14 червня 2019

Парламентська криза в Ізраїлі: причини   та   можливі  наслідки

 

Наприкінці травня з Ізраїлю надійшла сенсаційна новина: ізраїльський парламент (Кнесет) затвердив закон про свій дочасний розпуск

 

Олексій Волович 

Наприкінці травня з Ізраїлю надійшла сенсаційна новина: ізраїльський парламент (Кнесет) затвердив закон про свій дочасний розпуск. Це сталося  через півтора місяці після дострокових парламентських виборів, що відбулися 9 квітня. Через незговірливість деяких потенційних партнерів по коаліції прем'єр-міністру Біньямін Нетаньяху і його партії «Лікуд» не вдалося сформувати до 29 травня правлячу коаліцію за передбачені законом шість тижнів. Після переконливої перемоги «Лікуду» ніщо не віщувало такої несподіванки. Подібного не було за всю 71-річну історію Держави Ізраїль. У ніч на 30 травня пройшло підсумкове голосування за законопроектом депутата Мікі Зоара від партії «Лікуд» про розпуск законодавчих зборів 21-го скликання. 74 депутати проголосували «за», 45 - «проти». Автор законопроекту вважає основною причиною розпуску парламенту неконструктивну позицію партії «Ісраель Бейтейну» («Наш дім Ізраїль» - НДІ) на чолі з її лідером, колишнім міністром оборони Авігдором Ліберманом, яку вважали потенційним партнером партії «Лікуд». Деякі ізраїльські оглядачі вважають, що термінове ухвалення закону про розпуск парламенту 21-го скликання було потрібне Б. Нетаньяху для того, щоб президент країни Реувен Рівлін не встиг доручити справу з формування уряду представнику іншої партії, у якої найбільша кількість депутатів у парламенті після «Лікуду». Наступні  у цьому році дострокові вибори в Кнесет 22-го скликання призначені на 17 вересня. Для того, щоб усвідомити, як таке в Ізраїлі могло статися, очевидно, є сенс поглянути на нинішню ізраїльську парламентську епопею з самого початку, тобто, з другої половини 2018 року. Зважаючи на те, що в Україні також готуються до дострокових парламентських виборів, і не виключено, що майбутня коаліціада в новому парламенті буде досить драматичною. Тому й досвід ізраїльських політичних та парламентських подій буде цікавий, в певній мірі навіть повчальний для українських виборців і політиків, бо українське суспільство, як і ізраїльське, також по вінця  заполітизоване.

 

Закон про військовий призов ортодоксальних євреїв

Проблеми із  призовом  релігійних ортодоксів на військову службу до Армії оборони Ізраїлю (АОІ - ЦАХАЛ) відомі досить давно. Ухвалений ще у 1949-му році закон про обов'язкову військову службу як для юнаків (3 роки), так і для дівчат (2 роки), звільняв від цієї служби дві категорії ізраїльських громадян - етнічних арабів і релігійних ортодоксів («харедім» - «тріпотливих перед Богом», тих, хто вивчає Тору і вавилонський Талмуд, тобто, зібрання єврейських релігійних постулатів). Слід зазначити, що священні тексти  певною  мірою  вивчаються всіма євреями Ізраїлю,  зокрема, і учнями світських шкіл. «Харедім» - це  чоловіки, учні в «єшивах» і «колелях» (релігійні школи для одружених чоловіків), які  проходять навчання на постійній основі, отримуючи відтермінування призову на весь час їх навчання, яке може  тривати  протягом  всього життя.  При цьому, вони формально не мають права займатися іншою роботою, оскільки отримують стипендії з бюджету для  підтримання їх досить скромного  існування. 70 років тому кількість релігійних ортодоксів була незначною, але зараз населення Ізраїлю  у 15 разів більше і становить близько 9 млн осіб, з яких - 75% євреїв і 21% арабів. При цьому, згідно з  даними Центрального статистичного бюро Ізраїлю, кількість релігійних ортодоксів у 2019 році досягла 13% від усього населення країни, що становить 1,1 млн осіб. У 2065 році вони можуть складати майже третину населення країни. Відповідно до проекту вищезгаданого закону про призов до війська, розмір всіх державних виплат «харедім» пропонувалося збільшити до 50 млрд шекелів (приблизно 14 млрд дол.), що можна порівнювати з військовим бюджетом Ізраїлю. Іншим важливим джерелом існування «харедім» є грошова допомога  на дітей, яких в їхніх сім'ях в середньому налічується від 6 до 10. На даний час кількість  ортодоксів, які дістають відстрочку щороку, становить близько 70 тис. осіб. З 80 тис. учнів релігійних навчальних закладів («йешива») тільки 4 тисячі служать в армії. У 2002 році з’явився  проект нового закону («закон Таля») про обов'язкову військову службу, згідно з яким міністерство оборони могло самостійно ухвалювати рішення про кількість релігійних ортодоксів, яких можна залучати до військової служби, і скільком надавати дозвіл на продовження навчання. Термін дії такого закону спочатку становив п'ять років і у 2007 році його дію продовжили ще на п'ять років, але, тим не менше, кількість «ортодоксів-ухильників» від служби у війську значно зросла, що викликало у частини світського населення невдоволення. Громадські організації, що відстоюють рівні права і обов'язки всіх громадян Ізраїлю, подали позов до Верховного суду (БАГАЦ) з вимогою змусити уряд залучати  всіх ортодоксів до військової служби. У лютому 2012 року Верховний суд країни визнав «закон Таля» неконституційним і рекомендував уряду підготувати новий закон, який зобов'язує призивати на військову службу всіх учнів «йешивів» без винятку, а стосовно тих, хто ухиляється від військової служби, вживати «кримінальні санкції». Проектом нового закону  обурилися  релігійні ортодокси і кілька ультраортодоксальних партій, що захищають їхні інтереси в Кнесеті. Не чекаючи масових повісток з військкоматів, багато рабинів в релігійних громадах почали видавати постанови про звільнення від військової служби тих молодих євреїв, які вивчають Тору і служать Яхве (Богу). Крім того, армія для «харедім» - це «болото розбещеності», де служать разом юнаки і дівчата, що для ортодоксального віруючого іудея абсолютно неприпустимо. Слід також зазначити, що релігійні сіоністи, які майже так само, як і «харедім» дотримуються єврейської релігійної традиції, всі  служать в армії, переважно в бойових частинах.

ЦАХАЛ давно винайшов можливість задовольнити запити «харедім», утворивши для них окремі підрозділи «Нахаль Хареді» і спецпрограми в технічних підрозділах різних видів ЗС Ізраїлю, де дотримуються всіх  вимог цієї групи ультрарелігійних іудеїв. На погляд деяких ізраїльських експертів, намагання не допустити призову до армії ультрарелігійної молоді пояснюються прагненням як утримати її під впливом найбільш консервативної частини керівництва релігійних громад, так і уникнути подальшої інтеграції в суспільство і ринок праці через службу в ЦАХАЛ. 2 березня 2014 року в Єрусалимі на демонстрації протесту проти проекту такого закону вийшло близько 400 тисяч осіб. Вони  вимагали, щоб уряду відмовився від призову на військову службу «харедім», оскільки, на їхню думку, будь-який релігійний єврей повинен присвятити все своє життя щоденному вивченню Тори. Також ортодокси вважають, що у Ізраїлі вже давно потрібно перейти до військової служби за контрактом. Крім того,  пропонують більше залучати етнічних арабів Ізраїлю до різних видів альтернативної служби. У липні 2018 року уряд звернулося до БАГАЦ з клопотанням про відстрочку ухвалення в Кнесеті розробленого в міністерстві оборони під керівництвом екс-міністра А. Лібермана проекту нового закону про призов ортодоксів в ЦАХАЛ на сім місяців, мотивуючи це необхідністю завершити роботу над численними до нього поправками. Цим законопроектом передбачається 10-річний план поступового збільшення призовників з числа «харедім» і щорічні фінансові санкції для «йешивів» у вигляді зменшення їх державного фінансування, якщо план з призову не виконуватиметься. Верховний суд Ізраїлю зобов'язав парламент розглянути проект до 15 січня 2019 року, однак кілька депутатів коаліції від  ультраортодоксальних  партій відмовилися  за нього  голосувати.

 

Вихід НДІ з парламентської коаліції в листопаді 2018 р.

Спалах напруженості на кордоні з Сектором Газа у листопаді 2018 року розколов ізраїльський уряд. Цими днями у відповідь на ліквідацію ізраїльським спецназом впливового командира бойового крила ХАМАСу Нуреддіна Барака по території півдня Ізраїлю з Сектора Газа було випущено близько 500 ракет і мінометних снарядів. Понад 100 ракет, які могли впасти на житлові райони,  перехопила система ППО «Залізний купол», але кілька житлових будинків все ж було зруйновано, за медичною допомогою звернулися близько 100 постраждалих осіб. У відповідь міністр оборони А. Ліберман запропонував  точковими ударами ліквідувати лідерів терористичних угруповань, але військово-політичний кабінет відхилив таку пропозицію. І навіть більше, уряд Б. Нетаньяху дозволив одноразове переведення  до Гази 30 млн дол. з Катару і ще по 15 млн дол. кожного наступного місяця, що дозволило ХАМАСу нейтралізувати протести населення Гази. Б. Нетаньяху також наказав А. Ліберману дозволити  доставку  пального з Катару в Газу, хоча  той був проти.

14 листопада, протестуючи проти перемир'я з бойовиками ХАМАСу, А. Ліберман  подав у  відставку.  Він  також  закликав провести дострокові парламентські вибори. Його підтримали партії «Кулану» («Всі ми») і «Бейт Йегуді» («Єврейський дім»). Свою позицію А. Ліберман мотивував незгодою з недостатньо жорсткими, на його думку, діями уряду щодо палестинських екстремістів, перемир'я з якими він назвав «капітуляцією перед терором». В Ізраїлі А. Ліберман має репутацію «яструба» і прихильника найжорсткіших   дій    щодо  розв’язання   палестинсько-ізраїльського конфлікту.

А. Ліберман закликав якомога швидше «знищити в Газі радикальних ісламістів-терористів», проте в той момент це не влаштовувало Б. Нетаньяху, оскільки в разі широкомасштабних військових дій на території Сектора Газа, масові жертви серед мирних палестинців були б неминучими, що викликало б осуд в усьому світі і перешкодило Б. Нетаньяху реалізувати більш важливі  зовнішньополітичні завдання: у взаємодії зі США і КСА витіснити Іран з Сирії і піти на зближення з  арабськими режимами Перської затоки. Стратегія Б. Нетаньяху полягала також у тому, щоб тримати ХАМАС ослабленим, одночасно домагаючись від Єгипту дозволу для палестинців Сектора Газа переходити через єгипетський кордон в пошуках роботи на Синайському півострові. Однак це не означало, що Б. Нетаньяху зовсім відмовився від силових дій проти палестинських екстремістів Гази. Він не раз стверджував, що масштабна військова операція в Газі - це питання часу.

У листопаді 2018 року після відставки А. Лібермана з поста міністра оборони з урядової  коаліції в Кнесеті   вийшли  також депутати від його партії НДІ, внаслідок чого правляча коаліція опинилася в непевному для себе стані, оскільки в ній залишився всього 61 депутат зі 120-ти, і вона в будь-який момент могла б втратити свою «хитку більшість». На думку ізраїльських оглядачів, А. Ліберман саме це і мав на увазі, сподіваючись на дострокових парламентських виборах у 2019 році перетягти на бік НДІ голоси виборців, незадоволених «поступливістю» уряду Б. Нетаньяху стосовно палестинських екстремістів з Сектора Газа.

17 листопада Б. Нетаньяху повідомив, що спробує зберегти і навіть «наростити» діючу урядову коаліцію ще на рік, до наступних планових парламентських виборів у листопаді 2019 року. При цьому він закликав своїх партнерів з коаліції в Кнесеті «не розвалювати уряд під час одного з найскладніших періодів у сфері безпеки». 18 листопада 2018 року праворадикальна партія «Бейт Йегуді»  також  обіцяла  вийти зі складу правлячої коаліції, якщо її голова Нафталі Беннет, який очолював на той момент міністерство освіти і міністерство у справах діаспори, не отримає до всього ще й пост міністра оборони.  Б. Нетаньяху не пішов на це і сам  обійняв  посаду міністра оборони країни, хоча до цього він вже «контролював» три міністерства - закордонних справ, охорони здоров'я, а також репатріації та інтеграції (алії і абсорбції). Слід зазначити, що Н. Беннет так і не реалізував свою погрозу вийти з  коаліції, повністю втративши при цьому свій політичний капітал. Через внутрішній конфлікт в блоці «Єврейський дім» з нього вийшли Н. Беннет і Айєлет Шакед, щоб заснувати  нову помірковано-релігійну сіоністську партію «Ха-Ямін ха-Хадаш» («Нові праві»).

Таким чином, виходом з досить складної ситуації в Кнесеті могло бути лише проведення дострокових виборів. 26 грудня 2018 року на підставі рішення правлячої коаліції депутати Кнесету більшістю голосів (102 зі 120)  ухвалили  закон про свій розпуск і призначення дострокових виборів, які збираються провести 9 квітня 2019 року. Оглядачі відзначають, що Кнесет 20-го скликання «був одним з найбільш стабільних і живучих», проіснувавши понад три роки і вісім місяців.

 

Розстановка політичних сил напередодні виборів 9 квітня

21 лютого 2019 року в Ізраїлі завершилася реєстрація партій і їх списків на дострокові вибори в Кнесет, призначених на 9 квітня. У них брали участь 39 партій і блоків, що стало рекордно великим числом, якого раніше не було за всю історію Ізраїлю. Однак експерти прогнозували, що, незважаючи на невеликий електоральний бар'єр 3,25%, дві третини цих партій і блоків не потраплять до парламенту, що, власне, так  і сталося за підсумками виборів. За всю історію ізраїльського парламентаризму жодного разу не було випадку, щоб будь-яка партія набрала більше половини всіх голосів і сформувала однопартійний уряд. За даними ЦВК, брати  участь у виборах могли 6,34 млн виборців. В останні десятиліття в Ізраїлі основними політичними течіями є наступні: права, ортодоксально-релігійна, ліва і арабська. Ізраїльські партії, що виступають за мирне розв’язання конфлікту з палестинцями на основі принципу «мир в обмін на території»,  вважаються лівими. Ліві партії з деяких питань можуть взаємодіяти з партіями арабськими. Ліві партії виступають за утворення незалежної палестинської держави на території Гази, Іудеї і Самарії. Ультраліві партії виступають за одну державу для двох народів - єврейського і палестинського. (В дійсності  сьогодні  так  воно практично  і  є,  оскільки  громадянами Ізраїлю є понад 1,8 млн арабів). Партії правого спрямування більш схильні до жорсткої позиції щодо палестинців. Більшість правих партій виступає проти укладених в Осло угод, а також проти ліквідації єврейських поселень на території Іудеї і Самарії (Західного  берега р. Йордан). До правих партій зазвичай примикають релігійно-ортодоксальні партії. До правих партій в Ізраїлі на  даний час відносяться 5 партій: найбільша партія «Лікуд» на чолі з нинішнім прем'єр-міністром Б. Нетаньяху, «Нові праві», релігійно-сіоністський блок «Іхуд міфлагот ха-ямін» (Союз правих сил - СПС) у складі трьох партій «Єврейський Дім», «Національна єдність» і «Сила Ізраїлю». До широкого правого табору відносяться також партія НДІ і партія «Кулану» («Всі ми»). До правих партій традиційно примикають ортодоксально-релігійні партії: ашкеназький парламентський блок «Єврейство Тори», до складу якого входять партії «Іхуд Ісраель» і «Дегель ха-Тора», а також ультрарелігійна сефардська партія ШАС. До лівих партій відносяться: «Авода», лівоцентристський парламентський блок «Кахоль-Лаван» («Біло-блакитні»), який об'єднує партії «Хосен ле-Ісраель» («Захист Ізраїлю», лідер - Бені Ганц), «Телем» («Національний державний рух» - лідер  Моше Яалон),  «Єш Атід» («Є майбутнє», лідер – Яір Лапід»). Лідери цього блоку Б. Ганц і Я. Лапід домовилися про ротацію на посаді прем'єр-міністра  у разі перемоги на виборах. Арабські партійні блоки: помірковано-націоналістичний блок у складі арабської партії ТААЛ, єврейсько-арабської партії ХАДАШ, а також блок, що складається зі світської радикально-націоналістичної арабської партії БАЛАД і ісламістської партії РААМ. Крім вищезгаданих партій і блоків, у парламентських виборах 9 квітня брали участь ще близько двох десятків партій і блоків, однак їм не вдалося подолати електоральний бар'єр.

 

Підсумки виборів 9 квітня і патова коаліціада

За підсумками парламентських виборів 9 квітня очолювана прем'єр-міністром Б. Нетаньяху права партія «Лікуд» здобула перемогу, отримавши 35 мандатів, що на 5 мандатів більше, ніж було у «Лікуду» в Кнесеті попереднього, 20-го скликання. Лівоцентристський «військовий»  блок «Кахоль-Лаван» («Біло-блакитні») на чолі з депутатами, екс-начальниками генштабу АОІ  Бені Ганцем, Яіром Лапідом та  екс-міністром оборони Моше Яалоном отримав стільки ж  мандатів - 35, але широкий правий табір загалом отримав 65 мандатів проти 55 у лівих, якщо до них віднести і арабські партії, які насправді давно вже грають роль несистемної опозиції і не підтримують навіть ліворадикальний МЕРЕЦ. Якби ці дві партії створили коаліцію, то вони могли б сформувати стабільний двопартійний уряд, але, схоже, між правими і лівими це не так просто. Як зазначив А. Ліберман, «уряд національної єдності, в якому об'єднані праві і ліві партії, може бути тільки урядом національного паралічу». На його думку, подібний уряд є сенс створювати лише в надзвичайних ситуаціях. Видається, що такою надзвичайною ситуацією може бути відсутність можливостей у Б. Нетаньяху сформувати праву парламентську коаліцію за результатами майбутніх позачергових виборів, призначених на 17 вересня ц.р., хоча він і заявляв неодноразово, що не має наміру створювати уряд національної єдності з «Біло-блакитними». Зі свого боку, «Біло-блакитні» спочатку заявляли, що до уряду на чолі з Б. Нетаньяху вони не підуть, хоча були готові на союз з «Лікудом», але без Б. Нетаньяху.


https://www.vesty.co.il/articles/0,7340,L-5493554,00.html

Крім двох великих партій - «Лікуду» і «Кахоль-Лаван», в Кнесет пройшло ще 9 партій і блоків: «Йахадут ха-Тора» («Єврейство Тори») - 8 мандатів; ШАС - 8 мандатів; Блок ХАДАШ-ТААЛ - 7 мандатів; «Авода» - 6 мандатів; «Наш дім Ізраїль» - 5 мандатів;   Союз правих партій - 5 мандатів; МЕРЕЦ - 4 мандати; «Кулану» - 4 мандати; блок РААМ-БАЛАД - 4 мандати. Сумарно за підсумками виборів праві і релігійні партії отримали 65 мандатів, що було цілком достатньо для створення стійкої правлячої коаліції. Потенційних партнерів у «Лікуду» на цей раз виявилося всього п'ять: правоцентристська партія «Кулану», сефардська ультраортодоксальна релігійна партія ШАС, ашкеназький ультраортодоксальний релігійний блок «Єврейство Тори», релігійно-сіоністський Блок правих партій СПС і очолювана А. Ліберманом партія «Наш дім - Ізраїль». У процесі формування коаліції на переговорах з потенційними партнерами у «Лікуду» і відповідно у Б. Нетаньяху виникли певні проблеми. Особливо серйозні і, як з’ясувалося, нездоланні проблеми виникли під час переговорів з фракцією НДІ, яка зажадала портфель міністра оборони для А. Лібермана і портфель міністра репатріації та інтеграції для депутата Одеда Форери. За деякими даними, ніяких серйозних перешкод з боку «Лікуду» для отримання депутатами фракції НДІ цих портфелів не передбачалося. Однак А. Ліберман виставив ще цілий ряд вимог у сфері зовнішньої і внутрішньої політики, частина з яких входить в пряме протиріччя з вимогами союзників чи попутників Б. Нетаньяху - ультраортодоксальних релігійних партій. Це, перш за все, стосується проекту закону про призов на військову службу. В ході переговорів ультраортодоксальні партії погодилися прийняти законопроект про призовні квоти, але наполягали на тому, щоб їх розміри не були прописані в законі, а щорічно визначалися б урядом, однак фракція НДІ не вважала за можливе піти на компроміс з ортодоксами. А. Ліберман категорично наполягав, щоб документ, ухвалений в попередньому читанні ще в минулому році тодішнім складом парламенту, був затверджений без змін. Крім того, А. Ліберман вимагав істотно збільшити розміри допомоги по старості і пенсій для пенсіонерів-репатріантів з колишнього СРСР, які є основним електоратом його партії НДІ. На цю вимогу Б. Нетаньяху відповів, що «бюджетні запити деяких партнерів по коаліційних переговорам  були б розумні, якби в Ізраїлі був такий же бюджет, як у США». А. Ліберман також вкотре ультимативно зажадав військової  ліквідації ХАМАСу і «Ісламського джихаду» в Секторі Газа. Таким чином, після відмови А. Лібермана увійти в коаліцію у Б. Нетаньяху залишилося 60 депутатів - на один голос менше від необхідної більшості. До речі, подібна ситуація вже виникала у 2015 році, коли А. Ліберман оголосив, що НДІ не вступатиме в коаліцію з правими і релігійними партіями під керівництвом «Лікуду», який  переміг на  виборах. І  тоді знову став прем'єром Б. Нетаньяху, який   мав у Кнесеті більшість з перевагою всього в один голос, що ставило коаліцію в складні умови. Багато ізраїльських оглядачів відзначають, що жодна партія не проявляла такої непоступливості на коаліційних переговорах в Кнесеті, як НДІ.

 

Біньямін Нетаньяху vs Авігдор Ліберман

У А. Лібермана  і Б. Нетаньяху довга історія непростих взаємин. Їхнє партнерство розпочалося у 1996 році, коли Б. Нетаньяху  за  активного сприяння  А. Лібермана  вперше очолив ізраїльський уряд. З  червня  1996  р.  по грудень  1997 р.  А. Ліберман займав  пост генерального директора канцелярії прем'єр-міністра.  Вони злагоджено працювали разом до тих пір, поки не розійшлися наприкінці  1997 року  з  невідомих  для  загалу  причин. На думку деяких ізраїльських аналітиків, «Бібі не витримав тиску «лікудівських принців» і «злив» свого соратника, за допомогою якого він переміг на праймеріз, а потім став прем'єр-міністром». У 1998  році  А. Ліберману довелося на  деякий час піти з публічної політики і зайнятися  бізнесом, а вже  в січні 1999 року він оголосив про створення партії «Наш дім Ізраїль», яка в травні того ж року на парламентських виборах потрапила  до Кнесету і  здобула  свої перші чотири мандати. В  цей  же час сам А. Ліберман підпав під кримінальне розслідування: його звинувачували у корупції і шахрайстві. Втім, згодом  всі судові розслідування  проти А. Лібермана припинилися. З того часу між Б. Нетаньяху і А. Ліберманом розпочався період погано приховуваного суперництва не стільки через ідеологічні розбіжності, скільки через взаємну антипатію, хоча це не завадило їм тричі перебувати в одній коаліції і навіть піти на вибори 2013 року одним списком.

У січні 2009 року Б. Нетаньяху замінив Ехуда Ольмерта на посаді прем'єр-міністра, а А. Ліберман став міністром закордонних справ у його кабінеті і обіймав цей пост до того часу, поки не пішов у вимушену відставку через пред'явлене йому у 2012 році чергове звинувачення в корупції. Деякі зв'язки А. Лібермана з ізраїльськими та іноземними бізнесменами розслідувалися ізраїльською поліцією з кінця 1990-х років.  Взагалі, ізраїльська поліція протягом цілих 17 років розслідувала порушення законів  А. Ліберманом і, нарешті, подала обвинувальний висновок до суду. Проте звинувачення на його адресу розвалилися за недоведеністю або відсутністю в діях  складу злочину.

У 2015 році А. Ліберман спочатку відмовився увійти в уряд Б. Нетаньяху, але потім таки приєднався до нього у 2016 році, отримавши посаду міністра оборони, яку, як ми вже знаємо, він обіймав до листопада 2018 року. На думку деяких ізраїльських спостерігачів, Б. Нетаньяху і А. Ліберман змушені терпіти один одного і не переступати «червоних ліній» у своїх взаєминах, оскільки кожен з них знає один про одного таке, що в разі, якщо це стане надбанням суспільства, то, як мінімум, політична кар'єра кожного з них може тут же і  закінчитися.

Безсумнівно, що і А. Ліберман зі свого боку також відстежує дії генерального прокурора Ізраїлю Авіхая Мандельбліта, який напередодні виборів 9 квітня заявив про намір пред'явити прем'єр-міністру Б. Нетаньяху звинувачення в шахрайстві, хабарництві і зловживанні довірою за трьома кримінальними справами. Зокрема, Б. Нетаньяху звинувачують в отриманні коштовних подарунків від бізнесменів в обмін на його заступництво. Б. Нетаньяху відкинув звинувачення в корупції як необґрунтоване «полювання на відьом», яке, на його думку, було «націлене на парламентські вибори у квітні». Б. Нетаньяху в черговий раз заявив про те, що він зазнає переслідувань з політичних мотивів. Член політбюро правлячої партії «Лікуд» російськомовний адвокат Аріель Бульштейн назвав дії генпрокурора спробою «вплинути на виборчий процес нелегітимними засобами». На його думку, за тим, що відбувається, стоять представники лівих сил, які «нічим не гребують, щоб домогтися влади».

Сьогоднішні амбіції А. Лібермана ґрунтуються на його досить солідному «послужному списку» в різних урядах за останні майже 20 років: 2001-2002 роки - міністр національної інфраструктури; 2003-2004 роки - віце-прем'єр, міністр транспорту; 2006-2008 - віце-прем'єр, міністр стратегічного планування; 2009-2012 і 2013-2015 роки - віце-прем'єр, міністр закордонних справ; 2016-2018 роки міністр оборони. Раніше партія НДІ отримувала на виборах досить багато депутатських мандатів в Кнесеті. Так, на парламентських виборах 2006 року вона отримала 11 мандатів, а на позачергових виборах 2009 року - 15 мандатів, посівши третє місце в Кнесеті.

До і після ухвалення рішення 30-го травня про розпуск парламенту 21-го скликання «Лікуд» і НДІ обмінювалися взаємними звинуваченнями. «Лікуд» звинувачував А. Лібермана у спробі «звалити» Б. Нетаньяху і в тому, що НДІ насправді трансформувалася з правої в ліву партію. Особисто Б. Нетаньяху звинуватив А. Лібермана в тому, що він «обдурив своїх виборців». НДІ,  своєю чергою, звинувачує «Лікуд» в тому, що він «продав всю державу ультраортодоксам» і що коаліція, яку намагався сформувати Б. Нетаньяху, «не була по-справжньому правою». Ортодокси  закидають А. Ліберману, що він «ворог Тори» і «комуніст», і що його «оточують гої (неєвреї), які  понаїхали в єврейську державу з колишнього СРСР».

 

Висновки і прогнози

Проведення двічі протягом одного року парламентських виборів в Ізраїлі саме по собі відображає як особливості неординарного і своєрідного ізраїльського парламентаризму і демократії в цій країні, так і особливості  власне вкрай політизованого ізраїльського суспільства. З одного боку, це визначається умовами його існування в несприятливому зовнішньому оточенні (арабсько-ізраїльська конфронтація) з моменту його створення у 1948 році і до сьогоднішнього дня, а з іншого боку - політичними традиціями репатріантів («алії»), які прибули і прибувають до Ізраїлю з багатьох країн. Якщо 70-річний Б. Нетаньяху протримається при владі до липня ц. р., то його перебування на посаді прем'єр-міністра (понад 13 років) стане найтривалішим в історії єврейської держави після її засновника прем'єр-міністра Давида Бен Гуріона.

Нещодавно Б. Нетаньяху заявив: «За десять років я перетворив Ізраїль в державу світового рівня». З огляду на значні досягнення Ізраїлю в багатьох галузях економіки, а також на міжнародній арені, слід погодитися, що багато в чому вони стали можливими завдяки зусиллям Б. Нетаньяху і його урядів. Щоб переконатися в цьому, досить навести дані по ВВП і держбюджету Ізраїлю навіть в порівнянні з деякими «великими» країнами. При цьому слід мати на увазі, що територія Ізраїлю дорівнює території української Кіровоградської області, тобто 22 тис. кв. км, не кажучи вже про те, що Україна має багатющі чорноземи, а Ізраїль - практично безплідну пустелю, яку ізраїльтяни перетворили на квітучий сад. І я в цьому переконався, коли близько 20 років тому спостерігав через бінокль ізраїльські кібуци з червоними дахами з території Півдня Лівану, де базувався український Укрінжбат під командуванням полковника Олега Хавронюка у складі миротворчих сил ООН - UNIFIL  (тоді  я працював у посольстві  України в Лівані).

Отже, за даними МВФ, ВВП (за паритетом купівельної спроможності) Ізраїлю в 2018 році склав 337 млрд дол. (53-е місце в світі), що значно більше, ніж в таких розвинених європейських країнах як Греція, Данія, Фінляндія, Угорщина і багатьох інших (ВВП України у 2018 році склав 390 млрд дол.). Щодо держбюджету Ізраїлю (за доходами), то, за даними ЦРУ США за 2017 рік, він склав 93,1 млрд дол., що більше, ніж в ПАР, Ірані, ОАЕ, Польщі, Румунії (держбюджет України у 2018 році склав 35,6 млрд дол., а Росії - 258,6 млрд дол.). Найбільше  на мене справляє враження військовий бюджет Ізраїлю, який, за даними SIPRI, у 2018 році склав 15,9 млрд дол., не на багато поступаючись таким величезним державам, як Туреччина (19 млрд дол.) і Канада (21,6 млрд дол.). (Військовий бюджет РФ у 2018 році склав 61 млрд дол., а України - 4,8 млрд дол.).

Прогнозуючи політичне майбутнє Б. Нетаньяху, багато ізраїльських аналітиків сходяться на думці, що він і його партія «Лікуд» в найближчій перспективі будуть і надалі на лідируючих позиціях в ізраїльському політикумі. Так, відомий ізраїльський політолог Володимир (Зеєв) Ханін вважає, що, швидше за все, за підсумками парламентських виборів 17 вересня розстановка політичних сил в ізраїльському суспільстві залишиться такою ж, як зараз,  і навіть «з деяким зростанням широкого правого табору», і уряд знову очолить Б. Нетаньяху. Одночасно, посилаючись на останні опитування громадської думки, В. Ханін вважає, що позиції А. Лібермана також «знаходять розуміння і відгук в ізраїльському суспільстві», що можливо дозволить його партії НДІ збільшити представництво в майбутньому 22-му скликанні Кнесету вдвічі, тобто, до 8-9 депутатів. Звісно, у ізраїльських аналітиків і експертів можуть бути й інші думки. Деякі з них вважають, що остання «деструктивна поведінка» А. Лібермана в парламенті може призвести до того, що він втратить підтримку виборців правого спектру і його партія більше не вважатиметься правою. Деякі ізраїльські оглядачі кажуть, що у разі не дуже оптимістичних рейтингів  для  партії «Лікуд» напередодні парламентських виборів 17 вересня, Б. Нетаньяху може все ж зважитися на формування коаліції з «Біло-блакитними» і створити з ними двопартійний  «уряд національного порятунку». З іншого боку, не виключено, що подібні задуми є й у А. Лібермана, хоча його шанси значно слабкіші, ніж у Б. Нетаньяху. Таким чином, може виникнути ситуація, коли лідери «Лікуду» і НДІ будуть одночасно намагатися  домовитися  про формування  коаліції з лідерами «Біло-блакитних» Бені Ганцем і Яіром Лапідом. За словами самого Б. Нетаньяху, якщо «Лікуд» не набере більше голосів, ніж «Біло-блакитні», то вони спробують сформувати лівоцентристський уряд в союзі з партіями «Авода» і МЕРЕЦ за підтримки арабських партій, яку їм вже обіцяли. Однак, на думку деяких ізраїльських аналітиків, шанси на розвиток подібного сценарію досить незначні. Не виключено також, що Б. Нетаньяху і А. Ліберман подолають  свої розбіжності і ще попрацюють разом у майбутній коаліції і майбутньому уряді на благо Ізраїлю.

На перший погляд, Україна та Ізраїль – абсолютно різні держави за розмірами, за розташуванням на різних континентах, за релігією і менталітетом свого населення. Але все ж є дещо дуже важливе, що об'єднує ці дві країни: вихідці з України єврейського походження та  етнічні  українці, які проживають сьогодні в Ізраїлі. За даними посольства  України в Ізраїлі, їх   кількість становить близько 500 тисяч, за даними  міністерства репатріації  і інтеграції  Ізраїлю – близько  300 тисяч. У 2018 році з України до Ізраїлю прибуло 6500 репатріантів. Як відомо, багато єврейських політичних, культурних та релігійних діячів Ізраїлю були вихідцями з України: Зєев Жаботинський, Моше Шарет, Іцхак Бен-Цві, Леві Ешкол, Голда Меїр, Леон Пінскер, Шолом-Алейхем, Хаїм Бялик, Агнон Шай, нинішній спікер Кнесету Юлій Едельштейн, політолог Зєев Ханін та багато інших. Відносини між Україною та Ізраїлем, між українцями й ізраїльтянами – це велика тема, але я хотів би  коротко торкнутися схожих моментів лише в політичній ситуації стосовно наших країн.

Перш за все, хотілося б відзначити, що українське та ізраїльське суспільства вельми політизовані, і це очевидно визначається їх існуванням на кордонах різних цивілізацій.  Ізраїль – «маленький острівець», що  розташувався  в «арабському  океані», а Україна  –  між  Європою  і  комуно-ординською Росією. У євреїв є «двоюрідні брати» - араби, з якими вони щонайменше протягом останнього століття перебувають у конфронтації. І у нас, українців, є «російські брати», які  хочуть нас задушити в своїх «братерських обіймах» і від яких ми змушені сьогодні захищати свою землю зі зброєю в руках.  До речі,  серед захисників  України на Донбасі  є  чимало  етнічних євреїв. Ізраїльське суспільство в певному сенсі розділене на лівих, правих, євреїв і палестинців. І українське суспільство розділене різною культурною і цивілізаційною  орієнтацією між Європою і Росією. 2019 рік став роком драматичних виборів як для України, так і для Ізраїлю, черговим випробуванням для їх демократії. У гострих політичних баталіях Україна і Ізраїль готуються до проведення позачергових парламентських виборів, необхідність яких викликає великі сумніви серед значної частини виборців.

На мій погляд, 70-річна практика парламентаризму в Ізраїлі заслуговує на те, щоб її вивчали українські політики, законодавці і юристи. Дослідники ізраїльського парламентаризму відзначають, що створення законодавчих основ Держави Ізраїль проходило під значним впливом державно-правового устрою Великої Британії, про що свідчить, зокрема, відсутність формальної конституції в якості окремого документа, як у Великій Британії, так і в Ізраїлі. Великий інтерес представляє взаємодія Кнесету і Верховного суду в Ізраїлі, в якому джерелами парламентського права є не тільки нормативно-правові акти, а й рішення Верховного суду, уповноваженого визначати відповідність законодавчих актів багатьом Основним законам Держави Ізраїль. Верховний суд в Ізраїлі також має право виступати із законодавчою ініціативою, яка подається у вигляді рекомендації депутатам Кнесету внести ті чи інші зміни  у  вже ухвалені законодавчі, або ті,  які підлягають ухваленню. В Ізраїлі вже давно діє пропорційна виборча система з відкритими списками і низьким 3,25% бар'єром для проходження партій до Кнесету. На виборах 9 квітня ц.р. до Кнесету пройшло 11 партій і блоків, що дозволяє їм представляти інтереси широких верств населення. У Кнесеті, як правило, існує кілька видів розрізненої опозиції, яка часто може бути і правіше, і лівіше чинного уряду за своєю партійною спрямованістю і характером парламентської діяльності. Депутати Кнесету мають імунітет, що не дозволяє  їх судового  переслідування без згоди Кнесету. В ізраїльському законодавстві діє принцип рівності між законодавчою і виконавчою владами.

Хотілося б сподіватися, що після майбутніх парламентських виборів в Ізраїлі і Україні діалог і співробітництво між ними  триватиме  й надалі,  і прем'єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньяху, який відвідав Москву 17 разів з офіційними візитами, нарешті знайде можливість здійснити  свій перший офіційний візит до України, щоб надати нового імпульсу у подальшому розвитку двосторонніх відносин  між  нашими  країнами і народами.

Автор дякує головному вченому
міністерства репатріації та інтеграції Ізраїлю,
доктору політичних наук Володимиру (Зєеву) Ханіну
за надані ним консультації при підготовці цієї статті