НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Однією з основних проблем при врегулюванні ситуації на Сході України залишається спроба Росії нав’язати нашій стороні власні трактування Мінських домовленостей в частині, що стосується умов проведення виборів на окупованих територіях Донецької і Луганської областей, а також надання їм особливого статусу у складі України.

Так, згідно з позицією України, вирішення таких питань можливе лише після того, як будуть виведені російські війська та озброєння з окупованих територій та повернений нашій Державі повний контроль над кордоном з Росією. Однак це не влаштовує Москву. Вона вимагає попереднього проведення виборів у т. зв. ДНР і ЛНР та визнання самопроголошених республік Україною як головної передумови вирішення конфлікту на Донбасі.

Тобто, режим В. Путіна намагається формально повернути ДНР та ЛНР до складу нашої Держави,зберігши при цьому над ними російський контроль. І Мінські домовленості є нічим іншим, як прикриттям політики Росії та інструментом реалізації її планів.

Виконання Україною російських вимог жодним чином не гарантуватиме виконання Росією своїх зобов’язань

За таких обставин, якщо і виконає Україна російські вимоги (Не дай, боже! Саме на це і розраховує російська сторона!), то це жодним чином не означатиме, що і Росія виконає зобов’язання з відведення своїх військ з окупованих територій, повернувши їх під контроль української влади. Більше того, російські війська обов’язково залишатимуться на Донбасі як чинник довготривалого впливу на Україну на кшталт Придністров’я в Молдові чи Абхазії і Південної Осетії в Грузії.

 Росія так само ніколи не виконає і своїх обіцянок припинити підтримку терористів на Донбасі в обмін на визнання Україною «російської приналежності Криму». Адже таке рішення буде розцінене Росією як слабкість України, що й буде використане для продовження московської експансії на українському напрямі.

Це підтверджується готовністю Москви знехтувати своїми зобов’язаннями, якщо вони не відповідають її інтересам. Росія завжди так поступала як на сучасному етапі свого історичного розвитку, так і колись, коли вона була Російською імперією чи Радянським Союзом.

 

Так, перші та другі Мінські домовленості (відповідно, у вересні 2014 року і лютому цього року) були безпардонно порушені Москвою відразу ж по завершенні переговорів. Особливо цинічна позиція була продемонстрована Росією в останньому випадку, коли наступ російсько-терористичних військ на м. Дебальцеве відбувався безпосередньо під час  зустрічі «нормандської четвірки» за участю лідерів ФРН, Франції, України та Росії. При цьому, всупереч очевидним фактам, В. Путін запевнював учасників переговорів, що Росія «не причетна до подій на Донбасі».

Хоча чи варто тут обговорювати мінські домовленості, що мають важливе, однак здебільшого тактичне та ситуативне значення для Москви. Своєю збройною агресією проти України режим В. Путіна порушив всі основні принципи міжнародного права, кремлівські зобов’язання перед світовою спільнотою, а також базові принципи та угоди між Росією та Україною.

Передусім це стосується Заключного акту Наради по безпеці та співробітництва в Європі від 30 липня 1975 року (так звана «Гельсінська декларація»), що закріплює політичні та територіальні наслідки Другої світової війни та визначає принципи міжнародних відносин, в т. ч. неприпустимість порушення кордонів і територіальної цілісності міжнародно визнаних держав. Документ підписали 33 країни, включно Радянський Союз, спадкоємцем якого вважає себе Росія. Покладення на себе зобов’язань колишнього Радянського Союзу не завадило Кремлю порушити як кордони з Україною, так і її територіальну цілісність.

Крім того, путінські дії режиму стосовно України є прямим порушенням Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року. Згідно з документом, Російська Федерація разом з іншими країнами-гарантами зобов’язалася гарантувати безпеку та суверенітет України в обмін на відмову від ядерної зброї.  Окупувавши нині українські території, Росія продемонструвала, чого варті її «гарантії».

Ще більш відверто Росія порушила двосторонні угоди та договори з Україною, взагалі вважаючи їх не обов’язковими для дотримання. Так, відповідно до Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією та Україною від 31 травня 1997 року (так званий «Базовий політичний Договір»), сторони мають поважати територіальну цілісність одна одної, підтверджуючи непорушність чинних кордонів. Та анексією Криму та окупацією частини Донецької і Луганської областей Росія повністю перекреслила і ці свої зобов’язання.

Зокрема, захоплюючи Кримський півострів, Росія знехтувала Угода між Україною та Російською Федерацією щодо статусу та умов перебування Чорноморського флоту Росії на території України від 28 травня 1997 року. Адже російські збройні формування зобов’язалися поважати суверенітет України, не втручатися у її внутрішні справи та дотримуватись вимог українського законодавства. Зобов’язалися  «поважати» та «не втручатися», але гріш ціна таким обіцянкам — сам президент РФ В. Путін визнав пряму участь російських збройних сил  у блокуванні українських військ та органів влади в Криму навесні минулого року.

 До того ж була порушена Угода між Україною та Росією про параметри розподілу Чорноморського флоту від 28 травня 1998 року. Адже росіяни підступно захопили кораблі та інфраструктуру ВМС України, що фактично можна прирівняти до акту піратства, який підпадає під відповідні положення міжнародного законодавства як один із найбільш тяжких злочинів.

 

Аналогічно Росія виконує свої зобов’язання стосовно інших країн, зокрема, Грузії. Ще у 1992 році Росія спровокувала збройний конфлікт в Абхазії, а потім нагло направила свої війська до самопроголошеної республіки нібито для захисту російських громадян та військових об’єктів.

Таке втручання РосіїоР не дало змоги Грузії відновити свій законний контроль над Абхазією. Розпочалося затяжне збройне протистояння за участю російсько-абхазьких військ, з одного боку, та грузинських — з іншого. 15 грудня 1992 року, при посередництві Росії, Грузія та Абхазія підписали пакет угод щодо припинення військових дій та виведення важких озброєнь із зони конфлікту. Зазначені угоди Грузія виконала, однак це не можна сказати про Абхазію, яка за підтримки Росії відновила бойові дії. Несподіваність розпочатих бойових дій дала змогу російсько-абхазьким військам до літа 1993 року фактично блокувати м. Сухумі та угруповання грузинських військ в прилеглому районі.

27 липня 1993 року, знову ж таки під тиском та за посередництва Росії, між урядом Грузії та абхазькою владою повторно укладається угода про припинення вогню і демілітаризацію зони конфлікту. Причому, на відміну від попереднього випадку, передбачалося, що за цим процесом спостерігатимуть міжнародні представники. Отож 24 серпня 1993 року Рада Безпеки ООН ухвалила рішення про створення спеціальної Спостережної місії ООН в Грузії.

Неймовірно, але перемир’я знову було зірвано. Бо 16 вересня 1993 року збройні формування Абхазії, за підтримки підрозділів збройних сил РФ, розпочали наступ на Сухумі та Очамчиру. 27 вересня вони захопили м. Сухумі, а за кілька діб і всю Абхазію та суміжний з нею Гальський район Грузії. За весь період конфлікту загинуло понад 16 тис. осіб.

У 2008 році Росія знову вдалася до такої тактики щодо Грузії, тепер вже в Південній Осетії. Так, на початку серпня 2008 року, спровоковане Москвою загострення ситуації у самопроголошеній республіці та намагання Тбілісі запобігти збройним нападам сепаратистів на місцеве населення та грузинських миротворців і представників правоохоронних органів Росія використала як привід для введення своїх військ до Цхінвальського району Грузії.

Незважаючи на відчайдушний опір з грузинського боку, тотальна військова перевага Росії дала їй змогу протягом семи діб окупувати всю територію Південної Осетії та вийти за її межі, в т. ч. створити загрозу  столиці Грузії — м. Тбілісі. Крім того, Росія захопила і деякі суміжні з Абхазією території Зугдідського району Грузії. І лише завдяки втручанню США та ЄС бойові дії були припинені в рамках Мирного плану Медведєва-Саркозі (тодішні президенти Росії та Франції) від 12 серпня 2008 року.

Документом передбачалося відведення російських військ за лінію, яка передувала початку бойових дій. Однак, Росія знову не виконала свої зобов’язання і розгорнула військові бази на території Південної Осетії та Абхазії. До того ж в рамках «повзучої експансії» Росія згодом перенесла лінії розмежування вглиб грузинської території. Все це закінчилося «заморожуванням» конфліктів на грузинській території на довготривалу перспективу.

 

Не виконала Росія і свої зобов’язання перед ОБСЄ під час Стамбульського саміту організації у 1999 році щодо виведення до кінця
2002 року російських військ з Придністровського регіону Республіки Молдова (де у 1991-1992 роках Росією також був спровокований збройний конфлікт). Незважаючи на вимоги ОБСЄ та Кишинева щодо виведення російських військ з Придністров’я, а також стосовно зміни формату миротворчої операції на цивільну міжнародну місію під егідою ООН або ОБСЄ, Росія зберігає свою військову присутність на території самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки як чинник тиску на Молдову, а тепер уже й на Україну.

 

Таким чином, невиконання Росією своїх міжнародних зобов’язань, а також  угод та договорів з іншими країнами має системний характер і є її свідомою політикою.

По суті, таку політику можна вважати продовженням політики колишнього СРСР, що відверто нехтував нормами міжнародного права на догоду власним бажанням. Найбільш яскравим прикладом таких дій є період експансії Радянського Союзу наприкінці 1930-х років. Зокрема, під час анексії СРСР країн Балтії, а також східних територій Польщі та Фінляндії були порушені:

• Договір про ненапад з Польщею від 25 липня 1932 року, який був пролонгований у 1937 році до 1945 року;
• мирні договори Радянської Росії з Литвою, Латвією та Естонією від 1920 року, яким були визначені російські кордони з балтійськими країнами. Литва, Латвія та Естонія відновили свою незалежність лише через п’ятдесят років після розпаду СРСР у 1991 році;
• Договір про мир між Радянською Росією та Фінляндією від 1920 року, а також Договір про ненапад між СРСР та Фінляндією від 1932 року, який був пролонгований у 1936 році. Частина фінської території досі залишається під російською окупацією.

Такі вчинки Росії не завжди залишалися безкарними. В червні 1941 року факти порушення Москвою Пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною від 23 серпня 1939 року були використані гітлерівським режимом як формальний привід для оголошення війни СРСР.

Незважаючи на це, 5 квітня 1945 року Москва знову порушила свої зобов’язання, денонсувавши Пакт про нейтралітет між СРСР та Японією від 13 квітня 1941 року. В серпні 1945 року Радянський Союз розпочав бойові дії проти Японії фактично не оголосивши війни. Мирна угода між Росією та Японією не укладена і до теперішнього часу, а між сторонами зберігаються територіальні суперечності щодо островів Курильської гряди.

 

Росії не можна довіряти ні за яких обставин та в жодному випадку, в особливості з питань, що стосуються національної безпеки України

Загалом, все вищевикладене дозволяє зробити один дуже важливий висновок – Росії не можна довіряти ні за яких обставин та в жодному випадку, особливо в питаннях, що стосуються національної безпеки України.

Як сказав колись Гетьман Полуботок: «Ніколи, ні за яких обставин не вірте москалеві! Хто повірить, вже тільки тим занапащає Україну. Москаль перехитрує обов’язково, й одурить, і уярмить. То його життя, його сутність. Тим він і дужий — підступністю та нещадністю. По всіх наших кордонах мусять стояти залізні стовпи з написом: «Не вірте москалеві!».

До речі, свого часу до такого ж висновку дійшов і канцлер Німецької імперії Отто фон Бісмарк, за словами якого (хоч і вихопленими із загального контексту): «Угоди з Росією не варті навіть того паперу, на якому вони написані».