Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Надія Сербенко
1995 року народження,
студентка 5 курсу Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
спеціальність «Міжнародне право»
За будь-яку діяльність кожен з нас неухильно несе ту або іншу відповідальність. І тут немає різниці — за діяльність правомірну чи неправомірну. Відповідальність у будь-якому випадку настане: чи перед Божим судом, чи перед судом присяжних, Міжнародним кримінальним чи Міжнародним судом (трибуналом) ООН, але вона обов’язково буде. Наша історія тому доказ.
Але ж чи це відповідальність, якою ми можемо пишатися (за ті чи інші успішно виконані завдання), чи навпаки — доведеться відповідати за діяльність або ж і бездіяльність (ще страшніше — то за мовчазну згоду!), що призвели до негативних (кримінальних або навіть злочинних) наслідків? І це стосується як кожного індивідуума (особистості) в його повсякденному житті, окремої країни або коаліції країн в їх діяльності, так і міжнародної спільноти чи організації, в рамках якої діє велика кількість суб’єктів.
В цьому короткому, але конкретному дослідженні мені хотілось би порушити питання суто про санкції у міжнародному праві, оскільки це є і форма, і засіб міжнародно-правової відповідальності одночасно. Досвід їх застосування свідчить, що вони є одним із дієвих способів міжнародно-правового регулювання. А міжнародно-правове регулювання — це вплив державної влади на міждержавні відносини за допомогою міжнародного права.
Міжнародно-правові санкції |
Для України, яка вже майже три роки веде визвольну боротьбу проти російської агресії, питання запровадження та підтримання міжнародних політико-економічних санкцій проти Російської Федерації є надзвичайно актуальним і життєво важливим.
Міжнародні санкції — це колективні або односторонні примусові заходи, які застосовуються одними державами чи міжнародними організаціями до інших, що порушили норми міжнародного права. Вони можуть вживатися в односторонньому порядку або на багатосторонній основі. Тобто, міжнародно-правові санкції — це засіб, за допомогою якого відновлюють порушені права та домагаються відшкодування.
Кожному типу міжнародно-правових санкцій властиві свої види, форми і способи їх застосування. Саме це й знайшло своє відображення на представленій вище схемі класифікації міжнародно-правових санкцій, які, за легітимних умов, можна і необхідно використовувати проти Росії (схема розроблена суто для цієї статті). Щодо форм міжнародно-правових санкцій, то іноді вони збігаються із видом або ж вирізняються в залежності від виду (у кожному випадку ми їх будемо розглядати та аналізувати конкретно).
Взагалі право на примусові заходи належить кожному суб'єкту міжнародного права. Держави можуть реалізовувати це право індивідуально, колективно і за допомогою міжнародних організацій. Застосування санкцій — односторонній процес. Суб'єкт, який застосовує санкцію, не може бути стороною-правопорушницею. Підставою для застосування санкцій є не стільки факт міжнародного правопорушення, скільки відмова виконувати міжнародні зобов'язання по ліквідації наслідків такого правопорушення.
Розрізняють санкції, здійснювані у порядку самодопомоги, і санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій.
Розпочнемо аналіз із санкцій, що здійснюються державами в порядку самодопомоги.
Самооборона — це особливий вид санкцій, що виражаються в застосуванні по відношенню до держави-правопорушниці збройних заходів примусового характеру відповідно до Статуту ООН у відповідь на її збройні заходи (провокації, порушення кордону, напад тощо). Виділяють дві форми самооборони: необхідна оборона і самооборона від агресії.
 Непоштова марка, присвячена пілоту U-2 Френсісу Гері Пауерсу |
Необхідною обороною є захист держави збройними силами від зазіхань іноземної держави на недоторканність державного кордону, її воєнним провокаціям, але які ще не можна кваліфікувати як акт агресії (польоти іноземних військових розвідувальних літаків над територією держави-жертви, провокаційні заходи військових суден у територіальні води такої держави тощо). При необхідній обороні обов’язкове попередження держави-порушниці про можливість її застосування, якщо вона (держава-порушниця) не припинить дії такого роду. Попередження необхідне й тому, що правопорушення може бути ще об'єктивно відсутнім (скажімо, заходи бойової підготовки держави-порушниці) або вимушеним (порушення державного кордону із-за аварії чи навігаційної помилки). Застосування збройної сили в таких випадках не є правомірним.
Наприклад, 1 травня 1960 року над територією СРСР був збитий американський розвідувальний літак U-2. Американський пілот Ф. Пауерс визнав, що виконував бойове завдання. Тобто, СРСР використав своє право на оборону. У 1962 році під час Карибської кризи радянською ракетою було збито ще один американський літак-розвідник U-2. В обох цих випадках мало місце заслання військово-розвідувального літака на територію держави-жертви, яка використала своє право на необхідну оборону, хоча й не попереджала про це.
Право на самооборону від агресії — суверенне право кожної держави, адже агресія є найтяжчим міжнародним правопорушенням. Але й при його реалізації необхідно дотримуватись принципу пропорційності. Відповідно до ст. 51 Статуту ООН, держави можуть звертатися до військової сили в порядку здійснення права на самооборону в разі збройного нападу доти, доки Рада Безпеки ООН не вживе необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки другими заходами. Статут ООН підкреслює значення і непорушність цього права, називаючи його невід'ємним. Право на самооборону належить державі-жертві нападу. Воно ж вирішує і питання про порядок його використання. Але про факт збройного нападу на нього держава повинна негайно повідомити в Раду Безпеки ООН.
Так, після нападу терористів 11 вересня 2001 року США заявили, що вони вправі застосувати збройну силу проти терористичних організацій і підтримуючих їх держав у порядку здійснення права на самооборону. На цій підставі була здійснена військова акція США та їх союзників проти Афганістану в 2001 році. Таке розуміння права на самооборону не зустріло протесту з боку міжнародного співтовариства.
Крім того, Статут ООН передбачає право не тільки на індивідуальну, а й на колективну самооборону, яка може мати місце тільки на прохання держави, що зазнала нападу. Без такого прохання інші держави не вправі вживати заходів у порядку колективної самооборони.
Міжнародна коаліція під час операції «Буря в пустелі», 1991 |
Прикладом колективної самооборони можуть служити дії держав, що надали Кувейту військову допомогу після нападу на нього Іраку в 1990 році. У ряді своїх наступних рішень Рада Безпеки ООН визнала таке ж право на колективну самооборону за будь-якою державою, що допомагає Кувейту в його справедливій війні.
Разом з тим, можливе також і зловживання правом на самооборону.
Так, у квітні 1986 року американська авіація бомбардувала м. Тріполі (Лівія). При цьому постраждала значна кількість мирних жителів. Підставою для бомбардування послужив приписуваний спецслужбам Лівії вибух на дискотеці в Західному Берліні, в результаті якого постраждали американські військовослужбовці.
У липні 1993 року США піддали бомбардуванню Багдад, звинувативши Ірак у змові з метою вбивства американського президента під час його перебування в Кувейті.
Тобто, в обох випадках американська адміністрація «обґрунтовувала» свої дії правом на самооборону. Хоча навряд чи можуть бути сумніви, що подібні дії не мають нічого спільного ні з дипломатичним захистом, ні з самообороною.
Репресалії — це правомірні примусові заходи, які чиняться з метою відновлення порушених прав і спрямовані на обмеження або ліквідацію прав іншої держави у відповідь на її неправомірну поведінку. Репресалії не можуть застосовуватись у відповідь на акти, які не є міжнародним правопорушенням. Вони повинні відповідати нанесеним збиткам із застосуванням примусу, необхідного для їх відшкодування. Сучасне міжнародне право не визнає таких репресалій як бомбардування, захоплення чужої території, блокада, інтервенція тощо.
Серед форм репресалій правомірними є лише політичні й економічні репресалії: позбавлення або обмеження дипломатичних привілеїв і імунітету офіційних представників держави-порушниці; ембарго; бойкот; секвестр майна; заморожування вкладів держави-порушниці в своїх банках; вилучення своїх внесків із банків держави-порушниці тощо. Найбільш відчутними формами репресалій є розрив торгівельно-економічних відносин з державою-порушницею і її повна економічна ізоляція.
До економічних форм репресалій слід відносити: ембарго (заборона продавати майно і технології на територію держави-порушниці), бойкот (заборона купувати і ввозити на територію майно, що походить з даної держави); заморожування вкладів держави-порушниці в своїх банках; вилучення своїх внесків із банків держави-порушниці; денонсацію або анулювання договорів з цією державою.
Тут прикладів можна привести безліч: 1807 рік — заборона на вивезення усіх товарів із США. Президент Сполучених Штатів вводить ембарго, розраховуючи на те, що цей захід поставить у скрутне становище Англію, а також Францію, які захопили американські торговельні судна. Було скасовано в 1809 році; 2012 рік — нафтове ембарго проти Ірану. Побоюючись, що в Ірані ведуться розробки атомної зброї, західні країни, США та Ізраїль використовують економічні заходи тиску, в тому числі й відмову від іранської нафти. До цього США ввели жорсткі фінансові санкції проти Центрального банку Ірану; після приходу в результаті виборів у 2006 році до влади в Палестині руху «Хамас», США і країни ЄС припинили фінансування Палестини, що створило там економічні та гуманітарні складнощі.
Що стосується політичних репресалій, то тут прикладами можуть бути: денонсація німецько-польського договору 1934 року; денонсація Єгипетського договору 1936 року про Суецький канал; анулювання СРСР в квітні 1945 року договору (Пакту) про нейтралітет з Японією від 1941 року. У 1991 році Верховна Рада УРСР денонсувала Союзний договір від 30 грудня 1922 року і постановила не розглядати Україну як складову частину СРСР.
Крім того, система політичних санкцій, запроваджених США проти Куби (якщо розглядати абсолютно всі дії, починаючи з 10 жовтня 1960 року по 6 вересня 2014 року, спрямовані США проти Куби) фактично призвела до її повної економічної блокади.
Реторсії — примусові заходи у відповідь, що ведуть до обмеження таких інтересів держави-порушниці, які не охороняються міжнародним правом. Тобто, це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі та дискримінаційні дії. Реторсії можуть застосовуватися і у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб'єкта, але в межах, допустимих міжнародним правом.
Найчастіше реторсії застосовуються державою в разі дискримінації її громадян на території іншої держави, а також у разі недружніх обмежень стосовно економічних і культурних зв’язків тощо.
Міжнародна практика виробила наступні форми реторсії: встановлення обмежень на імпорт товарів з держави-порушниці; підвищення митних зборів на товари з цієї держави; введення системи квот і ліцензій на торгівлю з даною державою; пред'явлення завищених вимог до товарів і компаній з держави-порушниці; підвищення податкових платежів і др. В якості реторсії слід також розглядати такі заходи, як націоналізація власності держави-порушниці, її підприємств тощо.
Політичними формами реторсії є різного роду обмеження, що встановлюються як для дипломатів, так і громадян держави-порушниці; відкликання дипломатичних представників з держави-порушниці; оголошення співробітників дипломатичного представництва держави-порушниці персонами нон ґрата (лат. рersona поп grata); відміна запланованих візитів керівників цієї держави тощо.
Таким чином, реторсії є заходами, що тотожні чи аналогічні тим, проти яких спрямовані. При цьому право на реторсії завжди належить державі. Але на відміну від права на репресалії воно не виникає в результаті вчиненого іншим суб’єктом правопорушення. Звідси важлива якість реторсій — вони можуть застосовуватися як превентивний захід, за наявності загрози правопорушення. А репресалії можуть застосовуватися лише після того як правопорушення стане фактом, що здійснився. В цьому їх відмінність.
Деякі приклади реторсій: постанова РНК СРСР від 26 листопада 1937 року «Про майно іноземців, які не проживають на території Союзу РСР», видане у відповідь на дії ряду держав, що дискримінаційним чином не визнавали за радянськими громадянами прав на майно (нерухомість), яке знаходилося на їх територіях.
Політичні реторсії: у 1961 році М. Хрущов відмінив заплановану нараду на вищому рівні та запланований візит Д. Ейзенхауера до СРСР (у відповідь на відмову вибачитися за розвідувальний політ над територією СРСР американського літака U-2); у квітні 1974 року Міністерство закордонних справ Мексики оголосило про відкликання із Сантьяго свого посла (рішення було прийняте в результаті того, що військовий переворот у вересні 1973 року у Чилі спричинив напруженість у відносинах між двома країнами); у 1961 році із Гавани (Куба) були вислані всі американські дипломати.
Розрив або призупинення дипломатичних і консульських відносин є самостійним видом міжнародно-правових санкцій. При цьому розрив дипломатичних відносин не означає автоматичного розриву консульських відносин. Розрив дипломатичних відносин може відбуватись окремо або одночасно з розривом консульських відносин. Крім того, можливе призупинення дипломатичних і консульських відносин як більш м'яка форма впливу на державу-порушницю. Варто зауважити, що ці заходи можуть застосовуватися і у відповідь на недружній акт, але тоді вони не мають характеру санкцій.
 Розрив дипломатичних відносин між США та Кубою у 1961 році |
Деякі приклади: розрив дипломатичних відносин між США та Кубою у 1961 році; розрив дипломатичних відносин між СРСР й Албанією у 1961 році; 26 серпня 2008 року Російська Федерація визнала незалежність грузинських територій — Південної Осетії та Абхазії, у відповідь на що Грузія прийняла рішення про розрив дипломатичних відносин із РФ; після нападу Ізраїлю на арабські держави у 1967 році Ірак розірвав дипломатичні відносини з Великою Британією і США й оголосив їм торговельно-економічний бойкот через їх підтримку політики Ізраїлю. Крім того, у відповідь на захоплення 4 листопада 1979 року Посольства США в Тегерані, Сполучені Штати ввели ембарго на торгівлю з Іраном та розірвали з ним дипломатичні відносини.
Взагалі існує два способи розірвання дипломатичних відносин: індивідуальний та колективний. У першому випадку — будь-яка держава діє на власний розсуд, якщо вона вважає, що має на це право. Так, після Другої світової війни за період з 1945 по 1971 рр. було зафіксовано 213 випадків розірвання дипломатичних відносини. Причому не всі вони були зумовлені збройними конфліктами між сторонами.
Багато ж держав розірвали дипломатичні відносини у 1965 році з Південно-Африканською Республікою — у зв'язку з проведенням останньою політики апартеїду, значна частина з цих держав ще довгий час не відновлювала з нею дипломатичних відносин. У цьому випадку — це застосування міжнародної санкції — колективне розірвання дипломатичних відносин.
Невизнання може стосуватись результатів або ситуацій, викликаних неправомірними діями держави-порушниці. Форми невизнання: відмова держави визнавати юридичну силу договорів і угод, укладених у результаті неправомірного застосування сили або які суперечать загальновизнаним принципам міжнародного права; невизнання неправомірних територіальних змін, що відбулися в результаті агресії; відмова визнавати протиправний (фашистський, расистський, колоніальний чи маріонетковий) режим держави, який веде до ізоляції такої держави тощо.
 Мадридський договір 1526 року |
Наприклад: у 1526 році французький король Франциск I відмовився від підписаного ним у полоні в іспанців Мадридського договору з Карлом V, заявивши, що підписав його в результаті примусу; «Договір» Німеччини про протекторат над Чехословаччиною від 17 березня 1939 року був підписаний чехословацьким президентом Емілем Гахою під загрозою бомбардування німецькими повітряними силами Праги і застосування до самого Е. Гахи фізичних методів впливу; процес міжнародної ізоляції більшовицького уряду, який розгорнувся незабаром після приходу РСДРП(б) до влади в жовтні 1917 року.
А тепер перейдемо до аналізу санкцій, які здійснюються за участю та допомогою міжнародних організацій.
Призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організації — може бути добровільним або у формі санкції. При добровільному призупиненні членства держави, вона не пориває з міжнародною організацією юридичного зв'язку. При призупиненні прав і привілеїв (що випливають з членства в міжнародній організації) у формі санкції — активна діяльність держави в міжнародній організації примусово припиняється. Це можливе у формі позбавлення голосу за такі дії:
- несплату внесків (незалежно від терміну заборгованості — ст. 7 Статуту ВООЗ, ст. 62 Конвенції ICAO, в разі річної заборгованості — ст. 42 Статуту IMCO; в разі дворічної заборгованості — ст. 12 п. 4 Статуту МОП, ст. IV Статуту ЮНЕСКО, ст. XIX (ч. А) Статуту МАГATE);
- несплату внесків в одному з головних органів організації (ст. 19 Статуту ООН, ст. IV, п. 8 b,с Статуту ЮНЕСКО);
- несплату внесків лише в головних органах організації (ст. 62 Статуту (Конвенції) ICAO, ст. 3 п. 4 Статуту ФАО);
- несплату внесків в усіх органах організації (ст. XIX п. А Статуту МАГАТЕ, ст. 13 п. 4 Статуту МОП);
- за порушення міжнародних не фінансових зобов'язань (в одному органі організації — ст. 7 Статуту ВООЗ; у головних органах організації — ст. 88 Статуту ICAO; в усіх органах організації — ст. IV Статуту ЛАД);
- за порушення статутних не фінансових зобов'язань (ст. 55 установчого акту Міжнародної організації з проблеми природного каучуку).
Так, у 1999 році Україна, разом із деякими іншими державами, була позбавлена права голосу в Генеральній Асамблеї ООН — за невиконання фінансових зобов'язань перед цією міжнародною організацією. В 1968 році Гаїті і Домініканська Республіка були позбавлені права голосу в Генеральній Асамблеї ООН за фінансову заборгованість по членським внескам. Починаючи з 1970 року було призупинено представництво ПАР в Генеральній Асамблеї за проведення політики апартеїду.
 14 грудня 1939 року Радянський Союз був виключений з Ліги націй |
Відмова у членстві в певній міжнародній організації може бути у формі заборони на прийняття в організацію або виключення з неї.
Наприклад, у 1939 році, в зв’язку з початком воєнних дій СРСР проти Фінляндії та відмовою від співпраці з Лігою націй у розв’язанні радянсько-фінського воєнного конфлікту, Радянський Союз був виключений з міжнародної організації — Ліги націй. У лютому 1962 році під тиском США Куба була виключена з Організації американських держав.
Виключення з міжнародного спілкування тягне за собою: розрив економічних відносин; розрив військового та військово-технічного співробітництва, транспортного зв'язку (морського, повітряного, залізничного, телефонного, телеграфного, радіозв'язку і т. п.); розрив можливих політичних відносин та інше.
У лютому 1962 року під тиском США Куба була виключена з Організації американських держав, що призвело до розриву економічних та інших відносин між державами-членами ОАД та Кубою. У 1963 році на конференції ОАЄ в Аддис-Абебі було прийнято рішення про колективне розірвання дипломатичних відносин з Португалією через її колоніальну політику в Африці.
Миротворчі місії ООН |
Колективні збройні (та можливі незбройні) заходи здійснюються на універсальній міжнародній основі (в рамках ООН) і окремими регіональними організаціями. У разі особливо небезпечних посягань на міжнародний мир і безпеку міжнародні організації можуть прийняти рішення про використання колективних (коаліційних) збройних заходів по підтримці міжнародного миру і безпеки. Можливість застосування заходів такого роду передбачена Статутом ООН, Статутом ОАД, Пактом ЛАД та документами ряду інших регіональних організацій.
Заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосовуватися в двох формах: окремими державами від імені і за спеціальним повноваженням (спеціальною резолюцією) ООН; спеціально створюваними збройними силами ООН. Визначення порядку застосування збройних заходів відноситься суто до компетенції Ради Безпеки ООН.
Колективні заходи застосовуються при необхідності запобігання загрози миру і придушення акту агресії, однак вони можуть здійснюватися не тільки для заходу агресії конкретної держави, але й у цілях запобігання ескалації міжнародного збройного конфлікту.
При цьому, санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вже вичерпані всі інші заходи впливу.
Щодо санкцій в рамках ООН, то донедавна вони носили всеосяжний характер і передбачали оголошення (відповідно до резолюції РБ ООН) всіма державами-членами ООН повного ембарго на торгівлю з державою-об'єктом санкцій. Таких санкцій зазнали Ірак і Югославія, трохи меншою мірою Гаїті і Південна Родезія (нині Зімбабве). На сьогоднішній день санкції ООН у своїй більшості представляють заборону на поїздки або заморожування активів осіб, внесених Радою Безпеки ООН у так званий «чорний список» або ембарго на поставки озброєння в державу-об'єкт санкцій. Такі санкції називаються «точковими» або «цілеспрямованими».
Так, санкції для КНДР за Резолюцією № 1718 від 14 жовтня 2006 року передбачають: ембарго на постачання зброї; ембарго, пов'язане з ядерними програмами; заборона на експорт в КНДР предметів розкоші; заборона на поїздки; заморожування активів і та інше.
Як це може стосуватись України?
Для України, яка вже майже три роки веде справедливу визвольну війну в умовах підступної російської агресії проти неї, питання збереження та розширення міжнародно-правових санкцій проти Російської Федерації залишається надзвичайно актуальним і життєво важливим.
Так, навесні 2014 року Росія цинічно анексувала українській півострів Крим і почала бойові дії на Сході України. Загалом, на сьогодні анексія українського Криму Росією та її дії на Донбасі підпадають під визначення агресії резолюції Генеральної Асамблеї ООН та резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи.
Окуповані Росією українські території |
Вже починаючи з 2014 року, у зв'язку з агресією Російської Федерації проти України в Криму, а потім і на Донбасі — Захід (Сполучені Штати Америки, Європейський Союз і деякі інші країни) у декілька етапів запровадив ряд пакетів міжнародних санкцій проти Росії. Головним чином вони стосуються російських фізичних і юридичних осіб, а також осіб та установ із лав донбаських і кримських сепаратистів та представників колишнього керівництва України. Крім того, секторальні санкції накладені й на деякі галузі економіки Росії. При цьому санкції декілька разів посилювалися і продовжувалися. Подальше продовження міжнародно-правових санкцій проти Російської Федерації очікується у грудні 2016 — січні 2017 року.
Загалом на сьогодні залишаються декілька міжнародно-правових заходів Європейського Союзу, що практично діють у відповідь на агресію Російської Федерації. Серед них економічні санкції щодо конкретних секторів російської економіки, які дійсні до 31 січня 2017 року. А також обмежувальні заходи у відповідь на незаконну анексію Криму і Севастополя, які діють до 23 червня 2017 року.
У Міністерстві закордонних справ України зазначають, що Росія як держава-агресор є стороною міжнародного збройного конфлікту, а її керівництво несе повну відповідальність за його планування, підготовку, розв’язування та ведення. При цьому жодні політичні, економічні й військові причини не можуть виправдовувати загибель людей.
Таким чином, у випадку ескалації агресії Російської Федерації проти України перед Росією може постати перспектива легітимного застосування проти неї широкого спектру нових, в тому числі більш жорстких та відчутних міжнародно-правових санкцій, розглянутих та проаналізованих нами вище.
Тобто, міжнародно-правові санкції проти Росії — невідворотні.
А це вже інша розмова.
