4 серпня 2014

Реанімація Новоросії як прояв імперського синдрому Кремля 2

Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.

 

Зауважимо, що точка зору авторів
може не співпадати з редакційною

Олексій Волович

Частина 2. Заснування чи зміна назви?

Після того, як утворилася ця губернія,  назва «Новоросія» ще тривалий час не приживалася. Натомість цю територію традиційно називали «Запоріжжям» або «Степом». Намагаючись стерти історичну пам’ять українського та інших народів Північного Причорномор’я, Катерина ІІ вдалася до перейменування вже існуючих населених пунктів, часто подаючи  це як їх заснування.  Одеський історик Анатолій Мисечко зазначав так: «Власні назви, пов’язані з місцевою природою, географією, мовою та історією, замінювалися на політично доцільні, кон’юнктурні і штучні... Ці назви зникли, знову ж таки виходячи з політичної доцільності, і сьогодні їх реанімують на потребу часу, навіть часто не розуміючи їх сенсу, з якої причини вони з’явилися, коли і де та з якої причини зникали. Саме на потребу часу їх знову дістають із забуття, прикриваючи пошуками історичного минулого свою агресивну суть».[1]

Козацькі загони, що діяли під орудою отамана Антона Головатого у складі військ О. Суворова, 13 вересня 1789 року першими захопили турецьку фортецю Ені-Дунья поблизу Хаджибея

Козацькі загони, що діяли під орудою отамана Антона Головатого у складі військ О. Суворова, 13 вересня 1789 року першими захопили турецьку фортецю Ені-Дунья поблизу Хаджибея.
Пархет П. П. Штурм фортеці Хаджибей. Картина виставлена ​​в експозиції Одеського історико-краєзнавчого музею
Фото: http://lib.znate.ru/

Так, у 1794 році Катерина ІІ перейменувала Хаджибей (Коцюбіїв) на Одесу, видаючи це за заснування міста, хоча до цього під різними назвами воно було відоме вже понад 400 років. Територія нинішньої Одеси була заселена греками ще в VI столітті до нашої ери. Саме козацькі загони, що діяли під орудою отамана Антона Головатого у складі військ О. Суворова, 13 вересня 1789 року першими захопили турецьку фортецю Ені-Дунья поблизу Хаджибея. Після звільнення цього міста від турків українці стали його першими мешканцями.

Увічнимо своїх катів?

Утворення Катериною ІІ Новоросійської губернії було лише частиною її колонізаторського плану поневолення України і ліквідації найменших можливостей її існування як окремої держави чи навіть автономії у складі Російської імперії. Серед багатьох злочинів Катерини ІІ проти українського народу згадаймо наступні:

Укази Катерини II

Укази Катерини II
Фото: http://history.syktnet.ru/

1763 р. — Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво- Могилянській академії.

1764 р. — Скасування Катериною II українського гетьманства, а також ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р.–1765 р. — Скасування Катериною ІІ української держави Гетьманщини та ліквідація козацького устрою на Слобожанщині.

1766 р. — Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі і церковні книги українською мовою і без дозволу Синоду.

1775 p. — Підступний напад московських військ на Запорозьку Січ і її зруйнування після вирішальної допомоги запорожців у російсько-турецькій війні 1768–74 pp.

1777 р. — Виселення кримських татар з Криму та українців — з України, а на обжиті ними місця переселення московитів.

1780 р. — Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Східної Європи.

1781 р. — Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження російської системи управління у 1783 р.

1783 р. — Остаточне закріпачення селян Лівобережної України.

Придушення Катериною ІІ українського національно-визвольного руху — Коліївщини у 1768 році та Турбаївське повстання 1789 — 1793 років.

Памятник Екатерине II в Одессе Памятник Екатерине II в Севастополе
Пам’ятник Катерині II в Одесі Пам’ятник Катерині II у Севастополі
За часів «помаранчевого» президента В. Ющенка «вдячні потомки» поставили пам’ятники Катерині ІІ в Одесі і Севастополі
Монумент І. Мазепи
Монумент І. Мазепи досі зберігається на території художнього комбінату
Фото: http://novostey.com/l

Без перебільшення, Катерину ІІ можна вважати одним з найжорстокіших ворогів українського народу. І дуже прикро, що за часів «помаранчевого» президента В. Ющенка «вдячні потомки» поставили пам’ятники Катерині ІІ в Одесі і Севастополі. Більшовики у 1917 році нищили пам’ятники царям, а в незалежній Україні їх відновлюють. І це в той час, коли у Полтаві вже протягом п'яти років депутати міськради блокують встановлення пам'ятника гетьману Іванові Мазепі, що передбачалося указом екс-президента В.Ющенка від 2007 року. Величний монумент І. Мазепи кілька років тому виготовили у Києві, де він досі зберігається на території художнього комбінату. Така ж доля спіткала пам’ятник останньому кошовому отаману Запоріжжя П. Калнишевському в Одесі, указ про встановлення якого також видав В. Ющенко у 2007 році. Укази він видав, а домогтися їх виконання йому не вдалося, як і багато чого іншого. Зате йому добре вдалося ворогувати з Ю. Тимошенко і привести до влади свого «опонента» В. Януковича, бездарно і ганебно розтринькавши величезний кредит довіри, отриманий ним завдяки «Помаранчевій» революції. Сьогодні наші співвітчизники в боротьбі проти сепаратистів на Донбасі оплачують своїми життями «помилки» В. Ющенка. Адже він зрадив ідеали Майдану 2004 року, і це відкинуло назад розвиток нашої країни щонайменше на 10 років. І сьогодні по всій Україні залишилося ще тисячі пам’ятників царським і комуністичним сатрапам — поневолювачам України. Лише пам’ятників Леніну нараховується понад 2000. І найбільше їх на Донбасі. На охорону і збереження цих пам’ятників щорічно витрачається десятки мільйонів гривень з бюджетних коштів.

Катерина ІІ і В. Путін: спільне і відмінне

Порівнюючи політику Катерини ІІ і В. Путіна, можна побачити багато спільного
Порівнюючи політику Катерини ІІ і В. Путіна, можна побачити багато спільного

Порівнюючи політику Катерини ІІ і В. Путіна, можна побачити багато спільного і зовсім мало відмінного. За характером Катерина ІІ і В. Путін — прагматики з виразними елементами цинізму. Як і Катерина ІІ, В. Путін — розумний, витривалий, терплячий, вміє дочекатися свого часу, щоб безжально і холоднокровно завдати удару. Як і Катерина ІІ, В. Путін є прихильником максимальної централізації і уніфікації імперської влади, дотримується правила — бути твердим у своїх рішеннях: краще погано зробити, ніж змінити думку. Як і Катерина ІІ, В. Путін вважає, що все вирішують імператори, царі, президенти, генсеки, губернатори і керівники спецслужб (Таємної канцелярії, НКВД, КДБ і ФСБ), а народ — це інертна маса, що потребує сильної руки, хліба і видовищ.

Як і Катерина ІІ, В. Путін вважає, що Росія на міжнародній арені має вести наступальну і навіть агресивну політику, насаджуючи усюди своїх васалів і маріонеток. Як і Катерина ІІ свого часу, сьогодні В. Путін має безмежну владу в Росії і, попри його офіційний титул «президент», має усі підстави вважатися «самодержцем всея Руси».

Сьогодні В. Путін має безмежну владу в Росії
Сьогодні В. Путін має безмежну владу в Росії і, попри його офіційний титул «президент», має усі підстави вважатися «самодержцем всея Руси»
Фото:http://doctalovtyz.livejournal.com/

Захопивши і поневоливши Україну разом з її свободолюбним українським народом, Катерина ІІ 250 років тому намагалася, а В. Путін намагається сьогодні «прирастить империю» за рахунок України, адже без неї імперія не може існувати. Катерина ІІ підступно захопила і зруйнувала Запорізьку Січ після того, як використала десятки тисяч українських козаків у війні з Туреччиною. В. Путін підло захопив Крим і намагається підступно захопити Південний Схід України після того, як Україна і Росія були складовими частинами СРСР і винесли найважчий тягар у війні з німецьким фашизмом. Як і Катерина ІІ, В. Путін протягом тривалого часу створював «п’яту колону» в Україні, «пригодовуючи» зрадників і насаджуючи свою агентуру.

Як і для Катерини ІІ, для В. Путіна русифікація і нищення української мови є засіб руйнування України зсередини, перетворення українців на малоросів і новоросів. Як і Катерина ІІ та Й. Сталін, В. Путін не визнає національних прав корінних народів Криму — українців, кримських татар, греків, караїмів та кримчаків, і все робить для того, щоб їх через 70 років депортувати знову, або позбавити їх національної ідентичності і перетворити на «россиян».

Винятково велику роль в діяльності Катерини ІІ відігравала пропаганда. Серед всіх численних пропагандистських акцій Катерини ІІ досить згадати її поїздку в 1787 році з великою групою іноземців (близько 3 тис. осіб) з Санкт-Петербурга до Криму, яка обійшлася скарбниці в величезну на ті часи суму — 10 млн. руб. Блюзнірські і брехливі листи Катерини ІІ іноземцям (Гримму, Вольтеру, Циммерману та іншим видатним діячам ХVІІІ ст.) також були частиною її пропаганди, оскільки ставали надбанням громадськості.

Схоже, що багато чого з пропагандистського досвіду Катерини ІІ перейняв В. Путін, одним із прикладів пропагандистської діяльності якого є проведення найдорожчих у світі XXII зимових Олімпійських ігор у Сочі у лютому 2014 року, які вартували російській скарбниці астрономічної суми — близько 50 млрд. дол. Найвищою мірою цинізму є твердження В. Путіна про «громадянську війну» в Україні в той час, коли щодня сотні бойовиків і десятки одиниць важкої військової техніки, а також великі грошові суми відправляються з Росії на територію Донбасу для «порятунку російськомовного населення від бандерівців та київської хунти».

Або згадаємо хоча б те, що В. Путін, як і Катерина ІІ, дозволяє собі жити в неймовірній розкоші. І це тоді, коли 80% російського населення, за даними КПРФ, живе за межею бідності. [2] Порівняння в поведінці Катерини ІІ і В. Путіна можна було б продовжувати, але це вже тема окремої статті. Головний висновок, який ми можемо зробити з цього порівняння, це те, що минають цілі століття, а імперський характер Росії залишається незмінним.

Колонізація Донбасу за радянської влади

На початку 1920-х років більшість населення Донбасу становили українці — 64 %, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою, питома вага якої складала 26 %. У 1939 році частка росіян на Донбасі становила вже 32%, а українців — 61 % від загальної кількості населення. У 1989 році на території Донецької області проживало 2,6 млн. українців, 2,3 млн. росіян, 83 тис. греків, 76 тис. білорусів, 28 тис. євреїв, 25 тис. татар. На території Луганської області проживало 1,4 млн. українців, 1,2 млн. росіян, 33 тис. білорусів і 12 тис. татар. У 1989 році частки росіян в обох областях відповідно становили 44,8 % і 43,6 %. В умовах тотальної русифікації інтенсивне зростання чисельності росіян на Донбасі обумовлювалося не тільки їх переселенням з Росії, а також і з віднесенням до росіян представників різних етнічних груп.

У 1920-х рр. питома вага росіян серед сільського населення Донбасу становила 15-17 %, серед міського — приблизно 75%. Радянський уряд продовжив соціально-економічну політику Російської імперії щодо використання трудових ресурсів для економічного розвитку Донбасу. Перевага надавалася переселенцям саме з віддалених регіонів Росії тому, що вони, на відміну від українців, були відірвані від попередніх місць проживання, що сприяло їх закріпленню за місцем роботи і в такий спосіб зменшенню плинності кадрів. Донбас був особливо принадним регіоном для заробітчан і карних злочинців, робота на шахтах для яких ставала способом відбуття покарання чи реабілітації.

Незважаючи на позірну інтернаціональну політику КПРС, між російськими переселенцями і українським корінним населенням Донбасу постійно спостерігалася соціально-побутова напруга. Зокрема, українізація 20-х років у середовищі російського населення Донбасу сприймалася вкрай негативно, що призводило до конфліктів на мовному підґрунті. У 1920-х — початку 1930-х років росіяни не виявляли бажання інтегруватися в українську культуру. Після завершення короткого періоду українізації багатьох громадян, які брали в ній активну участь, було репресовано. Отож ця, так звана, українізація мала на меті ще й виявити українських націонал-патріотів аби згодом їх знищити.

З метою запобігання конфліктам між українським і російським населенням у 1927 році уряд УРСР започаткував процес створення на Донбасі російських та інших адміністративно-національних районів. Проте у 1939 році впровадження адміністративно-територіальної системи за національною ознакою було скасовано як таке, що не виправдало себе.

Як і в усій країні, голод на Донбасі став наслідком примусової колективізації та насильницького вилучення хліба та іншої продовольчої продукції на селі. У 1933 році в Донецькій області від голоду померло до 20 % населення, тобто, щонайменше півмільйона селян. Однак у містах голоду практично не відчувалося, оскільки усі промислові робітники отримували продовольчі пайки. Наприкінці 1933 року було утворено Всесоюзний комітет з переселення для заселення переважно росіянами спустошених голодом українських сіл на Донбасі, в Одеській, Дніпропетровській, Донецькій та Харківській областях.

У 1951 році відбулася депортація частини українського населення з Західної України на Донбас, де переселенці, яких вже тоді називали «бандерівцями», зазнавали всіляких моральних і фізичних утисків з боку як місцевого населення, так і органів влади. Проте, попри наявність суперечностей і непорозуміння між Сходом і Заходом України, переважна більшість жителів Донбасу прагнула компромісу. Відсутність винятково проросійської орієнтації населення Донбасу пояснюється тим, що його абсолютна більшість підтримала ідею проголошення Української державності на референдумі 1 грудня 1991 року. Водночас чимало уваги приділяється самоідентифікації жителів Донбасу як особливої спільності людей, що пов’язана як з Україною, так і з Росією. В цілому регіональна ідентичність переважної більшості донеччан не суперечить їх ідентичності як українських громадян.

Південний Схід — це Україна

Національний склад населення України за переписом 2001 року
Національний склад населення України за переписом 2001 року
Інфографіка: http://ru.wikipedia.org/

Неупереджений і об’єктивний аналіз історичних фактів свідчить про абсолютну безпідставність тверджень про те, що на півдні та сході України буцімто переважає російське населення, яке, мовляв, тільки й мріє, щоб цей регіон був приєднаний до Росії. Що такі твердження не відповідають дійсності, свідчить, зокрема, й перепис 2001 року, згідно з яким частка етнічних росіян становила: у Донецькій області — 38,2%, Луганській — 39,0%, Харківській — 25,6%, Запорізькій — 24,7%, Дніпропетровській — 17,6%, Херсонській — 14,1%, Миколаївській — 14,1% і Одесь­кій — 20,7%. В Одесі, наприклад, за цим переписом 67% одеситів є етнічними українцями і лише 28% — етнічними росіянами. Приблизно таке ж співвідношення українців і росіян і в інших обласних центрах вищезгаданих областей.

Незважаючи на масштабну московську військово-політичну підтримку «ДНР» і «ЛНР» та підривні диверсійні акції з боку Росії, широкого повстання в Донецькій і Луганській та шести інших областях «історичної Новоросії» не сталося. Як каже проросійський письменник, прихильник відродження «Новоросії» і житель Луганська Гліб Бобров, «У півмільйонному Луганську на переможний мітинг після референдуму вийшла одна тисяча чоловік! На семимільйонний Донбас не набереться і 3 тисяч ополченців — це менше 0,5% населення! Про який виразний опір можна казати?!»

Із завзяттям, що гідне кращого застосування, кремлівські політтехнологи та ідеологи ділять населення України на російськомовне і україномовне. Хоча такого розподілу насправді не існує. Практично 100% населення України, навіть на «далекому Заході», є російськомовним і україномовним одночасно. У Кремлі не хочуть усвідомити, що бути росіянином і вихваляти Путіна — не одне й те саме, що мільйони етнічних росіян і мільйони російськомовних українців є патріотами України. Головне — не мова, головне — ті думки, переконання, які нею викладаються.

Хто захистить росіян в Росії?

Якщо хтось сподівається, що після Путіна до влади в Росії прийдуть демократичні сили, то він помиляється. Проблема Росії не в «поганих царях, генсеках і президентах». Проблема Росії — в імперській ментальності російського народу, яка прищеплювалася йому протягом століть. Радше бути голим і босим, але відчувати себе громадянином «Великой России, которой все боятся». Тому в Росії дуже популярні хоч і жорстокі, але «сильні лідери» — Алєксандр Нєвскій, Іван Грозний, Пьотр І, Єкатеріна ІІ, Ніколай І, Іосіф Сталін, В. Путін. Для російського народу військова велич Росії — понад усе. Їх чомусь не бентежить, що РФ, маючи такі величезні природні багатства, за обсягом бюджету посідає 11 місце у світі навіть після «найбіднішої» країни Євросоюзу — Іспанії. А за рівнем ВВП — 7 місце у світі, пропускаючи поперед себе США, ЄС, Китай, Індію, Японію і Німеччину.

Росіян і їхнього Путіна чомусь не тривожить, що населення Росії щорічно зменшується майже на мільйон, що в Росії налічується понад 9 млн. безробітних і понад 4 млн. безхатченків, а кількість безпритульних дітей становить щонайменше 4 млн. Їх не бентежить, що з криміногенних причин щорічно гине понад 150 000 чоловік, близько 40 000 чоловік щорічно вмирає від вживання неякісного алкоголю, а 30 000 чоловік помирає від вживання наркотиків. Їх не бентежить, що в Росії безвісти щорічно зникає близько 50 000 чоловік. Їх не бентежить також і те, що в Росії налічується 12 млн. інвалідів (майже 10% населення!), до 15 млн. алкоголіків, до 3 млн. наркоманів, 1 млн. психічно хворих, 1 млн. хворих на туберкульоз, 2,5 млн. ВІЛ інфікованих. В Росії видатки на охорону здоров'я однієї людини становлять в середньому 40 дол., тоді як у США — 2 400 дол. Щоб переконатися в цьому до недавнього часу досить було ознайомитися з доповіддю російської Агенції РиФ в Санкт-Петербурзі (http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru.htm). Але якщо ви спробуєте сьогодні відкрити це посилання, то прочитаєте наступне: «В связи с изменением в российском законодательстве, эта страница временно недоступна для просмотра». Отже, на радість прихильникам Путіна, російське законодавство неухильно «вдосконалюється». Можливо, завтра ми дізнаємося, що серед співробітників Агенції РиФ ФСБ РФ викрила бандерівців, які намагалися спотворити картину щасливого буття російських громадян...

Путін не переймається захистом росіян в Росії, тому що сьогодні йому не до того. Нині для нього головний пріоритет — захистити «русскоязычных в Новороссии», вбиваючи і калічачи їх тисячами та руйнуючи наявну інфраструктуру. І все це жахіття триває тому, що Путіну дуже хочеться стати імператором. А без України зробити це буде дуже важко, майже неможливо. Отже, дорогі українці, від нас з вами залежить — чи стане Путін імператором, а чи захистимо ми нашу Україну і самих себе? Чи вона стане частиною Російської імперії, а ми — її третьосортними громадянами, яких висилятимуть до Сибіру і на Далекий Схід, як це вже було за часів Петра І, Катерини ІІ і Сталіна.



[1]  А. Мисечко. Дещо про Новоросію і не тільки// http://chornomorka.com/archive/a-4114.html

[2] Роскошный образ жизни Путина // http://nashigroshi.org/2014/04/15/roskoshnyij-obraz-zhyzny-putyna-foto/