Олексій Волович
кандидат історичних наук

Частина 2

Американо-іранська конфронтація і інтереси України. Частина 1

5. Критика в США політики адміністрації Д. Трампа щодо Ірану

Серед політичного істеблішменту високого рівня в самих Сполучених Штатах немає повної єдності щодо політики США на іранському напрямку. Свідченням цього став «дипломатичний скандал» в кінці вересня ц. р., пов'язаний з колишнім держсекретарем США Джоном Керрі, якого звинуватили в «незаконній тіньовій дипломатії і безвідповідальності» за те, що він не поінформував адміністрацію Д. Трампа про свої неофіційні контакти з керівництвом Ірану. 12 вересня Д. Трамп звинуватив Дж. Керрі в «незаконних зустрічах з дуже ворожим іранським режимом на шкоду американському народу, оскільки він рекомендував іранцям перечекати перебування адміністрації Трампа при владі!».

Слід зазначити, що Дж. Керрі неодноразово критикував рішення Д. Трампа про вихід з «ядерної угоди» з Тегераном, оскільки це, за його словами, збільшило ризик військового протистояння між країнами. Дж. Керрі визнав, що вже після того, як він залишив пост держсекретаря, він зустрічався кілька разів з іранськими чиновниками і обговорював питання збереження «ядерної угоди». Зокрема, він підтвердив свої зустрічі з міністром закордонних справ Ірану М. Д. Заріфом. Крім того, він не заперечував, що радив Ірану дочекатися, поки до влади в США прийде новий президент від демократів.

Дж. Керрі далеко не єдиний американський політик, який критикує Д. Трампа за вихід із СВПД. Ще рік тому, у жовтні 2017 року, коли Д. Трамп заявив, що більше не буде завіряти Конгрес в тому, що СВПД відповідає інтересам США, чимало демократів і навіть республіканців в Конгресі США висловлювали невдоволення такими намірами Д. Трампа. Так, демократи в Конгресі США (сенатори Кріс Мерфі, Дайен Файнстайн, член палати представників Еліот Енгел та інші) висловлювали побоювання, що політика Д. Трампа щодо Ірану може призвести до нової війни на Близькому Сході. На їх думку, Д. Трамп створює кризу, ігноруючи той факт, що «ядерна угода» працює, не дозволяючи Ірану створювати ядерну зброю. Прийняття рішення Д. Трампом 8 травня про вихід із СВПД і 7 серпня про поновлення санкцій проти Ірану посилило критику американських конгресменів на адресу Д. Трампа. Лідер демократів у Палаті представників Ненсі Пелосі заявила, що «необачне рішення Трампа ізолює Америку, а не Іран». Член Палати представників демократ Барбара Лі вважає, що вихід США із СВПД може прискорити розробку ядерної зброї в Ірані, поставить союзників США в складну ситуацію і «зробить Сполучені Штати ще більше парією на світовій арені». Сенатор-демократ Річард Дурбін назвав вихід США із СВПД «помилкою історичного масштабу». Старший демократ в сенатському комітеті з розвідки Марк Уорнер вважає, що «вихід Сполучених Штатів із СВПД не принесе користі американському народові і не зміцнить національну безпеку США, а лише вб'є клин між нами і нашими союзниками». Старший демократ сенатського комітету із закордонних справ Роберт Менендес вважає, що Сенату необхідно розглянути можливість втручання у виконання рішення Д. Трампа про вихід із СВПД, яке він назвав «величезною помилкою». Член комітету у справах збройних сил Палати представників республіканець Майкл Тернер вважає помилковим виходити з СВПД без наявності доказів його порушення Тегераном. Сенаторка-республіканка Сюзан Коллінз переконана в тому, що для США «розумніше працювати над усуненням дефектів СВПД, але не виходити з нього». Конгресмен-демократ Тім Райан вважає, що прийнявши рішення про вихід США із СВПД, президент Д. Трамп тим самим ігнорує американських експертів з питань національної безпеки, МАГАТЕ і міжнародне співтовариство, «які вважають, що ядерна угода з Іраном зробить світ безпечнішим». За його словами, Д. Трамп «робить кричущий прорахунок щодо національної безпеки, оскільки жоден президент не зробив більше, щоб зменшити роль американського лідерства на світовій арені».

Можна було б продовжити список критиків рішення Д. Трампа про вихід із СВПД, але, на мій погляд, і перерахованого вище цілком достатньо, щоб зрозуміти, що активність Д. Трампа і його адміністрації на іранському напрямі аж ніяк не користується безумовною підтримкою з боку американських політиків і конгресменів.

 

6. Судові позови Ірану проти США

В багатьох країнах світу є чимало політиків і державних діячів, а також безліч експертів і політологів, які досить часто піддають нищівній критиці зовнішню політику адміністрації президента Д. Трампа. Але чи не вперше критика на адресу цієї адміністрації була сформульована у формі судової постанови.

Саме це сталося 3 жовтня ц. р., коли Міжнародний суд ООН в Гаазі, задовольняючи позов Ірану, ухвалив судове рішення, згідно з яким США повинні послабити санкції проти Ірану, введені після виходу Вашингтона з СВПД. Зокрема, суд постановив, що товари гуманітарного призначення мають бути виключені з ембарго. Це було вперше за всю історію існування МС ООН, коли він виніс рішення з приводу того, що назвав «економічною війною». МЗС Ірану заявило, що рішення МС ООН підтверджує «нелегітимність і репресивний характер американських санкцій проти Ірану». Подаючи позов, Іран стверджував, що санкції порушують договір з США від 1955 року «Про дружбу, економічні відносини і консульські права», згідно з яким розгляд суперечок між країнами належить до юрисдикції МС ООН. Ще 2 жовтня, власне до оголошення постанови суду, держсекретар США М. Помпео оголосив про денонсацію цього договору. Дивно, що цей договір не було денонсовано ще 40 років тому. Очевидно, про нього всі просто забули, інакше як розуміти його сенс і значення при такому високому рівні конфронтації і ворожості між двома країнами протягом цих 40 років? Можливо сьогодні також не всі пам’ятають, що вперше США та Іран звернулися зі своїми позовами до МС ООН з питання врегулювання повернення американських активів, конфіскованих революціонерами в Тегерані ще у 1981 році після того як між ними були розірвані дипломатичні відносини через утримання в приміщенні посольства США в Тегерані американських заручників протягом 444 днів.

Вже 8 жовтня ц. р. МС ООН почав слухання за іншим позовом Ірану проти США щодо захоплення 1,75 млрд доларів активів Центрального банку Ірану, незаконно заморожених в Сполучених Штатах. 10 жовтня представник Ірану в МС ООН Мохсен Мохеббі звинуватив США у відчуженні не тільки активів Центробанку ІРІ, але і власності іранських компаній, шляхом заморожування іранських коштів на рахунках в американських банках. Ситуація для США ускладнюється ще й тим, що 11 жовтня італійський апеляційний суд відхилив позов США, в якому містився заклик до вилучення іранських активів в розмірі 5 млрд доларів в союзній Італії, що стало другою перемогою Тегерана в його судових позовах. Справа в тому, що у червні 2018 року італійський суд розпорядився тимчасово заморозити активи Центробанку ІРІ на прохання американських громадян, які відповідно до рішень судів США вимагали від Ірану компенсацій за шкоду, нібито завдану в результаті теракту 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку. Однак оскільки серед оголошених терористів не було жодного іранського громадянина і жодного шиїта, італійський суд скасував наказ про тимчасове заморожування активів Центробанку ІРІ. 14 жовтня, коментуючи останні судові рішення МС ООН і Італії, президент Ірану Х. Роухані заявив, що «Іран виходить переможцем з політичної точки зору, і США, безсумнівно, зазнали поразки в цьому відношенні».

 

7. Чи можливий компроміс між Вашингтоном і Тегераном?

Незважаючи на досить гостру і навіть войовничу риторику Д. Трампа на адресу «ворожого режиму аятол» в Ірані, тим не менше він час від часу пропонує зустрічі і переговори з цим режимом. За даними американських ЗМІ, у грудні 2017 року представники американської адміністрації вперше за час перебування Д. Трампа на посту президента таємно звернулися до Ірану з проханням створити прямий канал для ведення переговорів про звільнення ув'язнених громадян США та Ірану в обох країнах. Проте, як повідомлялося, Іран, не відреагував ні на це, ні на три наступні звернення з Вашингтона. І на даний час доля принаймні чотирьох ув’язнених в Ірані американців залишається невідомою.

Про активні спроби адміністрації Д. Трампа встановити неформальні контакти з Тегераном досить часто можна було почути від представників цієї адміністрації. Наявність такої активності практично визнала постійний представник США при ООН Ніки Хейлі, кажучи про те, що «адміністрація шукає підходи до Тегерану». Спеціальний посланник США по Ірану Брайан Хук також заявив, що Вашингтон намагається домовитися з Тегераном про нову редакцію угоди, яка охоплюватиме програми Ірану як по ядерній зброї, так і по балістичним ракетам.

За словами глави канцелярії президента Ірану Махмуда Ваєзі, у вересні 2017 року Д. Трамп вісім разів запрошував Х. Роухані зустрітися в кулуарах Генасамблеї ООН, проте президент Ірану тоді відкинув це запрошення. На жаль, не відбулася зустріч президентів США і ІРІ і на 73-й сесії Генасамблеї ООН у цьому році. Як відомо, 30 липня ц. р. Д. Трамп висловив готовність зустрітися з президентом Ірану Х. Роухані «без попередніх умов» для обговорення шляхів поліпшення відносин. 6 серпня ц. р., за кілька годин до того, як США відновили санкції проти Ірану, президент Х. Роухані заявив, що готовий зустрітися з президентом США «прямо зараз». Разом з тим Х. Роухані висловив сумнів у справжній налаштованості Д. Трампа на діалог.

Виступаючи 25 вересня ц. р. з трибуни Генасамблеї ООН, Х. Роухані знову прокоментував пропозиції Д. Трампа про «прямі переговори без попередніх умов», зазначивши, що «будь-які переговори повинні вестися в продовження і розвиток СВПД і резолюції № 2231 РБ ООН, а не в порушення їх». Х. Роухані підкреслив, що діалог між США та Іраном «може початися вже на цій Генасамблеї, з тієї самої точки і тією ж людиною, яка залишила стіл переговорів і вийшла з угоди». На мій погляд, невеликі шанси для проведення такої зустрічі все ще залишаються, але все залежить від позиції обох сторін — буде вона ультимативною чи компромісною. У разі досягнення компромісу переможуть обидві сторони — і США і Іран. В умовах продовження конфронтації програють обидві сторони, а також багато інших країн світу.

У своєму виступі 25 вересня ц. р. на сесії Генасамблеї президент США Д. Трамп був не надто толерантним щодо Ірану, назвавши цю країну «ізгоєм, яка головним чином експортує насильство, кровопролиття і хаос». Він також заявив, що сьогодні цією країною править «жорстокий режим на чолі з корумпованим диктатором». За його словами, військовий бюджет Ірану становить 40 % ВВП цієї країни, і на ці гроші «підтримується тероризм в Сирії і Ємені». Д. Трамп заявив також, що США не дозволять «володіти ядерною зброєю правлячому режиму Ірану, який загрожує знищити Ізраїль і скандує «смерть Америці!». Д. Трамп оголосив, що 5 листопада він має намір ввести новий пакет санкцій відносно Ірану, і цей пакет санкцій буде «не останнім». Особливо жорстко, за його словами, США мають намір діяти по відношенню до тих, хто купує іранську нафту. І все ж, на мою думку, рано чи пізно, адміністрація Д. Трампа буде змушена піти на компроміс з Тегераном з кількох причин: по-перше, через те, що нинішня політика Вашингтона щодо Ірану не знаходить підтримки не тільки серед найближчих союзників США, але й серед значної частини американських політиків; по-друге, ідея Д. Трампа «обнулити нафтовий іранський експорт» за багатьма прогнозами не буде реалізована.

 

8. Україна — Іран: рівноправне і взаємовигідне партнерство

Регіон Близького Сходу був і залишається надто конфліктогенним регіоном, в якому чимало країн конфліктують між собою. Наприклад, Саудівська Аравія, ОАЕ і Ізраїль перебувають у багаторічному конфлікті з Іраном. З червня минулого року загострились відносини Катару з КСА, ОАЕ, АРЄ і Бахрейном. Туреччина має напружені відносини з Ізраїлем, Єгиптом і певною мірою з Саудівською Аравією. З Сирією Туреччина взагалі перебуває у стані війни. Очолювана Саудівською Аравією і ОАЕ «аравійська коаліція» вже четвертий рік здійснює інтервенцію в Ємені, намагаючись придушити повстання хуситів. З 2011 року не припиняються бойові дії між різними племенами і кланами в Лівії.

Стосовно України, то вона має нормальні відносини з усіма згаданими країнами, які конфліктують між собою. Сирія — практично єдина арабська країна, яка зайняла не дружню позицію щодо України, підтримавши анексію Криму і взагалі агресивний курс Москви відносно нашої держави. Але й з цією країною дипломатичні відносини нашої держави не припинялися, виходячи з того, що Україна підтримує відносини не з правлячими колами держав, а з їх народами. Усі правителі тимчасові, а народи і їх інтереси вічні. Після 2014 року українсько-сирійські взаємини характеризуються паузою у політичному діалозі, а Посольство України в САР на даний час перебуває в сусідньому Лівані.

Ісламська Республіка Іран була однією з перших держав світу, яка визнала незалежність України 25 грудня 1991 року. З того часу між Україною та Іраном підтримується активний політичний діалог, свідченням чого є обмін численними офіційними візитами різного рівня. Основоположним документом двосторонніх відносин між Україною й Іраном є Декларація про принципи дружнього співробітництва між Україною та ІРІ, підписана президентами двох держав у Тегерані 26 квітня 1992 року. У цьому документі велике значення надається переговорам і відносинам на найвищому державному рівні, зустрічам керівників зовнішньополітичних відомств, консультаціям та переговорам сторін із міжнародних і двосторонніх питань, котрі становлять взаємний інтерес.

Так, в ході зустрічі президента ІРІ Х. Роухані з міністром закордонних справ України П. Клімкіним, яка відбулася наприкінці травня 2016 року, сторони визначили чотири надзвичайно важливих пункти для розвитку двосторонніх українсько-іранських відносин: по-перше, європейська Україна і близькосхідний Іран — дружні країни; по-друге, жодна третя країна не може перешкоджати нормальному розвитку двосторонніх українсько-іранських відносин; по-третє, Україна і Іран відкриті для діалогу абсолютно в усіх сферах, без обмежень; по-четверте, Україна і Іран готові розвивати і підтримувати діалог на всіх рівнях, включаючи найвищий.

Іран залишається важливим торговельно-економічним партнером України. У 2017 році Іран посів 18-те місце серед країн світу за обсягами українського експорту та 8-ме — за розміром позитивного сальдо у зовнішній торгівлі України. Якщо Україна цікава Ірану як потужна агропромислова держава, то Іран більш за все цікавий Україні у сфері енергетики. Отже, Україна забезпечує Іран продовольством, а Іран Україну — енергоносіями. За результатами 2017 року Іран входить в «топ-10» країн з найвищими показниками зовнішньоторговельного обігу з Україною. За даними Держкомстату України, у 2017 році обсяг двостороннього товарообігу склав 622,7 млн дол. США (Для порівняння: у 2017 році товарообіг України з Ізраїлем становив 772 млн доларів, з США — 5 млрд. доларів, з Китаєм — 7,7 млрд доларів, з Росією — 12 млрд доларів). Основні види продукції, що експортуються з України до Ірану, — це зернові та рослинна олія, сталь, прокат, залізничні вагони, труби для нафтової та газової промисловості, залізна арматура, профілі, парові турбіни тощо. Українські підприємства традиційно посідають міцні позиції у сегменті промислового виробництва, зокрема у постачанні до ІРІ енергетичного обладнання для нафтогазової інфраструктури, насамперед газотурбінних установок. Україна та Іран реалізують спільний проект з виробництва літаків Ан-140-100. Головна продукція ІРІ, яка експортується до України, — нафта (близько 10 % українського імпорту), мідь, алюмінієві вироби, пластмаси, сухофрукти, хутро, шкіра, килими та ін. Таким чином, дружні, рівноправні і взаємовигідні відносини між Україною і Іраном відповідають національним інтересам українського і іранського народів.

Україна послідовно виступає за розв’язання усіх локальних конфліктів на Близькому Сході, включаючи конфлікт США, КСА та Ізраїлю з Іраном, на основі політико-дипломатичних переговорів, міжнародного права і Статуту ООН. Деякі українські експерти, і серед них Наталія Слободян, вважають, що у разі, якщо Україна підтримає антиіранську політику адміністрації Д. Трампа, то може втратити частину товарообігу з Іраном і погіршити відносини з Євросоюзом. І навпаки, у разі дотримання виваженої політики ЄС щодо Ірану, Київ нібито ризикує зіпсувати відносини з Вашингтоном і втратити його політичну і військову підтримку в умовах конфронтації з путінським режимом.

На це можу сказати наступне: Україна є стратегічним партнером США, і, як зазначив президент України П. Порошенко, США є світовим лідером у наданні практичної допомоги Збройним силам України. За його словами, станом на вересень ц. р. Україна отримала від США понад 1 млрд доларів на підтримку безпеки нашої країни. Проте це не означає, що ми маємо схвалювати абсолютно всі дії адміністрації президента Д. Трампа на міжнародній арені. Україна має право проводити свою власну зовнішню політику, яка не завжди може на 100 % співпадати із зовнішньою політикою США. Це саме ми спостерігаємо і в союзних відносинах США із європейськими країнами в рамках НАТО. Інколи розбіжності між членами Північноатлантичного альянсу можуть ставати досить суттєвими, як наприклад, у відносинах між США і Туреччиною. Але відкриті публічні дискусії навколо певних розбіжностей серед союзників і стратегічних партнерів з певних питань міжнародної політики не тільки не послаблюють відносини між ними, а й посилюють їх. Не замовчування, а саме публічне обговорення певних тактичних розбіжностей між союзниками і партнерами може сприяти їх усуненню і досягненню консенсусу і компромісу.

Відповідно до доктрини близькосхідної політики України, наша держава намагається підтримувати нормальні відносини з усіма країнами Близького Сходу, не стаючи на бік тієї чи іншої країни, яка перебуває у конфлікті з іншими країнами регіону. Україна підтримує нормалізацію відносин між усіма близькосхідними країнами. З огляду на цю обставину, політика України щодо Ірану не може бути ні проамериканською, ні проізраїльською, ні просаудівською. Політика України щодо Ірану може бути лише проукраїнською і проєвропейською, зважаючи на те, що Україна є великою європейською державою. Україна визнає Іран як впливову державу у близькосхідному регіоні. Як зазначив Посол України в ІРІ Сергій Бурдиляк, «без Ірану вирішити будь-які політичні питання в цьому дуже складному і дуже важливому для світу регіоні, не можливо. В цьому переконалися всі основні світові політичні гравці, які активно здійснюють свою політику на Близькому і Середньому Сході». Проте, як відомо, є кілька країн, які хочуть, із завзятістю, гідною кращого застосування, в той чи інший спосіб позбавити Іран права і можливості відігравати притаманну йому політичну і економічну роль на Близькому Сході. Як відомо, ця роль не подобається деяким країнам, зокрема США, Ізраїлю, Саудівській Аравії, ОАЕ, але ж для розв’язання міждержавних конфліктів має застосовуватися діалог як в рамках ООН, так і на двосторонньому рівні. Як показує історія конфліктів на Близькому Сході протягом останніх десятиліть, застосування збройної сили для розв’язання конфліктів призводить лише до їх поглиблення і до дестабілізації регіону на багато років. Звісно, вести переговори значно важче, ніж воювати, але альтернативи переговорному процесу немає і не може бути.

В певні періоди часу деякі президенти, уряди і режими можуть тимчасово корегувати відносини своїх держав з іншими державами у спосіб, який не відповідає національним інтересам народів цих держав. На моє переконання, силовий тиск США та Ізраїлю на Іран на межі розв’язання воєнного конфлікту не відповідає інтересам американського, ізраїльського та іранського народів і створює додаткову напругу в і без того конфліктогенному близькосхідному регіоні і в цілому у світі. Саме тому всі країни Європейського Союзу і багато інших країн світу сьогодні не підтримують антиіранську політику США та Ізраїлю і закликають нинішнє керівництво цих держав проводити більш виважену, помірковану і миролюбну міжнародну політику. Наявність надзвичайно потужного економічного і військового потенціалу у Сполучених Штатів передбачає його продумане і виважене застосування, як в інтересах американського народу, так і в інтересах всього людства. Це добре розумів попередній президент США Б. Обама, який у 2009 році у своїй першій промові в ООН закликав міжнародне співтовариство до глобального співробітництва і переходу до дипломатії замість військових засобів розв’язання конфліктів. Будемо сподіватися, що президент Д. Трамп згодом також прийде не тільки до розуміння, але й до практичного запровадження цих важливих принципів у сфері міжнародних відносин.

 

Замість післямови

Вже після того, як ця стаття готувалася для розміщення на сайті Центру «Борисфен Інтел», я натрапив на статтю колеги Ілії Куси з Українського інституту майбутнього, під назвою «Розірвання договору між США та Іраном: чи є загроза для України?», в якій автор вельми критично оцінює вплив діяльності адміністрації президента США Д. Трампа на існуючий світовий порядок. Щоб висловити в порядку дискусії моє ставлення до позиції пана Куси, напевно не обійтися без деяких цитат із його статті, на початку якої автор подає свій висновок про те, що «Із самого свого приходу до влади президент США взяв курс на знищення (або принаймні на послаблення) глобальних післявоєнних інститутів, на які спирається старий ліберальний світовий порядок». Тим самим, стверджує автор, «США заклали прецедент, яким відтепер можуть скористатися й інші країни». Далі автор звинувачує президента Д. Трампа в завданні «ударів по основних точках опори світового порядку», в поглибленні розколу в Євросоюзі, що спровокувало прихід до влади в Європі правих сил, «звалюючи один ліберальний уряд за іншим». На думку автора, зустріч Д. Трампа з В. Путіним у Гельсінкі дала «потужний козир багатьом європейським лідерам почати розворот у своїй політиці щодо Росії». Автор також розмірковує про негативні наслідки «зменшення американського впливу на Близькому Сході», що нібито посилює вплив Росії, Китаю та Ірану в цьому регіоні. Далі автор стверджує, що Д. Трамп «руйнує елементи старого повоєнного світового порядку, безперешкодно реалізуючи свою зовнішню політику, базовану на принципах національного егоїзму, націонал-популізму, антилібералізму та антиглобалізму». Завершується стаття висновком І. Куси про те, що Україна в цій ситуації нібито «перебуває на лаві лузерів, адже залежить від регіонального та світового порядку», що становить «пряму стратегічну загрозу для України та майбутнього її політики протистояння з Москвою». На думку І. Куси, «чим швидше в Україні усвідомлять цю проблему та припинять займатися самообманом і жити у наївно-романтичному світі «добра» та «зла», тим швидше Україна стане на шлях переосмислення своєї ролі у світі та регіоні, пошуку нових партнерів для захисту національних інтересів…»

В цілому погоджуючись з деякими оцінками і міркуваннями пана І. Куси щодо подекуди не зовсім адекватної чи радше нестандартної політики адміністрації президента США Д. Трампа на деяких напрямках на міжнародній арені, все ж маю певні заперечення і застереження щодо деяких висловлювань автора. Передусім, як на мене, шановний колега дещо в алармістському стилі драматизує і перебільшує (гіперболізує) деякі негативні наслідки зовнішньої політики адміністрації президента Д. Трампа для світу загалом і для України зокрема.

По-перше, Трамп — це не Путін, який одноосібно править Росією, і демократичні США — це не автократична Росія. Тому досить часто ми зустрічаємо в російських ЗМІ глузування над нібито «слабким» Трампом і захоплення нібито «сильним» Путіним, хоча насправді все якраз навпаки. Як відомо, в Сполучених Штатах існують потужні державні інституції, незалежні гілки влади — судова, законодавча і виконавча, а також незалежні ЗМІ і розвинене громадянське суспільство. Все це формує певні рамки діяльності президента країни, за які він не може вийти. Тому у своїй діяльності Д. Трамп постійно перебуває під пильним наглядом американського суспільства, яке не дозволить йому руйнувати існуючу державну систему в США і тим більше існуючий глобальний світоустрій. До того ж, на всіх рівнях державної влади і громадянського суспільства в США існує досить впливова опозиція і критичне ставлення щодо діяльності Д. Трампа і його адміністрації у внутрішній і зовнішній політиці.

По-друге, існуючий світовий порядок і глобальні інституції, хоча й мають певні вади, але ж вони не такі вже й крихкі, щоб їх міг одноосібно «поламати» президент навіть такої потужної наддержави, якою є Сполучені Штати.

По-третє, на мій погляд, слід розрізняти риторику Д. Трампа і його реальні дії, оскільки не все, що він проголошує, реалізується на практиці саме через існування системи стримувань і противаг в американській державі, і верховенство закону, яке в США ніхто не може порушити або обійти, включаючи президента країни. До того ж, на мій погляд, у Д. Трампа ще є час, можливості і потенціал виправити деякі свої прорахунки на міжнародній арені і стати справжнім лідером демократичного світу.

По-четверте, звинувачуючи Д. Трампа в порушенні світового порядку і нехтуванні міжнародним правом, пан І. Куса чомусь «забуває», що ще задовго до обрання Д. Трампа на пост президента США, порушувати світовий порядок і міжнародне право почав В. Путін, що проявилося в анексії українського Криму і окупації частини українського Донбасу. І саме Сполучені Штати на чолі з Д. Трампом разом з країнами ЄС допомогли зупинити подальшу агресію путінської Росії проти України. Тому Україні немає сенсу вдаватися до «пошуку нових партнерів», як нам це радить пан Куса. Наші нинішні партнери — США, країни ЄС, Канада, Австралія, Японія, Китай, Ізраїль, Туреччина, Іран, практично всі 20 арабських країн та інші держави світу підтримали Україну в найтяжчі моменти російської агресії, тому міняти їх нам немає жодного сенсу. Та й на кого ми можемо їх поміняти?

І останнє: Загальнолюдські поняття «добра» та «зла» — це аж ніяк не елементи «наївно-романтичного світу» і не «самообман», як стверджує пан Куса. «Добро» і «зло» — це вічні планетарні категорії, боротьба яких визначає поступальний розвиток людства на протязі тисячоліть. І я радий, що сьогодні наша Україна перебуває в авангарді борців за перемогу «добра» — свободи, правди і справедливості над силами «зла» — мракобіссям, агресивністю і деспотизмом.