Наприкінці минулого року ми прискіпливо аналізували настрої у Москві та західних столицях, викликаних ситуацією в Україні, та прогнозували, що обмежені (у т. ч. внаслідок санкцій Заходу) можливості РФ змушують В. Путіна, кардинально не переглядаючи підходи до «українського питання», відкласти варіант прямих силових дій щодо нашої держави і зосередитися на латентній дестабілізації ситуації в Україні та інформаційних атаках. Це дозволить йому «зберегти обличчя» щодо своєї країни, покращити свій імідж на міжнародному рівні, акумулювати необхідні ресурси і продовжити практичну реалізацію проекту «Новоросія».
Події січня 2015 року підтверджують, що наразі уся демократична світова спільнота і надалі намагається примусити Кремль до миру. Однак, політика В. Путіна, попри багатомільярдні втрати російської економіки і втрати військових (на Донбасі), залишається ірраціональною з точки зору здорового глузду. Одночасно з регулярним перекиданням військової техніки, спеціальних і армійських підрозділів з усієї Росії, зокрема, із національних республік, Північного Заходу, Уралу, Західного Сибіру, Забайкалля і Далекого Сходу для «участі у навчаннях у Ростовській області», а також організацією масового призову із запасу колишніх спецпризначенців, десантників, танкістів і артилеристів у цих регіонах та «перереєстрації» військовозобов’язаних у Криму триває масоване інформаційно-психологічне накачування російського обивателя вигадками про «злочини київських карателів на Донбасі», «всесвітню змову проти Росії і русько-православної цивілізації» тощо.
На дипломатичному «фронті» не припиняються спроби МЗС РФ маніпулювати міжнародним правом задля виправдання анексії Криму та участі РФ у воєнному конфлікті на Сході України аж до внесення безглуздих пропозицій на Генеральній асамблеї ООН про «універсальність норм Африканського Союзу і Латинської Америки щодо неприпустимості державних переворотів як методу зміни влади і невизнання урядів, які легітимізувалися у такий спосіб».
На «внутрішньому фронті» В. Путін активно тисне на російських високопосадовців та бізнес-еліту, пояснюючи, що можливий успіх Києва у справі приєднання до ЄС загрожуватиме наявному в РФ політичному режиму та економічній моделі, оскільки спровокує відцентрові процеси у Росії на підґрунті невдоволення населення системою розподілу національних багатств і корумпованістю держави, а у разі його незапланованого відходу від влади решта «піде разом з ним». Серед «аргументів» кремлівського очільника під час зустрічей з бізнес-оточенням все частіше чути як про готовність до вимушеного заморожування реалізації міжнародних проектівна зразок будівництва газогону через Туреччину і переходу через Керченську протоку, які вимагають небажаних для російських олігархів багатомільярдних «непрофільних» видатків, так і погрози про критичне «наближення» американських спецслужб до «російських рахунків» за кордоном, через що необхідно термінового вжити заходи з відкриття нових підставних фірм і відповідних рахунків у банках Швейцарії й Німеччини.
За таких умов, визнаючи негативний вплив санкцій, а також наближення прогнозованої кремлівськими експертами наприкінці 2016 – початку 2017 років чергової фази світової економічної кризи, В. Путін погоджуєтьсяна вирішення внутрішніх економічних проблем РФ за рахунок золотовалютних резервів Центробанку й коштів Стабілізаційного фонду, запланувавши закупити у І кварталі 2015 року велику кількість золота. Однак у разі додаткових санкцій і погіршення соціально-економічної обстановки в Росії президент РФ нагадує про «обов’язок» бізнес-еліти взяти на себе додаткове фінансове навантаження та вивести частину капіталів із закордонних офшорів, щоб влити їх у російську економіку.
На «інформаційному фронті», паралельно із щоденними антиукраїнськими операціями російських спецслужб і ЗМІ в РФ, в Україні та у світовому медіа-просторі не зменшується вже згадувана нами активність Руської православної церкви, щонамагається виправдати російських громадян-«добровольців», які знищують мирних жителів на території сусідньої «нацистсько-бандерівської» держави, і мобілізацію ресурсів на «нужди вітчизни» (ініціатива впровадження православного банкінгу, підтримка церковно-сепаратистських груп в Українській православній церкві Московського патріархату). Не варто сподіватися, що на цьогорічному архиєрейському соборі у Москві «патріотичне» церковне керівництво РПЦ закликатиме українських митрополитів та єпископів (Агафангела, Арсенія, Августина, Сергія, Лонгіна, Марка, Феодора та інших) і лідерів православних організацій (на зразок «Союза православных граждан Новороссии», «Союза православных братств Украины» і руху «Православный выбор») до миротворчої діяльності серед прихожан «Новоросії, «Підкарпатської Русі чи «Малоросії». Напевне, йтиметься про організацію «захисту» православних монастирів і приходів від «нацистських армій, організацій та каральних батальйонів», а також про сприяння приходу «православної весни» на Схід і Південь України.
Як повідомляли спостерігачі, воєнними планами Москви на січень 2015 року було передбачене проведення «арміями ДНР/ЛНР» із залученням спецпризначенців ГРУ, тактичних з'єднань десантних, мотострілецьких, танкових і артилерійських підрозділів збройних сил РФ масштабної операції з розширення підконтрольної сепаратистам території за межами мінських угод за рахунок ключових населених пунктів та об’єктів інфраструктури (передмістя Донецька і Маріуполя, траса Донецьк-Маріуполь, станція Дебальцево тощо), котрі можуть стати предметом торгу під час подальших міжнародних переговорів. При цьому головною воєнною метою було завдати значної шкоди системі оборони Збройних Сил України та примусити українських військових до відступу на 30-40 км напередодні чергових раундів міжнародних переговорів, а метою політичною — спровокувати невдоволення українського суспільства невдалими діями керівництва країни.
З огляду на провал цих планів і непоступливість та згуртованість міжнародної спільноти під час останніх нарад у Кремлі, зокрема, 19 січня, серед іншого обговорювалась прийнятність/неприйнятність для РФ сценарію врегулювання конфлікту на сході України у «форматі співіснування Ізраїлю та Сектора Газа» із формальним залишенням «ДНР/ЛНР» у складі України (для перекладання відповідальності за фінансування бюджетних видатків та відновлення економіки, інфраструктури та соціальної сфери регіону) та наданням їм максимально можливого автономного статусу, який буде вагомим засобом впливу Москви на ситуацію в Україні.
Йшлося також про те, що навіть згортаючи під тиском міжнародних організацій і провідних держав свою військову присутність у конфлікті, Кремль не відмовиться від захоплених на Донбасі позицій і після відведення своїх військ усіма засобами підтримуватиме самопроголошені територіальні утворення.
У західних столицях, попри незначний успіх зустрічі глав зовнішньополітичних відомств у «нормандському форматі» (Берлін, 21 січня), вважають, що наразі відсутні передумови для зміни європейського політичного курсу щодо РФ, яка не демонструє бажання змінити ситуацію в Україні і зацікавлена у «заморожуванні конфлікту» на Донбасі. Важливо, що продовжується політика ЄС поетапного введення санкцій проти Росії у зв’язку з анексією Криму та її діяльністю на сході України. Її пом’якшення можливе лише у разі досягнення прогресу у врегулюванні ситуації в Україні.
Щоправда, деякі симпатики Росії з країн-членів ЄС заявляють, що Євросоюзу доцільно припинити політику реагування на її дії, виробивши натомість стратегію довгострокової стабілізації відносин з РФ. До того ж йдеться про початок дискусій на технічному рівні з Євразійським економічним союзом, що «стратегічно цікавий» для ЄС, а також про недоцільність збільшення обсягів фінансової допомоги Україні через нібито непевність у досягненні бажаних результатів від впровадження Києвом реформ і через відсутність гарантій щодо повернення нашою державою отриманих коштів.
Попри «дипломатично-миротворчий туман», що постійно напускається речниками Кремля, після того, як російська воєнщина активізувалася на кордонах і безпосередньо на території України, й після останніх терористичних нападів і диверсій під Волновахою, Маріуполем, в Донецьку і Харкові, у міжнародної спільноти вже не залишилося ілюзій щодо «мирного плану Путіна», який на засіданні Ради Безпеки ООН влучно назвали планом російської окупації частини України і планом звільнення Москви від Мінських зобов’язань. Таким чином, немає жодних ознак, що настало протверезіння у В. Путіна, який послідовно готує Росію до продовження війни і посилення міжнародної ізоляції, а соратників — до варіанту «сядемо усі»! За таких умов нашим західним союзникам варто переглянути свою позицію щодо якнайшвидшого надання Україні оборонного озброєння, яке здатне дійсно допомогти зупинити агресію Російської Федерації і звільнити окуповані території.
