19 березня 2014

Перспективи «кримської партії» для «кремлівського шахіста»

Як повідомляла українському суспільству одна із надзвичайно поінформованих апологеток межигірського диктатора, останньому була притаманна низка соціально-адаптаційних (посткримінальних) і соціально-побутових («царських») комплексів, які спричинило «важке дитинство». Очоливши країну, яка ніколи не була йому батьківщиною, він вперто вів її до розпаду і занепаду, вона мала втратити свій суверенітет. Його зупинив власний Народ.

Загроза повернення України до підписання Угоди про асоціацію з ЄС змусила кремлівських стратегів перейти від сценарію «А» (політико-економічного примушування В. Януковича приєднатися до євразійського проекту Кремля) до сценаріїв «Б» (анексії Криму і Севастополя на «прохання» російськомовного населення, яке нібито зазнає утисків) та «В» (розширення анексованих територій за рахунок південно-східних областей під таким же формальним приводом).

Таке агресивне налаштування В. Путіна (але не Росії!) пояснюється його чотирнадцятирічною еволюцією у владі, й зовсім немає підстав для сподівань, що він схаменеться. Пояснімо це схематично.

Глобальними цілями президента РФ протягом вказаного періоду були відновлення статусу Росії, як одного з глобальних центрів сили, шляхом реінтеграції України або її частини в євразійський проект Кремля, прорив навколо РФ санітарного кордону (НАТО) і уникнення стратегічного зближення Києва з ЄС та НАТО, вільний доступ до українського ринку, ресурсів і промислового потенціалу, а також демонстрування авторитарним режимам пострадянського простору рішучості та готовності росіян у будь-який спосіб протидіяти спробам їх демократичного руйнування.

Практика внутрішньої, зовнішньої і воєнної політики правителя Росії протягом його першого і другого, так званого «прем’єрського» третього та, напевно, четвертого президентських термінів була і буде підпорядкована:

  • винятково зміцненню особистої влади і розширенню своїх повноважень (подолання губернаторської фронди, створення федеральних округів і псевдоопозиційних парламентських партій, повна підконтрольність обох палат федеральних зборів, готових легітимізувати застосування збройних сил РФ за кордоном, тощо);
  • економічному (митний союз/єдиний економічний простір, євразійський економічний союз) та ідеологічному обґрунтуванню неоімперських амбіцій («русский мир», «всемирное православие», євразійство), закамуфльованих під інтеграційні проекти.

Плани Кремля передбачали й передбачають його готовність до воєнно-політичного реагування на «звернення» регіональних органів влади сусідніх (і не тільки) держав за захистом прав російськомовного населення, який забезпечуватиметься «відповідною підтримкою обмеженого військового контингенту ЗС РФ». Грузія й Україна переконалися як у цьому, так і в неадекватності реакції московського режиму, що готовий і проливати кров «братніх народів».

І навіть більше — втішена «кримським успіхом» кремлівська влада готова експортувати, а її пропаганда — популяризувати та всіляко підтримувати сепаратизм/федералізм не лише в Україні, а й у Шотландії, Ірландії, Каталонії, Швейцарії, Бельгії, Молдові …

Як свідчить неупереджений аналіз, фобіями і комплексами В. Януковича у гіпертрофованій формі страждає й виходець з ленінградських (а не санкт-петербурзьких) маргінальних передмість. Разом з Україною та світовою спільнотою йому має «допомогти піти» власний Народ.

За таких умов ірраціональне побоювання окремих країн та ділових кіл В. Путіна має змінитися на скоординований наступ за усіма напрямками з тим, щоб підірвати політичні, економічні й гуманітарні підвалини путінського режиму та спонукати російський істеблішмент і громадян до пошуку інших, невоєнних форм реагування на глобальні, регіональні та національні виклики й загрози російському суспільству.