17 жовтня 2018

Близький Схід та Північна Африка. Аналітичний огляд 09/2018

 

Олексій Волович

Воєнно-політична та економічна ситуація у вересні 2018 року

 

Протягом вересня 2018 року на Близькому Сході і в Північній Африці зберігалася напружена воєнно-політична обстановка. На мій погляд, найбільш резонансні і значущі процеси і події відбувалися в Сирії, Туреччині, Ізраїлі, Іраку та Ірані. 

Близький Схід та Північна Африка

СИРІЯ

Тристоронній саміт в Тегерані. 7 вересня в Тегерані пройшла зустріч президентів ІРІ, ТР і РФ, на якій переважно обговорювалася ситуація в сирійській провінції Ідліб. В ході зустрічі обговорювалися конкретні заходи зі стабілізації в Ідлібі, що передбачають амністію для тих бойовиків, які готові припинити опір і скласти зброю. Р. Ердоган заявив, що Туреччина має намір зберегти свою присутність на території Сирії допоки там не встановиться мир.

Президент Туреччини назвав саміт в Тегерані по Сирії останньою можливістю вирішити проблему в Ідлібі мирним шляхом. Однак його пропозиція про встановлення перемир'я в Ідлібі не була підтримана президентами РФ і ІРІ, які дали зрозуміти, що не планують занадто довго дотримуватися режиму перемир'я в Ідлібі. В. Путін повідомив, що у Росії є неспростовні докази підготовки терористами провокацій із застосуванням хімічної зброї в Сирії з метою їх використання у якості приводу для нанесення авіаударів з боку західної коаліції на чолі з США по сирійських військах і військовій інфраструктурі САР. Президент Ірану Х. Роухані зазначив, що ІРІ збереже свою присутність в Сирії на прохання Дамаска для боротьби з тероризмом, а не для нав'язування будь-кому своєї волі. На його думку, питання про виведення американських військ з сирійської території на східному березі Євфрату постане після звільнення Ідлібу від терористів.

7 вересня в Тегерані пройшла зустріч президентів ІРІ, ТР і РФ
7 вересня в Тегерані пройшла зустріч президентів ІРІ, ТР і РФ

За підсумками зустрічі була прийнята спільна декларація, в якій сторони в черговий раз заявили, що сирійська криза може бути вирішена лише мирним шляхом в рамках конституційного процесу, який учасники саміту визнали за необхідне спростити з метою якнайшвидшого прийняття конституції країни. Таким чином, головним підсумком тристоронніх переговорів в Тегерані стало «тимчасове утримання» Москви і Тегерана від проведення широкомасштабної військової операції в провінції Ідліб. Примирлива позиція Кремля є вимушеною і пояснюється його небажанням загострювати відносини з США та іншими країнами Заходу напередодні проведення 73-ї сесії Генасамблеї ООН. Анкарі вдалося продовжити термін виконання взятих нею на себе зобов'язань з «розмежування опозиції в Ідлібі на помірковану і не дуже». Можливість проведення широкомасштабної військової операції в Ідлібі силами сирійської армії за підтримки РФ і ІРІ залишається досить ймовірною. Учасники саміту домовилися, що наступна тристороння зустріч на високому рівні по сирійському врегулюванню відбудеться в Росії. Після завершення саміту Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї провів зустріч з президентами В. Путіним і Р. Ердоганом, під час якої заявив, що «США становлять загрозу для всього людства, але їх цілком можна приборкати».

Ситуація в сирійській провінції Ідліб
Ситуація в сирійській провінції Ідліб

Ситуація в Ідлібі. 4 вересня російська і сирійська авіація відновила удари по провінції Ідліб. 5 вересня посол РФ в Туреччині А. Єрхов був викликаний до турецького МЗС, де йому висловили обурення з приводу дій РФ в Ідлібі. В цей же день держсекретар США М. Помпео обговорив по телефону з міністром закордонних справ М. Чавушоглу «ситуацію після нападу Росії на Ідліб». Одночасно Туреччина приступила до концентрації своїх військ на кордоні провінції «як запобіжний засіб у разі проведення масштабної військової операції в Ідлібі». Тим не менш, 8 вересня, на другий день після саміту в Тегерані, літаки ПКС Росії і ВПС Сирії виконали до 100 вильотів для завдання ударів по цілях бойовиків в провінціях Ідліб і Хама.

13 вересня впливова турецька газета Milliyet опублікувала план майбутнього політико-дипломатичного врегулювання ситуації в Ідлібі, що складається з трьох етапів. На першому етапі бойовики угруповання «Хайят Тахрір аш-Шам» (ХТШ) повинні скласти зброю і вийти з провінції. Проте, куди вони мають вийти — не зазначалося. Озброєна сирійська опозиція буде відправлена в спеціально створений для цієї мети табір поблизу Алеппо. На другому етапі мають вступити в силу пропозиції сирійським опозиційним рухам, передані спеціальним представником ООН по Сирії Стаффаном де Містурою. На третьому етапі, який має завершитися до кінця 2018 року, Росія і «сили режиму Асада» поступово встановлять контроль над провінцією Ідліб. Чимало експертів приходять до висновку про те, що політико-дипломатичне вирішення ситуація в Ідлібі можливо лише за умови роззброєння ХТШ до 15 жовтня. І головну роль в цьому процесі може і має зіграти Туреччина. Якщо ж це їй не вдасться, то військове вирішення ситуації в Ідлібі за участю військ САР, РФ і ІРІ стане неминучим, на що, природно, буде найгостріша реакція з боку Вашингтона і Анкари з вельми непередбачуваними драматичними наслідками, перш за все для нещасного сирійського народу. На мій погляд, шанси самороззброєння більшості бойовиків ХТШ малоймовірні. За деякими даними, ватажки ХТШ одностайно оголосили, що роззброєння є зрадою джихаду, тому вони в жодному разі не складуть зброю. Так що запланована крупномасштабна військова операція в Ідлібі сирійської армії за підтримки військових контингентів РФ і ІРІ, швидше за все, буде проведена до кінця поточного року.

Пропозиції США щодо політичного врегулювання в Сирії. 14 вересня в Женеві відбулася зустріч представників так званої «Малої групи по Сирії», що включає США, Францію, Німеччину, Велику Британію, Єгипет, Йорданію і Саудівську Аравію, на якій делегація США представила план адміністрації Д. Трампа з політичного врегулювання в Сирії, що складається з 8 пунктів. Наведу, на мій погляд, два найбільш важливих положення з цих пунктів: 1. Розрив відносин Дамаска з іранським режимом і з пов'язаними з ним бойовиками; 2. Політичне врегулювання в Сирії, здійснюване під патронажем ООН в рамках резолюції РБ ООН № 2254, має завершитися конституційною реформою і загальними виборами під наглядом ООН. Слід зазначити, що вищезгаданий рекомендаційний план політичного врегулювання в Сирії, по суті, є ультимативним, хоча всі країни «Малої групи по Сирії», крім США, практично не мають помітного впливу на ситуацію в Сирії. При цьому, РФ, ТР і ІРІ, як країни найбільш залучені в сирійський конфлікт, і саме сирійське керівництво в цьому плані, як не дивно, взагалі навіть не згадуються. Також не згадуються в цьому плані ні загони озброєної сирійської опозиції, ні терористи ХТШ, немов їх зовсім немає в Сирії. На мій погляд, представлений план адміністрації Д. Трампа важко назвати планом. Це просто нашвидкоруч накидані тези, які, природно, не можуть бути прийняті Дамаском, Москвою, Анкарою і Тегераном, а також ООН в якості врегулювання сирійської кризи.

Зустріч Р. Ердогана і В. Путіна в Сочі. 17 вересня під час зустрічі Р. Ердогана і В. Путіна в Сочі була досягнута компромісна домовленість про створення демілітаризованої зони глибиною 15–20 км по периметру провінції Ідліб, з якої до 10 жовтня необхідно витіснити всі радикальні угруповання. Сторони домовилися про спільне патрулювання демілітаризованої зони, при цьому президент Туреччини пообіцяв зміцнити турецькі спостережні пости в зоні деескалації. Після переговорів міністри оборони Росії і Туреччини підписали меморандум про стабілізацію обстановки в зоні деескалації Ідліб. Глава МО РФ С. Шойгу відзначив, що з урахуванням досягнутих домовленостей нової військової операції в Ідлібі вдасться уникнути. Досягнення домовленостей між Анкарою і Москвою по Ідлібу отримало позитивну оцінку провідних країн Заходу, Ірану і ООН. Їх формально підтримав офіційний Дамаск, а також «поміркована» сирійська опозиція.

На думку багатьох турецьких політологів, президент ТР Р. Ердоган здобув «велику дипломатичну перемогу» в Сочі, отримавши від В. Путіна запевнення не здійснювати масштабних військових дій в Ідлібі в найближчі тижні і можливо 1–2 місяці, що дозволить турецькій армії «остаточно вирішити курдське питання» на схід від річки Євфрат якщо не за сприяння Росії, то, у всякому разі, при її бездіяльності на цьому напрямку. На мій погляд, по мірі наближення завершення багаторічної громадянської війни в Сирії, позиції Анкари і Москви будуть все більше розходитися, аж до розриву відносин, оскільки, як відомо, РФ і ТР переслідують в Сирії діаметрально протилежні цілі: Анкара рішуче виступає проти збереження при владі «режиму Асада», в той час як Москва втратить все в Сирії у разі його усунення від влади. Власне, розбіжність позицій Анкари і Москви вже почалася в Ідлібі, хоча і до цього турки і росіяни ледве досягали мінімального взаєморозуміння і взаємодії в Сирії. Для Туреччини Ідліб залишається чи не останньою точкою опори в Сирії, де зосереджені залишки протурецьких угруповань сирійської збройної опозиції.

Солдати сирійської армії
Солдати сирійської армії

Якщо Туреччина втратить контроль над Ідлібом в результаті широкомасштабного наступу сирійських військ за підтримки РФ і ІРІ, то вона практично втратить можливість контролю над ситуацією в Сирії, і зокрема в питанні усунення від влади «режиму Асада». Якщо ж Туреччині і США вдасться зміцнити здатність сирійської опозиції до опору в Ідлібі, то можливості подальшого перебування при владі Башара Асада за підтримки Росії і Ірану будуть зведені до нуля, і відповідно Москва і Тегеран втратять свої позиції в Сирії. Тому, на мій погляд, щоб врятувати ситуацію, Дамаск, Москва і Тегеран в найближчі тижні або місяці зроблять все можливе, щоб звільнити Ідліб від сирійської опозиції і терористів, навіть ціною розриву відносин з Туреччиною. Все вказує на те, що Сирія сьогодні знаходиться на завершальному раунді геополітичної сутички між США з одного боку, РФ і ІРІ — з іншого, і Туреччини — з третього. При цьому не виключено, що Туреччина може вийти з тимчасового ситуативного союзу з РФ і ІРІ і активізувати свою взаємодію з США. У будь-якому випадку, цілком очевидно, що згадані країни дбають не стільки про те, щоб надати допомогу сирійському народу у відновленні миру і стабільності, скільки про те, щоб зміцнити свої позиції в Сирії, яка займає важливе геополітичне і геоекономічне положення на Близькому Сході.

 

ТУРЕЧЧИНА

Турецький меседж Д. Трампу. В кінці вересня турецьке керівництво ще раз публічно висловило свої претензії до адміністрації президента США Д. Трампа. Президент Туреччини Р. Ердогана зробив це у своєму виступі 25 вересня на 73-й сесії Генасамблеї ООН, а міністр закордонних справ М. Чавушоглу — 28 вересня в своїй статті, опублікованій в газеті Washington Post.

Р. Ердоган почав свій виступ з трибуни Генасамблеї ООН з інформації про те, що його країна прийняла близько 4 млн біженців і на їх утримання витратила вже 32 млрд дол. США власних коштів, в той час як допомога від міжнародних організацій склала всього 600 млн. дол. США, а від Євросоюзу — близько 1,7 млрд євро з обіцяних 3 млрд євро. Торкаючись ситуації в Сирії, Р. Ердоган заявив, що його країна «намагається знову перетворити Сирію в спокійне місце, очистивши район Афрін від курдських терористичних організацій».

За його словами, Туреччина має намір «очистити від цих терористів» всю північну частину Сирії від Манбіджу до іракського кордону. Далі, не називаючи США, Р. Ердоган згадав «тих, хто заради тактичних вигод тисячами вантажівок і вантажними літаками поставляють зброю цим терористам». Турецьке керівництво оцінює американську допомогу сирійським курдам в обсязі 5 тис. вантажівок і 2 тис. вантажних літаків зброї і бойової техніки. Далі Р. Ердоган по суті звинуватив США в тому, що вони протегують ФЕТО — організації турецького опозиційного проповідника Фетхуллаха Ґюлена, який «проживає в Пенсільванії на землі площею в 400 акрів і звідси експортує тероризм в 160 країн світу». На адресу США були спрямовані і звинувачення Р. Ердогана в тому, що «торговельні угоди розриваються лише за примхою, а економічні санкції використовуються в якості зброї». Завершив свій виступ Р. Ердоган вимогою реформування Ради Безпеки ООН, вважаючи ненормальним, коли «5 країн керують усім світом». До речі, президент України П. Порошенко у своєму виступі на Генасамблеї ООН також торкнувся питання про необхідність реформування РБ ООН і на полях сесії провів коротку зустріч з Р. Ердоганом.

Після повернення з Нью-Йорка, під час зустрічі з журналістами, говорячи про американо-турецькі відносини, Р. Ердоган був менш дипломатичним. За його словами, у виступі президента США Д. Трампа на сесії Генасамблеї ООН «було повно протиріч і він викликав критику з боку інших лідерів». Зокрема, він зазначив, що «Трамп, звинувачуючи деякі країни в проведенні військових операцій за межами їх кордонів, в той же час захищає окупаційну політику Ізраїлю». Р. Ердоган прокоментував і свою коротку зустріч «на ногах» з Д. Трампом на полях Генасамблеї ООН, зазначивши, при цьому, що він не прийняв запрошення Д. Трампа на вечерю керівників декількох десятків країн, оскільки за схемою розсадки поруч з Д. Трампом мав сидіти президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі, який має відвідати Москву 17 жовтня ц. р. Як відомо, з липня 2013 року, коли під керівництвом А. Ф. Сісі в Єгипті стався військовий переворот, в результаті якого від влади був відсторонений і згодом засуджений до довічного тюремного ув'язнення законно обраний президент від партії «Братів-мусульман» Мухаммед Мурсі, відносини Анкари і Каїра залишаються вельми напруженими.

Стаття турецького міністра закордонних справ М. Чавушоглу, опублікована в Washington Post під заголовком «США повинні припинити озброювати терористів в Сирії» певною мірою деталізувала деякі тези з вищезгаданого виступу Р. Ердогана на Генасамблеї ООН і була повністю присвячена аналізу проблем американо-турецьких відносин.

Свою статтю М. Чавушоглу почав з рекомендації Д. Трампу «переглянути невдалу політику США на Близькому Сході» і завдати удару по терористичній організації — курдським «Силам народної самооборони» (YPG). Далі глава МЗС ТР висловив стурбованість з приводу запиту сирійських курдів про дозвіл створення свого офісу у Вашингтоні. М. Чавушоглу також закликав Д. Трампа блокувати в США діяльність курдської місії Сирійської демократичної ради, яка, за його словами, є філією YPG. Цю тезу турецький міністр завершує наступним висновком: «озброєння YPG до зубів з боку союзника по НАТО — шокує і є прямою загрозою для Туреччини». У фінальній частині своєї статті М. Чавушоглу переконливо просить Д. Трампа «не озброювати терористів, які ставлять перед собою мету знищення Туреччини» і звертається з закликом до Д. Трампа «вибрати сторону».

На наш погляд, подібна різка публічна критика на адресу президента США є безпрецедентною не тільки в історії американо-турецьких відносин, а й в історії блоку НАТО. Не можна виключати, що шквал звинувачень Анкари саме на адресу Д. Трампа має на меті певною мірою послабити його позиції напередодні виборів до Конгресу США у листопаді ц. р. Можливо це сподобається демократам і частині республіканців, які мають намір після листопадових виборів ініціювати кампанію імпічменту нинішнього господаря Білого дому, але навряд чи це сподобається самому Д. Трампу і його найближчому оточенню. Очевидно, Д. Трамп мав на увазі і Туреччину, коли сказав у своєму виступі в Генасамблеї ООН, що «навіть найближчі союзники і партнери намагаються скористатися дружбою з Америкою, але не діляться». Тому, на мій погляд, допоки Д. Трамп і Р. Ердоган залишатимуться главами своїх держав, навряд чи між ними встановляться дружні або хоча б нормальні відносини, що, безсумнівно, впливатиме і на міждержавні відносини між США і ТР. Хоча враховуючи, що сьогодні Туреччина потребує підтримки США в Ідлібі, і якщо така підтримка буде надана, то певна нормалізація турецько-американських відносин може відбутися.

 

ІЗРАЇЛЬ

Ізраїльська стіна на кордоні з Ліваном. Однією з чотирьох сусідніх з Ізраїлем арабських країн, з якими єврейська держава неодноразово перебувала у стані війни, є Ліван. В перші роки після створення Держави Ізраїль ліванські правителі проводили політику нейтралітету стосовно арабо-ізраїльської конфронтації і утримувалися від участі в кількох арабо-ізраїльських війнах. Однак в 60-х роках минулого століття, після того, як палестинські партизани почали регулярно здійснювати збройні акції проти Ізраїлю з території Лівану, у 1982 році Ізраїль здійснив військову операцію «Мир Галілеї» на території Лівану з метою знищення баз Організації визволення Палестини (ООП). В ході проведення цієї операції ізраїльські війська створили в Південному Лівані «зону безпеки», яку контролювали спільно з Армією Південного Лівану аж до травня 2000 року, коли під тиском військових загонів ліванської партії «Хизбулла» Ізраїль змушений був вивести свої війська з Південного Лівану. Останній великий збройний конфлікт між Ізраїлем і Ліваном мав місце у липні–серпні 2006 року. Після цього конфлікту режим припинення вогню на лівансько-ізраїльському кордоні в основному дотримувався. З того часу на півночі Ізраїлю запанувало безпрецедентне за тривалістю затишшя. З 2006 року раз на місяць поруч зі штаб-квартирою Тимчасових сил ООН у Лівані (UNIFIL) в Накурі проходять тристоронні зустрічі, в яких беруть участь представники ізраїльської і ліванської армій, а також UNIFIL. (У 2000–2003 рр., коли я працював у Посольстві України в Лівані, мені доводилося багато разів бувати у розташуванні Українського інженерного батальйону у складі UNIFIL, про що зокрема йдеться в моїй статті — «Укринжбат в Ливане. Как все начиналось… (из дневника дипломата)». В ті роки доводилося також кілька разів зустрічатися з С. де Містурою, супроводжуючи українських послів — С. Камишева, В. Рилача, В. Нагайчука, а також командира Укрінжбата полковника О. Хавронюка).

Однак в Ізраїлі побоюються, що по мірі загострення конфронтації між Ізраїлем та Іраном Тегеран може використати «Хизбуллу» для проведення бойових операцій проти Ізраїлю, щоб дещо відвернути увагу Ізраїлю від Ірану. До того ж за роки ведення бойових дій в Сирії на боці сирійських урядових військ, бойовики «Хизбулли» підвищили рівень своєї бойової підготовки і відчули впевненість в собі і своїх військових можливостях. Втім, деякі ізраїльські політологи вважають, що «Хизбулла» на даний час не зацікавлена в розв'язанні ще одного збройного конфлікту з Ізраїлем, оскільки він може призвести до великих втрат серед шиїтського населення Півдня Лівану. До того ж, після того як партія «Хизбулла» зайняла одне з перших місць на парламентських виборах 6 травня ц. р. в Лівані, вона не налаштована ризикувати своїм зростаючим політичним впливом в країні. Хоча лідер «Хизбулли» шейх Хасан Насралла час від часу і робить антиізраїльські заяви, але вони сприймаються в Ізраїлі не більше ніж войовнича риторика з метою мобілізації своїх прихильників і підтримки свого авторитету серед них. Наприклад, 14 серпня ц. р. Х. Насралла заявив про те, що з військової точки зору «Хизбулла» сильніше ізраїльської армії…

Бойовики «Хизбулли» (Партії Аллаха) Лідер «Хизбулли» Хасан Насралла
Бойовики «Хизбулли» (Партії Аллаха) Лідер «Хизбулли» Хасан Насралла

Щоб захистити країну від можливих нападів з боку «Хизбулли» ізраїльське керівництво прийняло рішення побудувати загороджувальну стіну вздовж всього лівансько-ізраїльського кордону. У вересні ц. р. закінчилося будівництво частини бетонної стіни протяжністю 11 км, яке було розпочато у лютому ц. р. Наприкінці 2018 року довжина стіни досягне 13 км. Планується, що загороджувальна стіна висотою від 7 до 10 метрів простягнеться на 130 км від мису Рош-ха-Нікра на Середземноморському узбережжі біля кордону з Ліваном до гори Хермон (араб. — Джебель-еш-Шейх) на кордоні з Сирією. Вартість будівництва стіни від Рош-ха-Нікра і до Хар Дова оцінюється в 475 млн дол. США. Уздовж стіни прокладається нова система доріг, стіна обладнується попереджувальними системами і відеокамерами, що дозволяють вести спостереження за прилеглою до стіни ліванської територією. Будівництво Ізраїлем загороджувальної стіни уздовж лівансько-ізраїльського кордону викликає невдоволення ліванської влади. Президент Лівану Мішель Аун і прем'єр-міністр Саад аль-Харірі обіцяли зробити все можливе, щоб запобігти цьому будівництву на кордоні, але схоже у них такої можливості немає.

Першу «стіну безпеки» навколо палестинської території на Західному березі річки Йордан (івр. — Іудея і Самарія) в Ізраїлі почали будувати ще в 2003 році, про що автор цих рядків писав у статті «Стіна безпеки або нова стіна плачу», яка була опублікована у «Дзеркалі тижня» 27 лютого 2004 року.

Тоді це питання розглядалося в Генасамблеї ООН і Міжнародному суді ООН. Однак, незважаючи на це, Ізраїль продовжив будівництво стіни. На сьогодні по периметру ізраїльських кордонів зведено 1065 км нових загороджувальних парканів. З них 605 км побудовано навколо Західного берега р. Йордан, 220 км припадає на кордон з Єгиптом, 35 км — на кордоні з Йорданією, 20 км уздовж кордону з сектором Газа і 110 км на Голанських висотах.

Втім, на стіну сподівайся, а сам не зівай. За останні два роки ЦАХАЛ провів низку військових навчань на північному кордоні, щоб підвищити боєготовність і здатність швидкого переходу від звичайної ситуації до надзвичайної. 6 вересня ц. р. на півночі Ізраїлю завершилися навчання повітряно-десантних військ, під час яких опрацьовувалися дії проти супротивника, який імітував «Хизбуллу».

 

ІРАК

Ситуація у сфері безпеки. Протягом вересня ц. р. ситуація у сфері безпеки в Іраку залишалася досить складною. В країні зберігався високий рівень терористичної активності бойовиків різних екстремістських угруповань, головним чином ІДІЛ, хоча на даний час джихадісти вже не мають в Іраку великих територій під своїм контролем.

Солдати іракської армії
Солдати іракської армії

Протягом вересня на околицях Мосула, а також в провінціях Нейнава і Кіркук тривали операції іракської армії і загонів народної самооборони з виявлення і ліквідації бойовиків ІДІЛ. 7 вересня центр Багдада, де розташовані найважливіші державні установи і багато закордонних диппредставництв, знову був підданий мінометному обстрілу бойовиками ІДІЛ. 15 вересня бійці шиїтських загонів «аль-Хашд аш-Шаабі» («Народне ополчення») запобігли спробі проникнення бойовиків ІДІЛ в місто Самарра в центрі Іраку. (Під час служби в Іраку військовим перекладачем у 1974–1977 рр. мені доводилося часто бувати в Багдаді, Самаррі, Мосулі, Кіркукі, Ербілі та в інших іракських містах. В той час, Ірак був спокійною і комфортною для життя країною). 22 вересня в провінціях Салах-ед-Дін і Анбар урядові війська за сприяння формувань місцевих племен почали масштабну операцію з витіснення залишків угруповань ІДІЛ в напрямку кордону з Сирією. Зменшення масштабів військових дій проти терористів ІДІЛ в Іраку привело до зниження бойової активності авіації західної коаліції на чолі з США. Всього з 8 серпня 2014 року по 30 вересня 2018 року авіація США і їх союзників завдала по позиціях і об'єктах бойовиків ІДІЛ в Іраку 12585 ударів, в тому числі у вересні ц. р. — 22 удари. Для порівняння: в Сирії у вересні авіація західних союзників завдала по бойовиках ІДІЛ 215 ударів. У вересні американський генерал Пол Лакамера змінив генерала Пола Фанка на посту командувача операцією Inherent Resolve («Непохитна рішучість»), що проводиться міжнародною коаліцією проти терористичного угрупування ІДІЛ в Іраку і Сирії.

Протягом вересня в повітряному просторі Північного Іраку активно діяла турецька авіація, яка завдавала ударів по об'єктах бойовиків Робочої партії Курдистану (РПК). 5 вересня турецька артилерія обстріляла прикордонні райони Іракського Курдистану. 12 вересня Рада Ліги арабських держав (ЛАД) на своїй черговій 150-й сесії, що відбулася в Каїрі, закликала Туреччину вивести свої сили з Іраку і припинити порушення суверенітету цієї країни. 28 вересня міністр закордонних справ Іраку І. аль-Джаафарі закликав з трибуни Генасамблеї ООН покласти край військовій присутності Туреччини в Іраку. У вересні уряд Іраку прийняв рішення розгорнути прикордонні війська по всьому кордону між іракською курдською автономією і Туреччиною.

Протягом вересня також відбулося посилення військової активності Ірану на кордоні з Іракським Курдистаном. 8 вересня ракетному обстрілу і авіаударам була піддана штаб-квартира Демократичної партії Іранського Курдистану, розташована на ірано-іракському кордоні. В результаті цієї акції загинуло 15 осіб і кілька десятків отримали поранення. У заяві МЗС Іраку з цього приводу говориться, що Багдад вважає неприпустимим нанесення ударів по іракській території, з якого б боку це не здійснювалося. Начальник Генштабу ЗС Ірану генерал А. Багері відповів, що «влада Іракського Курдистану та Іраку має видати Ісламській Республіці людей, причетних до терористичних дій проти Ірану, інакше Іран може повторити ракетний удар. І дійсно, 30 вересня іранські безпілотники знову бомбили прикордонні райони іракської курдської автономії. Провідні країни Заходу «рішуче засудили» нанесення іранських ударів на півночі Іраку, проте практично не відреагували на турецькі удари.

Внутрішньополітична обстановка. Впродовж вересня тривали переговори і консультації між представниками парламентських партій з питання кандидатур на пости президента і прем'єр-міністра та можливого складу нового іракського уряду. 12 вересня політичний блок «Наср» заявив про висунення свого лідера — чинного прем'єр-міністра Хайдера аль-Абаді на другий термін. Однак 14 вересня Х. аль-Абаді заявив, що не має наміру залишатися главою уряду ще на один термін. Він був змушений прийняти таке рішення, оскільки духовний лідер шиїтів Іраку, великий аятола Алі ас-Сістані не підтримав його кандидатуру. Значною мірою Х. аль-Абаді втратив шанси залишитися на посту прем’єр-міністра на другий термін через тривалі і масштабні соціальні протести на півдні Іраку, зокрема в Басрі.

15 вересня Рада представників (парламент) Іраку, сформована за підсумками травневих виборів, обрала на пост спікера екс-губернатора провінції Анбар Мухаммеда аль-Халбусі.

2 жовтня 2018 року четвертим президентом країни після повалення режиму С. Хусейна в парламенті Іраку був обраний представник партії «Патріотичний союз Курдистану» 58-річний Бархам Саліх, який здобув освіту у Великій Британії в Кардіффському і Ліверпульському університетах, де отримав ступінь доктора в галузі статистики і комп'ютерних технологій. Раніше він очолював міністерство планування і був прем'єр-міністром курдської автономії. У 2014 році Б. Саліх висував свою кандидатуру на пост президента, але не отримав підтримки курдських політичних сил і поступився Фуаду Масуму.

Вже через дві години після свого обрання Б. Саліх призначив 76-річного досвідченого шиїтського політика Аделя Абдель-Махді на пост прем'єр-міністра і доручив йому протягом місяця сформувати кабінет міністрів. Раніше А. А. Махді очолював міністерство фінансів (2004–2006), займав пост віце-президента (2005–2011) і керував міністерством нафти (2014–2016) в уряді прем'єр-міністра Х. аль-Абаді. На даний час він є також членом шиїтської Верховної ісламської ради Іраку. А. А. Махді характеризують як «прозахідного ісламіста поміркованого штибу». За деякими даними, американці неодноразово намагалися просунути його на пост прем'єр-міністра, але ці зусилля незмінно блокував Тегеран.

Президент Іраку Бархам Саліх Прем'єр-міністр Іраку Адель Абдель-Махді
Президент Іраку Бархам Саліх Прем'єр-міністр Іраку Адель Абдель-Махді

Головною політичною подією в Іракському Курдистані стали вибори депутатів регіонального парламенту, що пройшли 30 вересня. 709 кандидатів боролися за місця в 111-мандатному парламенті, в якому 11 місць відводиться представникам релігійних і національних меншин — туркоманам, ассирійцям, вірменам і 30 місць — жінкам. Правом голосу володіють 3,3 млн жителів автономного регіону. У голосуванні 30 вересня взяли участь 1,59 млн виборців, що становить 57,23 % від їх загальної кількості. За попередніми даними, Демократична партія Курдистану отримає 45 депутатських мандатів, Патріотичний союз Курдистану — 21, Рух за зміни («Горран») — 12. Інші мандати дісталися кільком невеликим партіям — Рух нового покоління, Ісламська група Курдистану, Альянс за реформу та Альянс «Сучасність». Результати виборів відразу ж стали предметом численних апеляцій і скарг. Остаточні підсумки виборів будуть оголошені після закінчення розгляду всіх скарг.

 

ІРАН

Вашингтон: суперечки навколо Ірану. У вересні ц. р. в США стався «дипломатичний скандал», пов'язаний з колишнім держсекретарем США Джоном Керрі, якого звинуватили в «незаконній тіньовій дипломатії і безвідповідальності» за те, що він не поінформував адміністрацію Д. Трампа про свої неофіційні контакти з керівництвом Ірану. Так, 12 вересня Д. Трамп звинуватив Дж. Керрі в «незаконних зустрічах з дуже ворожим іранським режимом на шкоду американському народу, оскільки він рекомендував іранцям перечекати перебування адміністрації Трампа при владі!». Коментуючи можливу участь Дж. Керрі в президентських виборах 2020 року, Д. Трамп, заявив, що 75-річний Дж. Керрі в якості конкурента для нього «дуже хороший». 13 вересня керівник прес-служби Держдепартаменту США Хезер Науерт заявила, що Джону Керрі «не слід давати Тегерану поради, як працювати з нинішньою адміністрацією Білого дому». 20 вересня, незадовго до виходу у відставку, тепер уже колишній постійний представник США при ООН Ніккі Хейлі на Fox News заявила, що «безвідповідальні дії Керрі завдали шкоди США».

Слід зазначити, що Дж. Керрі неодноразово критикував рішення Д. Трампа про вихід з ядерної угоди з Тегераном, оскільки це, за його словами, збільшило ризик військового протистояння між країнами. Дж. Керрі визнав, що вже після того, як він залишив пост держсекретаря, він зустрічався кілька разів з іранськими чиновниками і обговорював питання збереження ядерної угоди. Зокрема, він підтвердив свої зустрічі з міністром закордонних справ Ірану М. Д. Заріфом, «намагаючись дізнатися у нього, що Іран може зробити, щоб змінити ситуацію на Близькому Сході на краще». Крім того, він не заперечував, що радив Ірану дочекатися, поки до влади в США прийде новий президент від демократів, оскільки за його словами, «увесь світ чекає відставки Трампа». На думку деяких оглядачів, ця діяльність Дж. Керрі є частиною політики Демократичної партії, спрямованої на ізоляцію і дискредитацію адміністрації Д. Трампа на міжнародній арені. До всього, переговори Дж. Керрі з представниками іранського керівництва фактично блокують всі спроби адміністрації Д. Трампа встановити неформальні контакти з Тегераном. Наявність такої активності адміністрації практично визнала і колишній постійний представник США при ООН Нікі Хейлі, кажучи про те, що «адміністрація шукає підходи до Тегерану».

Спеціальний посланник держдепартаменту США по Ірану Брайан Хук
Спеціальний посланник держдепартаменту США по Ірану Брайан Хук

Спеціальний посланник держдепартаменту США по Ірану Брайан Хук також заявив, що Вашингтон спробує домовитися з Тегераном про нову редакцію угоди, яка охоплюватиме програми Ірану як по ядерній зброї, так і по балістичним ракетам. Деякі експерти в зв'язку з цим зазначають, що такі заяви свідчить про спроби адміністрації Д. Трампа скорегувати свою позицію щодо нової редакції СВПД з метою досягти компромісної угоди з Тегераном до введення 4 листопада ц. р. другого блоку санкцій, що стосується енергетичного сектора Ірану. Схоже, що відносно ядерної програми Ірану американці готові на збереження нинішніх параметрів СВПД, тим більше, що згідно з доповіддю МАГАТЕ, Іран досі виконує свої зобов'язання в рамках цієї угоди. 18 вересня це підтвердила заступник держсекретаря США з контролю над озброєннями і міжнародної безпеки Андреа Томпсон, виступаючи на слуханнях в сенатському комітеті із закордонних справ Конгресу США. Однак неформальні контакти Дж. Керрі з іранським керівництвом, в ході яких він стверджував, що з нинішньою адміністрацією вести справи марно в принципі, по суті зводять до нуля можливості «таємної дипломатії» адміністрації Д. Трампа щодо Ірану. Щоб зупинити таку «підривну діяльність» Дж. Керрі адміністрація Д. Трампа готова притягнути його до судової відповідальності, оскільки екс-держсекретар нібито порушив закон, за яким приватні особи не можуть без дозволу влади вести переговори від імені американського уряду. Сам же Дж. Керрі стверджує, що всі колишні дипломати високого рангу зазвичай продовжують зустрічатися з іноземними лідерами.

Джон Керрі і Мохаммад Джавад Заріф
Джон Керрі і Мохаммад Джавад Заріф

Деякі оглядачі вважають, що «проіранські симпатії» Дж. Керрі не в останню чергу пояснюються одруженням у 2009 році його дочки Ванесси з доктором Бехрузом Валу-Нахідом, сином іранських іммігрантів. На початку 2013 року ця обставина спонукала ізраїльське лобі виступити проти призначення Дж. Керрі на посаду держсекретаря. Американські євреї та ізраїльтяни підозрюють Дж. Керрі в бажанні нормалізувати ірансько-американські відносини, щоб підтримувати зв'язок зі своїми новими іранськими родичами, що проживають в Ірані. За деякими даними, Дж. Керрі навіть почав вивчати фарсі, щоб спілкуватися з ними і зі своїм підростаючим онуком. Багато ізраїльських оглядачів і політиків стверджували про неможливість очікувати від Дж. Керрі «політичної тверезості» в прийнятті рішень на іранському напрямі.

Слід зазначити, що неофіційні контакти Дж. Керрі з іранським керівництвом, є частиною зовнішньополітичної активності Демократичної партії на найскладніших напрямках зовнішньої політики США — з Євросоюзом, Росією, Китаєм та Іраном. При цьому, як правило, демократи не інформують держдепартамент США про свої неформальні контакти з керівниками іноземних держав. Більш того, в ході таких контактів закордонним партнерам даються запевнення в коригуванні американської зовнішньої політики після дострокового відходу Д. Трампа від влади в результаті імпічменту після проміжних виборів до Конгресу США в листопаді ц. р., за умови, що демократи наберуть більшість в ньому.

Піти на компроміс з Тегераном щодо нової редакції СВПД адміністрація Д. Трампа змушена з наступних причин. По-перше, через те, що нинішня політика Вашингтона щодо Ірану не знаходить підтримки не тільки серед найближчих союзників США, але й серед значної частини американських громадян. По-друге, ідея Д. Трампа «обнулити нафтовий іранський експорт» за багатьма прогнозами не буде реалізована. У гіршому випадку для Ірану він зменшиться максимум наполовину, але за умови, що великі споживачі відмовляться від закупівель іранської нафти. Проте вже сьогодні відомо, що Китай, Індія, Туреччина, Японія і Південна Корея мають намір збільшити імпорт іранської нафти. Наприклад, індійські імпортери в липні отримували рекордні 770 тис. барелів іранської нафти на добу, і планують збільшити її імпорт удвічі до березня 2019 року. При цьому слід зазначити, що американські санкції не зачіпають зростаючий експорт іранського газу, з огляду на велику зацікавленість європейських країн в його імпорті, а також ту обставину, що з часом іранський газ може потіснити російський на європейському континенті. До 2021 року Іран має намір збільшити експорт газу в Європу до 30 млрд куб. метрів на рік. З огляду на тривале падіння цін на нафту, поставки іранського газу в Європу будуть економічно вигідними. В майбутньому іранці планують прокласти газопровід в Європу через території Іраку, Сирії та можливо Туреччини.

Як відомо, 30 липня ц. р. Д.Трамп висловив готовність зустрітися з президентом Ірану Хасаном Роухані «без попередніх умов» для обговорення шляхів поліпшення відносин. На мій погляд, невеликі шанси для проведення такої зустрічі все ще залишаються, тим більше, що останнім часом президент Х. Роухані і глава МЗС М. Д. Заріф заявляли про їхню готовність сісти за стіл переговорів з представниками адміністрації Д. Трампа. Все залежить від позиції Д. Трампа — буде вона ультимативною чи компромісною. У разі досягнення компромісу — переможуть обидві сторони — США і Іран. В умовах продовження конфронтації програють обидві сторони. На моє переконання, нинішній, значною мірою штучно інспірований конфлікт між США і Іраном, може бути врегульовано не силовим, а виключно дипломатичним шляхом. Якщо примирлива зустріч між Д. Трампом і Х. Роухані відбудеться найближчим часом, то вона значно зміцнить позиції Д. Трампа і Республіканської партії напередодні виборів до Конгресу США у листопаді ц. р. Якщо мислити нестандартно, то нічого неможливого немає. У ХХІ столітті людство нарешті має перейти до нового геополітичного мислення, основу якого становитиме застосування розуму і доброї волі, а не брутальної і безглуздої сили, жертвою якої стають мільйони людей.