з керівництвом курдської автономії до скасування результатів референдуму і зажадав закрити всі іноземні дипломатичні представництва в адміністративному центрі курдської автономії — м. Ербіль. Депутати також вимагали, щоб федеральний уряд увів війська до усіх зон, контрольованих курдською автономією з 2003 року, включно з провінцією Кіркук, яка, до речі, була звільнена від терористів ІДІЛ курдськими військами. Центральний банк Іраку призупинив усі фінансові операції з ІК. З 29 вересня набула чинності постанова центрального уряду Іраку про припинення міжнародного авіасполучення з курдськими аеропортами в Ербілі і Сулейманії.

Із осудом референдуму в ІК виступили майже всі країни Близького Сходу, але особливо жорстку негативну позицію зайняла сусідня Туреччина, на території якої проживає від 15 до 20 млн курдів. Анкара навіть погрожує провести військову операцію проти іракських курдів подібно до того, як вона це зробила у 2016 році проти сирійських курдів. Крім того, у відповідь на курдський референдум президент Туреччини Р. Ердоган пригрозив Ербілю нафтовим ембарго. Дійсно, при бажанні, Анкара могла б дуже просто і легко підірвати економічну базу курдської незалежності. Для цього достатньо перекрити експорт нафти з ІК і Кіркука до Туреччини. Результат не забарився б. Не більше, ніж через місяць–два Ербіль просто був би змушений анулювати результати референдуму, оскільки курдська скарбниця дуже швидко спорожніла б. Однак, видається, що Р. Ердоган все ж утримається від перекриття нафтопроводу, обмежившись дуже жорсткими заявами. І навряд чи його і його російських партнерів з «Роснефти» зупинить застереження Багдада «переслідувати в судовому порядку будь-яку сторону, яка не припинить закупівлю нафти в ІК»…

В цілому міжнародну реакцію на референдум в ІК можна назвати досить стриманою. РБ ООН не підтримав курдський референдум, висловивши при цьому занепокоєння через потенційну небезпеку дестабілізації ситуації в регіоні. США не визнали результати референдуму, але закликали центральний уряд Іраку «відмовитися від погроз або навіть натяків на можливе застосування сили проти Іракського Курдистану». Видається, що це попередження з Вашингтону в Анкарі теж ж добре почули. В американському Держдепартаменті заявили, що відносини США з народом ІК не зміняться і після проведення референдуму. Більшість політиків і експертів оцінюють можливість виникнення масштабного збройного конфлікту між Ербілетм і Багдадом як малоймовірну. До того ж не можна виключати, що проведення референдуму за незалежність ІК є не більше ніж інструмент тиску на центральний уряд в Багдаді, щоб змусити його піти на поступки в питанні розширення території курдської автономії, зокрема за рахунок приєднання багатої нафтою провінції Кіркук. На цю думку наштовхує і нещодавня заява М. Барзані про те, що проведений референдум не передбачає негайного виходу ІК зі складу Іраку і курдське керівництво готове до переговорів з Багдадом.

 

ІЗРАЇЛЬ

Ізраїль і референдум в Іракському Курдистані. Ізраїль став єдиною близькосхідною країною, яка офіційно підтримала рішення іракських курдів домагатися своєї державної незалежності.

Вперше цю ідею прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху публічно підтримав ще в січні 2014 року. У серпні ц. р. в своєму виступі перед делегацією сенаторів-республіканців США Б. Нетаньяху знову підтвердив свою позицію з питання незалежності Іракського Курдистану. Крім Б. Нетаньяху цілий ряд ізраїльських офіційних осіб, включно з колишнім президентом Ізраїлю Шимоном Пересом, міністром оборони Авігдором Ліберманом та міністром юстиції Айєлетом Шакедом неодноразово висловлювали підтримку ідеї незалежності іракських курдів. Втім контакти Ізраїлю з іракськими курдами мають давню історію. Ще в 60-х роках минулого століття почалося неформальне партнерство між Ізраїлем та іракськими курдами в сфері безпеки, інформації та розвідки, яке помітно активізувалося в останні півтора десятиліття, включно з елементами торгово-економічних зв'язків і дипломатичних відносин.

Підтримка Ізраїлем незалежності Іракського Курдистану відповідає «периферійній регіональній стратегії» Ізраїлю, прийнятій ще в 1950-х роках. Ця стратегія передбачала налагодження двосторонніх відносин з неарабськими мусульманськими державами Близького Сходу, а також з релігійно-етнічними меншинами в арабських країнах, в якості альтернативи конфронтації з арабськими режимами регіону.

Як вважає відомий ізраїльський політолог Зєев Ханін, «у разі створення незалежного Курдистану на Близькому Сході виникне «другий Ізраїль», тобто, ще одна стійка, прозахідна неарабська держава стародавнього народу, яка не тільки індиферентна до наративу арабського конфлікту з єврейською державою, але й готова прийняти її в якості союзника і моделі для наслідування». Підтримуючи прагнення іракських курдів до незалежності, ізраїльське керівництво виходить із того, що незалежний Курдистан стане союзником, який поділятиме з Ізраїлем сприйняття актуальних проблем близькосхідного регіону, що призведе до встановлення повноцінних дипломатичних відносин та укладення договору про військове та економічне співробітництво.

Багато країн Близького Сходу різко засуджують підтримку Ізраїлем незалежності ІК. Так, президент Туреччини Р. Ердоган заявив, що буде змушений переглянути відносини з Ізраїлем, якщо Єрусалим не змінить свій підхід до цього питання. Він також підкреслив, що референдум і підтримка Ізраїлю іракським курдам не допоможе. За його словами, «світ не на боці Ізраїлю і підняття ізраїльських прапорів вас не врятує». Підтримка Ізраїлем незалежності Іракського Курдистану також викликала роздратування у Тегерані й Багдаді. Начальник Генерального штабу ЗС Ірану Мохаммед Багері назвав референдум «постановкою, яка була зрежисована Ізраїлем для підриву регіону». Представник шиїтського національного альянсу в Іраку Мувафак аль-Рубаї звинуватив іракських курдів в спробі повторити ізраїльський досвід державного будівництва. За його словами: «Ідеологи аналогічних зусиль створили Державу Ізраїль у 1948 році». У самому Іракському Курдистані підтримка Ізраїлю сприймають з вдячністю. Командувач ЗС Іракського Курдистану «Пешмерга» Сірван Барзані підкреслив, що політична підтримка з боку Ізраїлю є дуже важливою для курдів на цьому непростому етапі.

 

ТУРЕЧЧИНА

Візит В. Путіна до Анкари. 28–29 вересня президент РФ В. Путін перебував у Туреччині з робочим візитом. До цього тільки в цьому році лідери РФ і ТР вже зустрічалися чотири рази і мали десять телефонних розмов.

В ході переговорів Володимир Путін і Реджеп Ердоган обговорювали ситуацію в Сирії, підсумки референдуму в Іракському Курдистані і двосторонні торгово-економічні відносини. Найбільш важливим на зустрічі було питання про ситуацію в Сирії. Власне заради цього В. Путін і прибув в Анкару, хоча його візит раніше планувався наприкінці жовтня – початку листопада ц. р. В ході переговорів особливу увагу сторони приділили ситуації в сирійській провінції Ідліб, яка входить в зону деескалації, відповідальність за яку несе Туреччина. Встановлення Туреччиною контролю в цій зоні ускладнюється тим, що в ній сконцентрувалися просаудівські угруповання збройної сирійської опозиції, непідконтрольні Анкарі. Як вважає російський аналітик Ю. Щегловін, для Анкари тема Ідлібу — це загроза домінування просаудівських груп в цій провінції і відповідно падіння турецького впливу не тільки на північному заході Сирії, але й в усій країні. За деякими даними, Туреччина зосередила на кордоні з провінцією Ідліб військове угруповання чисельністю до 80 тис. чоловік, яке крім наступу на Ідліб може також вторгнутися і в сусідній курдський кантон Афрін.

Щодо референдуму в ІК, то, очевидно, Р. Ердоган хотів почути від В. Путіна запевнення в тому, що Росія в жодному разі не підтримає його результати і не буде постачати іракським курдам озброєння і військову техніку. Судячи з усього, такі запевнення від В. Путіна Р. Ердоган отримав, тим більше, що обидві сторони мають загальний економічний інтерес в ІК, а заяви про невизнання результатів курдського референдуму — не більше ніж ширма для прикриття цих інтересів. Справа в тому, що з 2014 року ІК експортує до Туреччини за досить низькою ціною нафту, яку видобуває російська НК «Роснефть», інвестувавши в розвідку і видобуток близько 4 млрд доларів. ІК щодня експортує близько 553 тис. барелів нафти через турецький порт Джейхан на Середземному морі. Крім того, «Роснефть» планує прокладку газопроводу з курдської автономії в Туреччину і далі через Південний газовий коридор до Європи вже у 2019 році. Видається, що нещодавно проведений референдум, незалежно від того, буде він визнаний світовою спільнотою, Туреччиною і Росією в тому числі, чи ні, не завадить Москві і Анкарі отримувати свої дивіденди від операцій з видобутку, транспортування і продажу тепер уже де-факто курдських, а не іракських енергоносіїв.

Під час перемовин з питань економічного співробітництва обговорювався хід реалізації двох масштабних проектів — газопроводу «Турецький потік» і першої турецької АЕС «Аккую». У червні ц. р. розпочалося укладання глибоководної частини газопроводу і вже прокладено близько 300 км труб. Зауважимо, що після ФРН Туреччина є найбільшим імпортером російського газу. У травні ц. р. Росія скасувала заборону на діяльність турецьких компаній в окремих секторах російської економіки, зокрема в червні були зняті всі обмеження на ввезення сільгосппродукції, сировини і продовольства з Туреччини. У червні РФ зняла також обмеження на продаж турів до Туреччини і заборону на чартерні авіаперевезення. Кількість російських туристів в порівнянні з минулим роком збільшилася в 11 разів і склала 2,5 млн чоловік.

Повідомлялося також, що під час переговорів лідери РФ і ТР досягли домовленості про постачання до Туреччини російських зенітно-ракетних комплексів С-400. За словами Р. Ердогана, Анкара вже зробила перший внесок за них. За даними турецьких чиновників, поставки розпочнуться протягом двох років і завершаться через 4 роки. Однак на прес-конференції це питання лідерами двох країн не коментувалося, що, на думку деяких експертів, з одного боку може свідчити про деякі проблеми в реалізації контракту, а з іншого — про дипломатичну гру Анкари зі США, які явно не в захваті від цієї угоди.

У відповідь на критику Вашингтоном цієї угоди президент Туреччини Р. Ердоган заявив, що Анкара має намір самостійно вживати заходів із забезпечення власної безпеки. Його офіційний представник Ібрагім Калин заявив, що Туреччина залишається надійним партнером НАТО, незважаючи на придбання ЗРК С-400 у РФ. Він назвав правильною реакцію генсека альянсу Є. Столтенберга, який сказав, що кожен член НАТО самостійно приймає рішення про закупівлю озброєнь. За словами генсека НАТО, президент Туреччини Р. Ердоган повідомив йому про початок переговорів з Францією і Італією про закупівлю систем ППО SAMP/T виробництва італійсько-французького концерну Eurosam.

 

ЄМЕН

Status Quo поки зберігається. 5 вересня екс-президент Ємену Алі Абдалла Салех заявив, що відносини між його прихильниками і представниками хуситського руху «Ансар Аллах» і надалі залишаються союзницькими і партнерськими. За його словами, між сторонами «зараз немає ні конфлікту, ні кризи». Він також вказав, що «військова влада і управління в сфері безпеки знаходяться в руках хуситів» і його партія Загальний народний конгрес (ЗНК) буде і надалі підтримувати рух «Ансар Аллах».

Тим часом, А. А. Салех досі фактично знаходиться під домашнім арештом у своїй резиденції в Сані під охороною хуситів. На наш погляд, головна причина наміченої нормалізації відносин між прихильниками А. А. Салеха і хуситами полягає в усвідомленні ними катастрофічних наслідків для них через загострення конфлікту між ними, що дозволило б «аравійській коаліції» розбити їх окремо. З іншого боку хусити пригрозили А. А. Салеху судовим переслідуванням за акти терору проти їхніх керівників в минулі роки в разі продовження його сепаратних переговорів з метою зближення з КСА в обмін на відмову від співпраці з хуситами. Але, швидше за все, до цього справа не дійде, оскільки обидві сторони очевидно усвідомлюють, що вони можуть вижити і вистояти у війні з «аравійською коаліцією» тільки в тісному тандемі. До того ж в рамках своїх сепаратних переговорів з представниками КСА А. А. Салех не отримав від Ер-Ріяда чітких гарантій повної інкорпорації його клану до влади.

Необхідно також зазначити, що Тегеран намагається переконати А. А. Салеха і його прихильників, а також хуситів в тому, щоб ті зберегли і зміцнили свій союз, обіцяючи при цьому і надалі надавати різноманітну допомогу і підтримку. Тегеран зацікавлений в збереженні дієздатності військового союзу між А. А. Салехом і хуситами, оскільки це дозволяє і надалі виснажувати ресурси Саудівської Аравії в Ємені і тим самим відволікати Ер-Ріяд від його конфронтації з Іраном. До того ж продовження конфлікту в Ємені дозволяє Тегерану проводити випробування своєї ракетної зброї в реальних бойових умовах, хоча подібні випробування мають місце також в Сирії та Іраку.

Таким чином, спроби КСА і ОАЕ розвалити коаліцію між хуситами і А. А. Салехом успіхом не увінчалися головним чином з тієї причини, що Ер-Ріяд і далі має намір зберігати при владі свою креатуру в особі «президента» Абд-Раббу Мансура Хаді і не виявляє готовності надавати А. А. Салеху гарантії повернення його клану до влади. Значною мірою цьому сприяє «пом'якшення» позиції ОАЕ щодо А. М. Хаді, які ще два місяці тому в ультимативній формі вимагали його відставки. ОАЕ дали згоду на повернення А. М. Хаді в Аден із КСА разом з членами його кабінету, оскільки Ер-Ріяд погодився на вимогу Абу-Дабі оголосити ультиматум Катару, що і було зроблено 5 червня ц. р. Повернення А. М. Хаді в Аден має для Ер-Ріяда принципово важливе значення, оскільки демонструє здатність своєї креатури тримати ситуацію в країні під контролем і тим самим легалізує інтервенцію «аравійської коаліції» в Ємені для захисту «законного режиму на чолі з А. М. Хаді». Одночасно ОАЕ заморожують діяльність створеного під їхньою егідою «перехідного уряду» Південного Ємену.

У відповідь на цей «подарунок» від Абу-Дабі А. М. Хаді погодився передати Еміратам в оренду на 25 років порт Аден і острів Сокотру (площею 3 796 кв. км), на якому в даний час еміратівці облаштовують курортну зону і військову базу на додаток до інших військових баз ОАЕ, створених в районі Африканського Рогу на території Сомалі і Еритреї. Проте, поступки ОАЕ щодо саудівської креатури А. М. Хаді, зовсім не означають, що в Абу-Дабі відмовилися від головної мети їх участі в єменській кампанії — переведення Південного Ємену під протекторат ОАЕ.

Таким чином, існуючі в Ємені на цей час протиборчі альянси і коаліції в цілому зберігатимуться, принаймні на найближчі місяці, що продовжить консервацію існуючого в країні протистояння і конфлікту на невизначений час, принаймні до наступної кризи у відносинах між учасниками альянсів і коаліцій.

 

ЛІВІЯ

Дипломатичні маневри. 3 вересня голова МЗС Франції Жан-Ів Ле Дріан прибув з візитом в Тріполі, де заявив, що «мета Франції — стабілізація ситуації в Лівії в інтересах самих лівійців, а також в інтересах сусідніх країн».

За його словами, головним завданням має стати відновлення «єдиної Лівії, де будуть створені дієві інститути влади, що є умовою для остаточного позбавлення країни від терористичної загрози і встановлення примирення». Крім Тріполі Жан-Ів Ле Дріан відвідав Місурату, Бенгазі і Тобрук. У Тріполі і Місураті глава МЗС Франції намагався переконати основних супротивників маршала Х. Хафтара приєднатися до процесу формування нового уряду і погодитися на передачу йому поста міністра оборони і на умови інкорпорації їх збройних загонів в єдину армію країни.

Вояж глави французької дипломатії розглядається деякими експертами як спроба активізувати роль Парижа в конкурентній боротьбі з Римом за вплив в Лівії, зокрема на півдні країни, де французькі та італійські компанії намагаються закріпитися на лівійському нафтовому ринку.

При цьому вважається, що нинішній прем'єр уряду національної злагоди (УНЗ) в Тріполі Фаїз Сарадж є креатурою Італії, а маршал Халіфа Хафтар — креатурою Франції. При цьому Х. Хафтар в основному контролює експортні нафтові термінали на середземноморському узбережжі Лівії, а Ф. Сарадж — значну частину нафтових полів в центрі і на півдні країни, що практично вирівнює їх шанси як в боротьбі за владу, так і в боротьбі за контроль над нафтогазовою галуззю країни. Деякі експерти вважають, що компроміс між Тобруком і Тріполі може бути досягнутий тоді, коли він буде досягнутий між Парижем і Римом.

28 вересня головнокомандувач Лівійської національної армії маршал Х. Хафтар таємно відвідав Парижа, де провів переговори з Жан-Івом Ле Дріаном. Х. Хафтар поінформував про результати своїх консультацій в Римі з 25 по 27 вересня, намагаючись зблизити позиції Франції та Італії щодо Лівії. При цьому, деякі спостерігачі вважають, що в позиції Італії стосовно Х. Хафтара відбулися помітні зміни: якщо раніше італійці всіляко ігнорували його, то останнім часом почали ставитися до нього більш прихильно. Такий поворот у позиції Риму експерти пояснюють прагненням домогтися за допомогою підконтрольних маршалу військових формувань більшого прогресу в боротьбі з незаконною міграцією з Африки до Італії через Лівію, оскільки ставка на використання племінного ополчення з сил південно-лівійських національних меншин тубу, ауляд сулейман і туарегів поки що себе не виправдовує, незважаючи на щедрі фінансові вливання з боку Євросоюзу. За деякими даними, Єврокомісія вже витратила за неповні два роки 46 млн євро на проекти, пов'язані з боротьбою з незаконною міграцією з африканського напрямку. В рамках угод, укладених між Тріполі, Брюсселем і Римом, передбачається виділення країнами Євросоюзу до 1 млрд євро на створення інфраструктури для недопущення проникнення нелегальних мігрантів до Європи через Лівію.

Потепління у відносинах між Х. Хафтаром і Римом спостерігається після візиту 5 вересня в Бенгазі італійського міністра внутрішніх справ Марко Мінніті. Судячи з усього, Х. Хафтару була обіцяна частина виділених Євросоюзом і Італією коштів на недопущення потоків нелегальних мігрантів до Європи. Зближення Х. Хафтара з Францією і Італією очевидно не викликає особливого задоволення в Москві, яка може хіба що тільки пообіцяти маршалу поставки озброєнь, в той час як Франція та Італія, крім поставок озброєнь, можуть ще надавати значну фінансову допомогу, а також купувати лівійські енергоносії, що видобуваються їх же компаніями в Лівії.

Переговори в Тунісі. 26 вересня в Тунісі розпочалися переговори щодо врегулювання кризової ситуації в Лівії в рамках так званого «Комітету обмеженого діалогу» (КОД), що складається з 12 представників — шість членів, що представляють парламент у Тобруці, і шість членів, які призначаються Державною радою в Тріполі. Напередодні переговорів у Тунісі 22 вересня РБ ООН представила поетапний план врегулювання кризи в Лівії, який передбачає перегляд ряду положень Угоди щодо мирного врегулювання і формування уряду національної єдності між сторонами конфлікту в Лівії, підписаної 17 грудня 2015 року в Схераті (Марокко). Ініціатива була викладена новим спецпредставником генсека ООН по Лівії ліванцем Гассаном Салямой. Зміни торкнуться спірних положень Угоди, які «заважають виконанню домовленостей». План передбачає також скликання загальнолівійської конференції під егідою генсека ООН, в якій візьмуть участь основні політичні сили і громадські організації. Після неї почнеться робота над новою конституцією Лівії і підготовка до парламентських і президентських виборів.

Переговори в Тунісі, вірніше суперечки між представниками Тобруку і Тріполі, ведуться навколо внесення змін до згаданої Угоди. Зокрема, гостра дискусія вже майже два роки триває навколо ст. 8 Угоди щодо процедури призначення верховного головнокомандувача Національної лівійської армії, а також формування урядової (президентської) ради з питань примирення і розробки проекту нової Конституції. Представники Тріполі вважають, що верховним головнокомандувачем повинен бути глава УНЗ Ф. Сарадж. Проти цього виступають представники парламенту в Тобруці, які взагалі не визнають легітимність УНЗ. Присутні в Тунісі делегати також мають намір розглянути питання формування єдиного парламенту, який буде формувати склад уряду країни і урядової (президентської) Ради. Нинішня Рада складається з дев'яти членів під керівництвом глави УНЗ Ф. Сараджа і його трьох заступників. Однак ця Рада практично ніколи не збиралася в повному складі і її не визнає парламент в Тобруці. Третє питання, яке обговорюється в Тунісі, пов'язане з розробкою проекту нової Конституції і проведенням референдуму для її затвердження. Однак цей проект основного закону відкинутий національними меншинами Лівії — туарегами, берберами, племенами ауляд сулейман і тубу. В основному претензії нацменшин зводяться до того, що автори проекту Конституції не врахували їхні вимоги з питання розподілу національних багатств і гарантій створення національних автономій.

 

КАТАР

Конфронтація продовжується. На початку вересня посилилася політична активність навколо кризи у відносинах між Катаром і «арабської четвіркою» (Саудівська Аравія, ОАЕ, Єгипет, Бахрейн). 8 вересня «арабська четвірка» заявила: «військовий сценарій ніколи не розглядався і не стоїть на порядку денному». При цьому вказувалося, що Доха «не повинна висувати попередніх умов для початку діалогу».

Президент США Д. Трамп знову підтвердив свою готовність стати посередником у справі врегулювання конфлікту КСА і ОАЕ з Катаром. 8 вересня Д. Трамп і емір Катару Тамім Аль Тані обговорили по телефону розвиток подій навколо катарської кризи. При цьому Т. Аль Тані заявив про необхідність врегулювання кризи за столом переговорів за умови гарантій єдності і стабільності РСАДПЗ. Д. Трамп також провів телефонні переговори зі спадкоємним принцом КСА М. бен Сальманом і заступником головнокомандувача ЗС ОАЕ, спадкоємним принцом Абу-Дабі М. бен Заєдом аль-Нахаяном. Д. Трамп закликав лідерів Катару, КСА і ОАЕ об'єднатися і виробити єдину тверду позицію для протистояння іранській загрозі. 9 вересня емір Катару Т. Аль Тані та принц КСА М. бен Сальман провели телефонну розмову, в якій торкнулися різних аспектів кризи, що триває За наявною інформацією, емір Тамім «висловив бажання сісти за стіл переговорів» і обговорити висунуті «четвіркою» вимоги «з метою досягнення спільних інтересів».

З моменту початку конфлікту між еміратом і чотирма арабськими країнами Катар був змушений витратити 38,5 млрд доларів на підтримку власної економіки, що становить близько 23 % ВВП емірату. На сьогодні Катар стикається з серйозними проблемами в фінансово-економічній і соціальній сферах через обмеження, введені арабськими державами в туристичному бізнесі, торгівлі і банківській сфері. В результаті конфлікту тільки у червні і липні ц. р. з банків емірату за кордон було виведено до 30 млрд доларів. Водночас, в умовах продовження конфлікту в нинішньому році Катар ще зможе самостійно покривати внутрішні витрати і не запозичувати кошти на міжнародному фінансовому ринку.

В середині вересня емір Катару Т. Аль Тані відвідав Туреччину, Німеччину і Францію, де провів переговори з лідерами цих країн з питань двосторонніх відносин і врегулювання кризи з «арабською четвіркою». У Берліні емір заявив про готовність Катару сісти за стіл переговорів з «четвіркою» для розв'язання кризи. Уряди ОАЕ, КСА, АРЄ і Бахрейну у своїй колективній заяві від 14 вересня знову підтвердили, що вжиті ними заходи щодо Катару є «законними» і в черговий раз звинуватили Доху в проведенні політики «фінансування і приховування тероризму і терористичних груп».

 

САУДІВСЬКА АРАВІЯ

Внутрішня ситуація в КСА. Протягом останніх 2–3 місяців експерти активно обговорювали інформацію і чутки про нібито швидке зречення короля Сальмана бен Абдель-Азіза ас-Сауда на користь свого сина — принца-спадкоємця і міністра оборони Мухаммеда бен Сальмана.

При цьому, у разі проголошення королем Мухаммеда бен Сальмана, залишається невирішеним питання про призначення нового спадкоємного принца. В якості найбільш ймовірного претендента спостерігачі називають принца Бандара бен Абдель-Азіза. Деякі впливові члени королівської сім'ї пропонують не поспішати з проголошенням М. бен Сальмана королем і дати йому можливість реалізувати ініційовану ним макроекономічну амбітну програму економічного розвитку «Бачення–2030». Іншими словами, нехай спочатку спадкоємний принц доведе на ділі свої можливості і здібності керівника, перш ніж довіряти йому королівський престол і країну. Однак ця пропозиція може закінчитися тим, що М. бен Сальману доведеться забути про королівський престол, оскільки вже сьогодні видно, що виконання програми «Бачення–2030» дає збої. До того ж, проведення вельми непопулярних у значної частини населення реформ може призвести до падіння авторитету спадкоємного принца.

Значні труднощі виникають з реформами по боротьбі з бюрократією та омолодженням кадрового складу державних службовців. Запропонований М. бен Сальманом курс на «саудізацію кадрів» стикається з неготовністю значної частини молодого покоління саудівців взагалі працювати. Кадрова проблема в країні ускладнюється тим, що кілька тисяч саудівських принців (онуків і правнуків першого короля Абдель-Азіза) претендують на вищі посади в уряді, муніципальних радах, бізнесі, в банківській сфері, поліції, армії і на дипломатичній службі лише за правом народження, тоді як абсолютна більшість з них не володіє елементарними управлінськими навичками або професійною підготовкою.

Застопорився проект націоналізації частини національної нафтової компанії «ARAMCO» і все йде до того, що ця процедура буде перенесена з 2018 року на 2019 рік. Основна причина — відсутність єдності серед правлячої еліти з питання вибору основного оператора для проведення операцій з першого публічного продажу акцій (IPO). М. бен Сальман наполягає на американській біржі, а його дуже впливові опоненти в королівській родині — на британській. Ці розбіжності посилилися через гострі дискусії навколо питання про долю величезних збройових контрактів, підписаних у травні ц. р. під час візиту в Ер-Ріяд президента США Д. Трампа. Немає однозначної думки з цього питання і в американському Конгресі, в якому значна частина конгресменів від двох партій звинувачує Ер-Ріяд в скоєнні «військових злочинів» в Ємені. Опоненти принца Мухаммеда засуджують його за «безоглядну орієнтацію на США» і за те, що весь комплекс саудівсько-американських відносин він «перетягнув на себе». До всього доходи королівства від продажу вуглеводнів впали на 17 % в цьому році. Не виконано план по наповненню держбюджету доходами від експорту нафти у першому півріччі 2017 року. За цих умов можлива передача влади від короля Сальмана його синові Мухаммеду може затягнутися на невизначений час і важко сказати яке рішення ухвалить сімейна «Рада відданості» з цього питання.

Позиція Ер-Ріяда на сирійському напрямі. Протягом останніх тижнів позиція Ер-Ріяда щодо конфлікту в Сирії зазнала деяких змін. Схоже, що саудівське керівництво усвідомило безперспективність повалення режиму Б. Асада силовим шляхом в найближчі місяці, але те, що воно буде продовжувати спроби його повалення, не викликає жодного сумніву, як не викликає сумніву й те, що Москва здасть Б. Асада відразу, як тільки їй це буде дуже вигідно. І над вигідними умовами реалізації цієї оборудки очевидно сьогодні думають стратеги як в Ер-Ріяді, так і в Москві. Напевне це питання буде обговорюватися під час візиту короля Сальмана до Росії 5 жовтня ц. р.

Після розпаду у серпні ц. р. найбільшого протурецького угруповання сирійської опозиції «Ахрар аш-Шам» спецслужби КСА зробили кроки з метою приєднання деяких його фракцій до просаудівських загонів угруповання «Джабхат ан-Нусра». Втім, в даному випадку має місце аж ніяк не формування єдиного саудівсько-турецького блоку угруповань сирійської збройної опозиції, а перехід протурецьких груп на бік просаудівських, що викликає крайнє роздратування у турецького керівництва, яке втрачає точки опори в Сирії. Спроба Ер-Ріяда об'єднати під своїм контролем якнайбільше угруповань сирійської опозиції відкриває перед КСА можливість офіційно виступати в якості впливового актора на міжнародних переговорах з сирійського врегулювання. У цій ситуації Москва явно підіграє Саудівській Аравії, створюючи зону деескалації в Ідлібі, в якій загони просаудовскої «Джабхат ан-Нусри» будуть фактично недоторканними, що дасть можливість Ер-Ріяду в повній мірі зберегти свій вплив в Сирії. Після розгрому угруповання ІДІЛ в Сирії «Джабхат ан-Нусра» стає головною силою сирійської збройної опозиції, що робить КСА досить впливовою зовнішньою силою в питанні визначення формату майбутнього державного устрою Сирії.

«Обходжування» Ер-Ріяда Москвою відбувається зі сподіваннями на продовження угоди зі скорочення обсягів видобутку нафти членами ОПЕК і РФ. Крім цього, Москва в піку Вашингтону вже давно намагається увійти на ринок озброєнь і військової техніки КСА. З іншого боку, корпорація «Росатом» нещодавно направила саудівському керівництву пропозицію про будівництво першої в країні атомної електростанції. Зі свого боку Ер-Ріяд також намагається заручитися підтримкою Москви на тлі успіхів сирійських урядових військ на полі бою і робить реверанси в її бік. Так, міністр закордонних справ Саудівської Аравії Адель аль-Джубейр в своєму виступі на 72-й сесії Генасамблеї ООН вже назвав «історичним» майбутній візит короля Сальмана в Росію ще до його проведення.

«Улещуванню» Ер-Ріяда був присвячений також візит глави МЗС РФ С. Лаврова в Саудівську Аравію 10 вересня ц. р., в ході якого він провів у Джидді переговори з королем Сальманом бен Абдель-Азізом і главою МЗС КСА Аделем аль-Джубейром. В ході переговорів С. Лавров заявив, що Росія підтримує ініціативу КСА щодо об'єднання різних груп опозиції («ер-ріядської», «московської», «каїрської») власне під саудівською орудою з метою створення єдиної переговорної команди сирійської опозиції для переговорів із сирійським урядом в Женеві.

 

ІРАН

Дискусії навколо «ядерної угоди». Протягом вересня у Вашингтоні тривали дискусії навколо легітимності «ядерної угоди» — Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) від 14 липня 2015 року. 19 вересня президент США Д. Трамп знову піддав критиці цей документ, заявивши, що «угода з Іраном була однією з найгірших і найбільш односторонніх із тих, в яких брали участь США. Чесно кажучи, ця угода — ганьба для США». При цьому він назвав ІРІ «країною-ізгоєм, яка головним чином експортує насильство, кровопролиття і хаос». 20 вересня Д. Трамп заявив, що він прийняв остаточне рішення з питання про можливий вихід Вашингтона з «ядерної угоди». У той же час держсекретар Р. Тіллерсон повідомив, що США будуть дотримуватися умов «ядерної угоди», якщо до неї будуть внесені необхідні зміни. Він назвав «найслабшим місцем» СВПД положення, згідно з яким ряд накладених на Іран обмежень буде скасовано у 2025 році. Прем'єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньяху також зажадав від світової спільноти, щоб вона скасувала або змінила угоду щодо ядерної програми Ірану. У той же час лідери країн Західної Європи виступили на підтримку СВПД. Так, президент Франції Е. Макрон вважає, що відмова від угоди стала б «важкою помилкою».

За підсумками міністерської зустрічі Ірану і «шістки» (Велика Британія, КНР, РФ, ФРН, Франція, США) в штаб-квартирі ООН глава європейської дипломатії Федеріка Могеріні заявила, що всі учасники угоди повністю виконують її умови, а можливість виходу США із СВПД не обговорювалася на зустрічі. На підтримку СВПД висловилися також РФ, КНР і ФРН. Президент Ірану Х. Роухані заявив, що вважає неприпустимим внесення будь-яких доповнень до СВПД і що у разі анулювання угоди Тегеран може відновити роботи зі збагачення урану до рівня, необхідного для виробництва палива для АЕС. Глава Комітету начальників штабів ЗС США генерал Дж. Данфорд 26 вересня заявив, що Іран дотримується умов угоди про обмеження його ядерної програми, і попередив, що рішення США про вихід з договору призведе до того, що інші країни будуть менш схильні укладати будь-які угоди з Америкою. 28 вересня постпред США при ООН Н. Хейлі заявила, що Вашингтон виступає за проведення МАГАТЕ інспекцій військових об'єктів Ірану через побоювання, що Тегеран таємно розробляє ядерну зброю, порушуючи «ядерну угоду».