Борисфен Інтел

Курди: «сутінкова зона» 2018-й

2 березня 2018
<p>Курди: «сутінкова зона» 2018-й</p>

Вадим Волохов

Курди — народ, який мешкає переважно в горах Тавр і Загрос в регіоні Курдистан, що охоплює території південного сходу Туреччини, заходу Ірану, півночі Іраку та північного сходу Сирії, а також в Азербайджані, Вірменії та інших країнах. У світі за курдами закріпилось кліше найбільш численного та розпорошеного між різними країнами народу. Вони не мають ані власної держави, ані єдиної політичної організації.

За віросповіданням курди — переважно мусульмани-суніти, хоча є також шиїти, алавіти, єзиди, меншою мірою — християни.

Нині курдів налічується щонайменше 40 млн. Більшість з них розселено в регіоні Курдистан. Майже 2,5 млн курдів проживають в країнах Європи й Америки, де вони утворили досить міцні й організовані громади. Однак, курди не втрачають надію і продовжують боротися за свою незалежність і створення самостійної держави — Курдистану.

 

Тривалий час курди Іраку ведуть збройну боротьбу за свою незалежність. За часів Саддама Хусейна щодо курдів велась політика геноциду. Так, 25 тис. курдів загинуло внаслідок хімічної атаки у місті Халабджа 16–17 березня 1988 року.

На кінцевому етапі іраксько-іранської війни у 1987–1988 роках С. Хусейн провів «чистку» Курдистану, відому як операція «Анфаль». 182 тис. курдів було вивезено на армійських вантажівках і знищено, ще 700 тис. депортовано з Курдистану в особливі табори; до 1991 року з 5 тисяч населених пунктів у Курдистані було знищено 4,5 тисячі. Села і невеликі містечка руйнувалися бульдозерами; аби зробити середовище непридатним для проживання, вирубувалися ліси, заливались бетоном колодязі.

Жертви операції «Анфаль» Жертви операції «Анфаль»
Жертви операції «Анфаль» Жертви операції «Анфаль»
У 1987–1988 роках С. Хусейн провів «чистку» Курдистану, відому як операція «Анфаль»

Проте останніми роками іракським курдам вдалося вибороти широку автономію, а після повалення режиму С. Хусейна генеральний секретар «Патріотичного союзу Курдистану» (PUK) курд Джалал Талабані став шостим президентом Іраку (2005–2014).

Іракські курди завжди задавали тон курдському націоналізму, борючись з урядами Багдада впродовж ХХ століття. Після десятилітніх воєн іракські курди отримали квазідержавне утворення в північній частині Іраку. Це, зрештою, сталося у результаті двох воєнних кампаній в Іраку, очолюваних США. Регіональний уряд Курдистану має багато ознак держави, однак його інституції слабкі та розколені внутрішнім протистоянням.

Попри всі загрози щодо недопущення проведення референдуму в Іракському Курдистані, 25 вересня 2017 року майже 93 % курдів проголосували за незалежність. Перетворення де-факто незалежності Курдистану в де-юре, безумовно, могло запустити ланцюгову реакцію розвалу всього Іраку. Крім того, курди, які мали вийти зі складу Іраку, могли забрати з собою не тільки територію самого Курдистану, але і ті землі, які були звільнені курдською «пешмергою» під час війни проти «Ісламської держави» (ІД), перш за все Кіркук і Сінджар, заселені переважно єзидами.

Але не судилося! Курди знаходилися за півкроку від створення незалежного Курдистану. Причиною втрати надії стала єдність. Вірніше, її відсутність.

Територіальні втрати курдів Іраку після 16 жовтня 2017 року
Територіальні втрати курдів Іраку
після 16 жовтня 2017 року

Відповідь уряду Іраку була швидкою і суворою: після референдуму прем’єр-міністр Іраку Хайдер аль-Абаді направив федеральні війська до спірних територій, щоб відновити над ними контроль Багдаду. Ірак втратив ці райони, що опинилися в руках курдських бійців «пешмерга», більш ніж три роки тому, коли іракська армія розвалилася під натиском ІД. У жовтні 2017 року, вже після повернення нафтових родовищ Кіркука, іракські силовики і далі продовжували свій наступ, відвойовуючи величезні ділянки «спірних територій» в північному і східному Іраку, площа яких більша, ніж та, що курди захопили в 2014 році.

Президент Іракського Курдистану Масуд Барзані швидко зрозумів, що союзники в черговий раз зрадили його, а вороги об'єдналися проти іракських курдів. Іран, який довгий час виступав проти будь-яких кроків в напрямку розвалу Іраку, мобілізував деякі з бойових груп шиїтів, які він навчив і спорядив, проти курдських сил, на боці наступаючої іракської армії. Туреччина, союзник М. Барзані, стурбована тим, що сепаратистські настрої можуть поширитися і на власне курдське населення, загрожувала закрити кордон з Іраком вздовж курдського регіону і залишилася в стороні, коли Іран уклав військовий альянс, що дозволив уряду Багдада виступити проти курдів.

«Питання про незалежність Курдистану закрите», — оголосив прем’єр-міністр Іраку Х. аль-Абаді ввечері 17 жовтня минулого року. За кілька годин до того М. Барзані звернувся до курдів із закликом об’єднатися. «Народ Курдистану, що має силу хоробрих, рано чи пізно досягне своєї справедливої та священної мети», — обіцяв він.

 

Бойові загони курдів зробили великий внесок у розгром ІД в Сирії. Всього кілька місяців тому видавалося, що курди Іраку і Сирії є найбільшими переможцями у цій війні. Підкріплені союзами з західними державами, вони плекали надію на усунення історичної несправедливості, коли геополітичне маневрування позбавило їх можливості створити власну державу після закінчення Першої світової війни. Проте, знову замість того, щоб стати господарями своєї нової незалежної держави, вони зазнали серйозної невдачі. Сполучені Штати і їх союзники, що з ентузіазмом використали курдів у війні проти джихадистів, тим не менш не поспішають трансформувати це положення в довгострокову військову або дипломатичну підтримку і, звичайно ж, не підтримали державність курдів.

Курдські лідери завжди усвідомлювали цю підступність, але тим не менш погодилися і надалі брати участь у цьому альянсі, сподіваючись на справедливу винагороду за свої жертви — тисячі загублених життів і величезні інвестиції, що так і не були вкладені в розвиток курдських районів.

Такий підхід викликав глибоке розчарування серед курдської спільноти. Курди розчаровані тим, що сили «пешмерга» боролися за звільнення численних арабських міст, в той час як більшість курдських районів, як і раніше, страждають через відсутність нормальних життєвих умов.

Зі свого боку, офіційні особи США тривалий час виступали проти будь-якої зміни кордонів на Близькому Сході, побоюючись наразитися на непереборний «ефект доміно», а також будь-якого кроку, який би міг підірвати центральний уряд Іраку та призвести до його розпаду.

Відновлення контролю іракського уряду над нафтовими родовищами навколо Кіркука завдало більшого удару по устремлінням курдів, ніж втрата самого міста. Нафта має вирішальне значення для їх заявки на незалежність: вона забезпечує потік доходів, який дає їм в руки механізм економічного впливу на своїх сусідів. Втрата контролю над цими областями означає, що необхідно знову повертатися до Багдаду. Дії влади Іраку, як і раніше, свідчать про те, що вона має намір відновити повний контроль над курдським регіоном.

Як західні, так і курдські аналітики та політики вважають, що М. Барзані припустився двох помилок, які призвели до нинішньої небезпечної ситуації. Першим прорахунком було припущення, що Сполучені Штати підтримають курдів, які обрали мету досягти державної незалежності. Курдські лідери переконані, що вони вкотре довели свою надійність як союзники США, і навіть почали позиціонувати Курдистан в якості вірного партнера в регіоні. Курдські лідери також тривалий час посилалися на свою підтримку демократичних принципів устрою, стверджуючи, що вони стали після 2003 року зразком в цьому відношенні для всього Близького Сходу. Вони ніколи не забувають про захист етнічних меншин і понад мільйону внутрішньо переміщених іракців в курдському регіоні. І вони обґрунтовано стверджують, що їх прагнення до державності не менш легітимне, ніж прагнення американців під час війни за незалежність XVIII століття, і що вони так само можуть скористатися правом народів на самовизначення, яке закріплено в міжнародному праві.

Масуд Барзані та Джалал Талабані на зустрічі в Ербілі, 2009 рік
Масуд Барзані та Джалал Талабані на зустрічі в Ербілі, 2009 рік

Те, що дії курдів виявилися провальними, частково пов'язане з другим прорахунком М. Барзані, джерело якого набагато ближче до внутрішньої ситуації в регіоні. Незручним фактом є те, що курдські лідери люблять казати, що побудували процвітаючий демократичний бастіон на переважно монархічному Близькому Сході, але насправді ж цього ніколи не робили. Після падіння режиму С. Хусейна дві основні курдські партії — «Демократична партія Курдистану» (KDP) Масуда Барзані і «Патріотичний союз Курдистану» (PUK) Джалала Талабані не направляли свою енергію у справу створення дієздатних інституцій, що забезпечують верховенства права, або у диверсифікацію економіки. Замість цього вони використовували нафтові гроші для збагачення свого, своїх сімей і власних партійних кадрів. Тактика «випаленої землі», використана ІД при проході через північний Ірак в червні 2014 року, змінила ситуацію. Боротьба з загальною загрозою дала «політичний перепочинок» М. Барзані, виправдала закриття курдського парламенту і надала можливість продовжити термін його повноважень як президента регіону.

Правління партії було замінено особистим правлінням. Лінія фронту з ІД в районах, контрольованих KDP і PUK, управлялася мережею політичних, військових і бізнес-діячів, які в основному були пов'язані із лідерами партій особистими або сімейними стосунками. Отримання вигод від війни невеликою групою міцніючих лідерів підірвало політичну систему курдів. Урядові міністри, які належать до опозиційних партій, мали менше повноважень, ніж чиновники-члени KDP або PUK в тих же міністерствах.

 

Другим за останні п’ять місяців нищівним ударом по курдському проекту створення самостійної держави стала військова операції Туреччини «Оливкова гілка» в курдському кантоні Афрін, що на півночі Сирії. 20 січня 2018 року розпочався наступ турецької армії на Сирійський Курдистан, що руйнує сподівання курдів на федерацію, як максимум, і як мінімум — на розширену автономію.

У будь-якому разі мі вже бачимо, що «буферна зона» між кудськими анклавами на півночі Сирії практично сформована. Поряд із цим турецькі війська взяли під свій контроль російську зону в провінції Ідліб та закріплюються в ній. Тут створюється зона розмежування між протурецькими силами і загонами «Хайят Тахрір аш-Шам» і «Вільною Сирійською армією» (FSA). Це ще раз яскраво свідчить про те, що росіяни розміняли Ідліб на Афрін. Туреччина зачистить кантон Афрін від «Робітничої партії Курдистану» (PKK), створить «буферну зону» на кордоні із Сирією, а режим Башара Асада та Росія знову введуть підрозділи воєнної поліції та загони найманців на частину території кантону, що їм залишиться після турків.

Як це не прикро, але навколо Афріну зараз активно ведеться торг. Сирійські курди ведуть перемовини і з Б. Асадом і з Тегераном щодо введення їх сил до анклаву. Курди «виставили на продаж» завод «Коноко» в Дейр-ез-Зорі, де збирається біля 5 млрд куб. метрів попутного газу на рік. Саме через цей завод російські найманці втратили 300 своїх бійців, без урахування поранених та зниклих без вісті. Ціною за підтримку має стати збереження автономності курдських збройних формувань.

Режим Б. Асада наполягає на передачі збройних сил курдів під свій повний контроль. Крім цього, Дамаск вимагає від курдів роззброїти формування YPG та повернути школи, лікарні, всю соціально-громадську інфраструктуру. Ще не відомо, про що сторони домовились, але по сирійському телебаченню вже пройшла інформація про введення військ Б. Асада в Афрін.

Тегеран не має достатнього впливу на курдів, але вельми зацікавлений у розширенні підконтрольних територій за рахунок Афріну. Це надало б йому нові можливості для подальших переговорів, але з іншого боку, в Тегерані розуміють, що це може ускладнити і без того дуже непрості відносини з Москвою.

Не лише про Афрін, але й відносно іншого міста — Манбіджу — Вашингтон та Анкара ведуть активні переговори. Туреччина запропонувала США встановити над містом спільний контроль, вивести курдів за Євфрат та «вичавити» росіян з цієї частини Сирії.

 

Щоб краще зрозуміти причини поразки іракських та сирійських курдів, треба повернутись на кілька десятиліть назад. Зануритись в той час, коли створився курдський тріумвірат.

Масуд Барзані, Абдулла Оджалан та Джалал Талабані
Масуд Барзані, Абдулла Оджалан та Джалал Талабані

Добре відомо, що політику курдів формують лідери курдського руху Абдулла Оджалан і його «Робітнича партія Курдистану» (PKK), Масуд Барзані і підконтрольна йому «Демократична партія Курдистану» (KDP), а також «Патріотичний союз Курдистану» (PUK), на чолі якого був колишній президент Іраку Джалал Талабані.

Примітка:

3 жовтня 2017 року Джалал Талабані помер у віці 83 років і був похований в Сулейманії в містечку Дабашан. Діючим головою «Патріотичного союзу Курдистану» (PUK) обрано Косрата Расула Алі. Вибори генерального секретаря партії відбудуться на з’їзді PUK, який запланований на 5 березня 2018 року.

Політичні організації А. Оджалана і М. Барзані діють не тільки в Туреччині і Іраку, але й на всій території етнічного Курдистану. Так, під прикриттям підконтрольного А. Оджалану «Союзу громад Курдистану» (KCK) в Туреччині діє «Робітнича партія Курдистану» (PKK), в Сирії — партія «Демократичний союз» (PYD), в Ірані — «Партія вільного життя в Курдистані» (PJAK), в Іраку — «Партія демократичного рішення для Курдистану» (PCDK).

М. Барзані контролює діяльність «Демократичної партії Курдистану» (KDP) в Іраку, а також має великий вплив на такі партії і організації, як «Демократична партія Курдистан-Сирія» (KDPS) і «Курдська національна рада Сирії» (KNC або ENKS) в Сирії, «Демократична партія Іранського Курдистану» (PDKI або KDPI) в Ірані та «Демократична партія Курдистан-Туреччина» (PDK-T або PDK/Bakur) в Туреччині.

Бойові групи цих організацій в основному зосереджені на кордонах Туреччини, Іраку і Сирії. Між ними доволі часто виникають різного роду конфлікти і для їх вирішення збираються міжнародні конференції, в роботі яких беруть участь лідери курдських рухів і партій з усього світу. Остання така конференція пройшла в 2009 році, наступна мала відбутись в 2013 році в Ербілі, але не відбулась через протиріччя між А. Оджаланом і М. Барзані.

Примітка:

В 2013 році М. Барзані почав налагоджувати доволі тісну співпрацю з майбутнім президентом Туреччини Р. Ердоганом та зустрівся з ним в місті Діярбакир, яке вважається цитаделлю «Робітничої партії Курдистану» (PKK). Трохи раніше М. Барзані відмовився від запрошення підконтрольній А. Оджалану «Партії миру і демократії» (BDP) прибути на святкування курдського Нового року (Новруз), у зв’язку з чим А. Оджалан звинуватив М. Барзані у змові з Р. Ердоганом.

Зустріч М. Барзані із Р. Ердоганом в місті Діярбакир, Туреччина, 16 листопада 2013 року
Зустріч М. Барзані із Р. Ердоганом в місті Діярбакир, Туреччина, 16 листопада 2013 року

Досить напружені стосунки між А. Оджаланом і М. Барзані зберігаються і в Сирії. Послідовники партії «Демократичний союз» (PYD) бажають бачити лідером всього регіону А. Оджалана. Анкара всіма силами намагається перешкодити зростанню популярності А. Оджалана в Сирії і на всі конференції «Сирійської національної коаліції» запрошує винятково представників «Курдської національної ради Сирії» (KNC), яка підконтрольна М. Барзані.

Влітку 2015 року в Сирійському Курдистані PYD провела ряд арештів членів підконтрольних М. Барзані KDPS і KNC, пізніше вони всі були звільнені. Причиною арештів став новий етап протистояння між А. Оджаланом і М. Барзані. Зокрема, це було пов’язане з тим, що PYD відмовилась пускати на територію Сирії загони «пешмерга Рожава», що були озброєні за допомогою США та складалися з сирійських курдів. PYD наполягала на тому, що вони довгий час перебували на території Іракського Курдистану і до Сирії вже ніякого відношення не мають. Впродовж кількох останніх років, на жаль, мали місце непоодинокі випадки непорозумінь і навіть збройних зіткнень між підконтрольними А. Оджалану і М. Барзані загонами PYD і «пешмерга».

Зараз не буде зайвим більш детально розглянути ситуацію з курдами в країнах їх компактного проживання.

 

Ірак

Іракський Курдистан
Іракський Курдистан

Етнічний Іракський Курдистан охоплює провінції (мухафази) Ербіль, Дохук, Сулейманія і Кіркук, а також області Ханекін (мухафаз Діяла), Сінджар і Махмур (мухафаз Нейнава), з територією 80 тис. кв. км і загальним населенням близько 6 млн чоловік, що становить 1/6 території та 1/4 населення всього Іраку. Безпосередньо «Курдистанський регіон» охоплює тільки три перші мухафази з територією в 38 тис. кв. км і населенням 3,5 млн чоловік. Решта територій перебувають в ранзі «спірних територій», хоча передбачалося провести референдум наприкінці 2007 року з метою остаточного визначення їх приналежності. Фактичне становище цих областей також двозначне, так що їх не можна точно назвати ні включеними до складу «Курдистанського регіону», ні виключеними з нього, а скоріше — залежними від нього територіями. На особливому положенні перебуває Кіркук, де позиції курдських партій також досить міцні, але серед місцевого некурдського населення (арабів і туркоманів) досить сильні антикурдські настрої.

Анкара з тривогою спостерігала за здобутками іракських курдів на півночі Іраку у 1990-х та на початку 2000-х років, остерігаючись поширення цього процесу на курдську меншину в Туреччині, а також розпаду самого Іраку. Втім, до 2007 року Іракський Курдистан, і зокрема М. Барзані, перетворився з ворога на союзника Туреччини. Анкара отримала змогу впливати на іракських курдів, зокрема через свою широку економічну присутність у регіоні. Туреччина мала ефективний спосіб заблокувати будь-який рух Іракського Курдистану в напрямку здобуття незалежності, а також була в змозі долучити KDP до боротьби проти PKK. Референдум щодо незалежності Іракського Курдистану, проведений у вересні 2017 року, однак спричинив напруження у відносинах між урядом цього регіону та Туреччиною, яка координувала з Іраном та Іраком відповідь з метою завадити реалізації курдських амбіцій.

KDP та PKK є основними суперниками за лідерство у курдському націоналістичному русі. PUK та рух Gorran є ближчими до PKK. Ці союзницькі зв'язки також екстраполюються на боротьбу у Сирії. KDP виступає на боці Туреччини у боротьбі проти курдської партії у Сирії «Демократичний союз» (PYD) та її бойового крила «Загони народної самооборони» (YPG). Натомість, PUK та рух Gorran, які є більш близькими до Ірану, підтримують PYD/YPG.

Довідково:

На сьогодні на території Іракського Курдистану діють наступні курдські організації:

  • «Партія демократичного рішення для Курдистану» (Partî Çareserî Dîmukratî Kurdistan, PCDK або KDSP)
  • «Регіональний уряд Курдистану» (Kurdistan Regional Government, KRG)
  • «Демократична партія Курдистану» (Kurdistan Democratic Party, KDP)
  • «Патріотичний союз Курдистану» (Patriotic Union of Kurdistan, PUK)
  • Партія/рух «За зміни» (Gorran)
  • «Рада безпеки Курдистану» (Kurdistan Region Security Council, KRSC)
  • «Сили самооборони Шангалу» (Yekîneyên Berxwedanа Şingal, YBŞ)
  • «Сили захисту Шангалу» (Hêza Parastina Şingal, HPŞ)
  • «Загони жінок Езидистану» (Yekinêyen Jinên Êzidxan, YJÊ)
  • «Ісламський союз Курдистану» (Kurdistan Islamic Union, KIU)
В наслідок війни територію Іракського Курдистану було поділено на дві частини
В наслідок війни територію Іракського Курдистану було поділено на дві частини

KDP активно боролась із режимом С. Хусейна і в 1991 році спільно з PUK підняла повстання, після чого була взята під контроль вся територія Іракського Курдистану. За підсумками виборів KDP отримала 51 %, а PUK 49 % голосів курдів. В 1994 році через розбіжності у поглядах між партіями виник конфлікт, який переріс у громадянську війну, що тривала до 1998 року. В наслідок війни територію Іракського Курдистану було поділено на дві частини: північну, що підпала під контроль KDP, з центром в Ербілі, і південну з центром в Сулейманії під контролем PUK.

На виборах 2005 року партії отримали рівну кількість голосів, що стало приводом для їх об’єднання. За підтримки М. Барзані Д. Талабані став президентом Іраку, а сам М. Барзані стає президентом Іракського Курдистану. Проте, вплив партій зберігається і досі на умовно поділених територіях. Там також представлені і інтереси PKK через афілійовану з нею KDSP.

В Іракському Курдистані на сьогодні зі всієї коаліції Регіонального уряду Курдистану (KRG) залишилось дві партії: «Демократична партія Курдистану» (KDP) та «Патріотичний союз Курдистану» (PUK). Регіональний уряд був сформований в 1991 році відразу після першої війни у Перській затоці. Між партіями немає єдності з багатьох питань, включно і з питання проведення виборів курдського парламенту. Лідер KDP Хосроу Горан виступає за їх проведення 12 травня поточного року, одночасно із парламентськими виборами в Іраку. PUK (має 18 місць з 111 депутатів курдського парламенту) наполягає на проведенні виборів у вересні 2018 року, через 4 місяця після загальнонаціональних виборів.

Курдські партії Gorran (друга за чисельністю парламентська партія), «Ісламський Союз Курдистану» (KIU) та «Ісламська група» (Komal) вийшли зі складу Регіонального уряду Курдистану наприкінці грудня 2017 – початку січня 2018 року. Лідер KIU Салахаддін Бахадін, під час прес-конференції після об’яви щодо виходу зі складу уряду Курдистану, 16 січня 2018 року заявив, що він і його партія готові до співпраці з урядом, але «моральний обов’язок» не дозволяє цього зробити. «Відсутність поваги між партіями робить роботу уряду безперспективною», — додав він. Переговори прем’єр-міністра Курдистану Нічервана Барзані і його заступника Кубада Талабані з лідером KIU результатів не мали.

Лідер «Ісламського Союзу Курдистану» (KIU) Салахаддін Бахадін на прес-конференції, 16 січня 2018 року
Лідер «Ісламського Союзу Курдистану» (KIU) Салахаддін Бахадін
на прес-конференції, 16 січня 2018 року

На сьогодні партії KDP (38 місць) і PUK (18) разом із депутатами від християнської та туркменської меншин складають більшість в парламенті Курдистану. Партії Gorran (23 місця), Komal (6) та KIU (10) складали офіційну опозицію в парламенті.

 

Іран

Райони компактного проживання курдів в Ірані
Райони компактного проживання курдів в Ірані

Іранський або Східний Курдистан знаходиться на північному заході Ірану. Етнічні курди становлять біля 10 % всього населення Ірану — 7 млн чоловік. Умовною столицею Іранського Курдистану вважається місто Мехабад. Курди населяють провінції (остани) Ілам, Керманшах, Курдистан і Західний Азербайджан, а також прилеглі до них райони останів Хамадан і Зенджан. Курдські поселення також розкидані практично по всіх інших останах Ірану. Особливо великий район компактного розселення курдів лежить в остані Північний Хорасан, куди шах Аббас I у XVII ст. розселяв войовничі курдські племена для оборони від туркменів і Хівинського ханства.

Інтеграційні процеси, що відбувалися в самому монархічному Ірані, позначилися й на характері міжнаціональних відносин. До повалення шахського режиму в 1979 році певне зближення національностей, що населяли країну, гарантувала політика іранського націоналізму. Вона була спрямована на руйнування традиційних форм суспільних відносин, на формування соціальної структури й господарства, властивих капіталістичному суспільству, поширення загальноіранських форм культури, впровадження перської мови в усі сфери життя. На сьогодні позиція Тегерану стосовно курдів вважається найбільш жорсткою з позицій усіх сусідніх з ним країн.

Турецька «Партія прав і свобод» (HAK-PAR) останнім часом стверджує, що Тегеран вживає певних заходів з метою розколоти Іракський Курдистан і частину його перетворити на свою базу. Для цього Іран широко використовує шиїтські збройні формування, які активно вели бойові дії у жовтні минулого року проти курдів.

Цікаво, що президент Ірану Хассан Роухані закликав Анкару припинити воєнну операцію «Оливкова гілка» в курдському кантоні Афрін. Його різка заява з елементами погрози пояснюється загостренням протиріч між двома країнами на теренах Сирії. Річ у тому, що паралельно з наступом турецьких військ в Сирії розгортається наступ ірансько-сирійських сил на Ідліб, де Туреччина має свій інтерес. Збройні зіткнення між загонами протурецьких сил із ірансько-асадівськими формуваннями свідчать, що ситуація стає все далі напруженішою і боротьба за сфери і території впливу дедалі загострюється.

Довідково:

На теперішній час в Ірані діють такі курдські партії та організації:

  • «Партія вільного життя в Курдистані» (Partiya Jiyana Azad a Kurdistanê, PJAK)
  • «Самооборона Східного Курдистану» (Yekîneyên Rojhilatê Kurdistan, YRK)
  • «Жіночі сили самооборони» (Hêzên Parastina Jinê, HPJ)
  • «Спілка свободи і демократії Східного Курдистану» (Doğu Kürdistan Özgürlük Örgütü, KODAR)
  • «Демократична партія Іранського Курдистану» (Democratic Party of Iranian Kurdistan, PDKI або KDPI)
  • «Об’єднана партія Іранського Курдистану» (Komala Party of Iranian Kurdistan, KOMALA)
  • «Партія свободи Курдистану» (Partiya Azadîya Kurdistan, PAK)

 

Чи закрите питання про незалежність Курдистану? Частина 2

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/03-02-kurds/