25 березня 2014

Недооцінка ситуації. Інформація для роздумів

Несподівана для світової спільноти анексія Росією частини території суверенної держави-засновниці ООН поставила на порядок денний політичних еліт й аналітичних центрів цілком конкретне питання: хто, кого і що, а також чому недооцінив (або злякався?). Подамо свою точку зору.

Незважаючи на ейфорію від підписання 21 березня ц.р. Україною політичної частини Угоди про асоціацію з ЄС та анонсовані аналогічні наміри щодо економічної частини цієї Угоди після президентських виборів у нашій державі, маємо визнати, що у контексті агресії Росії проти України правлячий істеблішмент і антикризовий менеджмент в Європі (окрім, мабуть, Великобританії), у т.ч. й в Україні [who], недооцінив:

1)        В.Путіна [whom], його непередбачуваність, ірраціональність … (залишимо мислячому читачеві право продовжити цей логічний ряд), а також налаштованість російської армії, особливо спец-призначенців, зростання в російському суспільстві шовіністичних настроїв, «загальнонародної» й елітної («колективного Путіна») підтримки способу дій кремлівського правителя;

2)        «енергетичну зброю» Кремля [what]. Йдеться, зокрема, про критичну або 100-відсоткову залежність низки країн-членів ЄС (Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії) від постачання російської нафти та 20-40-відсоткову газову залежність від «Газпрому» Німеччини, Франції та Італії. Змушені констатувати незавершеність реалізації ЄС та окремими країнами-членами заходів з диверсифікації джерел постачання нафти і газу та відсутність у Європейської Комісії превентивного і термінового плану дій щодо безпеки постачання природного газу. Останній на основі наданих країнами-членами Євросоюзу актуалізованих оцінок ризиків буде опрацьований генеральним директоратом ЄК з питань енергетики тільки наприкінці 2014 року.

Зокрема, можливе припинення офіційною Москвою постачання російської нафти до європейських країн (з метою створення важелів впливу на позицію офіційного Брюсселя та національних урядів у питанні можливості застосування третього пакета санкцій ЄС проти Росії у зв’язку з анексією АР Крим) формує виклики та загрози для безпечного функціонування паливно-енергетичних комплексів країн Центральної та Східної Європи.

При цьому залежність Угорщини та Словаччини від імпорту сирої нафти нафтопроводом «Дружба» (південною гілкою якого транспортується 15 млн. тонн нафти протягом одного року) становить 100%, Польщі та Чехії — приблизно 60-80%, Німеччини — 25%. У разі припинення транзиту до вказаних країн найбільших втрат може зазнати Чехія, експлуатаційних запасів нафти якої, за оцінками експертів, може вистачити лише на 2-3 тижні. Компенсувати російську нафту можна буде використанням недоторканих резервів (вистачить також на незначний період) і закупівлею з НПЗ у Австрії, Німеччині та Польщі й збільшенням обсягів постачання нафтопроводом «Адрія» до угорського і словацького НПЗ.

Разом з тим Росія має чималий надлишок експортних потужностей: такі потужності з експорту нафти (понад 6 млн. барелей/день) значно перевищують обсяги, які можуть експортуватися (4,2-4,5 млн. барелей/день). Експерти вважають, що нафтові потоки, які проходять територією України, можна легко направити іншими експортними маршрутами, зокрема, в порти Балтійського та Чорного морів.

Головні газопроводи з Росії до Європи
Головні газопроводи з Росії до Європи
http://ru.wikipedia.org

Зазначимо, що за оцінками Міжнародної енергетичної агенції, Україна є найбільшим газовим коридором постачання газу до Європи: протягом минулого року українською територією до Європи було транспортовано 167 млрд. м3 російського природного газу, що становить приблизно половину загального обсягу імпортованого в Європу газу. Втрату близько 6,5 млрд. м3 газу у разі припинення постачання російського газу до Європи територією України у березні чи квітні ц.р. споживачі можуть компенсувати постачанням газу альтернативними маршрутами (до 6,1 млрд. м3), отже дефіцит природного газу становитиме 0,4 млрд. м3. Разом з тим відмова від газопроводу «Набукко» суттєво підірвала диверсифікаційні можливості низки держав Південно-Східної Європи та підвищили значущість російських газпромівських «Північого» і «Південного» потоків;

3)        інтереси власного бізнесу [what]. Більшість європейських і національних бізнес-асоціацій та об’єднань не підтримують запровадження жорсткіших санкцій третього рівня, оскільки вважають, що європейські інституції не спроможні спрогнозувати довгострокові втрати компаній (передусім національних) та компенсувати їх через зрозумілі спільні фонди чи механізми. Йдеться, зокрема, про Німеччину, Фінляндію, Італію, Болгарію, Угорщину, Кіпр, Мальту, Грецію та Іспанію;

4)        наближення виборного циклу [what], тобто, виборів до Європейського парламенту (22-25 травня ц.р.) та наступного за ними переобрання керівництва й нового складу інституцій ЄС. У цьому контексті та з огляду на розстановку політичних сил і тенденції розвитку внутрішньополітичної ситуації в країнах-членах ЄС, нині керівні структури Євросоюзу серйозно занепокоєні можливістю посилення позицій «євро скептиків», які, за підсумками майбутніх виборів до Європарламенту, можуть отримати щонайменше третину місць.

У зв’язку з цим є прогнози, що нинішній склад Європарламенту в завершальний період своєї роботи (останнє засідання ЄП відбудеться 14-16 квітня) намагатиметься ухвалити ті законопроекти, що посилюють наднаціональну роль ЄС, зокрема, про створення Єдиного механізму санації проблемних банків (важливий для реалізації ідеї банківського союзу ЄС), єдиного ринку Євросоюзу, а також Багаторічної програми фінансового розвитку ЄС. Після обрання нового складу ЄП може статися так, що представники фракцій Європейської народної партії (ЄНП) і Прогресивного альянсу соціалістів та демократів намагатимуться домовитися про усунення інших політичних фракцій (у т.ч. лібералів і зелених) із системи управління у майбутньому складі Європарламенту та розподілити між своїми представниками керівні посади всіх парламентських комітетів.

Російські дипломати, своєю чергою, вказують на можливість значного зростання антиамериканських настроїв у новобраному складі Європарламенту через розширення присутності у ньому «євро скептиків» (насамперед, представників Франції та Нідерландів). Крім того, можливе посилення позицій «євро скептиків» в інституціях ЄС, з урахуванням проголошених пріоритетів грецького та італійського головування в Євросоюзі, напевне, негативно позначиться на подальшій реалізації Ініціативи ЄС про «Східне партнерство» та відносинах ЄС з Україною (щодо надання нашій державі перспективи членства в Євросоюзі).

Розглянемо внаслідок чого/чому склалася така ситуація [why]:

  1. Зниження дієвості чинних систем колективної безпеки. На сучасному етапі спостерігаються тенденції протистояння як між традиційними, так і новими центрами сили, насамперед, у питаннях адаптації чинних інститутів колективної (політичної, економічної, воєнної) безпеки до геополітичних реалій з висуванням на перший план НАТО і ЄС та зменшенням ролі власне тих міжнародних організацій, що мають право надавати мандати для проведення військових операцій у міжнародному масштабі (ООН, ОБСЄ) і членом яких є Україна.
  2. Недостатності чинних міжнародних гарантій суверенітету і територіальної цілісності України. Членство в ООН, ОБСЄ, Раді Європи, СНД, партнерські відносини з НАТО і ЄС не дають нашій державі надійних механізмів, за допомогою яких можна усунути загрозу національній безпеці. Гарантії безпеки, обіцяні Україні в момент її відмови від ядерної збої у 1994 p., не мають необхідного інституційного оформлення і не виконуються. Ядерні країни, які є постійними членами РБ ООН, трактують ці гарантії як політичні заяви, що не зобов’язують до реагування.

Наразі відсутнє будь-яке виправдання позиції Москви, що нехтує положеннями Будапештського меморандуму, гарантії якого нашій країні неодноразово підтверджувалися (зокрема, Договором з РФ про дружбу, співробітництво та партнерство, Хартією про українсько-американське стратегічне партнерство, спільною заявою президентів РФ і США від 4 грудня 2009 року, нотою МЗС КНР від 15 грудня 2009 року та спільною заявою лідерів України та КНР від 2 вересня 2010 року, листом прем’єр-міністра Великобританії від 5 січня 2010 року). Таким чином, демонстративно грубе нехтування Росією гарантіями Будапештського меморандуму неодмінно зруйнує той незначний прогрес, що намітився у переговорах міжнародної спільнотами з країнами, які вбачають в ядерній зброї інструмент реалізації своєї суверенної політики та з недовірою ставляться до закликів про відмову від такої точки зору на користь «юридично не зобов’язуючих гарантій щодо їх територіальної цілісності та суверенітету»;

  1. Прорахунків стратегічного планування і стратегічної розвідки, неготовності урядів, розвідок і військових до воєнної операції Російській Федерації або, принаймні, до її «демонстрації сили». Йдеться, зокрема, про недооцінку реакції В.Путіна на зближення України з ЄС і НАТО («сьогодні або вже ніколи», «після завершення Олімпіади в Сочі», «до обрання проєвропейського президента і парламенту України», «в умовах ослабленої української центральної влади», за наявності «законнообраного глави української держави в екзині»)..

Президент РФ оперативно вирішив, що на часі останній шанс для реанімації домінуючого впливу Кремля на пострадянському просторі, реалізації планів з переходу до багатополярного світового устрою та повернення РФ статусу наддержави.

При цьому у Кремлі були переконані, що зацікавлені у мінімізації політичної й економічної присутності США на європейському просторі провідні країни Євросоюзу розглядають Росію як ефективний інструмент нейтралізації політики Вашингтона в Європі, тому погодяться з розширенням зони відповідальності РФ на теренах СНД. У свою чергу деякі стратеги у Білому домі вважали, що настав зручний момент для того, щоб підірвати зближення РФ з Німеччиною і Францією.

Короткі висновки.

  1. За таких умов небезпека для України полягає у її можливості опинитися в ролі суб'єкта, до якого приймаються ті чи інші рішення, й стати, всупереч її національним інтересам, «розмінною монетою» у процесі розподілу сфер геополітичного впливу між потужними світовими гравцями.
  2. Українській владі необхідно терміново сформувати професійний і доброчесний державний апарат, рівноправні відносини Центру з регіонами, пригальмувати рух до НАТО й припинити огульну критику СНД, розпочати справжні системні реформи і тотальну боротьбу з корупцією. Доречно також прийняти необхідні кадрові рішення по оборонному відомству, реформуванню армії, оптимізації силових структур.
  3. Майданчиком для донесення до міжнародної спільноти неправомірності дій Росії як країни-підписанта Будапештського меморандуму «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» від 5.12.1994 р., котрі фактично перекреслюють досягнутий у сфері ядерної безпеки прогрес, має стати третій Гаазький саміт з ядерної безпеки (24-25 березня). Анексія Криму значно похитнула (якщо ще не зруйнувала) довіру до ініціатив міжнародної спільноти щодо створення у світі без’ядерних зон. Без відновлення такої довіри наступний саміт з ядерної безпеки у США в 2016 році може бути провальним.
  4. Очевидно, що найважливішим елементом відновлення довіри до глобальних і регіональних систем безпеки має стати посилення міжнародних гарантій безпеки України у форматі «міжнародно-правового документа» (перепідписання Меморандуму про гарантії безпеки у форматі багатостороннього міжнародного договору України, США, РФ, Великої Британії, Франція, Китаю).

P.S. Нагадаємо, що справжня мета політики Кремля на українському напрямі полягає у поширенні нестабільності та розколі нашої країни, наслідком чого має стати зміна державного устрою (федералізація), а також перегляд чинних українсько-російських кордонів.

Усім зацікавленим в «умиротворенні агресора» міжнародним (і не лише) гравцям слід замислитися над прискореним відліком часу у достатньо мілітаризованому двадцять першому сторіччі, особливо коли у сторіччі двадцятому агресорові вистачило 534 дні (від аншлюсу Австрії та анексії Судетської області Чехословаччини до початку Другої світової війни).