Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Для того, щоб спробувати проілюструвати, як «українська криза» впливає на зміну сучасного міжнародного порядку, необхідно розглянути можливі зміни публічних (міжнародно-правових і політичних) та латентних (таємних і прихованих) правил і принципів сучасних міжнародних відносин. «Українські уроки», тобто правові або політичні вирішення окремих аспектів «української кризи», по суті, вже стали фіксацією нових принципів і правил нового міжнародного порядку. Виходячи з теорії міжнародного порядку, можна окреслити два основних напрями для аналізу: перший — аналіз зміни правил гри в міжнародних відносинах під тиском «українських уроків» (зміна, власне, фундаментальних основ міжнародного порядку); другий — аналіз зміни міжнародного порядку внаслідок глобальної трансформації балансів сил (вплив полярності системи міжнародних відносин). У цьому конктексті ми розглянемо саме перший напрям.
«Українська криза» та конструювання змін міжнародного порядку
Постбіполярний світ стає все більш багатогранним та складним для аналізу чи то з точки зору окремих концепцій у теорії міжнародних відносин, чи то з численних зовнішньополітичних доктрин, стратегій провідних учасників міжнародних відносин.
Сьогодні очевидно, що при технологічних проривах у всіх галузях людської діяльності та універсалізації життєустрою, принципові розбіжності в розумінні цілей існування і розвитку як країн, так і світу в цілому, зберігаються. Крах Радянського Союзу не забезпечив «одноосібного лідерства» ліберально-демократичних цінностей та ідеології, як це передбачали деякі західні авторитетні теоретики-міжнародники (Ф. Фукуяма). Як зауважує з цього приводу І. Виноградов, ліквідація біполярності часів «холодної війни» не відмінила конкуренції доктрин і стратегій, боротьби за домінування способів інтерпретації та розуміння сучасності, а також не заперечила можливостей націй та держав конструювати власні «порядки реальності». А. Єрмолаєв, намагаючись пояснити нинішні складні і суперечливі міжнародні відносини, висуває гіпотезу, що на наших очах народжується світ Нового Модерну — світ, обличчя та структура якого остаточно ще не визначені, а його народження відбувається не менш складно й суперечливо, як і знайомий нам світ Пізнього Модерну та Постмодерну «довгого 20 століття».
На думку переважної більшості аналітиків-міжнародників, зокрема й З. Бжезінського, на початку 21 століття світ увійшов у зону турбулентності, коли нестабільність та хаос лише посилюватимуться. О. Власюк зазначає, що загроза глобальної кризи й хаосу дедалі більше актуалізується. Це породжує потребу в етиці глобальної відповідальності, яку належить сповідувати усім цивілізованим державам і державним діячам. Уже сьогодні є всі підстави стверджувати, що йдеться про вузловий момент «зламу лінійності» історії. Він цілком заслуговує на порівняння з руйнуванням Берлінського муру, Балканським конфліктом, боротьбою Сполучених Штатів Америки зі світовим тероризмом, падінням диктаторських режимів в арабському світі. Зараз із впевненістю можна говорити, що за своєю масштабністю українські події не поступаються згаданим вище моментам постбіполярного світу, а їх системні наслідки для міжнародних відносин мають не меншу, а то й більшу вагу.
Очевидно, що сьогодні в міжнародну практику відносин між державами поступово входить і так званий «український прецедент» або шаблон (паттерн) вирішення тих чи інших конфліктів. Очевидно, що він матиме універсальне, а не лише європейське значення. Спосіб і наслідки вирішення конфліктної ситуації на сході України фактично визначають перспективи міжнародного порядку, який сьогодні конструюється. Однак, варто наголосити, що швидке, радикальне, а насамперед — повчальне для будь-якого агресора врегулювання «української кризи» може зробити практично неможливим виникнення подібних конфліктів у майбутньому, а також дозволить міжнародному співтовариству зберегти засади існуючого міжнародного порядку непорушними.
Однак, зважаючи на очевидну несумісність (антагоністичність) стратегічних інтересів та цілей окремих учасників міжнародних відносин, конфронтація між якими в найближчому майбутньому може досягнути критичної точки, очевидно, що таке вирішення є практично неможливим. Тому питання реорганізації безпекового сегменту сучасних міжнародних відносин стає дедалі актуальнішим. Події останнього року в Україні за своїм історичним значенням цілком співвідносяться з розпадом Радянського Союзу та поширенням НАТО і ЄС на схід. В усіх випадках йдеться про точки розгалуження історичних шляхів та моменти системно-стратегічного вибору.
На практиці неймовірне стало реальністю, тому доцільно говорити про початок нового історичного періоду. Події в Україні можуть вважатися знаковими. Вони свідчать про те, що постбіполярний світ починає жити за своєю власною системною логікою. Також доцільно говорити і про початок третього (нового) періоду історії постбіполярної системи міжнародних відносин. Умовно можна виділити такі знакові події першого періоду — падіння Берлінського муру та розпад Радянського Союзу; другого — розширення НАТО на схід. Перший період ніс на собі відбиток біполярності й фактично був її логічним продовженням; другий — став часом встановлення євроатлантично-центричного світу (так званим брюссельсько-вашингтонським порядком) і початком формування відповідного однополюсного міжнародного суспільства. Сьогодні ж мова йде вже про остаточне розмежування з попередньою системою, тобто про деградацію та демонтаж Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.
І. Виноградов відзначає, що світ перебуває в постійному пошуку нового порядку, а суб'єктами світової політики стають регіональні та світові економічні, культурно-цивілізаційні об'єднання/спільноти, які повинні брати участь у формуванні нового способу взаємодії між учасниками міжнародних відносин. У цьому сенсі «українська криза» виявилася співзвучною із загальними трендами трансформації фундаментальних основ міжнародного порядку і як неізольоване міжнародне явище, і не як несподіваний збій у логіці міжнародних відносин 21 століття. «Українська криза» фактично стала частиною, каталізатором, а можливо навіть відправною точкою в остаточному «похованні» (демонтажі) цілої низки фундаментальних параметрів міжнародних відносин у сферах міжнародного права та міжнародної безпеки, а також фундаментальних параметрів міжнародного порядку.
Зменшення ролі міжнародного права та інститутів міжнародної безпеки — криза публічних принципів міжнародного порядку.
Сучасне бачення світового порядку та характеру міжнародних відносин виходить з того, що світовий геополітичний простір поділений не так між великими державами та сферами їх впливу, як внутрішніми лініями напруженості між зоною стабільності, де панує закон і міжнародне право та де пріоритетними є права людини, і сферою невизначеності, яка характеризується зневагою до закону та права як таких. Найімовірніше за все, в найближчому майбутньому слід очікувати ще більшого свавілля з боку деяких великих держав, які реалізовуватимуть власні інтереси, зневажаючи міжнародні правові норми.
О. Мережко зазначає, що агресія Росії проти України та анексія Криму мають руйнівні наслідки для світового порядку та системи сучасного міжнародного права. Якщо міжнародне співтовариство держав проігнорує порушення Росією норм та принципів міжнародного права щодо України, то це, в кінцевому рахунку, неминуче призведе до посилення хаосу в системі міжнародних відносин та загальної «війни всіх проти всіх» (bellum omnium contra omnes). Тобто, агресія Росії проти України ставить під загрозу існування всієї системи міжнародного права. Крім того, агресивні дії Росії підірвали також міжнародну систему довіри (у тому числі й до самої Росії), на якій базується сучасне міжнародне право.
Специфіка нинішньої кризи в системі міжнародної безпеки значною мірою полягає в тому, що вона розгортається в умовах глобалізації, тобто кардинального підвищення ступеня взаємної залежності суб'єктів міжнародної політики. Це вимагає підвищення рівня міжнародної відповідальності від учасників системи міжнародних відносин. Натомість нехтування міжнародними зобов'язаннями, особливо з боку впливового гравця (як приклад — порушення з боку РФ низки ключових міжнародних домовленостей і угод), здатне призвести до непередбачуваних наслідків на регіональному та глобальному рівнях, підриваючи можливості сталого економічного та культурного розвитку в Європі та світі.
На території України відповідно до норм міжнародного права відбулася воєнна окупація та збройна агресія (якщо її визначати відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» 1974 р. та якщо звертати, наприклад, увагу на висновок Європейської Ради від 3 березня 2014 р., Резолюцію ПАРЄ від 9 квітня 2014 р., Резолюцію Європарламенту від 16 квітня 2014 р. та ін.). Анексія Криму та «російська гра в Україні» призвели до краху деяких табу на міжнародній арені. Порушені два основоположні договори: Гельсінські угоди 1975 р., що забезпечували стабільність відносин між Заходом і Сходом на основі гарантій незастосування сили, поваги кордонів і суверенітету держав, і Будапештський меморандум від 1994 р., підписаний кількома великими державами, включаючи Росію, що забезпечував суверенітет і територіальну цілісність України в обмін на знищення її ядерного потенціалу. Крім того, Росія порушила міжнародні угоди про базування Чорноморського флоту, низку двосторонніх угод (про дружбу і співробітництво, угоди з прикордонних питань тощо), а також норми загального міжнародного права, зокрема, норми Статуту ООН.
Ймовірним політико-безпековим наслідком слабкої реакції Заходу на порушення цих договорів може стати відновлення розповсюдження ядерної зброї, адже недавні події змушують замислитися окремі держави, що єдиним захистом їх суверенітету може стати лише ядерне стримування. Порушення норм міжнародного права в контексті «української кризи» є важливим не тільки як глобальна позиція ймовірного «речника» держав Східного блоку про те, що міжнародне право можуть або дотримуватись усі, або порушувати усі, але й те, що порушення міжнародних гарантій безпеки щодо України створює прецедент як неуспішної денуклеаризації (наприклад, для Ірану), а також підриває інші міжнародні та двосторонні гарантії безпеки (перш за все, гарантії безпеки від США чи Китаю для окремих країн у Південній та Східній Азії чи гарантії Росії щодо безпеки окремих держав Центральної Азії та пострадянського простору).
Безумовно, сьогодні можна впевнено констатувати, що право вето, яке зберігається за постійними членами Ради Безпеки ООН, перестало виконувати свою стабілізуючу функцію. Розв'язання цієї проблеми лежить у площині перерозподілу повноважень від РБ до ГА ООН. Зокрема, за рахунок розширення повноважень ГА ООН у питаннях превентивного реагування на виникнення конфліктів. В. Буткевич констатує, що без системних змін ООН, яка уособлює Вестфальську модель міжнародного порядку, ефективно вирішувати назрілі проблеми буде дуже важко. Під такими системними змінами, перш за все, маються на увазі реформування Ради Безпеки ООН, а саме — системи прийняття рішень (особливо права вето постійних членів) та системи представництва у РБ ООН.
Дії Росії стосовно анексії Криму стали прямим порушенням базових принципів і норм міжнародного права. Разом з тим, одним із наслідків порушення Росією своїх міжнародних зобов'язань є те, що інші міжнародні суб'єкти отримують право переглянути власні зобов'язання щодо Росії. Якщо сьогодні Росією відкидається ідея міжнародного права, або ідея непорушності державного суверенітету (президент В. Путін зробив це в деяких заявах), то з іншого боку Кремлем не заперечується можливість виникнення «світу анархії», який не є сприятливим для усіх учасників міжнародних відносин, у тому числі й для Москви (особливо, якщо східний кордон РФ з Китаєм не буде реальним кордоном). Тому дуже важливими видаються не лише «українські уроки» в контексті «української кризи», але й ситуативні міжнародні компроміси, що виникають навколо інтерпретації цих «уроків». Усі без винятку держави прагнуть до стабільного забезпечення власних національних інтересів, але водночас не зацікавлені у такій кризі міжнародної системи, що суттєво погіршить їх шанси на забезпечення цих інтересів.
Усе це відбувається на фоні того, що знижується адекватність і дієвість міжнародних інститутів, відбувається нехтування міжнародним правом, знецінення загальновизнаних норм і правил. Значної шкоди міжнародним відносинам завдає «комерціалізація» і «бюрократизація» цінностей.
Попри численні декларації про необхідність модернізації системи міжнародних відносин, більшість міжнародних інститутів та організацій, заснованих багато десятиліть тому, з того часу принципово не переглядали своїх засад, функцій, завдань, способів діяльності та взаємодії, намагаючись розв'язувати міжнародні проблеми, використовуючи дещо вдосконалені правові механізми та інструменти, що притаманні старій парадигмі світового порядку. Міжнародні організації виявились занадто статичними у світі, що багато років був у тренді динамічних змін.
«Гібридність» міжнародних відносин як латентний принцип оновленого міжнародного порядку.
Наприкінці 2014 — поч. 2015 рр. міжнародний тренд до загострення конкуренції та зростання геополітичної напруги у світі лише посилився. Політичні суперечності між основними геополітичними гравцями усунути не вдалося. У геополітичній площині постають загрози прямих збройних зіткнень між конкуруючими державами та коаліціями держав.
У той же час можна констатувати, що зростаюча конфліктність у світових справах та, зокрема, «українська криза» поставила значення національної ідеї на належне їй по праву місце в житті держави й народу. Мова йде, насамперед, про викристалізацію старого-нового тренду в сучасних міжнародних відносинах, а саме про реанімацію «нації-держави» та перенесення міжнародного протиборства держав з міжнародно-геополітичного дискурсу в національно-політичний. Такі процеси умовно можна назвати «гібридизацією» міжнародних відносин. Саме такого роду терміном можна охарактеризувати й те, що більшість найважливіших ліній конфліктності поступово переносяться зі сфери міжнародної в сферу політичної боротьби всередині окремих держав (найбільш актуальна модель: влада-опозиція).
«Гібридизація» міжнародних відносин означає, що такий внутрішньополітичний дискурс перетворюється у міжнародний, а внутрішні політичні суб’єкти починають отримувати «гібридну підтримку» від інших учасників міжнародної системи (починаючи від давно забутої «гібридної допомоги» сторонам Корейської війни 1950-1953 рр. й закінчуючи сучасними «гібридними повстаннями» на сході України, в Ємені, Лівії, Сирії, Іраку, М’янмі та ін.).
«Гібридизацією» також можна вважати й створення терористичних організацій (окремі з яких навіть претендують на нові форми псевдодержав) для досягнення певних геополітичних, економічних, інформаційних цілей (яскравими прикладами є Ісламська Держава, Боко Харам, Аль-Шаабаб та інші утворення). Окрім застосування практики «гібридних воєн» сюди також варто додати і ведення «гібридної політичної війни» (як приклад, фінансування Росією Національного фронту М. Ле Пен та створення Кремлем у ЄС системи «троянських коней»: Угорщини, Греції, Кіпру та ін.). У цьому сенсі «гібридизація» міжнародних процесів йде «нога в ногу» з хаотизацією міжнародних відносин, а її системними наслідками стають зменшення ролі міжнародних інститутів та міжнародного права як такого. На додаток до цього, «українські уроки» спричиняють і трансформацію порядків інших типів (інформаційного, економічного), оскільки інформаційно-пропагандистська зброя та економічні санкції, енергетичний тиск, торгівельні обмеження стають інструментами ведення постійної «гібридної війни» та «гібридної політики».
Український конфлікт — це яскравий прецедент сучасної «гібридної війни», що може або підтвердити її унікальну нищівну дію, або навпаки — стимулюватиме результативний пошук заходів протидії «гібридним» технологіям. Український прецедент може бути тиражований як спеціальна операція з руйнування державності, у ході якої підрив здійснюється через ескалацію внутрішніх політико-економічних протиріч (країн, регіонів, міжнародних блоків). У рамках обмеженого конфлікту не можна судити про військові дії з військової точки зору, так як більшість військових операцій часто мотивовані не досягненням перемоги у війні, а політичною необхідністю. Головною метою є не знищення армії противника, а політичний сигнал, який одна сторона конфлікту намагається у відповідний спосіб передати іншій. Під конфліктами таких політичних сигналів можна розуміти великий комплекс міжнародних суперечностей держав у культурно-цивілізаційній та ідеологічній площинах.
«Гібридизація» міжнародних відносин можливо спричиняє також ще одну важливу тенденцію. У результаті «гібридизації» можна очікувати не просто перенесення міжнародних подій у контексти національних держав, але й реанімацію «державоцентризму» самих міжнародних відносин. Протягом останніх десятиліть світ усе більше ускладнювався нашаруванням багаторівневих складних взаємовідносин різних суб’єктів. До «міждержавних шахових партій» додавались ігри неурядових та індивідуальних суб’єктів. Реанімація «державоцентризму» у цьому сенсі не може означати повернення до класичного середньовічного державоцентризму, але означає певне сповільнення або набуття нового змісту тенденцій щодо «приватизації» сучасних міжнародних відносин.
Посилення агресивності держав як напівлатентний принцип оновленого міжнародного порядку.
Д. Дженсен зазначає, що агресія Росії проти України має більш широкі наслідки для європейської та міжнародної політики. Кремль хоче отримати міжнародне визнання російської сфери впливу на території колишнього Радянського Союзу і змістити географічний баланс євроатлантичного впливу, зменшивши таким чином вплив Сполучених Штатів Америки. Переслідуючи такі цілі, Росія намагається дистанціюватися від міжнародного порядку, який відкрито вважає несправедливим. Як зауважують у Москві, непопулярний «новий світовий порядок», який встановився після розпаду Радянського Союзу, підійшов до кінця. Глобальне домінування США і Заходу загалом зменшується, а в лідери висуваються такі країни як Китай, Індія та Бразилія. С. Телботт з цього приводу відзначив, якщо В. Путін безкарно порушить територіальну цілісність України, він подасть приклад іншим світовим лідерам, які можуть бути більш агресивними, наприклад, Китаю.
При цьому чітко простежується розчарованість саудівського видання «Al-Sharq Al-Awsat» і, ймовірно, саудівської влади щодо зовнішньої політики адміністрації Б. Обами: «У зв'язку з українськими подіями можна було помітити, що Б. Обамі не вдалося переконати В. Путіна станцювати танго: можливо, В. Путін віддає перевагу дзюдо». Досить влучно з приводу конфлікту між Заходом та РФ висловився і колишній президент Польщі Л. Валенса. Він заявив, що Європа сьогодні не має консолідованого могутнього керівництва перед загрозою з боку Росії, на яку треба відповідати силою. Л. Валенса вважає, що Кремль відстає на 30-50 років і в свідомості, і в структурі організації держави, тому використовує методи, які вже давно залишилися в минулому. В. Путін почав війну з усім розвиненим світом, зламав угоди, домовленості, гарантії. «Як тут грати, як перемагати, коли Путін боксує, а Захід грає в шахи», — зауважує він. Очевидно, що основна загроза полягає в тому, що міжнародні відносини можуть перетворитись «на дзюдо чи бокс без правил».
На тлі зниження ефективності та впливовості глобальних інститутів безпеки загострюється проблема мілітаризації світу. Зокрема, все більш очевидними є ознаки початку нової «гонки озброєнь», у тому числі в її найбільш небезпечному ядерному компоненті. Нинішня система міжнародної безпеки майже не здатна реагувати на кризи, ініціаторами яких виступають терористичні, екстремістські та фундаменталістські рухи. Допомога країнам у боротьбі з тероризмом та екстремізмом здебільшого відбувається у двосторонніх або блокових форматах.
Сьогодні можна говорити про те, що тези стосовно мілітаризації стають реальністю. Для підтвердження цього доцільно навести факти щодо процесів нарощення темпів озброєнь, наприклад: сучасна політика мілітаризації Японії; вихід Саудівської Аравії та перше місце за показниками імпорту озброєнь; динаміка збільшення військових бюджетів окремих держав та регіонів; можливі негативні наслідки від укладення нової «ядерної угоди» з Іраном; переозброєння армій США та Росії на фоні зростання інтенсивності військових навчань як НАТО, так і РФ у регіонах Східної та Північної Європи. Як ніколи актуальною постає «дилема безпеки» Г. Герца, яка полягає у тому, що загрози безпеки для одних держав породжують необхідність нарощення озброєнь, що, у свою чергу, викликає ланцюгову реакцію у вигляді нарощення озброєнь іншими державами. Процес нарощення озброєнь триває до забезпечення безпеки усіх гравців. Єдина проблема полягає у тому, що в процесі такої серйозної трансформації міжнародного порядку є загроза зіткнутись з «переломом дилеми безпеки», що замість забезпечення безпеки призведе до реального великого конфлікту.
Одним із найбільших викликів для Азії в безпековому вимірі є стрімке зростання військових потужностей Китаю. А. Фройнд зазначає, що впродовж останнього часу Китай проявляє дедалі більшу самовпевненість і, можна навіть сказати, більшу агресивність. Для Пекіна стоїть питання не тільки оборони, але вже тривалий час і агресивного захисту своїх інтересів. За тією ж логікою в усій Азії відбувається широкомасштабне озброєння, адже нині поряд з Китаєм активно озброюються також Індія та Японія, Філіппіни, Індонезія, В’єтнам — загалом майже усі. В аспекті безпекової політики Китай позиціонуватиме себе по-новому. У цей курс вкладається також і новий антитерористичний закон, який має дозволити Пекіну військове втручання за кордоном у разі загрози китайцям або їх інтересам. Така серйозна зміна безпекової парадигми Китаю свідчить про подальші серйозні зміни основ міжнародного порядку, що в значній мірі забезпечувався ліберальністю зовнішньої політики Китаю. Не дарма міністр закордонних справ Китаю Ван І відзначив: «Сучасні міжнародний порядок і міжнародна система безпеки потребують перезавантаження, але це не означає їх перевороту, а, скоріше, пошук нових ідей для їх покращення».
Крім того, варто відзначити створення збройних сил швидкого реагування арабських країн на засіданні Ліги арабських держав та початок подібної активної дискусії щодо створення єдиної армії ЄС. Частиною цього тренду є ініціювання тісної військової співпраці скандинавських країн у відповідь на агресивні дії РФ. Такі тенденції можуть свідчити про те, що безпекова та військова інтеграція збільшуватимуть своє значення, а нові проекти такої особливої та ситуативної інтеграції можуть призвести до серйозного переформатування інтеграційних процесів з геополітичними та іншими глобальними наслідками, які вони викличуть.
Після окупації Криму від Кремля чекали підтвердження, що Росія залишатиметься в межах хоча б «світового порядку для третього світу». Натомість В. Путін позиціонував себе як ревізіоніст загального світового порядку, тобто запропонував поважати право переможця у війні як невід'ємне право сучасного світового порядку. Речник президента Росії Д. Пєсков заявив, що В. Путін вважає себе рятівником міжнародного права, що помирає. Неодноразові виступи російських посадових осіб та особисто В. Путіна (у тому числі заяви у відомому фільмі про повернення Криму) свідчать про нову доктрину В. Путіна для міжнародного права та нового міжнародного порядку. По суті, прикриваючись міжнародним правом можна спостерігати «вітер змін», що знаменує собою повернення військової сили на чільне місце серед головних регуляторів міжнародних відносин у всіх сферах.
З. Дан констатує, що ситуація стосовно міжнародної безпеки є нестійкою, а міжнародний порядок, як видається, в процесі розплавлення. Україна — країна, територіальну цілісність і державний суверенітет якої гарантували США, Франція, Великобританія і Російська Федерація. Внаслідок агресії Росії в Криму, а згодом — на сході України, була зруйнована система міжнародних договорів, післявоєнна система безпеки. Позиціонування країн з українського питання розділило світ на дві опонуючі групи, а Україна стала уособленням загрози світової війни.
Висновки.
Фактично «Українська криза» постала і продовжує бути важливим фактором трансформації міжнародного порядку (який перебуває в постійній деструктуризації і «швидкоплинній» трансформації) в тому сенсі, що вона стала «каталізатором» міжнародного протиборства глобальних гравців (США, ЄС, Росія, Китай) та регіонів (Близький Схід, Латинська Америка, Східна Азія) щодо конструювання та практичної інтерпретації нового міжнародного порядку.
«Український прецедент» гібридної агресії Росії проти України в Криму та на сході України спричинив появу цілої низки «українських уроків», що лягли в основу кризи публічних принципів сучасного міжнародного порядку (зменшення ролі міжнародного права та інститутів міжнародної безпеки) та кристалізації нових латентних та напівлатентних принципів оновленого міжнародного порядку («гібридизація» міжнародних відносин, посилення агресивності держав).
Кристалізація або становлення окремих принципів оновленого міжнародного порядку свідчить про поступове «розправлення» попереднього, початок чи вже міцний розрив з попереднім, а отже, фактичний демонтаж Ялтинсько-Постдамської системи міжнародних відносин та порядку.
Наслідками такого «оновлення» є послаблення регуляторної функції міжнародного права (як мінімум права міжнародної безпеки) та міжнародних організацій, що покликані забезпечувати міжнародну безпеку (ООН, ОБСЄ). Послаблення регуляторної функції міжнародного права означає неофіційний перегляд міжнародних зобов’язань державами один щодо одного.
Це, у свою чергу, посилює загрози «гібридизації» міжнародних відносин, що полягають у інтенсифікації зовнішніх військових, політичних, економічних, інформаційних втручань одних держав у внутрішні справи інших з метою повалення небажаних режимів або зміни внутрішніх політичних конфігурацій окремих держав. Реанімація «нації-держави» відтворює державоцентристські тенденції міжнародних відносин на противагу їх «приватизації».
У результаті зростання загальної агресивності діяльності держав, триваючої загальної мілітаризації (посилення гонитви озброєнь, темпів військово-політичної інтеграції, перегляду військово-політичних концепцій державами та міжнародними організаціями) світ вступає у фазу посилення хаотичності міжнародних відносин на фоні зменшення їх безпечності. Повернення військової сили до ролі одного з основних регуляторів міжнародних відносин та фактору сили їх учасників означає загальне зростання загрози «розпалювання» нових внутрішньодержавних та міжнародних конфліктів, що створюють перед світом загрозу нової світової війни (нового або класичного типу).
Росія, Китай і їх політичні союзники в Азії та Латинській Америці намагаються здійснити кардинальну ревізію основ міжнародного порядку, що склався після краху біполярної системи міжнародних відносин. Кремль вимагає, насамперед, визнання його як потужного центру (полюсу) сили, а також рівноправного учасника міжнародно-політичного дискурсу. Проявом цього визнання, на думку Москви, повинен стати застарілий принцип (який, здавалося б, уже пішов у небуття разом з привидом «холодної війни») розподілу сфер впливу між найпотужнішими гравцями міжнародної системи. Похідним намаганням відповідно виступає принципове прагнення РФ змістити географічний баланс західного впливу, зменшивши таким чином вплив США.
Отже, можна передбачати, що за допомогою такого роду політики, В. Путін вперто намагається нав’язати міжнародному співтовариству нову модель поліцентричного світу, у якій найважливіші ролі будуть відігравати держави так званого Південно-східного блоку — Росія, Китай, Індія, Бразилія. Євроатлантичний світ, у свою чергу, відмовляється грати за правилами Кремля, ігноруючи модель силового розв’язання міжнародних конфліктів, посягання на національний суверенітет і зміну кордонів відповідно до національних інтересів тієї чи іншої держави.
Матеріал "Інформаційно-аналітичного центру" (м. Львів)
Автори: Роговик О., координатор ІАС, Набі Е., аналітик ІАС.
Оригінал публікації: http://iac.org.ua/ukrainian-crisis-2013-2015-and-the-modern-international-order-part2/
