23 вересня 2013

Нема могили — не було українців.

Українське село Бігалі розташоване в Надсянні (територія нинішньої Польщі) за 10–15 кілометрів від теперішнього українсько-польського кордону. Неподалік село Краківець з відомим прикордонним пунктом пропуску між обома державами. Колись це було шумне, типове українське поселення поруч з містечком Любачів, звідки походить і пам’ятає себе до 16-тирічного віку мій батько Іван. В дитинстві там він пас корову, бавився з хлопчаками у «вулькана», пішов до початкової школи, від’їхав до міста Ярослава у гімназію… Словом, мав багато розваг та обов’язків, які були перед Другою світовою війною у його однолітків тамтешнього краю. У 1945 році українську родину 45-літнього Федора Соколовського і його 39-літньої дружини Анастасії (мої покійні дідусь і бабуся) з шістьма дітьми (найстаршим на той час був мій 16-літній батько) з рідного села було виселено.

Липа, в яку вдарила блискавка, біля церкви в с.Щутків, пам'ятає як українці ходили ще в свою церкву.
Липа, в яку вдарила блискавка, біля церкви в с. Щутків, пам'ятає як українці ходили ще в свою церкву. Фото В. Гвоздя

Це — перші українці, яким, згідно з домовленістю Сталіна і польського президента, довелося залишити східні терени Польщі. Пам’ятаю, дідусь розповідав, що йому пропонували тоді вибирати: чи їхати на Схід, до українців; чи — на Захід, на приєднані до повоєнної Польщі німецькі землі. Вибрав перше. Хоч і лячно було їхати в СРСР, але все ж до «своїх», українців. Сподівався, що «погостює» 2–3 роки і майне назад, додому… Не судилося, померли дідусь з бабусею по черзі у 1980 і у 1990-му роках, так і не повернувшись хоча б на день у рідні Бігалі…

А як вони про них мріяли!

Дідусь, покидаючи батьківщину, навіть залишив місцевому полякові деякі гроші аби той доглядав за змонтованими в лісі прикупленими перед війною пилорамами (тартаками).

…Їхали до Радянської України потягом через прикордонне містечко Рава-Руська. У документах вказувався кінцевий пункт — селище Борщовичі що на Львівщині. Та, як казав дідусь, «п’яна совєтська залізниця» все переплутала і завезла до містечка Борщів на Тернопільщині. Відповідальний начальник пояснив просто: «Названия же похожие, черт их разберет!»). Хто-зна, може саме нечистої і бракувало для підтримання у ті часи сякого — такого порядку.

До речі, в той ще час на дві родини виділяли один вагон. Худобу (коней, корів, кіз тощо) також перевозили в окремих вагонах, тобто, була можливість взяти з собою дещо з реманенту, що селянином в кожній державі завше цінувалося. Вже згодом, коли переселення назвали операцією «Вісла», з Польщі вивозили українців лише на підводі і майже без особистих речей. Цікаво, згадував дідусь, що саме ідею про переселення подав його друг — поляк, який пояснював приблизно так: «Федьку, їдь звідси. Бо твою родину знищать. Або наша Армія крайова, або ваша УПА». А у сім’ї, як я вже згадував, було шестеро дітей. Як тут дідусеві не прислухатися до тієї поради!

З іншого боку, яким же розважливим і надійним виявився дідів польський товариш! Можна нині казати, що для пересічного поляка, як і для простого українця, і АК, і УПА були однаково небезпечні. Отож перше запитання до теперішніх польських політиків і наших українофобів: «Хто вас, панове, сьогодні уповноважував сварити поляка з українцем? І чому? Хто вважає, що це — вигідно?!».

Ми ж напевне знаємо відповідь на ці запитання.

Поки є могили, є пам'ять, не стане пам'яті, забудемо свої корні
Поки є могили, є пам'ять, не стане пам'яті, забудемо свої корні. Фото В. Гвоздя

У свідомості мого батька відклалося багато тодішніх подій. Наприклад, вшанування його діда (мого прадіда) — коли споруджувався у 1938 році пам’ятник на могилі. Батько, тоді ще підліток, припустився помилки, вибиваючи зубилом напис на кам’яному надмогильному пам’ятнику (хрест з білого пісковика). Замість «Тут спочиває…» вибив «Тут спочває…», пропустивши літеру «и». Хіба міг тоді10-річний Іванцьо (так в родині називали мого батька) передбачити, що саме ця його помилка стане своєрідним символом на майбутні десятиліття. Стане і… пропаде.

Власне, під час своїх перших відвідувань того краю, маючи вищезгадану помилку за орієнтир, ми знайшли цю могилку на сільському цвинтарі, що притулився між лісом і дорогою неподалік від сільської церкви, Загалом могил з пам’ятниками 19 і 20-го століть родини Соколовських з українськими написами було кілька. Та й взагалі українських могил там більшість, отож Бігалі були таки українськими. Причому давно, щонайменше — кілька століть.

Ця моя поїздка до батьківського села відбулася ще у 1988 році, за часів СРСР, коли вже дід Іван з 34-річним сином (тобто, мною) і 10-річним онуком Олегом (моїм сином) поїхали до села Бігалі вперше після виселення в 1945-му. Запам’яталися мені прадідова могила, піщаний грунт, і білий камінь-пісковик, з якого був витесаний надмогильний пам’ятник. Таких могил на тому цвинтарі — більшість.

Ми їхали тоді «Запорожцем». Всю ніч стояли перед КП на кордоні в автомобільній черзі. Зранку, прямуючи до Бігалів, зупинилися, щоби у 60-тирічного перехожого перепитати дорогу. Тоді вперше здивувався: у відповідь на запитання мого батька польською чоловік відповів місцевою українською говіркою. Українець!

Церква в с. Бігалі
Церква в с. Бігалі. Фото В. Гвоздя

Після цвинтаря заїхали до костела, у який перетворилася наша греко-католицька церква. Поруч — хата батькової однокласниці, до якої ми завітали і батько дістав можливість пригадати шкільні роки. Ця жінка в початкових класах була відносно масивним дівчиськом, що часто стримувала енергійних хлопчаків від бійки.

Потім ми попрямували до села. Батько показав, де була рідна хата, яку спалили поляки ще в 45-му році, відразу після виселення родини Федора Соколовського.

Два Соколовських
Два Соколовських. Фото В. Гвоздя

Зустрілися з поляком Володимиром Соколовським (може, і якась родина). Його діти, тоді ще підлітки, передали для моєї дружини Ліди подарунки — відрізи матерії на плаття. Очевидно, знали, що у нас, у Львові, тоді все було у дефіциті. А хто мав змогу їздити за кордон — часто привозив такі відрізи.

…Вдруге в Бігалі я приїхав через 10 років, весною1998-го, разом з дружиною Лідою. Тоді я працював в Міністерстві закордонних справ України на посаді начальника управління міжнародного економічного і наукового співробітництва (УМЕНТС). Якось на вихідні приїхав до Львова. І ми з Лідою вирішили відвідати бігалівський цвинтар. Їхали своїм «фордом», придбаним у ФРН під час дипломатичної служби. На кордоні не затримались — у мене був дипломатичний паспорт, який давав право не ставати у чергу.

Обезличені українські могили
Обезличені українські могили.
Фото В. Гвоздя

…Ми дуже скоро знайшли ту могилу з помилкою у надписі. Були й інші наші поховання. Але тоді ми зауважили, що написи на наших родинних пам’ятниках хтось нещодавно пошкодив. Вже тоді подумалося, що так демонструється щонайменше неповага до українців (і похоронених, і живих). Йдеться, мабуть, розмірковував я, про нашу пам'ять і історію! Це не вкладалося у дух добросусідства, яке розбудовували президенти України Л. Кучма і Польщі О. Кваснєвський. Про це я навіть розповів послу Польщі в Україні, з яким я підтримував добрі стосунки. Але він, заспокоюючи мене, пояснив все побутовими причинами. А я, зі свого боку, згодом про все намагався забути. Хоча, правду кажучи, часом свердлила думка: що ж виходить, що президенти думають по-своєму, а народ — по-своєму?

В той час у Бігалях, зокрема, на родинних могилах, побували батькові рідні брати — покійний нині Михайло і Володимир.

Про позбивані написи ніхто більше не згадував.

Село Щутків сьогодні. Тут колись стояла дідівська хата
Село Щутків сьогодні. Тут колись стояла дідівська хата. Фото В. Гвоздя

Втретє мені випало завітати у Бігалі нещодавно, 2 вересня 2013-го року разом з генералом Віктором Гвоздем, колишнім начальником української військової розвідки. До речі, його батько походив із сусіднього села Щуткова (моя бабця, здається, називала його Щитків). Там розшукали старших двох чоловіків, які пам’ятають Гвоздевого і діда-столяра, і батька. Вони і показали нам, де була хата «Гвоздиків» — так вони називали родину Гвоздів. До речі, розповіли, що колись, під час закладання фундаменту хати Гвоздикам, знайшли пляшку із запискою, що вона збудована на місці старої хати, яка належала… Соколовським.

 

 

Українські могили в селі Щутків
Українські могили в селі Щутків.
Фото В. Гвоздя

На Щутківському цвинтарі є (ще?) багато пам’ятників з українськими написами. Серед них щонайменше 5-7 могил Соколовських. Родина? Хто сьогодні мені зможе розповісти?

Зі Щуткова ми таки завітали до Бігалів, близько до того місця, де стояла хата мого діда Соколовського Федора. Там, розпитавши сусідів, знайшли Володимира Соколовського, який вже доживає віку, але мого діда пам’ятає дуже добре. Пригадав прізвисько «Столярчик» — так називали мого діда, який займався столяркою. Жінка пана Федора померла, а діти, які колись передавали подарунки моїй дружині, живуть у Любачеві. На подвір’ї чимало слідів від легкових машин: видно, що внуки тут — часті гості. Загалом господар вже поважного віку і багато що нам вже розповісти не міг.

Українських могил стає все менше, на їх місці виростають польські
Українських могил стає все менше, на їх місці виростають польські. Фото В. Гвоздя

Ми попрямували на сільський цвинтар. І ось тут я зупинився спантеличений: по-перше, не знайшов не лише могил своїх предків, а й взагалі жодного українського поховання (є лише пам’ятник Соколовським — полякам); по-друге, кілька давніх українських надмогильних хрестів сиротливо туляться біля огорожі і не второпаєш чиї вони — надписи позбивані.

Загалом, цвинтар впорядкований. На ньому чимало польських недешевих гранітних пам’ятників. Практично складається враження, що тут ніколи й не було українських поховань. Але це ж не так! Бігалі — село українське. Принаймні, до примусового виселення звідти корінних українців у 40-х роках минулого століття. А отже і ховали наших людей там не одне і не два століття!

 

Тож виникають конкретні запитання до поляків. Зокрема, чи випадково у 1998-му році надмогильні хрести моєї української родини були потовчені? Чи це не кимсь умисне проведена підготовка для того, щоб ці хрести повикидати з цвинтаря як непотріб? І невже той поляк, який тлумачив дідусеві в 1945-му про схожість АК з УПА, був одним з останніх тверезомислячих? І чому питання про УПА тепер у польському Сеймі порушують, але багатозначно замовчують про АК? Зрештою, невже політики, що опікуються Бігалями, не втямлять, що нищити могили — не по-християнськи? Цим вони лише підтримують тих, хто посіяв на наших землях ворожнечу між українцями і поляками — адже до 1937-го наші люди жили дружно! І що, тепер українцям треба нищити старі польські поховання на Волині, Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Харківщині та інших українських землях? Виходить, що в Польщі таким чином затирається, а у нас — вшановується і плекається українська пам'ять віків? Адже хочемо ми цього чи ні, а свідки тих захоронень скоро повністю відійдуть у інший світ. І ніщо нікому не нагадуватиме про те, що села в Надсянні були здебільшого українськими. Нема могил — не було тут й українців! Ніщо більше не тягнутиме і мене в Бігалі.

Свої корні треба знати та пам'ятати
Свої корні треба знати та пам'ятати.
Фото В. Гвоздя

Невже ви, поляки, щиро вірите, що руйнування українських могил сприяє вашій європеїзації? Наступними, треба сподіватись, будуть німці, яких багато було у Східній Прусії, що нині теж належить Польщі. Чи все ж таки боязко «вальчити» з німецькими могилами, не так, як з українськими? Запитав би про все покійного президента Польщі Л. Качинського, з рук якого діставав ордена. Але ж не можу вже цього зробити. А було б цікаво почути від нього пояснення.

Водночас, маю багато запитань і до української сторони. І насамперед — до себе самого: чому ми, нащадки переселенців, так рідко відвідували батьківщину наших предків і в такий спосіб створили юридичну підставу для ліквідації українських могил? Ми себе не поважаємо, але хочемо при цьому, аби хтось за нас дбав про нашу історію? І що робить наша влада? Чи тепер на тих землях немає українців взагалі? Чому на Волині, Львівщині чи ще де-небудь в Україні і в Польщі, поряд з імперськими польськими «Вони загинули від УПА» не встановлено українських пам’ятників на кшталт «Вони загинули від АК»?

Таких «чому?» можна ставити безконечно. Та все зводиться до очевидного: треба поважати і шанувати себе. А тоді можна вже цього вимагати і від сусідів!