Хто і як впливає на ухвалення рішень російського керівництва
По завершенні нинішнього виборчого циклу в Україні на перший план виходить проблема залагодження конфлікту на Донбасі. Стверджується, що зробити це можна не інакше, як у спосіб переговорів у нормандському форматі, які вважаються єдиною реальною можливістю забезпечити реалізацію Мінських домовленостей. При цьому ефективність роботи нормандської групи в основному залежатиме від позиції Росії, яка несе головну відповідальність за збройний конфлікт на сході України.
У російсько-українських відносинах фігурує чимало інших проблем. Таких, наприклад, як узгодження стратегічного питання щодо транзиту російського газу через українську територію, що дуже важливо для забезпечення енергетичних потреб як самої України, так і Європи. І тут багато що залежить від нинішньої правлячої верхівки Росії, а саме – від наближених до В. Путіна осіб, які надають рекомендації щодо ухвалення відповідних рішень. Попри відсутність у вищому керівництві РФ радикальних змін, найближче оточення В. Путіна досить динамічне і залежне значною мірою від ситуації, що спостерігається в країні та довкола неї.
Так, на погляд російських експертів, через триваюче протистояння між Росією та Заходом В. Путін змушений звернутися до «мобілізаційного сценарію», за яким всі наявні ресурси спрямовуються на протидію США, НАТО та ЄС, на підтримку російської економіки, а також на утримання під контролем ситуації в країні. Своєю чергою, це потребує посилення жорсткості вертикалі російської влади, централізації економічної системи країни та зміцнення її силових структур. Все це обумовлює такі зміни в оточенні В. Путіна, як наближення до нього т. зв. силовиків (осіб, які керують силовими структурами країни або відповідають за їх діяльність), а також керівників провідних державних та напівдержавних компаній. Водночас позиції представників великого приватного бізнесу послаблюються.
За таких умов сьогодні до складу першого кола оточення В. Путіна входять:
голова уряду Росії Д. Медведєв — особисто відповідає за роботу російської економіки та реалізацію більшості національних проектів. В той же час роль Д. Медведєва в оточенні В. Путіна досить непроста, так як уряд РФ не спроможний впоратися з економічними проблемами країни і з наслідками західних санкцій. В цьому плані Д. Медведєв виконує функції своєрідного «блискавичника», на який відтягуються критичні настрої російського суспільства стосовно керівництва Росії;
секретар Ради безпеки РФ Н. Патрушев — ключовий учасник переговорів зі США, має значний вплив на силові структури Росії, економічні процеси в країні та її зовнішню політику;
мер Москви С. Собянін — відповідальний за розвиток найкрупнішої столичної агломерації та виконує роль куратора низки важливих регіонів. Під керівництвом С. Собяніна російська столиця постає центром «обкатки» нових технологій, що широко використовуються у російській економіці;
міністр оборони РФ С. Шойгу — контролює весь силовий блок Росії та особисто відповідає за зміцнення збройних сил країни. Згадані завдання стають для Росії особливо актуальними в умовах загострення її відносин з Заходом та деградації дипломатичних інструментів з реалізації російських інтересів на міжнародній арені. Крім того, С. Шойгу є неформальним куратором низки регіонів та вважається одним із найбільш популярних в країні політиків. На погляд політологів, саме С. Шойгу може стати наступником В. Путіна на посаді президента Росії у 2024 році;
політик та підприємець В. Чемезов — разом з С. Шойгу займається сферою оборони та оборонно-промисловим комплексом. Очолює державну корпорацію «Ростех», яка домінує у виробництві вертольотів, двигунів та іншого авіаційного обладнання, оперативно-тактичних ракетних комплексів, засобів ППО ближньої дії, стрілецького озброєння та автомобілів. Займає сильні позиції у провідних галузях російської економіки, зокрема, в цифровій сфері;
бізнесмен та фінансист Ю. Ковальчук — контролює реалізацію проектів з розвитку Північно-Західного регіону Росії та освоєння Арктики. Крім того, за ним закріплена науково-освітня політика країни;
підприємець А. Роттенберг — привілейований підрядник великих інфраструктурних проектів, зокрема, займався будівництвом Кримського мосту. Має вплив на Міністерство транспорту Росії та компанію Російські залізничні дороги (РЖД);
бізнесмен І. Сечин — відповідає за розвиток паливно-енергетичного комплексу країни. Призначений головою ради директорів державної компанії «Роснефтегаз», неформальний куратор електроенергетики. Також має вплив на силові структури країни;
підприємець Г. Тимченко — контролює низку галузей російської економіки, пов’язаних з видобутком газу та вугілля, з будівництвом та розвитком транспортної інфраструктури. Зокрема, просуває стратегічно важливий для Росії проект розвитку інфраструктури Північного морського шляху. Власник приватної інвестиційної групи Volga Group. Входить до числа найбагатших у світі людей.
Згадані особи утримують у сфері свого впливу міністрів російського уряду за відповідними напрямами роботи, мають тісні зв’язки з провідними російськими олігархами. За рахунок цього офіційна структура влади в Росії доповнюється неформальною системою, що підвищує можливості В.Путіна з контролю усіх сфер життєдіяльності країни. Однак виникають і неформальні канали впливу на нього та його рішення.
Російські експерти також визначають друге коло оточення В. Путіна, до якого входять державні службовці високого рангу, що відповідають за різні напрями практичної роботи. Таких груп чи блоків визначено чотири:
технічний блок: керівник Адміністрації президента РФ О. Вайно, голова Центрального банку Росії Е. Набіулліна; помічник президента РФ (колишній міністр економічного розвитку) А. Белоусов; перший заступник голови уряду Росії А. Сілуанов; заступник голови уряду РФ, міністр регіонального розвитку та повноважний представник президента країни в Південному федеральному окрузі Д. Козак; заступник голови уряду Росії, міністр природних ресурсів та екології, повноважний представник президента у Далекосхідному федеральному окрузі Ю. Трутнєв;
ідеологічний блок: перший заступник керівника Адміністрації президента РФ С. Кірієнко; голова Державної Думи Федеральних зборів Росії В. Володін; заступник керівника Адміністрації президента Росії — прес-секретар президента РФ Д. Песков; міністр закордонних справ Росії С. Лавров; патріарх Російської православної церкви Кирил та митрополит Тихон;
юридичний і силовий блоки: директор ФСБ РФ О. Бортніков; директор Служби зовнішньої розвідки Росії С. Наришкін; міністр внутрішніх справ В. Колокольцев, генеральний прокурор РФ Ю. Чайка; голова Слідчого комітету Росії І. Бастрикін; директор Федеральної служби військ національної гвардії Росії — головнокомандувач військами національної гвардії РФ (Росгвардия) В. Золотов; глава Чеченської Республіки Р .Кадиров;
блок державної капіталізації: президент та голова Ощадбанку Росії Г. Греф;; голова державної корпорації розвитку «ВЭБ.РФ» І. Шувалов; президент та голова правління ВТБ А. Костін; голова правління та заступник голови ради директорів компанії «Газпром» О. Міллер; голова правління та президент компанії «Транснефть» Н. Токарєв.
Згадані державні діячі не вважаються у політиці Росії самостійними гравцями. Їхнє завдання — виконувати вказівки президента В. Путіна. Щоправда, вони можуть з тих чи інших питань впливати на його позицію. Самі рішення про реалізацію «мобілізаційного сценарію», як і зміни в оточенні В.Путіна, позначаються на ситуації в Росії. Зокрема, за сприяння вищого державного керівництва РФ відбувається вростання державних та напівдержавних компаній у нові для них сектори економіки, а разом з тим і перерозподіл на їх користь ресурсів та ринків, які раніше були підконтрольні приватному бізнесу і місцевими елітами. xgeneve.ch Ці державні та напівдержавні компанії залучаються також і до реалізації національних проектів. Це дає змогу В.Путіну з його оточенням не тільки посилювати контроль над російською економікою, але й привласнювати більшу частку її доходів.
Своєю чергою, у політичному менеджменті робиться акцент на доборі та підготовці нових кадрів, а не на їх кар’єрному просуванні на основі здорової конкуренції. При цьому підготовлені таким чином кадри, як правило, спрямовуються до тих регіонів, де вони не мають зв’язків з місцевими елітами. Водночас у центральні та місцеві органа влади, а також у керівництво провідних бізнесових структур делегуються представники ФСБ Росії. Тим самим посилюється контроль над владою у центрі та на місцях, над великим і середнім бізнесом. Крім того, відбувається перерозподіл значення та повноважень силових структур Росії, насамперед відповідальних за внутрішню безпеку. Останнім часом за ініціативою В. Путіна були вжиті додаткові заходи зі зміцнення позицій Росгвардии, якій відведена основна роль у справі силового захисту влади. Зокрема, вона отримала низку нових функцій, які раніше належали МВС.
Оскільки силові структури Росії за своїм характером досить закриті, то справжню мету таких змін визначити непросто. Однак, схоже на те, що Кремль пробує або збалансувати їх вплив в середині країни, або протиставити одну одній і таким чином запобігти будь-якій змові з метою захоплення влади.
Загалом те, до чого вдається В. Путін, дозволяє зміцнити владну вертикаль Росії та реалізувати «мобілізаційний сценарій» з протистояння Заходу. В той же час такі дії об’єктивно загострюють боротьбу між різними особами та групами з вищого істеблішменту РФ як за вплив на президента В. Путіна, так і за доступ до найбільш прибуткових галузей економіки і фінансових потоків країни. Про таку боротьбу свідчить усунення від влади різних посадових осіб в органах державної влади Росії, перерозподіл їх бізнесу, що здійснюється під гаслом боротьби з корупцією. Те саме, по суті, відбувається і у державних силових структурах, про що свідчать великі резонансні скандали у ФСБ та МВС РФ, які спостерігались останнім часом з приводу незаконної (в т. ч. злочинної) діяльності їх співробітників.
Але очевидне і те, що у російському суспільстві наростають протести, які можуть підірвати владні позиції В. Путіна. Причина — збільшення у країні через західні санкції соціально-економічних проблем, а також непопулярні методи, до яких вдається влада задля їх (проблем) усунення (зокрема, підвищує пенсійний вік та збільшує податки). Це автоматично призвело до суттєвого падіння рейтингу В. Путіна (менший за 30 %, що є найнижчим показником за весь час його перебування на посаді президента), до програшу правлячої партії «Единая Россия» на місцевих виборах у низці регіонів, а також до відвертого не сприймання населенням політики російської влади.
При цьому заборона мітингів та демонстрацій, арешти їх учасників і усунення представників опозиції від участі у місцевих виборах (в т. ч. у Москві та Санкт-Петербурзі) раз-по-раз ускладнюють обстановку. Звернімо увагу: соціологічні дослідження показують, що сьогодні 27 % активних росіян готові вийти на вулицю з тим, щоб відстоювати свої громадянські права. А це, між іншим, щонайменше 30 млн осіб.
Отож дехто з російських експертів не виключає, що у перспективі в Росії виникне щось на зразок «кольорових революцій», які сталися свого часу у країнах колишнього СРСР, або щось схоже на «Арабську весну» (масові заворушення в країнах Близького Сходу та Північної Африки на початку 2010-х років). Керівництво РФ фактично можливість такої загрози визнає. І для «забезпечення правопорядку в країні» сподівається залучити навіть збройні сили, оскільки «м’язів» Росгвардии для цього може не вистачити.
Такі обставини обумовлюють досить суперечливий характер ситуації, що склалася в Росії, підвищуючи при цьому рівень непередбачуваності її розвитку. Адже, з одного боку, ми спостерігаємо, як посилюється тоталітарність влади в країні, а з іншого — вона стикається щораз з більшими викликами як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Їх небезпека змушує Москву активніше шукати компроміси з Україною, як головною передумовою у справі скасування запроваджених проти РФ західних санкцій та, відповідно, і якимсь чином усувати проблеми російської економіки. Незважаючи на те, що будь-які з подібних компромісів допускаються Москвою винятково на основі власних інтересів, це розширює можливості діалогу між Україною та Росією. І він може відбуватися як на вищому державному рівні, так і на рівні вищезгаданого оточення В. Путіна.
Попри те, що будь-які з подібних компромісів Москва допускає, лише зважаючи на власні інтереси, це, з одного боку, розширює можливості діалогу між Україною та Росією, а з іншого — визначає «червоні лінії», через які Кремль не може переступити. Отож тут непочатий край роботи, але це вже інша історія. І її, роботу, повинен виконувати той, хто дістав на це від українського народу не тільки повноваження, але й має обов’язок дбати про належні результати.
Інфографіка КОММУНИКАЦИОННЫЙ ХОЛДИНГ «МИНЧЕНКО КОНСАЛТИНГ»
