Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Валерій Швець,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України
На початку вісімдесятих років минулого століття я придбав тритомник праць видатного релігійного і наукового діяча України-Русі Феофана Прокоповича. Ці праці видала сучасною українською мовою Академія наук Української РСР у перекладі з латини.
Перед тим, як потрапити в найближче оточення Петра І й стати головним теоретиком його реформ, спрямованих на зміцнення тоді ще Московії (типова доля талановитих українців-русинів тих часів, позбавлених найменших ознак національної самосвідомості), Феофан Прокопович був ректором Києво-Могилянської академії, де і викладав. Дотритомника увійшли його лекції з риторики, математики, історії, логіки, етики, натуральної філософії або фізики. Одна особливість цього видання мене надзвичайно здивувала, а саме — стосовно Roxolana juventute, тобто його праці були зверненням до Роксоланської молоді. В українському перекладі це було подано як до української молоді. Чому Роксоланської молоді? Адже Роксолани були одним, як нині вважається, з іраномовних (перськомовних) Сарматських племен, що населяли Україну на початку Нової ери.
Відповідь я знайшов лише через десятки років, читаючи польських істориків. З’ясувалось, що сарматський міф був засадничим ідеологічним міфом Речі Посполитої (Справа Загальна), до якої входили окрім Польщі і Литви — її засновників — ще й Україна та Пруссія. За сарматською етногенетичною легендою саме руська, польська і навіть прусська шляхта походили від войовничих сарматів, за сучасною термінологією — арійців, що контролювали степи Причорномор’я упродовж ІІІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е. Зокрема, устрій шляхетської демократії, унікальної у тогочасній Європі, сарматська ідеологія тлумачила як спадщину «вільних сарматів». Ідеалом «справжнього сармата» служив воїн — захисник Батьківщини й «золотих вольностей». Країна Сарматія, себто Річ Посполита, уявлялася як передній край європейського християнського світу (Анджей Суліма-Камінський: «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795»).
Отже сарматський міф міцно тримався в Україні-Русі навіть у часи її приналежності до Московії. Але чи був це лише міф? Щодо українців-русинів — точно ні! Не тільки українська шляхта, але й селянство мали потужні сарматські корені. Назви усіх великих річок України-Русі мають скіфське походження (скіфи — попередники сарматів): Дунай, Дністер, Бог (нині Південний Буг), Сіверський Донець, Дон. Чорне море — це в іранській традиції — Північне море. А ще є Червоне або Південне море. Багато інших, як нині вважається іраномовних топонімів і гідронімів, розсипані територією України-Русі. Наприклад, під Одесою й досі є велике село Роксолани. А як кликали українську дівчину, яка стала дружиною султана Сулеймана і впливовою особою Османської імперії? Правильно — Роксолана (1502-1558 рр.)! Також вважається, що сучасна українська мова має велику кількість запозичень з іранської мови, наприклад: борщ, лелека, люлька, майдан, пан, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари, балакати, мова, бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос, почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, бо, жвавий тощо.
Я б приєднався до трактування цього факту з точністю до навпаки. Важко уявити, що осіле праукраїнське населення запозичило у номадських іранських племен слово «хата» або слово «борщ». Найімовірніше, що тривалий період і кочове, і осіле населення Праукраїни було одним народом. Причому номадська його складова згодом поширила культуру і мову своєї батьківщини великими просторами Євроазії, включно з територією сучасного Ірану. (див. — Ігор Каганець: «Арійський стандарт» та Ігор Каганець: «Центр і периферія».
Карта англійських дослідників Роберта Макрама, Вільяма Крена і Роберта Макнійла у книжці «The Story of English»,
де схематично зображене поширення індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини
Унікальною особливістю української мови є й те, що серед усіх європейських мов вона найближча до священної прадавньої мови індоєвропейських (арійських) племен санскриту. У санскриті маємо дуже багато слів однакового звучання і значення як і в сучасній українській мові, а саме: біда, мана, доля, їван, василь, тарас, пан, панна, дяка, мука, шістка, двічі, борис, дума, лікі, матка, тата, матар, діді, дарма, догана, нарада, шваґер, зупа, каліка, шуба, ломота, цар, год, родіті, казати, каві, мудра, любіті, каліна, кутя, пошана, гомін, бодай, лаяті, брама, буза, коза, уста, ріка, гопак, галава, барін, барада, барана, рута, руда, рух, ріпа, ріка, гопакі, бандура тощо.
Цікаво, що професор Ричард Вілсон у статті «Англійська мова» у Британській енциклопедії пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на території сучасної України». (див. — Василь Кобилюх: «Праукраїнська мова і санскрит», а також Лев Силенко: «Мага Віра»). При цьому питання про прабатьківщину арійських народів й досі відкрите, проте починає переважати точка зору, що нею є територія саме нинішньої України-Русі. Тобто в «етнічному котлі» на території сучасної України «варилося» щось значно більше, ніж тільки племена кіммерійців, скіфів або сарматів.
Якщо повернутись до поляків, то ми поділились з ними не тільки нашою елітою-шляхтою, але й, власне, мовою. Першим на цю обставину звернув увагу видатний польський дослідник Михайло Красуський, до речі, одесит, видавши друком у 1880 році книжку: «Древность малоросийского языка». Автор, вивчаючи санскрит, визнав українську мову найдавнішою з усіх індоєвропейських мов. Тепер, через більше як століття після виходу цієї книжки, можна із великою ймовірністю стверджувати, що класичний санскрит — це дійсно пам’ятка давньої праукраїнської мови.
Але ж більшість слів української мови не є спільними з мовою перською («іранською»). Так, але вимовляються вони з іранським акцентом, тобто з глухим «г». Такий акцент характерний не лише для персів, а й для українців-русинів, білорусів і чехів. Та, зрештою, досить вже про слова.
З якогось моменту історії українці-русини перестали зватися роксоланами. До обігу увійшли і досить швидко поширилися терміни: «слов’яни» або «слов’янський народ». На мій погляд, ця зміна сталася внаслідок еволюції Московії. Вичерпавши увесь потенціал бренду «Русь», ввівши всі колишні землі Русі до складу своєї імперії і змінивши її назву з Московії на Росію, вона перейшла до наступного етапу. Але приєднати більшість народів центральної Європи і Балкан до імперії можна було вже використовуючи бренд «слов’яни». При цьому слід зазначити, що ані слов’янські, ані германські гени наукою досі не виявлені. Сьогодні про слов’янську спільність можна говорити лише у мовному сенсі.
Необхідно зазначити, що приналежність певного народу до групи мовно споріднених народів ще не означає його етнічну спорідненість з ними. Мова народу може змінюватись протягом одного чи двох поколінь. Простий приклад: усього за сімдесят років радянської (російської) влади «хребет української нації» був зламаний настільки, що український народ, який розмовляв переважно українською мовою (до 90 % перед Першою світовою війною), став користуватися переважно російською (до 70 % у Центральній, Південній і Східній Україні сьогодні). Так само мовна спорідненість людей у межах однієї держави ще не означає їх етнічну спорідненість. Приклад — Сполучені Штати Америки.
Тобто, московіти є слов’янами за мовною ознакою, так само як українці-русини і поляки, але в етногенетичному плані мають з ними спільного досить мало.
Цілком ймовірно, що якби кордони Римської імперії не перетнули Дунай, то нинішні молдовани розмовляли б українською мовою. А якби ці кордони сягнули Дніпра, то уся правобережна Україна розмовляла б якимось латинським діалектом. Багато різних народів через тривале перебування у складі Римської імперії тепер розмовляють подібними мовами.
Мова ж Московії взагалі є штучною і була створена на основі церковнослов’янської. Фактично це був штучний спосіб привести до спільного знаменника угро-фінно-татарську етнічну основу цієї людності.
Отже, хоча мова, як і віра, мають велике значення для визначення народності й нації, все ж таки головним засадничим принципом співжиття і окремих людей, і окремих народів, як на мене, є питання крові. З моєї точки зору, і сучасна війна на Сході України — це, в першу чергу, міжетнічна війна, а отже питання крові.
А що ж до етнічної спорідненості українців-русинів і поляків?
Ці народи належать до круглоголових етносів (брахіцефалів), як і всі народи Центральної Європи, включно з румунами.
Московіти ж на своїх корінних землях належать до довгоголового етносу (доліхоцефалів).
У поляків спостерігається найвища концентрація гаплогрупи R1a, а також R1a1 (певна мутація У-хромосоми чоловіків), яку пов’язують з арійськими племенами (скіфами, сарматами) — 56 %. В українців цей показник дещо менший — 54 %, але також надзвичайно високий, значно вищий, аніж у німців. Річ у тому, що поляки не зазнали геноциду. До них не підселяли масово носіїв з іншими гаплогрупами, тобто московітів. Проте у українців-русинів значно вища, аніж у поляків концентрація гаплогрупи I2 — 22-25 % проти 16-18 %, яку пов’язують з трипільськими племенами. Їх культура досягла найвищого розквіту саме на території України-Русі (переважно, на правобережжі Дніпра). Остання гаплогрупа характерна також і для німців та майже відсутня при подальшому просуванні на захід Європи.
Міграції субклада R1a1a1
Поляків і німців зближує наявність в обох народів значної концентрації гаплогрупи R1b, яку пов’язують з кельтськими племенами. У українців-русинів ця гаплогрупа присутня, але у невеликій концентрації, так само, як і інші гаплогрупи. Якщо ж врахувати, що гаплогрупи R1a і R1b є підгрупами гаплогрупи R1 і не робити великої різниці між ними, то українці, поляки і німці, а також не тільки вони, «зліплені з одного тіста». Але українців-русинів і поляків об’єднує ще й близькість мов та спільна приналежність протягом століть до однієї держави — Речі Посполитої.
Для Московії ж характерна велика строкатість усіх генетичних показників на її території. Московіти окремих регіонів виявляють спорідненість не між собою, а із сусідніми етнічними групами. Так, відсоток гаплогрупи I2 на кордоні з Україною — 21 %. На півночі європейської території — 5 %. І так все інше. Думаю, що якби з Московії прибрати вихідців з України-Русі і Білорусі, то, скоріш за все, жодної з обговорюваних вище гаплогруп там не залишиться.
Подібний аналіз можна провести і щодо груп крові. У поляків, як і у українців-русинів, переважає друга (ІІ) група крові — 39 % і 40 % відповідно. Третя (ІІІ) група крові в українців становить 18 %, у поляків — 20 %. Тобто, генетично поляків і українців-русинів об’єднують всі основні (у світлі сучасної науки!) і генетичні, і мовні ознаки. В межах похибок експериментів їх цілком можна було б вважати одним народом. Точніше, генетична відмінність у сенсі середніх показників Донбасу, де московітів місцями до 50 %, і Галичини, де їх майже немає, значно більша, аніж відмінність мешканців центральної України і центральної Польщі. Отже, сарматський міф (у світлі сучасної науки!) має своє підтвердження і для поляків.
Але повернімося у минуле.
Дрібна і середня шляхта Польщі, України-Русі, Литви, Пруссії і Білорусі — аналог нинішнього середнього класу — цілком усвідомлювала свою спільну етнічну і духовну єдність. Це сприяло внутрішній консолідації Речі Посполитої, як першої демократичної (щодо шляхти) держави світу. В усіх суспільствах та в усі часи носіями національної ідеї був саме середній клас або його аналог. На жаль, шляхта становила малий відсоток населення Речі Посполитої. Вона могла контролювати ситуацію лише у спокійному або в не дуже збуреному суспільстві. Та завжди існував поріг збурення, при перевищені якого контроль над суспільством втрачався. Стан суспільства за цим порогом називається РУЇНОЮ.
А як же Богдан Хмельницький? На початку його діяльність була лише помстою за особисті кривди. Далі, для зміцнення своїх позицій, він став виразником інтересів козацької старшини, далі — усіх козаків, ще згодом — усього народу руського, тобто нинішніх українців. При цьому він завжди підкреслював свою відданість польському королю і вищим інтересам Речі Посполитої. Коли він використав уже всі внутрішні козирі у грі, що не лише не припинялась, а й набирала обертів, то він звернувся по допомогу вже до московського царя. Гетьман швидко усвідомив фатальність такого союзу, але нагла смерть не дала йому шансів виправити цю помилку. Ось як Тарас Шевченко висловився щодо Богдана Хмельницького: «Ой Богдане — Богданочку! Як би була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала».
У цьому сенсі козацька старшина виявила себе мудрішою. Так, видатний козачий полковник Іван Богун ще за життя Богдана Хмельницького у своїй промові перед козаками сказав: «У народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі. У них, крім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може. …І людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб не мати нічого, а тільки рабствувати. …А стосовно посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою «крестьяни» обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а не зрідка і на собак вимінюються. Словом сказати, з’єднатись з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я».
«Гадяцька умова» 1658 року
За рік по смерті Богдана Хмельницького його наступник гетьман Іван Виговський запропонував полякам так звану «Гадяцьку умову», схвалену Козацькою радою у 1658 році. Згідно з нею, контрольована військом запорізьким територія під назвою Князівства Руського проголошувалась третьою складовою Речі Посполитої з широкими правами автономії, поряд з Короною Польською та Великим князівством Литовським. В значно урізаному вигляді ця угода була ратифікована Сеймом Речі Посполитої, але не була виконана через ситуацію в Україні. Безпечний поріг збурення суспільства в Україні-Русі був пройдений. Козацька старшина втратила контроль за ситуацією у суспільстві. Розпочалася війна всіх проти всіх. Наслідки війни були передбачуваними — РУЇНА. За її підсумками, навіть в урізаному вигляді «Гадяцька умова» залишилась для українського народу недосяжною мрією. Знесилена країна впала до ніг московського тирана.
На мою думку, в жодному разі війну під приводом Богдана Хмельницького не можна називати національною. Національна ідея, як така, визріла в українському суспільстві лише за часів Тараса Шевченка. Навіть в програмі Кирило-Мефодієвського товариства, де вона вперше з’явилась як певна теоретична концепція, на першому місці традиційно залишався комплекс соціальних ідей. В часи ж Хмельниччини про національну ідею не було й мови. Той факт, що головними ворогами повстанців відразу стали українські магнати, зокрема Ярема Вишневецький (укорінена в українців неповага до власної аристократії), свідчить про те, що це був соціальний, а не національний вибух. Зауважу, що високе походження Яреми Вишневецького дозволяло йому претендувати навіть на королівську корону. Ось коротка інформація про нього з Вікіпедії: «Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика I і Гедиміна, родич молдовських господарів, візантійських імператорів, Чингізідів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорозького. Один з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу. Воєвода руський (1646). Батько короля Речі Посполитої Міхала I Корибута Вишневецького. Користувався двома мовами — польською та українською.» В світлі його надзвичайної амбітності Руське князівство мало непогані перспективи.
Хмельниччина не була й визвольною війною, оскільки волелюбні українські селяни долучились «…під турботливою рукою православного царя» до кріпацького стану Московії. До того ж московіти залишили польським панам усі маєтності, якими вони володіли раніше. А ще незаймані землі були роздані новому московському панству. Не зважаючи на це, селянські повстання в Україні-Русі припинились. Мій висновок: вони були не стільки наслідком волелюбності наших селян, скільки слабкості польської влади. Тиранічна московська влада не давала жодного шансу на успіх, тому повстань і не стало.
Можливо, це була війна за православну віру? Символічно, що після ряду військових перемог Богдан Хмельницький в’їхав до Києва 2 січня 1649 р. через Золоті ворота, сидячи в санях між Київським митрополитом Сильвестром Косовим та Єрусалимським патріархом Паїсієм. У будь-якому разі православна церква у цьому точно була зацікавлена. Але тут у мене сумнів. Чи здатна неписьменна людина, яка не розуміє навіть головних засад власної віри, покласти своє життя за невеликі відмінності, існуючі між католицькою і православною вірами? А ти, освічений читачу, в чому вбачаєш ці відмінності? Чи варті вони твого життя?
Для того, щоб краще зрозуміти Хмельниччину, доцільно звернутися до пізнішого українського досвіду.
Наймасовішим народним зривом 1918-1920 років в Україні-Русі була махновщина. Хоча повстанці майже на 100 % були українцями, та жодного національного гасла вони не виголосили. Причому, саме вони унеможливили похід Денікіна на Москву, врятувавши більшовиків від цілковитої поразки, що насувалась. Саме вони штурмом взяли Перекоп і допомогли більшовикам переможно завершити війну за владу. Саме вони постійно боролись з будь-якою Київською владою національного спрямування.
А українські соціал-демократи? Хіба не вони замість допомоги у розбудові Гетьманської України всіляко їй шкодили? Хіба не вони, замість підтримки гетьмана в момент відходу німців з України, коли її могла врятувати лише консолідація всіх наявних національних сил, заохочували український народ до повстання проти гетьмана? Московські гроші і безвідповідальність соціал-демократів зробили це повстання успішним, а ще більше — укорінена в українців неповага до власної аристократії. Потому, як завжди буває з великими балакунами і фантазерами, вони, перебравши владу, виявили свою повну безпорадність і, фактично, втратили контроль над ситуацією.
Україна в 1918-1920 роках
Що ж далі? Далі кілька років самовідданої нерівної боротьби кращих синів українського народу за незалежність своєї батьківщини на фоні наростаючої анархії в країні. Для перемоги ідеї незалежності їх виявилось занадто мало. Більшість тих, хто взявся за зброю, були подібні до махновців, тобто вони воювали не за малозрозумілу для них Україну, а проти чогось, наприклад — політики військового комунізму більшовиків. Закономірний вислід такої боротьби — РУЇНА.
Що після РУЇНИ? Знесилена країна впала до ніг московських деспотів-більшовиків. Зрив селян за панську землю (близько 20 %) закінчився через десять років повною конфіскацією селянської землі разом з цими неправомірно захопленими 20 %. Картярські шулери завжди, перш ніж повністю роздягнути клієнта, на початку дають йому трохи виграти. Вигравши битву проти військового комунізму і отримавши від більшовиків НЕП, махновці і їм подібні програли війну. У 1932-1933 роках їх вже мільйонами нищили голодом і репресіями. Ті ж, хто боровся за волю України, тоді програли, але завдяки саме їм Україна тепер є незалежною державою.
Але повернімося до основної теми нашого дослідження щодо етнічної і духовної спорідненості українців-русинів і поляків.
Вбити поляка — це те саме, що вбити українця. Вбити українця — це те саме, що вбити поляка.
Зневажити поляка — це те ж саме, що зневажити українця. Зневажити українця — це те ж саме, що зневажити поляка.
Якби українці-русини і поляки почали дивитись на світ такими очима, то щира приязнь цих народів могла б народити нову світову культурну і економічну потугу у центрі Європи. Основою цієї потуги могло б стати гасло: «Дві держави — один народ», але в жодному разі не гасло: «Два народи — одна держава».
Проте остання ухвала польського Сейму з приводу волинської трагедії свідчить, що у польському суспільстві відсутня відповідна таким високим ідеям еліта. І навіть більше, складається враження, що за останні 300 років не тільки польська еліта, але і все польське суспільство так і не відмовились від сприйняття українця як «пшеклентого хлопа-хама». Вражає навіть не те, що польський Сейм ухвалив таку постанову, а те, що не знайшлось жодного голосу проти неї. І навіть більше, жодна шанована і авторитетна у Польщі людина не виступила публічно проти. Хвороба під назвою «пшекленти хлоп-хам», судячи з усього, зайшла надто далеко.
Як слід оцінювати цю постанову навіть без огляду на її зміст? В чому полягає хибність позиції поляків?
По-перше, поляки вважають Україну слабкою, не здатною адекватно відповісти на відверту провокацію через вкрай ускладнене своє становище. Слабкою, ніж будь-коли, оскільки Сейм міг би ухвалити цю постанову і п’ять років тому, і десять, або через п’ять чи десять років.
По-друге, поляки частково окреслили територію своїх домагань, навіть якщо прямі переговори з цього приводу і не ведуться. З цього випливає, що польська сторона прогнозує подальше небезпечне загострення російсько-української війни, з можливою подальшою поразкою України. Ця постанова може бути й певним сигналом агресорові. Ділити територію своїх сусідів Польщі не щось незвичне. У сімнадцятому столітті вона вже ділила Україну з Московією. У вісімнадцятому столітті Московія вже тричі ділила саму Польщу з Пруссією і Австрією. У 1921 році Польща також ділила територію України з Московією. У 1938 році Польща ділила Чехословаччину з Німеччиною. У 1939 році Німеччина і Московія ділили вже територію Польщі. У 1945 році Польща знову ділила території Німеччини і України з Московією. Проте полякам варто пам’ятати, що кожного разу, коли їх беруть у спілку для розподілу території сусіда, згодом розподіляють вже їх територію.
По-третє, поляки зовсім не беруть до уваги той факт, що у 1943 році на Волині було не дві діючі особи — поляки і українці, а, принаймні, чотири. Найважливішою діючою особою, як завжди у таких справах, були московські спецслужби. Чи намагалися поляки дослідити їх роль у цій трагедії (або хоч у недавньої Смоленської)? Також важливою стороною на Волині мала бути й Німеччина, оскільки всі трагічні події на Волині відбувались вже на окупованій Німеччиною території.
При цьому слід враховувати, що рейхскомісаром України тоді був Еріх Кох, завербований радянськими (російськими) спецслужбами ще задовго до початку Другої світової війни. Цікаво, що після війни на польському суді (чому польському?) Е. Кох заявляв про свої симпатії до СРСР, ставив собі за заслугу протидію планам Альфреда Розенберга утвердити на окупованій території українську державу. До речі, самого А. Розенберга — колишнього рейхсміністра у справах окупованих територій — було засуджено до смертної кари, хоча особливих підстав для цього не було. Альфреду Розенбергу пригадали його бажання створити українську державу в кордонах Гетьманської України 1918 року. Тобто, у складі не лише Криму, але й частини Північного Кавказу та Поволжя.
Замість цілком ним заслуженої смертної кари Еріх Кох отримав довічне ув’язнення, утримувався у польській в’язниці у досить пристойних умовах, і помер у 1986 (!!!) році. Московіт Д. М. Медведєв — співробітник однієї з російських спецслужб та автор книги «Сильні духом» — приписує Е. Коху такі слова: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно».
Цілком ймовірно, що такою була установка саме російських спецслужб. Українське націоналістичне підпілля на Волині у 1943 році було вкрай неоднорідне. Серед них були й ті, що орієнтувались на німців, та такі, що орієнтувались на антигітлерівську коаліцію. Неоднорідним був і польський націоналістичний рух. Частина польських партизан, Армія крайова, орієнтувалась на польський уряд у Лондоні, частина, Армія людова, — на Москву. Окрім націоналістів, у лісах було повно радянських партизан, насправді, розвідувально-диверсійних підрозділів російських спецслужб та ще Бог знає кого! Хто саме з українських і польських націоналістів брав участь у трагічних волинських подіях і якими були їхні стосунки з російськими спецслужбами? Всі ці фактори польська сторона навіть не намагалась дослідити. Насторожує і різнобій в оцінках чисельності жертв з польського боку. Різниця в оцінках сягає десятків разів. Немає обгрунтовання й українських жертв. Словом, ситуація настільки заплутана, що будь-яка безапеляційна її оцінка має вигляд відвертої провокації.
Винна і українська сторона. Де тонко, там і рветься. Українське життєве кредо «якось то воно буде» не спрацювало. Слід було б давно на державному рівні дослідити Волинську трагедію і, бажано б, спільно з польською стороною. Найкращі ліки для українсько-польських стосунків — це історична правда і неупередженість у дослідженні всіх аспектів трагедії. Те, що це досі не зроблено, свідчить не тільки про брак розуміння стратегічної важливості українсько-польських стосунків, але й про слабкість української історичної науки. Більшість професійних українських істориків, на мій погляд, і досі залишаються істориками радянськими.
В Україні завжди так було і так сьогодні є, що всі події, до яких причетні російські спеціальні служби, або не розслідуються, або їх розслідування розпорошується і губиться у часі, або їх підсумки замовчуються чи навіть приховуються.
Деякі з них можу навести.
Це загибель у 1996 року в Одесі чеченського співака Імама Алімсултанова, якого було вбито автоматною чергою у власному помешканні.
Це вбивство лідера Народного руху України В’ячеслава Чорновола у 1999 році — автомобільна катастрофа у добре підготовленій та професійно опрацьованій спецслужбами ситуації.
Це діяльність в Одесі сумнозвісного Маркова, який відверто роками знущався над українською владою і українською громадою міста, вільно вдаючись до чисельних провокаційних акцій. Його зв’язки з російськими спецслужбами були очевидними.
Це масова загибель людей в Одесі 2 травня 2014 року. Протягом кількох місяців будинок обласної профспілки в центрі Одеси, поруч з вокзалом і всіма обласними державними установами включно з обласною адміністрацією, на очах одеситів і на очах самої влади перетворювався в бойовий штаб спротиву українській владі. І тільки масова загибель людей врятувала Одесу від долі Донецька або Луганська.
Це події на Майдані Незалежності під час Революції гідності. Хіба роль в них російських спецслужб детально досліджена і результати широко оприлюднені? Так, щось сказано крізь міцно зчеплені зуби, і на тому все.
Це цинічні події в Криму і на Донбасі. Де широке інформування суспільства про роль і місце російських спеціальних служб, хоча у даному разі вона ну просто очевидна?
На моє глибоке переконання, теперішня Україна оповита густою російською агентурною мережею. Це стосується також і правоохоронних органів, і органів державного та місцевого управління. Наша ж центральна влада намагається робити вигляд, що нічого особливого не відбувається.
«Пшекленти хлоп-хам» — може у цьому є щось від об’єктивної реальності? Можливо, час позбутися свого родового тавра?
Поляки у 1917 році мали 4 % високоосвічених людей. Більшість з них були патріотично налаштовані. Тому й відродження Польщі було закономірним, а чудо під Варшавою, де були зупинені азійські орди більшовиків, зовсім не було чудом. Бути патріотом — це найбільша чеснота людини, і у поляків вона завжди була присутня.
В Україні у 1917 році інтелігенція становила, як і у всій Московії, лише 2 % населення. Лише частина цієї інтелігенції була українською і лише частина останньої була національно свідомою. Програш визвольних змагань у цій ситуації також був закономірним.
Шляхтич шаблею захищає свою державу, хлоп і хам грабує панський маєток. Тому поляки продемонстрували світу чудо над Віслою, а українці — свавілля махновщини.
«Єще Польска не згінела…» — так починається гімн сучасної Польщі — мазурка Домбровського, написана ще у 1795 році. Лише через 67 років (у 1862 р.) з’явився вірш Павла Чубинського, що став гімном сучасної України. Цей гімн розпочинається словами: «Ще не вмерла України…». Відчуваєте подібність? Але зверніть також увагу і на різницю у часі між національним дозріванням поляків і українців-русинів. Не випадково, що це дозрівання чітко відповідало концентрації польського населення на території України-Русі. Там, де концентрація поляків була більшою, там дозрівання відбувалось швидше. Багато важив приклад поляків. Особливу роль при цьому відіграло польське антиросійське повстання 1863 року. Українці у цей час якраз знаходились на шляху від етнічного патріотизму до правдивого українського націоналізму.
Чи бажали поляки пробудження українського націоналізму? Далекоглядні поляки бажали, розуміючи, що самотужки вони з Московією не впораються. Саме вони найдовше в світі, довше, аніж ми самі, називали нас русинами, а москалів — москалями. Не слід забувати, що у 1920 році поляки саме заради нас відбили Київ у більшовиків. Лише організаційна слабкість українського визвольного руху не дозволила нам закріпити цей успіх. Слід також пам’ятати і те, що саме Польща, першою на Європейському континенті визнала незалежність України.
Відомо, що і поляки, і московіти були щодо українців-русинів колонізаторами. Але чи можна їх порівняти, скажімо, у період між світовими війнами?
У культурному плані дискримінація поляків щодо українців на Західній Україні, безумовно, була. Поляки наполегливо намагались перетворити українців на поляків, але вони ніколи не намагались їх знищити. При тому, що у Львові видавалось багато українських газет. Після ж Другої світової війни там видавалась лише одна україномовна газета — орган Львівського обкому КПУ.
На Східній Україні московіти пішли радикальнішим шляхом. Немає людини — немає проблеми. Таким було засадниче гасло їх вождя. Тут українців не намагались перетворити у московітів. Їх просто почали систематично винищувати за будь-якого приводу. Сама ж русифікація вже була логічним наслідком геноциду українців у намаганні останніх вижити, замаскувавшись якось під неукраїнців.
Тим не менше, на Волині горіли саме польські села, а також і українські. При цьому за всю історію в Україні-Русі не було спалене жодне московітське село. Чи не дивно це? Гучні терористичні акції наших націоналістів також були спрямовані проти польських високопосадовців. Щоправда, нібито загинув і якійсь дрібний чиновник російського консульства у Львові. Але це могла бути звичайна підстава російських спецслужб і, насправді, ніхто не загинув, або загинула анонімна людина, яку після смерті наділили певним прізвищем і посадою. Як же нам бракує ґрунтовної і об’єктивної історії України-Русі!
Можливо, геноцид щодо українців-русинів був божою карою за кволість їх національної самосвідомості у часи національно-визвольних змагань 1917-1921 років? Часто і сьогодні ми бачимо, що українці легко відмовляються від своєї національної ідентичності на користь майже безумовного рефлексу пристосування до навколишнього середовища. Найчастіше вигода від цього цілком примарна, а втрати — вагомі.
При вихованні молоді ми мусимо пам’ятати, що українська література 19 століття створювалась за несприятливих умова. Бажання героїзувати нашу історію козацької доби обмежувалось вузькими рамками. Серед всіх навколишніх народів на сторінках художніх творів безпечно було перемагати лише недержавних поляків і кримських татар. Саме їх і перемагали козаки в інтерпретації Миколи Гоголя — геніального українського прозаїка світового рівня. Але письменник взагалі залишає поза увагою той факт, що елітна частина козаків входила до реєстру і мала щорічне утримання від польської корони. Ігнорує він також і те, що Запорізьку Січ знищили не поляки, а імператриця Московії. Його знаменитий «Тарас Бульба» був написаний не для того, щоби письменник став мучеником за Україну, а щоби сподобатись російському читачу і імператорській родині, стати відомим та прийнятним для московітської еліти. Саме імператор і підтримував матеріально Миколу Гоголя у часи його тривалого перебування за кордоном. Микола Гоголь замолоду відмовився від служіння Україні-Русі, а чи виборов, натомість, власне щастя? Його рання і трагічна смерть свідчить, що ні.
Коли я пригадую появу у себе ще в дитинстві упередженості проти поляків, то однозначно пов’язую її із прочитанням саме цього твору нашого генія. Це попри те, що у мене самого є частка польської крові. Я б тепер добре подумав, чого варто навчати наших дітей і з якою метою.
Впевнений, що зараз ситуація як у культурному, так і в патріотичному плані кардинально змінюється. Більшість випускників шкіл вперше в історії України мають можливість навчатись у вишах. Це вже не частки відсотка, як до Першої світової війни, і не 15-20 %, як за радянських часів, а всі 85 %. Якісна вища освіта разом із патріотичним вихованням (!!!) — це запорука нашої впевненості у світлому майбутньому нашої країни і її народу. Ми обдаровані від природи. Примножимо ж цей дар освітою і наполегливою працею в ім’я України-Русі.
І все ж у майбутньому бачу дві держави і один народ. Один не тільки генетично, але й ментально. Лише тоді ми станемо надійною опорою і підтримкою один одному.
Коли саме це станеться? Це залежить не тільки від українців, а й від поляків. Інтенсивний цивілізаційний та культурницький рух назустріч один одному слід розпочинати негайно. Бо альтернатива також завжди є. Так, ми можемо знову разом повернутися до складу новітньої Золотої орди, натепер вже під очільництвом режиму В. Путіна.
Разом з тим, історія наших стосунків з Московією протягом останнього тисячоліття свідчить, що це просто неможливо. Сьогодні нашою стратегічною метою не є замирення із сучасною Московією. Нашим спільним надзавданням має бути знищення сучасної путінської Московії як неоімперії московітів, націленої не тільки проти українців-русинів і поляків, але й проти усього цивілізаційного європейського людства.
