У поточному році в низці країн пострадянського простору знову здійнялася хвиля гострих політичних криз та конфліктів. Наприклад, у травні–червні ц. р. це спостерігалося у Молдові, що заледве не переросло у масові безлади. Сьогодні така ж ситуація виникла у Грузії. При цьому у молдовських та грузинських подіях чимало спільного, що пов’язується з внутрідержавними проблемами, які спровокувала Росія.

Так, заворушення у Грузії виникли через виступ у грузинському парламенті депутата Держдуми РФ від Комуністичної партії Росії С. Гаврилова, який очолював російську делегацію на Міжпарламентській асамблеї православ’я. Цілком природне обурення патріотично налаштованих грузинських парламентарів знайшло підтримку у місцевого населення.

Цією ситуацією скористалася опозиція і розпочала масові мітинги та демонстрації, під час яких лунали звинувачення на адресу грузинського керівництва стосовно здачі національних інтересів на користь Росії, яка після окупації утримує частину грузинських територій (Абхазію та Південну Осетію). Мітингарі вимагали відставки спікера грузинського парламенту І. Кобахідзе та проведення дострокових парламентських виборів за пропорційною системою з нульовим виборчим бар’єром.

Намагання влади силою придушити акції протесту були марні. Виступи не тільки не припинилися, вони розрослися, і з’явилися нові вимоги, такі як зняти з посади міністра внутрішніх справ країни Г. Гахарії та звільнити всіх затриманих протестуючих.

Урядові Грузії довелося піти на певні поступки опозиції, а саме — дати згоду на зміну виборчої системи та відсторонити від виконання службових обов’язків керівників силових структур, причетних до розгону акцій протесту. Крім того, подав у відставку спікер парламенту І. Кобахідзе. Разом з тим, опозиція не вгамовується і настоює на виконанні всіх оприлюднених вимог.

Протести в Тбілісі розпочалися 20 червня ц. р.

 

Хоча події у Грузії мають, на перший погляд, спонтанний характер, але їх підґрунтя більш глибоке і віддзеркалює гостру боротьбу між правлячим політичним об’єднанням «Грузинська мрія — Демократична Грузія» та опозицією, очолюваною партіями «Єдиний національний рух» і «Європейська Грузія» (до 2017 року складали єдину політичну силу). Як і у більшості випадків вони змагаються за владу в країні та можливість реалізувати інтереси бізнесових кіл, що стоять за цими політичними силами. У них ціла низка ідеологічних розбіжностей, що, в основному, стосуються сприйняття грузинами Росії.

…Події у Грузії віддзеркалюють гостру боротьбу між правлячою «Грузинською мрією» та опозиційним «Єдиним національним рухом»…

Так, «Єдиний національний рух» (ЄНР) в 2001 році створив М. Саакашвілі та знаходився при владі в 2004–2012 роках. Партія виступає за вступ Грузії до НАТО і ЄС та відновлення контролю над Абхазією та Південною Осетією, принципово відстоює перед Росією грузинські інтереси. Знаходячись при владі, партія активно втілювала свої плани, через що між Росією та Грузією виникло гостре протистояння.

Саме такий обраний курс і став справжньою причиною для нападу Росії на Грузію в серпні 2008 року, а не якісь пояснення росіян про свої наміри захистити населення Південної Осетії. В ході бойових дій Росія окупувала як Південну Осетію, так і Абхазію, а також частину інших грузинських територій. У відповідь Грузія розірвала дипломатичні відносини з Росією, припинила транспортне сполучення та звела до мінімуму двосторонні торговельно-економічні зв’язки, і активізувала співробітництво з НАТО і ЄС.

 

Москва ж розпочала свою діяльність з підриву позицій тодішнього керівництва Грузії, в т. ч. у спосіб створення альтернативи «Єдиному національному руху». І вже у 2011 році російський бізнесмен грузинського походження Б. Іванішвілі заснував політичний рух «Грузинська мрія», що згодом став політичним об’єднанням «Грузинська мрія — Демократична Грузія» (ГМДГ). Як і ЄНР, нова політична сила також виступила за європейську і євроатлантичну інтеграцію Грузії та відновлення її територіальної цілісності. Разом з тим, програмні положення цього об’єднання включали і такі пункти, як нормалізація відносин та розвиток співпраці з Росією. В рамках такого підходу зважалося на особливості настроїв грузинського суспільства, а саме — на підтримку більшістю громадян ідеї європейського вибору Грузії з одночасним прагненням до стабільних відносин з Росією, передусім як з ринком збуту товарів та постачальником туристів. Все це дало змогу ГМДГ виграти парламентські вибори у 2012 і 2016 роках та, відповідно, взяти під свій контроль грузинський уряд. Водночас у 2013 році президентом Грузії обирається представник ГМДГ Г. Маргвелашвілі, а у 2018 році — ставлениця політичного об’єднання С. Зурабішвілі.

Порочне коло грузинської демократії

Згідно з програмними установками «Грузинської мрії — Демократичної Грузії», яка отримала фактично одноосібну владу в країні, вибудовується і її зовнішній курс. Так, Грузія продовжує співробітництво з Європейським Союзом та НАТО, в т. ч. у військовій сфері. Зокрема, у серпні 2015 року на військовій базі Крцанісі поблизу Тбілісі розпочав роботу Спільний центр тренувань та оцінок Грузія-НАТО. З 2016 року в Тбілісі діє Школа інституційного відродження оборони. А у травні 2018 року, за участю США, у селищі Вазіані поряд зі столицею Грузії відкривається Центр бойової підготовки (аналогічний німецькій базі Хохенфельс), призначений для перепідготовки грузинських військовослужбовців. Крім того, на території Грузії систематично відбуваються військові навчання НАТО, а грузинські військові підрозділи беруть участь у заходах оперативної та бойової підготовки Альянсу в Чорноморському регіоні.

 

З 2012 року правляча «Грузинська мрія» почала послідовно покращувати стосунки з Росією

В той же час, з моменту свого приходу до влади у 2012 році, «Грузинська мрія — Демократична Грузія» почала послідовно покращувати стосунки з Росією та навіть погодилась на відверті поступки. На офіційному рівні причину таких змін пояснювали необхідністю усунути загрози нового військового зіткнення з Росією, а також неможливістю врегулювати грузинсько-абхазький та грузинсько-осетинський конфлікти без участі Москви. Однак насправді за усім цим в основному стояли бізнес-інтереси грузинських і російських олігархів, пов’язаних з ГМДГ.

В плані практичної реалізації нового курсу Грузії вже у 2012 році було утворено посаду спеціального представника прем’єр-міністра з врегулювання відносин з Росією, а також відновлено формат прямого діалогу між двома країнами на урядовому рівні. Крім того, керівництво Грузії відчутно пом’якшало риторику стосовно Росії та її влади, в т. ч. відмовилось від таких визначень, як «агресор» чи «окупант». І саму відповідальність за російсько-грузинський конфлікт у 2008 році поклали на М. Саакашвілі — тодішнього президента Грузії.

Іншими кроками Тбілісі назустріч Москві: відкриття грузинського інформаційного простору для російських ЗМІ, дозвіл на діяльність в середині країни проросійських неурядових організацій, звільнення ув’язнених осіб, засуджених за шпигунство на користь Росії. На цьому фоні Грузія фактично відмовилась підтримувати Україну у її протистоянні з Росією, не долучилася до західних санкцій проти режиму В. Путіна.

Своєю чергою, Росія поспішила відкрити свій ринок для грузинських товарів (в т. ч. фруктів, овочів, вина та мінеральної води), погодилась на відновлення регулярного авіаційного сполучення, що нове керівництво Грузії задекларувало як своє «стратегічне досягнення».

 

…Політична криза в Грузії стала логічним наслідком двоїстої політики її керівництва та поступок на користь Росії…

Саме продовженням такої політики і стала згода керівництва, а, фактично, правлячого політичного об’єднання Грузії на виступ російського депутата у грузинському парламенті. При цьому було проігноровано позицію опозиції, яка виступала проти надання парламентської трибуни представнику країни-окупанта та попереджала про неминучість негативних наслідків такого кроку.

За таких ось обставин чергова політична криза в Грузії стала логічним наслідком двоїстої політики її керівництва та поступок на користь Росії, що з накопиченням протестного потенціалу у грузинському суспільстві врешті-решт вилилося у його обурення. Слід мати на увазі, що такі події свідомо провокуються та використовуються грузинською опозицією у рамках підготовки до парламентських виборів в країні, запланованих на 2020 рік. Тому опозиція ще й намагається дискредитувати і послабити чинне керівництво країни, забезпечити вигідний для себе порядок голосування. І у цій справі вона вже домоглася певних результатів.

Можливість повернення до влади в Грузії стійких прихильників європейського курсу країни та провідників жорсткої політики стосовно Росії серйозно непокоїть Москву. Так, події в Грузії керівництво РФ подає як «виступи русофобів, що створюють загрозу російським громадянам на грузинській території». Водночас Москва запроваджує санкції проти Грузії, зокрема, припинила двостороннє авіаційне сполучення. За розрахунками Кремля, це відчутно вдарить по туристичній галузі Грузії, що важлива як для її економіки, так і особистого бізнесу багатьох грузинських громадян. Тим самим керівництво РФ намагається дії опозиції протиставити інтересам більшості населення Грузії та не допустити зміни влади країни. Все це підкріплюється погрозами Москви застосувати військову силу проти Грузії, що опосередковано подається через лідера Чечні Р. Кадирова.

В Грузії, як і в Молдові, Росія опрацьовує технології впливу на країни пострадянського простору з метою повернути їх під свій вплив

Ситуація, що склалася в Грузії, за характером показова для України. Так, в Грузії, як і в Молдові, Москва опрацьовує технології впливу на країни пострадянського простору з метою повернути їх під свій вплив. На сьогодні аналогічні технології з такою ж метою Росія застосовує і проти України. А це — безпосередня загроза для нашої держави.