Борисфен Інтел

17.03.2018 «За свободу і демократію»

17 березня 2018
<p class=17.03.2018 «За свободу і демократію»

">

Так називається збірка вибраних статей за авторством Степана Олійника, яку підготував до друку Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел». Немає сумніву, що для читацької аудиторії це видання буде цікавим не лише завдяки розміщеній у ньому розширеній інформації про цивільний (громадянський) контроль силових структур. Прискіпливий читач зможе дізнатися, яким чином здійснюється він, наприклад, у Сполучених Штатах Америки, де практично це вже давно стало звичним і не викликає якихось заперечень.

До слова, в Україні згадана тема знову потрапила у розряд актуальних. Адже, попри накопичений українським суспільством досвід такого контролю, його не можна вважати вдало застосованим протягом останнього десятиріччя. Інакше у міністерському кріслі керівника оборонної структури України протягом усіх років української незалежності цивільні політики не змінювали б почергово військовослужбовців, і навпаки. У чому тут річ? Невже українське суспільство так і «не доросло» до розряду цивілізованих і йому перечить передова «технологія державотворення», за якою не може існувати будь-яких не підконтрольних широким верствам населення управлінських чи виконавчих структур, які оплачуються податками того ж населення? Відповідь не може бути однозначною, адже Україна так і залишається у стадії свого становлення через низку геополітичних причин.

Степан Дмитрович Олійник
Степан Дмитрович Олійник

Нагадаю, що ще півтора десятка років тому при Адміністрації Президента України активно працювала спеціально створена робоча група. Вінцем її роботи став збірник про парламентський контроль за Збройними Силами, у якому викладений відповідний досвід європейських країн, зокрема і стратегія державної безпеки, схваленої згодом в тому числі й у Міноборони. Наскільки мені відомо, необхідного підпису президента під підготовленим документом так і не з’явилося. Хоча посаду міністра оборони з перемінним успіхом обіймали політики різного політичного спрямування. Чим це закінчилося у, наприклад, 2014 році, коли на сході України після анексії Криму не просто запахло порохом, а й розпочалися справжні бойові дії, — ми сьогодні і бачимо, і відчуваємо, як мовиться, на власній шкірі. Невеликий штришок: згаданий текст у вигляді солідної книжки «Парламентський контроль…» було вручено кожному депутату тодішнього скликання ВР України, після чого він став, скажімо так, раритетним.

Пригадую, на початку 90-х років минулого століття автор збірки «За свободу і демократію» Степан Олійник якось поцікавився під час проведення круглого столу у моїх колег-військових, як вони сприйматимуть цивільного міністра оборони України? Відносно тривала пауза у до того жвавому спілкуванні красномовно засвідчила: ми не готові до таких «кардинальних змін», до запровадження незвичної для нас традиції бачити на чолі силових структур «безпогонних» очільників. До таких змін не були готові і в інших колишніх радянських республіках, де розпочиналися процеси їх затвердження як незалежних держав.

— Але це — вимога часу, і до цього прийдуть всі країни, що вважають себе демократичними, — обіцяв нам С. Олійник, який на той час виконував обов’язки старшого радника з питань національної безпеки Консультативно-дорадчої ради при Верховній Раді України та консультанта при Міноборони України.

Найкращим підтвердженням його слів було запровадження цивільного контролю у країнах Східної Європи, таких як Угорщина, Чехія чи Польща. Як незабаром з’ясувалося, реформування українських силових структур, зокрема Збройних Сил, таки розпочалося, і не лише на папері. Відповідальні особи вже опрацьовували відповідні закони, на різних рівнях узгоджувалися директиви та розпорядження, формувалися структурні підрозділи, розроблялися обов’язки для цивільних керівників цих підрозділів. І згодом міністром оборони України було призначено В. Шмарова…

Логіка такого призначення свідчила про наступне: політика держави, в тому числі і військова, повинна визначатися політиками, а обов’язок військовиків, які не повинні перейматися політичними проблемами, — дбати про навченість особового складу Збройних Сил, що відповідає за безпеку держави.

Зразок ілюстрацій до збірки
Зразок ілюстрацій до збірки

Ось що пише, зокрема, в одній зі своїх статей цієї збірки С. Олійник: «Призначення цивільного міністра оборони не є єдиним шляхом встановлення цивільного контролю за військовими установами. Це тільки частина потрійної системи, яка зазвичай діє в демократичній державі. Ланками цієї системи є парламент, виконавча та судова влада… Парламент здійснює контроль за військовою сферою такими діями: прийняттям основних законів, що створюють військові установи, обмежуючи їх розмір і прерогативу; контролюючи військовий бюджет щорічними асигнуваннями; тримаючи Збройні Сили підзвітними парламенту; схвалюючи призначення президентом України найвищих посадових осіб в оборонному відомстві; затверджуючи воєнну доктрину».

Також, вказує С. Олійник, другою ланкою такого контролю є президент, який контролює військову сферу своєю посадою Верховного головнокомандувача ЗС, може оголосити війну, воєнний стан у державі, мобілізацію додаткових сил. Що ж саме до судової влади, то вона може бути третьою ланкою цивільного контролю, «в якій цивільні суди ухвалюють рішення про конституційність законодавчих та виконавчих актів… вона здійснює судовий нагляд для захисту громадянських свобод як цивільних, так і військових членів суспільства».

Подальші процеси нашого державотворення продемонстрували, як і в якому напрямі ми просувалися у справі збройного захисту України, кому з високих посадовців вдалося професійно виконати свої обов’язки, перебуваючи на посаді, зокрема міністра оборони, а хто знеславився і залишив це високе міністерське крісло. Так, були у нас і такі міністри. Але ж у чому річ? Невже ми не здатні крокувати в ногу зі світовою спільнотою? Чи вперто бажаємо дотримуватися встановлених ще радянською системою традицій, коли навіть призначеному на високий пост міністра оборони цивільному партійному керівникові присвоювалося військове звання і вручалися погони (Д. Устінов, на посаді міністра оборони з 1976 по 1984 рік)?

«Погони, так би мовити, підсилювали відповідальність особи, призначеної на таку високу посаду, — пояснював автор цих рядків С. Олійнику. — Вони зайвий раз їй нагадували мало не на рівні підсвідомості про необхідність виконувати обов’язки по-військовому, з повною віддачею і відповідальністю, притаманними саме військовим».

На це посилався автор цих рядків, обговорюючи зі Степаном Олійником тему цивільного контролю і нагадуючи, що у США спостерігався інший приклад, коли успішним президентом з 1953 року по 1961-й був Дуайт Ейзенхауер — генерал, командувач американських військ під час Другої світової. Він досить активно діяв на посаді президента, розв’язував чимало політичних проблем міжнародного рівня, в тому числі вибудовував мирні стосунки з СРСР, які по закінченні Другої світової війни почали погіршуватися.

— Саме на посту американського президента Ейзенхауер переконався, що силові структури держави, її збройні сили повинні бути підконтрольні суспільству, — пояснював своєю чергою Степан Олійник, — хоча цю пропозицію вже озвучували в США аналітики ще до початку Другої світової.

Зміст збірки статей «За свободу і демократію»
Зміст збірки статей «За свободу і демократію»

Наскільки вірним було таке переконання, можна судити з деяких подальших міжнародних подій, таких як заколот «чорних полковників» у Греції, прихід до влади військовослужбовців у Єгипті чи Чилі — прикладів таких чимало. Щодо того, як зараз намагаються у світі запобігати таким явищам, розповідати також можна не в двох словах, а отже, тема — надзвичайно актуальна.

Розміщені в збірці «За свободу і демократію» статті С. Олійника свого часу друкувалися в різних виданнях, в тому числі українських, таких як журнал «Спостерігач» (Київ), National Security and Defenсe (Kyiv) тощо. Автор пояснює важливість такого контролю і роль цивільного міністра оборони в ньому, детально розповідає про системний підхід у національному оборонному плануванні, подає порівняльний аналіз цивільно-військових відносин та їх реалізацію в Україні, описує коло обов’язків державних службовців та їхню відповідальність за ефективність виконання дорученої роботи. Ось заголовки деяких статей: «Цивільно-військові стосунки: теорія та реалізація в Україні», «Цивільно-військові відносини. Порівняльний аналіз», «Новий цивільний міністр оборони України — нова фаза у цивільно-військових стосунках?», «Цивільні в оборонному відомстві США».

Свої дослідження, поради і пропозиції автор також підкріплює цікавими історичними розвідками про боротьбу Української повстанської армії за незалежність у 40–50-х роках минулого століття у Закерзонні. До речі, ця надзвичайно цікава робота, що присвячувалася 50-річчю антиукраїнській акції «Вісла», вперше друкувалася в середині 90-х років у Центральному друкованому органі Міністерства оборони України «Народна армія» і розповідає про мету і методи боротьби повстанців на віковічних українських землях, про здобутки, прорахунки цієї боротьби і жертовність, на яку йшли українці, мріючи про самостійну Україну.

Тим, хто цікавиться зазначеною тематикою, раджу погортати сторінки збірки «За свободу і демократію», щоб самостійно оцінити змістовність і актуальність розміщених статей. Адже писав їх Степан Дмитрович Олійник — колишній полковник Армії США, який має ступінь доктора філософії (політології), здобував вищу військову освіту у Командно-штабному коледжі Армії США, Національній воєнній академії, служив при Штабі Армії США та Об’єднаному комітеті начальників штабів.

Олег Махно

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/03-17-oliynyk/