Інтерв’ю з доктором філософських наук, професором, провідним науковим співробітником Інституту філософії  ім. Г. Сковороди НАН України

 

— Чи можна сказати, що тема українського православ'я, особливості якого ви одним із перших в Україні досліджували, «лежала на поверхні», але її обходили з огляду на суспільну «вибухонебезпечність»?

— За радянських часів дослідження подібних тем було «межовим», адже йшлося про якісь особливості духовного життя в Україні. А це вже майже «махровий» (був такий термін) націоналізм. Одна «необережна» публікація — і можна було удостоїтися статусу «буржуазного націоналіста» і закінчити кар’єру науковця. Проте я вступив до аспірантури у 1990 році, коли радянська політична «репресивна машина» вже давала суттєві збої.

…Мене цікавив аспект нашої духовної спадщини, зокрема — що московське православ'я знищило, з’явившись в Україні? Чи були якісь особливості розвитку православ'я в Україні не лише в обрядовій сфері, але й у віровченні? Висновки приголомшили не лише мене — більшість православних кліриків, з якими я спілкувався, уявлення не мали про ту колосальну духовну спадщину, яку ми втратили після 1686 року! Моя монографія з цієї теми («Національні прояви православ'я: український аспект») мала два додруки накладу і, попри те, що минуло уже 25 років від часу її написання, донині залишається актуальною у всіх своїх аспектах… Зараз, з огляду на конституювання в Україні помісної православної церкви, цією темою (особливість духовного життя українців у домосковський період) знову цікавляться, на неї зростає запит.

…Принцип «незалежній державі — незалежна (автокефальна/помісна) церква» — норма православної традиції, яку ще в ХІ ст. в Україні обґрунтовував митрополит Іларіон І Київський (990–1088 рр.) — перший київський митрополит місцевого походження. У 1051 році його обрав собор українських архиєреїв, а згодом цей вибір затвердив Константинопольський патріарх. У своєму «Слові про закон і благодать» митрополит чи не вперше окреслив місце і роль Русі-України у світовому історичному процесі та ствердив необхідність самостійного статусу Руської (Української) держави і церкви.

Але бездержавність, а головне — розірваність між кількома іноземними державами протягом століть стояла на перешкоді єдності українського народу як у суспільно-політичній, так i в релігійній площині. А входження Київської митрополії до юрисдикції Московської патріархії (з 1686 року) на три сторіччя фактично зупинило навіть теоретичні розмірковування на цю тему. Винятком є лише короткі періоди Першої та Другої світових війн, коли українці намагалися реалізувати ідею помісності своєї православної церкви на теренах України.

Цікаво, що чи не найпершими ідею організації в Україні своєї помісної православної церкви (отримання автокефального статусу та відновлення давніх українських православних звичаїв) офіційно задекларували делегати Першого Всеукраїнського військового з'їзду, який відбувся у травні 1917 року у Києві. Військові на практиці відчули актуальність цієї проблеми. Адже тодішня Російська православна церква на українських теренах була знаряддям русифікації населення, а її священики отримували істотні доплати «за русифікацію краю» (на жаль, такою вона залишається здебільшого й досі — у діяльності тієї частини Московського патріархату, яка перебуває в Україні із назвою УПЦ МП).

Заклик українців-військовиків почули — у другій половині 1917 року в Києві було створено Всеукраїнську церковну раду, яка складалася із духовенства та мирян. Ця рада скликала у січні 1918 року Всеукраїнський церковний собор, головним рішенням якого було створення незалежної від Московського патріархату Української православної церкви. Проте наступ більшовиків і захоплення ними Києва зупинив роботу собору з утвердження автокефалії.

Новий організаційний стимул ідея помісності православної церкви в Україні дістала за гетьманату Павла Скоропадського. Але всі зусилля Всеукраїнської православної церковної ради та гетьманського уряду в утвердженні автокефалії Української ПЦ фактично зупинили єпископи-росіяни, яких царський уряд завжди добирав дуже ретельно і, як правило, не з українців. Досить сказати, що з 1799 року (після смерті митрополита Ієрофея Малицького) і до 1966 року (до призначення митрополита Філарета /Денисенка/) — на Київській катедрі (167 років!) не було жодного етнічного українця… Замість автокефалії православні єпископи в Україні погодились і отримали у 1918 році, за рішенням Московського помісного собору, автономію, яку реалізували лише за часів кількарічної окупації українських теренів німецькими військами під час Другої світової війни. До речі, цю автономію ніколи не скасовували, а тому нинішній статус УПЦ МП як «самостійної церкви з правами широкої автономії» (без внесення у диптих) є штучний і надуманий.

На жаль, українці, передусім політичне керівництво, на початку ХХ ст. так і не змогли по-справжньому оцінити роль духовного чинника в утвердженні політичної самостійності, як це зробили інші народи, наприклад грузини. Проголошення автокефалії 1 січня 1919 року державним декретом за часів Директорії не мало успіху, оскільки дуже скоро в Україні було встановлено радянську владу. Радянські репресивні органи бачили (і не безпідставно) в автокефальній ідеї вагому загрозу існуванню більшовицького/радянського режиму. Тому автокефальний рух початку ХХ ст. було швидко знищено — клір репресовано, а храми зачинено із застосуванням сили.

…Нинішнє становлення ідеї помісності православ'я в Україні пов’язано уже із відновленням незалежності країни. До речі, вважаю, що свого часу наші законодавці припустилися помилки, коли проголосили, а не відновили незалежність України, яку було проголошено ще в січні 1918 року. І от нині склалася парадоксальна ситуація — країна святкує 27-річчя незалежності і 100-річчя багатьох своїх державних органів (міністерств та установ) й Національної академії наук України, де я працюю…

— Вважаю надзвичайно актуальною і пізнавальною брошуру за вашим авторством «Єдина помісна православна церква в Україні: суспільний запит та необхідність конституювання», де ви аналізуєте проблеми щодо створення єдиної Української помісної православної церкви. Було б корисно, щоб таке видання було у кожному навчально-освітньому українському закладі, кожній школі, де наша молодь здобуває освіту. Чи не так?

— Так, погоджуюся — потреба у такій літературі колосальна. Адже Московська патріархія заполонила Україну своїми міфами і відверто брехливою проімперською літературою. Ідея помісності православ'я в Україні подається як проект чи то Л. Кравчука, чи то В. Ющенка, подається як суто політичний проект. Це все треба спростовувати і надавати об’єктивну інформацію. Моя брошура покликана відповісти на більшість питань, пов’язаних із помісністю — що це? яка історія цього питання? чому це важливо для України? як це працює в інших православних церквах?..

Два роки тому ми з однодумцями відновили діяльність Київського Богоявленського ставропігійного братства (було створене ще 1615 року і ніколи не ліквідовувалося). Нині Братство активно займається поширенням брошур (ми обрали такий формат для зручності читача, передусім сільського) про об’єктивну історію православ'я в Україні. Зокрема, згадана вами брошура витримала кілька перевидань і нині поширено понад 15 тисяч її примірників. Текст брошури сформовано на основі тих питань, які мені найчастіше ставили на моїх лекціях щодо буття православ'я в Україні та перспектив визнання нашого православ'я. Ці лекції я вже багато років читаю у всіх областях країни. До речі, навіть у прифронтовому Краматорську нещодавно ця тема викликала значний ажіотаж, що свідчить про зростання інтересу до помісності навіть у регіонах тотального домінування Московського патріархату.

— Ви наводите витяг з «Основ соціальної концепції» Московського патріархату, де визначаються завдання у справі патріотичного виховання вірних і застерігаєте, що УПЦ МП намагається (зрозуміло, з якою метою і на чию користь) контролювати українські силові структури. Погоджуючись з вашими застереженнями, хочу навести свій приклад: відразу після розвалу Радянської армії чимало звільнених офіцерів на території Росії стали настоятелями церковних православних парафій чи проповідниками протестантських церков. На ваш погляд, що це таке?

— Щодо соціальної концепції, прийнятої УПЦ МП, — для багатьох священиків, які відвідують мої лекції, це стає відкриттям. Вони не знають своїх програмних документів, які спонукають їх «захищати Вітчизну від ворога, працювати на благо Вітчизни, піклуватися про упорядкування народного життя». А ще — «зберігати й розвивати національну культуру, народну самосвідомість». І йдеться не про якусь уявну Батьківщину, а про конкретну країну, в якій цей клірик служить — тобто про Україну.

…Окремі ієрархи УПЦ МП досі, в умовах війни, отримують у Москві ордени, які вручають лише «за особливі заслуги перед Росією». Тобто наразі є серйозна проблема — чи зможе український єпископ чи священик, ієрархічно підпорядкований патріархові, який декларує і проповідями, і своєю діяльністю російську національну ідею, російський патріотизм та ідеологію «русского мира», прищеплювати своїм парафіянам український патріотизм, любов до України, як це написано у соціальній доктрині УПЦ МП?

Не слід забувати, що Московська патріархія тісно пов'язана з державними структурами Російської Федерації та політичними організаціями націоналістичного спрямування, зокрема з Російським народним собором, низкою т. зв. «чорносотенських» організацій, рухами на кшталт «Сорок Сороков» тощо. Московська патріархія підписала угоди з усіма міністерствами й відомствами Росії, що мають військовий контингент чи воєнізовані структури. Зокрема, в угоді із міністерством оборони Росії передбачається розвиток взаємовідносин у сфері «духовно-моральної просвіти воїнів, патріотичного виховання» тощо.

Щодо офіцерів запасу (а офіцер за радянських часів не міг бути віруючою людиною), які раптом стали душпастирями. До речі, в Україні навіть серед єпископів є колишні офіцери. Можу припустити, що певна частина військових дійсно переосмислила своє буття і щиро повірила в Бога. Але, на жаль, є багато прикладів і того, що церковна діяльність є продовженням служби. У деяких силових структурах Росії люблять говорити, що серед них «колишніх» не буває…

— На продовження порушеної теми ще одне спостереження: останніми роками в Україні активно розбудовуються православні церкви. Це можна побачити не лише у нашій столиці. Але впадає в око їх площа, розмір господарських приміщень, де можна розмістити кілька моторизованих рот з технікою. Чи не це мається на увазі, коли лунають заклики деяких політиків про збройний захист церков УПЦ МП? Чи є застереження про збройне протистояння у нашому суспільстві після надання томосу?

— Так, УПЦ МП активно працює над розбудовою своїх інституцій, особливо монастирів, за високими стінами яких, як ви вірно зауважили, можна розміщувати багато чого. Генерал-майор І. Гордійчук, Герой України, неодноразово зауважував у своїх інтерв’ю про бойовиків, які переховувалися у печерах Святогірської лаври. У Запорізькій єпархії УПЦ МП мало не відкрито формуються т. зв. «загони самооборони». Про «подвиги» окремих кліриків у служінні «русскому миру» можна писати цілі дослідження. Чи будуть клірики УПЦ МП розігрувати силові сценарії для протистояння конституюванню помісної православної церкви? Думаю, що так. Принаймні намагатимуться. Друга особа у Московській патріархії митрополит Іларіон Алфєєв навіть зазначив про можливість кровопролиття у захисті інтересів Московської патріархії в Україні. Чи зможуть вони дійти до цієї межі — це вже буде залежати від самих вірян, активістів та українських державних органів, які покликані упереджувати й нейтралізовувати такі спроби.

— Чинники, які розділяють православну церкву в Україні, настільки непорушні, що компроміс між її гілками неможливий? Якщо так, то що в основі цієї «принциповості»?

— Нині православ'я в Україні розділяє швидше 300-річна історія перебування українських православних віруючих у юрисдикції Московської патріархії, аніж якісь канони чи церковні традиції. Багато українців, передусім віруючих, є фактично у полоні московських міфів, які частково чи повністю викривлюють історію православ'я в Україні та світі, перекручують і неправдиво подають церковні канони, правила і традиції. Деякі наші віруючі переконані, що «українською мовою Бог не чує молитов» чи що «спасіння можливе лише у єдності із Москвою». Тому в основі цієї «принциповості» тримання за Москву є хибні засновки. А відтак, ми повинні всіляко підтримати зусилля Константинопольського патріархату у намаганні вирвати нас із цього «зачарованого» кола брехні. Без цього подальший розвиток православ'я — і як віросповідного напряму, і як найбільшої інституції в Україні — неможливий. Без таких змін православ'я стане однією із найбільш динамічно «зникаючих» конфесій.

— Зараз православні церкви сусідніх з нами країн Заходу (маю на увазі Польщу, Болгарію, Молдову, Угорщину) займають позицію щодо томосу для УПЦ досить однозначну, яка відповідає інтересам РПЦ. Чим це пояснюється — буденною звичкою, виробленою протягом багатьох минулих років, чи політикою їх держав, яким кортить потішити свої комплекси?

— Питання складне, і для кожної країни відповідь матиме свою специфіку. Релігія протягом всієї історії наших сусідських відносин часто була інструментом політичного впливу і навіть денаціоналізації. Тому, як це часто буває між сусідами, історія наших взаємин, в т. ч. й у міжконфесійній сфері, не завжди святкова. Проте я би не прив’язував так однозначно позицію цих держав до інтересів Російської ПЦ. В Угорщині, наприклад, існують єпархії Сербської та Румунської ПЦ, а також єпархія, що належить до Константинопольського патріархату. Але православних загалом тут так мало, що навряд чи вони впливають на політичну позицію керівництва країни. Угорщина більше переймається проблемами своєї етнічної меншини, аніж особливостями православних взаємовідносин.

Щодо Польщі, Болгарії та Молдови — тут ситуація теж не така однозначна. Молдавська ПЦ є частиною Московської патріархії, що розміщена на території Молдови (подібно до того, як це є у Білорусі чи Україні). Православні церкви Польщі та Болгарії є автокефальними, проте, тут погоджусь із вами, мають «звичку» орієнтування на Московську патріархію. Ці «звички» часто мають фінансову (як я вже казав щодо скандалів у Болгарії) чи «кадрову» основу.

Проте я вважаю, що ситуація не є такою критичною для нашої помісної ПЦ. У перспективі відносини (взаємне визнання — євхаристійне єднання) буде налагоджено з усіма церквами, окрім, і це дуже передбачувано, Московської патріархії. Але для цього ми повинні виробити єдину позицію передусім всередині країни. Йдеться про зняття протистояння між православними церквами та їх об’єднання під керівництвом визнаного у православному світі предстоятеля.

— Дякую за відповіді на мої запитання.

Інтерв’ю записав Олег Махно

Текст подається у скороченому вигляді. Повне інтерв’ю надруковане у журналі «Бінтел» № 4 за 2018 р.