Борисфен Інтел

В гостях у БІНТЕЛ — В. Василенко

12 серпня 2015
<p>В гостях у БІНТЕЛ — В. Василенко</p>

Василенко Володимир Андрійович

Український правознавець-міжнародник

Надзвичайний і Повноважний Посол України

Професор, доктор юридичних наук

Заслужений юрист України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Ми маємо самі себе захищати, розраховувати насамперед на власні сили. Даремно сподіватися, що хтось виконає роботу за нас!»

— Володимире Андрійовичу, свого часу Ви були консультантом Верховної Ради, коли готувався проект Декларації про державний суверенітет України. По суті, Вас разом з однодумцями можна вважати каменярами, які закладали фундамент незалежної державності України. Цікаво, хто конкретно ініціював підготовку цього проекту, на яких засадах створювалася група фахівців для його розробки і скільки часу відводилося для її роботи?

— Це давня вже історія. Але якщо вам це цікаво… У березні 1990 року пройшли вибори до ВР УРСР. Це були перші вільні вибори, у яких мали право брати участь, окрім представників КПРС і створених нею громадських організацій, й члени неформальних громадських утворень, таких як Народний Рух України за перебудову, «Меморіал», «Просвіта». Вибори відбувалися на конкурентних засадах, коли на одне депутатське місце претендувало кілька кандидатів. Нова Верховна Рада приступила до роботи 15 травня 1990 року. Ось саме тоді і тому виникла думка проте, що необхідно ухвалити Декларацію про державний суверенітет України. Я в той час дійсно був консультантом ВР з правових питань. Зазначу, що у новообраній Верховній Раді утворилась Народна рада зі 128 депутатів, обраних від НРУ та інших неформальних громадських організацій. десь Наприкінці квітня 1990 року, саме напередодні роботи першої сесії 12 скликання Верховної Ради, мене зустрічає народний депутат Іван Заєць і каже, що необхідно підготувати документ про державний суверенітет України. І цікавиться, чи не міг би я скласти проект такого документу? Іван Заєць наполягав, щоби це був саме закон про державний суверенітет України. Відповідаю, що за існуючих обставин краще запропонувати ухвалення декларації. На мій погляд, програмним положенням щодо розбудови суверенної державності України найдоцільніше було б надати форму декларації, оскільки розробка і ухвалення закону з цього питання викликали б сильний спротив комуністичної більшості, що домінувала у парламенті. Тому більше шансів на успіх мав документ у формі декларації. Та і з точки зору вимог юридичної техніки декларація більш підходила для формування програмних норм розбудови України як суверенної держави.

— На зразок, як зараз модно казати, дорожньої карти?

— Так, такий собі дороговказ. Словом, я був прихильником декларації, перший варіант якої мені випало написати. Щоправда, за наполягання І. Зайця покійний нині Петро Мартиненко — вчений, мій колега по роботі в університеті, майбутній суддя Конституційного суду — підготував і проект закону про державний суверенітет. Однак, в подальшому опрацьовувалася саме Декларація про державний суверенітет України, остаточний текст якої після гострих дискусій було ухвалено 16 липня 1990 року.

— Декларація про державний суверенітет України відрізнялась від аналогічних документів, ухвалених в інших колишніх радянських республіках?

— Так, були відмінності, і досить суттєві. Наприклад, у деклараціях, ухвалених у Прибалтійських республіках, йшлося про їх вихід із СРСР. У тодішніх постановах Верховної Ради Грузинської РСР передбачалося відновлення державності Грузії шляхом переговорів. Щодо Росії і деяких інших республік колишнього СРСР, то в їхніх документах передбачалося збереження Радянського Союзу.

— Отже, ще тоді дехто прагнув і надалі керувати, а когось влаштовувало васальство…

— Ухвалена Верховною Радою УРСР Декларація про суверенітет України була програмою поступової розбудови незалежної національної української держави. Реалізація Декларації неминуче вела до відновлення незалежної державності України. Так воно і сталося. І на момент відомого московського, у серпні 1991 року, путчу Україна вже розірвала зв’язки з Союзом. Перестала, скажімо, платити податки до союзного бюджету, залишаючи у себе кошти, відмовилася і підписати Союзницький Договір, який мав на меті реанімувати СРСР… Зазначмо, що саме прагнення України бути незалежною і викликало путч та прискорило руйнацію СРСР.

— Вже у 1992 році Вас призначають послом України в країнах БЕНІЛЮКС. Як Ви почувалися в такій ролі, представляючи у Європі молоду українську державу?

— Дійсно, у 1992 році з’явився указ за підписом президента України Л. Кравчука про моє призначення послом. Але роботу свою у Брюсселі я розпочав тільки у 1993 році, і працював до травня 1995-го. Одночасно був представником України при Європейських Спільнотах та НАТО. У 1993 році створюється Рада Північно-Атлантичного співробітництва (РПАС), до якої входили представники і країн-членів НАТО, і країн-не членів НАТО, що виявили бажання співпрацювати з Альянсом. Такою на той час була модельність співпраці з НАТО на регулярній основі. Тоді ще не було окремої Місії України при НАТО, тому мені і випало бути українським представником у цій Раді.

— Яким був найважливіший результат нашої співпраці з ЄС та НАТО?

— У 1994 році Україна підписала двосторонню Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС, а у 1995-му приєдналася до багатосторонньої Програми НАТО Партнерство заради миру. Ці документи склали нормативну основу для подальшого розвитку співпраці України як з ЄС, так і з Альянсом.

— А як на це реагували росіяни?

— У Брюсселі в той час було окреме посольство Росії у Бельгійському королівстві та окреме представництво при Європейських Спільнотах. Російське посольство очолював кар’єрний радянський дипломат Ніколай Афанасьєвський, а представництво при ЄС — Іван Сілаєв, останній прем’єр-міністр колишнього СРСР і перший глава уряду Російської Федерації.

Особисті відносини з ним не виходили за офіційні рамки і були досить коректними. Хоча з їхнього боку, особливо Н. Афанасьєвського, були досить настирні спроби організувати спільні заходи за участю представників країн СНД. Я, як правило, відмовлявся брати участь в таких заходах.

У жовтні 1994 року послом Росії у Бельгії і одночасно її представником у РПАС став Віталій Чуркін. Нині всі його знають як представника РФ у Раді Безпеки ООН.

— Він продовжував політику свого попередника?

— Вже в ті часи він був налаштований антиукраїнськи, намагався демонструвати свою зверхність. Між нами виникла сутичка під час засідань у РПАС, особливо коли обговорювалися питання про ядерне роззброєння України. Гостроти відносин з російськими дипломатами додавали і позиція України щодо першої російсько-чеченської війни, і питання участі нашої держави в СНД та правонаступництва щодо боргів та активів колишнього СРСР.

— Будь ласка, з цього моменту детальніше!

— Пам’ятається, указ про моє призначення послом України у Бельгійському королівстві Л. Кравчук підписав у квітні 1992 році, а вірчі грамоти я вручив королю Бельгії у березні 1993 року. Ось у цей проміжок часу я активно займався вирішенням питань кадрового складу і структури нашого посольства, розробкою фундаментальних обов’язків його персоналу і… «вибиванням» коштів для купівлі посольського приміщення тощо. Відверто кажучи, у мене не було бажання швидко їхати туди, оскільки, насамперед, необхідно було мати пристойну будівлю, придатну для нормальної роботи посольства України. Тим більше, що йшлося про посольство нашої держави у геополітично важливій точці світу, де Україна раніше не була присутня.

Міністр закордонних справ Анатолій Зленко мене квапив: «Вирушай скоріше, у нас же є домовленість з Росією про виділення нам посольських приміщень». Він мав на увазі укладену в червні 1992 року в Дагомисі Угоду між Україною і Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин. Нагадаю, Угоду підписали з боку України — Президент Л. Кравчук, Голова Верховної Ради І. Плющ та Голова Кабінету Міністрів В. Фокін, а від Росії — Президент Б. Єльцин, Голова Верховної Ради Р. Хазбулатов та в. о. Голови Ради Міністрів Є. Гайдар. Це унікальний і, можливо, єдиний у світовій практиці випадок, коли під двосторонньою угодою поставили свої підписи по три найвищі керівники держав. Це мало б гарантувати безумовне виконання сторонами Угоди. Її пункт 13, який свого часу було сформульовано мною, як членом делегації України, передбачав «передачу Україні у власність частини майна колишнього СРСР за кордоном шляхом виділення найближчим часом окремих будинків для розміщення і нормального функціонування дипломатичних і консульських представництв».

— І як ця Угода виконувалася згодом?

— По приїзді до Брюсселю дізнаюся, що в центрі бельгійської столиці, неподалік від посольства США, пустує досить велике приміщення колишньої радянської торгівельної місії, оскільки незадовго до розпаду СРСР в іншому місці для цієї місії було збудоване нове приміщення. На моє прохання мене прийняв посол РФ Н. Афанасьєвський. Це було вранці. Лише зустріч розпочалася, як до кімнати вкочується візок з великою кількістю пляшок. Розуміючи, що це «тест» для мене, кажу своєму візаві, що до 12-ї дня міцних напоїв не вживаю. Н. Афанасьєвський сприйняв мій жарт і ми повернулись до розпочатої розмови. Посилаючись на Дагомиські домовленості, я прошу його допомогти у вирішенні питання з приміщенням для посольства України. Він почав пояснювати, що колишнє приміщення радянського торгівельного представництва досить старе, занедбане, і необхідно чималих коштів для його ремонту. Я ввічливо попросив дозволу на його оглядини. Тоді Н. Афанасьєвський пояснює, що цей дозвіл має право дати тільки І. Сілаєв, оскільки приміщення стоїть на балансі представництва Росії при ЄС.

Прошу його посприяти зустрічі з І. Сілаєвим, і Н. Афанасьєвський тут же йому телефонує. В цей же день ми зустрілися з І. Сілаєвим. Він прийняв мене люб’язно, але без пропозицій дегустації. Також почав мене переконувати, що приміщення занедбане і потребує великого ремонту, і до того ж лише своєю волею він не може передати приміщення Україні. Для цього необхідне розпорядження Центру. Але оглянути приміщення дозволив. Наступного дня разом з інженером з нашої діаспори п. Ходоровським ми зайшли до будинку і переконалися, що там ремонт потрібен, але не капітальний. Зауважу, що це була старовинна споруда палацового типу, цілком придатна для розміщення дипломатичного представництва. До речі, сьогодні в ньому функціонує представництво РФ при Євросоюзі…

Повернувшись до Києва, я знову порушив питання про виділення коштів для купівлі приміщення, де можна розмістити наше посольство в Брюсселі, оскільки не вірив, що Росія виконає свої зобов’язання за Дагомиською угодою. І знову почув умовляння про необхідність їхати до Брюсселю, якось облаштовуватися і чекати виконання росіянами договірних зобов’язань.

Незабаром було досягнуте компромісне рішення, що я їду до Брюсселю після вирішення питання з приміщенням для посольства України під час Наради глав держав СНД у Бішкеку (Киргизія), яка мала відбутися 10 жовтня 1992 року. За домовленістю з А. Зленком я особисто звернувся до Президента України Л. Кравчука з пропозицією підписати з Президентом Росії Б. Єльциним конкретну угоду про передачу Україні конкретного приміщення за конкретною брюссельською адресою. Леонід Макарович не погоджується, мовляв, ми вже таку угоду підписали і не личить до Бориса Єльцина звертатись з такою пропозицією знову. «Леоніде Макаровичу, — кажу, — то угода загальна, без конкретики. А нова — це імплементація загальної базової угоди». Леонід Макарович заперечливо хитає головою і погоджується з тим, що відповідну угоду можуть підписати міністри закордонних справ А. Зленко і А. Козирєв, оскільки йдеться про майно, яким розпоряджається МЗС РФ!

— І на зустрічі в Бішкеку росіяни дали свою згоду?

—…Повернулися наші представники з Бішкеку похнюплені. З’ясовується, міністр закордонних справ РФ Андрій Козирєв сказав, що він залюбки підпише пропоновану угоду, текст якої був належно оформлений і готовий для підписання, але за умови, що на це дасть свою згоду віце-прем’єр РФ Олександр Шохін. Коли члени обох делегацій прийшли до російського віце-прем’єра А. Шохіна, який був присутній на саміті у Бишкеку, той у присутності А. Зленка та інших членів української делегації нагримав на А. Козирєва, вигукуючи: «Запам’ятайте, що Росія нікому нічого ніколи не віддавала і не віддасть!». Отож, я був правий від самого початку, коли пропонував не просити щось у росіян, а придбати приміщення за наш кошт. Врешті-решт гроші на закупівлю приміщення нашого посольства у Брюсселі були виділені при активному сприянні віце-прем’єр-міністра України Ігоря Рафаїловича Юхновського.

— Отже, вже перші кроки української дипломатії у стосунках з Росією були непростими, які продемонстрували, що нам свої проблеми завжди потрібно вирішувати самотужки… В колі Ваших обов’язків посла в Бельгії тоді були справи, якими в той час випадало займатися нашим миротворцям. Пам’ятаю, про складнощі тоді говорилося дуже часто.

— Звичайно. Та проблеми, які тоді були досить актуальні, вирішувалися. У мене була нормальна з нашими українськими миротворцями співпраця. Вважаю, все вдавалось виконувати добре.

— Вам випадало згодом працювати в Міжнародному Кримінальному Трибуналі?

— Так, мається на увазі Міжнародний Кримінальний Трибунал з колишньої Югославії. Я там працював дещо пізніше, 2002-2005-му роках. Його було створено у 1999 році рішенням Ради Безпеки ООН, він має свій статут, за яким обираються судді. Від кожної країни-члена ООН пропонується кандидатура.

— Наскільки ця діяльність була цікавою у професійному плані?

— То була зовсім непроста робота. Відверто кажучи, психологічно я, як суддя, почував себе не зовсім комфортно. Адже протягом всього робочого дня заслуховуєш свідків про воєнні злочини у війні на Балканах. Слухаєш як там катували, як знущалися, калічили… Мені випало брати участь у розгляді п’яти справ. Це, я вам скажу, емоційно важко, і досвіду набуваєш зовсім непростого, і він не може бути нецікавим у професійному плані.

— Зараз наші військові протистоять супротивнику на Сході нашої держави. І їх дехто намагається звинуватити в неправильних діях, мовляв, не рішучі, не так як належить чинять…

— Не схильний так думати. Тут все залежить від рішучості нашого вищого державного керівництва. І, гадаю, від підготовки наших військових з вищого ешелону до ведення бойових дій.

— А як Ви ставитеся до спроб деяких європейських політиків провести аналогію між подіями в екс-Югославії і в Криму?

— Ні, так стверджувати абсолютно не правильно. В Югославії йшлося про розпад країни. Про стихійний розпад країни, в ході якого розпочалися бойові дії між колишніми югославськими республіками на етнічному підґрунті. У випадку з Україною — інше, вона визнана світом як суверенна держава, на яку зі зброєю напала Росія.

— А російське керівництво весь час стверджує, що їхніх військ на території України немає.

— Вони намагаються уникнути санкцій міжнародної спільноти, щоб не відповідати за свої злочинні дії. Але ж весь світ знає, що це не так.

— А ось як Ви сьогодні поясните в двох словах збройну агресію росіян проти України?

— Агресія Росії проти України не є випадковим явищем. Це продовження традиційної загарбницької політики, яка була притаманна всім станам розвитку російської імперії. Остаточна мета Росії полягає у тотальному знищенні України як етнічної одиниці, суб’єкта міжнародного права і геополітичної реальності. Як показали події, що розгортались в ході спланованого збройного нападу Росії, Україна навіть за несприятливих умов спромоглася дати гідну відсіч агресорові. Ми маємо самі себе захищати, розраховуючи, насамперед, на власні сили. Даремно сподіватись, що хтось виконає за нас цю роботу. Щоб протистояти Росії, Україна має розбудувати ефективний безпековий сектор і потужні Збройні сили як його складову. Збройні сили України мають бути спроможними завдати Росії неприйнятних втрат. Лише в такому випадку можна сподіватися на те, що вона відмовиться від зазіхань на державну незалежність України.

Надзвичайно важливим фактором розбудови системи безпеки України є її співпраця з НАТО, яка має завершитися членством України в Альянсі.

— Вдячний Вам за відповіді на мої запитання.

Записав Олег Махно

 

 

 

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/12-Vasilenko/