16 січня 2014

Особливості розвитку геополітичної ситуації в світі у 2013 році. Частина 1

Основні тенденції у розвитку глобальних світових процесів.

У 2013 році ключовою тенденцією у розвитку геополітичної обстановки в світі залишалось формування багатополярної моделі світового устрою з двома глобальними центрами сили — США та Китаєм, а також низкою центрів надрегіонального та регіонального рівнів, включно з Індією, Росією, Бразилією, Аргентиною, Іраном та Туреччиною. Ця тенденція мала характерні особливості, як стратегічного, так і локального масштабів.

Головною з таких особливостей стало переміщення суперництва між США та Китаєм на якісно новий, глобальний рівень — з Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР) до масштабнішого протистояння сторін у політичній та економічній сферах в інших регіонах світу. Насамперед, мається на увазі Європа, яка разом з АТР, Центральною Азією, Африкою та Латинською Америкою стає тим новим об’єктом, за можливість впливати на який змагаються США та КНР. Зокрема, останнім часом це відбувається наступним чином: з боку США — активізуються заходи щодо створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом та нарощується американська військова присутність в Центрально-Східній Європі (в т.ч. розгортаються елементи системи ПРО США/НАТО, розміщуються підрозділи ВПС США в Польщі та переносяться до Румунії бази транзитних перевезень для забезпечення дій Міжнародних сил в Афганістані); з боку Китаю — посилюється кредитна, інвестиційна та торгівельно-економічна діяльність в європейських країнах, які залучаються до нової китайської програми з побудови так званого «Економічного поясу шовкового шляху» (передбачається встановити якісно новий рівень зв’язків КНР з країнами Центральної Азії, Каспійського і Чорноморського регіонів та Європи).

Водночас США та Китай вели пошук способів розподілу глобальних сфер впливу у світі та можливостей спільного вирішення найбільш важливих питань світової і регіональної безпеки, а також поглиблення співпраці у торгівельно-економічній сфері.

В цьому зв’язку були стратегічно важливими візити Державного секретаря США Дж. Керрі до КНР у квітні 2013 року та Голови КНР — Генерального секретаря ЦК Комуністичної партії КНР Сі Цзіньпіня до США у червні того ж року. Сторони домовилися побудувати нову модель американсько-китайських відносин на принципах відмови від конфронтації між двома країнами, а також активізувати і розширити діалог на всіх рівнях. Лідери США та КНР висловили свою готовність до посилення координації макроекономічних політик своїх країн, до поглиблення співпраці у військовій та безпековій сферах (як основи для гарантування безпеки у світі та регіоні), до запровадження необхідних правил поведінки в кібернетичному просторі, а також до налагодження двосторонньої взаємодії у вирішенні проблем Корейського півострова та Близького Сходу. Ці питання було конкретизовано на 5-й зустрічі Американсько-Китайського стратегічного та економічного діалогу в липні м.р. у Вашингтоні, а також під час візиту до США міністра оборони Китаю Ч. Ваньцюаня.

Зближення США та КНР сприяло зміцненню стратегічної безпеки у світі, а також збалансованому розвитку як світової економіки, так і національних економік обох країн. Однак суттєвими проблемами в американсько-китайських відносинах залишаються суперечності щодо впливу сторін в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, у підходах до вирішення конфліктів на Близькому Сході, а також щодо доступу до ринків і ресурсів Африки і Латинської Америки.

Разом з тим, як США, так і КНР намагалися якомога краще реалізувати власні національні інтереси.

Свої зусилля керівництво США зосереджувало насамперед на збереженні та зміцненні ролі своєї країни як провідного центра сили у світі. Тому основний напрям діяльності адміністрації США — вирішення економічних проблем країни та гарантування її безпеки, а також зміцнення американських позицій у ключових регіонах світу, насамперед у регіоні Азійсько-Тихоокеанському, Європі та на Близькому Сході.

Наслідком таких дій стало відновлення позитивної динаміки у американській економіці, що почала виходити зі стану затяжної рецесії. Це дає Вашингтону можливість активізувати свої зусилля для досягнення стратегічних цілей у політичній та економічній сферах.

Зокрема, відстоюючи свої інтереси в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, США уклали низку домовленостей та угод з провідними країнами регіону, в т.ч.: з Індією — про залучення американських інвестицій в індійську економіку та реалізацію спільних проектів в енергетичній галузі (включно з ядерною енергетикою); з Індонезією — про постачання країні сучасних зразків авіаційної техніки; з Філіппінами, Південною Кореєю та Австралією — про посилення американської військової присутності на тамтешній території. Окрім того, тривали переговори між США та країнами АТР щодо створення торгівельно-економічної організації — «Транс-Тихоокеанське партнерство».

Про посилення уваги керівництва США до Близького Сходу свідчили візити до регіону президента Сполучених Штатів Америки Б. Обами (в березні 2013 року до Ізраїлю), державного секретаря Дж. Керрі та інших представників американської адміністрації. Головною ж метою близькосхідної політики США залишалось надання допомоги у вирішенні арабсько-ізраїльського конфлікту, у врегулюванні ситуації в Єгипті, Іраку та довкола Сирії (на основі усунення від влади режиму Б. Асада).

Щоправда, попри відновлення економічного зростання США керівництво країни продовжувало скорочувати оборонні видатки та проводити відповідне реформування збройних сил. Зокрема, продовжувалась реалізація нової Національної оборонної стратегії Сполучених Штатів Америки — «Joint Force — 2020», яка передбачає оптимізацію структури та чисельності ЗС США в рамках ліквідації та об’єднання оперативних командувань, скорочення американських військ в окремих регіонах світу (зокрема, в Афганістані).

Натомість США розвивають високотехнологічні системи озброєнь, в т.ч. створюють орбітальний бомбардувальник багаторазового використання, міжконтинентальні балістичні ракети у звичайному спорядженні, новий авіаносець з електромагнітними катапультними системами, безпілотні літальні апарати (включно з винищувачами корабельного базування), бойові лазерні системи, а також роботи поля бою різного призначення.

Ключовою подією в КНР у 2013 році стала перша сесія Всекитайських зборів народних представників Китаю (парламенту) 12 скликання, на якій підбивалися підсумки економічних здобутків країни, визначалися перспективи її подальшого розвитку. Було обране нове державне керівництво КНР 5-го покоління на чолі з Головою Китайської Народної Республіка — Генеральним секретарем Центрального комітету Комуністичної партії Китаю Сі Цзіньпіном та прем’єром Державної ради (уряду) Лі Кецяном.

Згідно з програмними установками нової влади КНР, основна мета розвитку країни — реалізація так званої «китайської мрії», якою передбачається національне відродження Китаю та досягнення ним рівня провідних держав світу і гідного добробуту для китайських громадян. Для цього керівництво КНР зосередило свою увагу на процесах переходу країни від старої економічної моделі — стимулювання китайського експорту та капітального будівництва в середині країни, — до нових принципів господарювання, що ґрунтуються на розвиткові внутрішнього ринку та високотехнологічних галузей промисловості. А щоб уникнути небажаного «перегрівання» національної економіки, темпи її зростання були штучно знижені з 12% до 7,5%

Керівництво КНР активно зміцнювало міжнародні позиції держави, збільшувало китайську економічну присутність в інших країнах та регіонах. Наприклад, протягом року загальні обсяги китайських інвестицій в економіку країн Азійсько-Тихоокеанського регіону зросли до близько 130 млрд. дол. США. При цьому основними китайськими партнерами в регіоні залишались Австралія, Індонезія, Філіппіни, В’єтнам, Малайзія, Індія, Японія, Лаос, Південна Корея та Бруней. Пріоритет КНР надавала також розвиткові відносин з країнами Південно-Східної Азії, зокрема, Індією. У 2013 році обсяг товарообігу між двома країнами становив 80 млрд. дол. США та має тенденцію до подальшого зростання. Поглиблювалися також торгівельно-економічні зв’язки КНР з країнами Центральної Азії, Африки та Латинської Америки.

Найважливіше місце у зовнішньоекономічній діяльності КНР належало Європейському Союзу, який залишається другим після США торгівельним партнером Китаю. Наприкінці 2013 року обсяги китайських інвестицій у європейську економіку досягли щонайменше 140 млрд. дол. США, а обсяги взаємної торгівлі сторін склали понад 550 млрд. дол. США.

Крім того, Китай залишався активним учасником провідних міжнародних організацій, в т.ч. ООН, «великої двадцятки», Шанхайської організації співробітництва, групи БРІКС, АСЕАН, АТЕС та інших міждержавних об’єднань.

Пріоритетним напрямом діяльності керівництва КНР було зміцнення обороноздатності країни. Для того, щоб Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) впевнено перемогла в будь-якому збройному конфлікті, китайська сторона технічно переозброює війська і флот, вдосконалює системи управління, розвідки та зв’язку, підвищує рівень бойової підготовки військ та піклується про покращення військової освіти і патріотичного виховання молоді.

В рамках реалізації національної військової політики в Азійсько-Тихоокеанському регіоні Китай нарощував мережі військових баз у своїх південно-східних районах, зміцнював свої ВМС для надійного контролю прибережних морів та виходу в Тихий і Індійський океани. Тому особлива увага приділяється створенню сучасного авіаносного флоту і авіації дальньої дії.

Загалом, у 2013 році для цього було виділено 114,3 млрд. дол. США, що на 10,7% більше, ніж у 2012 році.

http://nnm.me/blogs/bel_pushok/armiya_rossii_protiv_armii_ssh/На розвиткові воєнно-політичних та безпекових процесів у світі суттєво позначається також характер відносин між США/НАТО/ЄС та Росією, у якої один з найбільших у світі військових потенціалів.

Незважаючи на подальшу співпрацю між США/НАТО і РФ в ключових питаннях світової та європейської безпеки, а також на збереження позитивної динаміки у розвитку економічних відносин між Європейським Союзом та Російською Федерацією, у 2013 році не припинялося згортання процесу «перезавантаження» стосунків між Заходом та Росією. Причина — збереження, а в деяких випадках і посилення суперечностей між сторонами з деяких принципових проблем, що стосуються їх інтересів, в т.ч. переходу США та НАТО до практичної реалізації планів розгортання системи ПРО в Європі, загострення ситуації в Сирії на тлі не однакового ставлення західних країн та Росії до учасників сирійського конфлікту, а також радикалізація протистояння між Заходом та Росією за вплив на пострадянському просторі.

Наслідком цих процесів стала низка заходів з взаємного тиску США та Росії, в т.ч. так званих «законодавчих війн» між двома країнами. Наприклад, США ухвалили «Акт Магницького», який обмежує право росіян на в’їзд до США, блокує фінансові рахунки деяким представникам російської влади, які причетні до порушень прав людини в Росії. А Міністерство оборони США скасувало контракт на закупівлю російських вертольотів Мі-17 для потреб ЗС Афганістану, що призвело до фінансових втрат російського ОПК. Ще більш резонансною стала відмова президента США Б. Обами зустрітися з президентом РФ В. Путіним напередодні саміту «великої вісімки» в Москві у вересні 2013 року через надання Росією політичного притулку колишньому співробітнику АНБ США (Е. Сноудену). Зі свого боку керівництво Російської Федерації ухвалило деякі законодавчі акти, обмеживши таким чином в’їзд до Росії деяким американським урядовцям, яких Москва звинуватила у причетності до порушення прав російських громадян. Крім того, в жовтні 2013 року, за розпорядженням В. Путіна, ліквідовується міжвідомча робоча група при президенті Росії з питань взаємодії зі США та НАТО щодо ПРО.

Не менш жорстке протистояння між Росією та Європейським Союзом викликала програма ЄС «Східне партнерство», якою передбачалися поглиблення європейської інтеграції України, Молдови, Грузії та Вірменії і розвиток стосунків між Європою та Білоруссю.

З огляду на принципову невідповідність цілей зазначеної програми стратегічним намірам Росії щодо відновлення свого впливу на пострадянському просторі, у 2013 році керівництво РФ активізувало заходи з протидії «Східному партнерству». З цією метою Росія розпочала масштабну кампанію політичного, економічного та інформаційного тиску на Україну, Грузію, Молдову і Вірменію, обмежуючи доступ їх товарів на російський ринок, підтримуючи різного штибу проросійські організації та сепаратистські рухи, що виступають за зближення з Росією та за вступ до Митного союзу. Росія одночасно посилила тиск і на європейських партнерів країн-учасниць «Східного партнерства», насамперед Польщу та Литву.

На противагу Росії керівництво ЄС, НАТО та окремих європейських країн активізували свої дії з підтримки європейського вибору країн СНД. Так, у вересні 2013 року Європейським парламентом була ухвалена резолюція «Про тиск, що здійснює Росія на країни «Східного партнерства», в якій засуджується політика Москви щодо країн колишнього СРСР. Аналогічна заява була зроблена також керівництвом НАТО. Крім того, Європейський Союз висловив готовність надати допомогу країнам-учасницям «Східного партнерства» і компенсувати збитки, спричинені Росією, а також зробив певні практичні кроки в цьому напрямі. Однак під російським тиском Вірменія та Україна відмовились від підписання угод про асоціацію з ЄС. А вірменська сторона ще й вирішила вступити до Митного союзу.

До речі, в складних умовах відносин з ЄС через наведені вище проблеми керівництво Російської Федерації намагається не допустити скорочення обсягів взаємної торгівлі з Європейським Союзом, який залишається найбільшим торгівельним партнером Росії. Стратегічний характер відносин сторін був підтверджений під час самітів ЄС–Росія, які пройшли у 2013 році.

Щодо розвитку стосунків між Росією та КНР, то він характеризувався подальшим поглибленням співпраці сторін у політичних та економічних питаннях.

Про це свідчить перший офіційний візит нового Голови КНР Сі Цзіньпіня саме до Російської Федерації в березні минулого року, коли він зустрівся з президентом РФ В. Путіним. Лідери двох країн підписали пакет угод про подальший розвиток співробітництва в енергетичній та банківській сферах, зокрема, щодо спорудження газопроводу з Росії до КНР, а також щодо інвестування китайськими компаніями 2 млрд. дол. США у видобуток корисних копалин в Східному Сибіру. Перспективи розвитку співпраці Росії та КНР в енергетичній галузі порушувались також в рамках саміту «великої двадцятки» у вересні 2013 року в Санкт-Петербурзі. За домовленістю сторін, до 2015 року торгівельний оборот між двома країнами планується підняти до 100 млрд. дол. США, а до 2020 року — до 200 млрд. дол. США.

Водночас поглиблюється взаємодія між КНР і Росією в рамках міжнародних організацій (насамперед ООН, БРІКС та ШОС) з політичних, економічних і безпекових питань. Активізується співпраця сторін з військових питань, в т.ч., щодо проведення спільних навчань антитерористичного та миротворчого характеру.

Разом з тим, проблемними аспектами у відносинах сторін залишається занепокоєність Росії щодо посилення впливу та зміцнення позицій КНР у Далекосхідному та Східносибірському регіонах Російської Федерації, а також збільшення дисбалансу у двосторонній торгівлі.

В рамках зазначених заходів Росія продовжувала реалізацію геополітичної стратегії з відродження своєї ролі як великої світової держави.

За оцінками російських експертів, протягом 2013 року Росія мала реальні здобутки з зазначеного питання і фактично повернулась до складу провідних центрів сили світового рівня. Про це свідчать успіхи у побудові Євразійського союзу (в плані примушення Вірменії і Киргизстану вступити до Митного союзу та непідписання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС), відновлення військового потенціалу РФ та її постійної військової присутності у Світовому океані, недопущення силового втручання США і НАТО у ситуацію в Сирію, створення нових транспортно-енергетичних систем для транспортування російського газу до Європи.

Та суттєвою проблемою для Росії стало погіршення її економічного стану, зокрема, подальше скорочення темпів економічного розвитку РФ, падіння виробництва в основних галузях промисловості та сільському господарстві, зменшення обсягів доходів державного бюджету. Причина — у зниженні ціни та попиту на російські енергоносії в Європі (як основного джерела експортних доходів), відтік інвестицій та капіталів з Росії, фактичне згортання розвитку модернізації країни, наявність корупції та бюрократизму.

Зростання дефіциту державного бюджету РФ змушує російське керівництво скорочувати соціальні видатки та фінансування програм розвиту російської економіки. Натомість військові витрати Росії фактично залишаються незмінними. Крім того, не зважаючи на власні фінансово-економічні проблеми, Росія нарощує обсяги видатків для реалізації на пострадянському просторі своїх інтеграційних проектів (в т.ч. за рахунок резервних фондів), які мають для неї стратегічне значення.

Помітну роль у світових геополітичних процесах відіграють інші надрегіональні та регіональні країни, насамперед, Індія.

Протягом року керівництво Індії продовжувало розвивати відносини зі США, країнами ЄС та Росією в економічній та військово-технічній сферах, намагаючись досягти військового паритету з Китаєм, а також протистояти загрозам з боку Пакистану.

А ось інші країни групи БРІКС — Бразилія та Південноафриканська Республіка — демонстрували відносно невисоку міжнародну активність та, в основному, зосереджувались на вирішенні внутрішніх проблем — на зниженні темпів розвитку бразильської економіки та виникненні внутрішнього конфлікту в ПАР.

Дії та позиції згаданих вище країн визначали також і характер роботи провідних міжнародних організацій, а також розвиток ситуації у ключових регіонах світу.

 

Провідні міжнародні організації

ООН

Протягом року активна робота ООН спрямовувалась на вирішення світових і регіональних проблем у безпековій сфері. Так, головними темами 68-ї Генеральної асамблеї ООН були розвиток ситуації в Сирії та Єгипті, запобігання збройних конфліктів в інших регіонах світу, недопущення розповсюдження ядерної зброї, реформування РБ ООН. До речі, до останнього питання члени ООН ставляться по-різному. Зокрема, Росія виступає проти пропозицій розширити склад Ради Безпеки та обмежити права її членів.

«Велика двадцятка»

Зусилля «G-20» докладались в першу чергу для відновлення позитивної динаміки розвитку світової та національних економік країн-членів організації. Пошуку шляхів вирішення зазначених питань був присвячений саміт «Великої двадцятки» у вересні м.р. в Санкт-Петербурзі (Росія). Сторони висловили готовність до проведення структурних реформ їх фінансово-економічних систем, а також до зниження дефіцитів національних державних бюджетів.

Шанхайська організація співробітництва

В рамках поточної діяльності ШОС окрема увага країн-членів організації приділялась узгодженню напрямів її подальшого розвитку. Так, протягом року були ухвалені Стратегія розвитку ШОС до 2025 року, а також План дій до 2017 року з реалізації положень Договору про дружбу і співробітництво. Крім того, вони домовилися створити Банк розвитку ШОС та поглиблювати співпрацю з країнами-партнерами в економічній, енергетичній, транспортній та безпековій сферах.

(Далі буде).