Азіатсько-Тихоокеанський регіон сьогодні — це те місце, де, з одного боку, Китай, як друга наддержава світу, розминає свої океанські м’язи, а з іншого — адміністрація Б. Обами реалізує політику «перебалансування» (або «Тихоокеанського повороту» — Pacific Pivot), яка частіше носить назву політика стримування Китаю. І якщо американська стратегія ще набуває своєї форми, то Китай вже доволі тривалий час демонструє сусідам свої амбіції. Так, наприкінці 2013 року Пекін змусив понервувати Японію та Південну Корею, коли повітряний простір над Східнокитайським морем оголосив своєю «охоронною зоною».

Таким чином, поточному розвитку політико-економічних процесів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) притаманна стала тенденція подальшого розпорошення світових центрів сили, які зміщуються в АТР внаслідок зростання ролі Китаю та Індії, намагання Росії посилити свій вплив на процес перерозподілу балансу сил в регіоні, а також відносного зниження активності США в цьому регіоні через ситуативне переорієнтування на Східну Європу у зв’язку з агресію РФ проти України.

Основним ризиком для країн АТР вважається зростання залежності темпів розвитку регіональної економіки від безпекових чинників. Передбачається, що подальше поглиблення територіальних суперечок між ключовими гравцями супроводжуватиметься ескалацією перегонів озброєнь, що загрожуватиме започаткуванню спільних проектів та поглибленню коопераційних міждержавних зв’язків.

На тлі фактичного переформатування традиційної системи міжнародних відносин, до якого спричинила російська агресія проти України, для основних регіональних гравців, насамперед Китаю, Японії, Республіки Корея, Індії, Індонезії та Малайзії, стає важливим процес стратегічної самоідентифікації й передбачення конкретних економічних здобутків та збитків від обраної позиції щодо порушення Росією світової системи безпеки, принципів підтримки міжнародного миру та стабільності. Це — головна причина посилення конкуренції між китайською та американською моделями трансформації політико-економічних і безпекових процесів в АТР, що призводить до стагнації ініціатив, які просуватимуться як у рамках АТЕС, так і Транс-Тихоокеанського партнерства (ТТП).

Російська анексія Криму та агресія на сході України наразі розглядається більшістю країн Південно-Східної Азії, насамперед В’єтнамом та Філіппінами, як чинник, що провокує нарощування «войовничої» риторики Китаю у відносинах з цими країнами у рамках подальшого вирішення питань спірних територій у Південно-Китайському морі.

Довідково: У травні 2014 року Китай розпочав видобувати нафту на шельфі Південно-Китайського моря в спірному з В’єтнамом районі. До речі, прикордонний конфлікт в цьому районі має вже сорокарічну історію. Цього разу офіційний Ханой намагався заблокувати роботу китайської нафтової платформи «Хайян Шию-981», що була встановлена китайцями в Парасельському архіпелазі (Парасельські острови — це невеликий безлюдний архіпелаг розмірами приблизно 250х100 км, що знаходиться в Тонкінському морі. Немає ані гаваней, ані бухт, але є летовище. Обидві сторони направили в зону конфлікту бойові кораблі, але вогнепальна зброя не була застосована, вистачило водометів. При цьому інцидент на морі супроводжувався погромами у В’єтнамі китайських фабрик та заводів. На перший погляд, нафтове родовище спірне, оскільки входить у 200-мильну зону В’єтнаму та Китаю. Однак, за морським правом воно належить В’єтнаму, тому що знаходиться на краю його морського шельфу. Цього разу Китай виступає виключно з позиції сили. І навіть більше, Пекін хоче прокласти кордон вздовж морських берегів всіх країн, що омиваються водами Південно-Китайського моря, в тому числі і архіпелаг Спратлі, що знаходиться на відстані тисячі кілометрів від КНР. Якщо так станеться, то Китай захопить до 80 % морської поверхні. За оцінками вчених, запаси нафти в Південно-Китайському морі складають від 23 до 30 млрд тонн, газу — біля 16 трильйонів кубічних метрів. Щонайменше 70 % запасів вуглеводнів знаходиться на глибоководному шельфі.

 

Вказане, у поєднанні з довготривалим китайсько-японським конфліктом навколо архіпелагу Спратлі та островів Сенкаку у Східнокитайському морі і перманентною нестабільністю на Корейському півострові через агресивну політику КНДР, зумовлює певне зростання ризику перетворення Південно-Східної та Східної Азії на зону військового конфлікту у разі радикалізації форм китайсько-американського протистояння в АТР.

Довідково: Архіпелаг Спратлі розташований в південно-західній частині Південно-Китайського моря та складається з більш ніж ста невеликих островів, атолів та рифів. Загальна площа — до 400 тис. квадратних кілометрів. На теперішній час на островах побудовано 4 летовища, на 21 острові архіпелагу розміщені військові бази В’єтнаму, на 8 островах — філіппінські гарнізони. Малайзія контролює 3 острови. Тайвань контролює ключовий і найбільший острів архіпелагу, де знаходяться його військово-повітряна і військово-морська бази. У 2012 році Китай побудував на одному з островів місто Саньша з населенням в 1 тисячу осіб, розмістив гарнізон «дивізійного рівня», який повністю контролює, за деякими даними, від 3 до 9 островів. На архіпелаг Спратлі свої права заявляє і Бруней. Все пояснюється покладами нафти, газу, фосфору та запасами риби. До того ж через архіпелаг проходять морські комунікації постачання палива в країни Східної Азії. Ще на початку 2000-х рр. Пекін заявив, що без його дозволу судноплавство в цій зоні неможливе. А також у 2011 році Китай оголосив про своє право робити обшук всіх суден, що проходять через Спратлі. Щоправда, Китай жодного разу цього не зробив, але і не відмовився від цього права.

 

Політика позарегіональних гравців

США

Попри вимушене зміщення офіційним Вашингтоном фокусу геополітичної уваги з Азіатсько-Тихоокеанського регіону на Європейський континент (де триває російсько-український конфлікт) та значне загострення ситуації в Сирії та Іраку через дії «Ісламської держави», беззаперечним стратегічним пріоритетом США залишається політика стримування Китаю.

Довідково. В американському військово-політичному керівництві досягнуто консенсусу з приводу того, що інтенсивний процес перетворення КНР на військово-політичну та економічну наддержаву становить ключову загрозу національним інтересам США. З огляду на це, у рамках задекларованої адміністрацією Б. Обами стратегії «повернення в Азію», стримування Китаю має відбуватись у спосіб нарощування військового тиску Сполучених Штатів по периметру кордонів КНР, транспортно-транзитної ізоляції Китаю, створення антикитайських коаліцій з ключовими регіональними гравцями, а також обмеження можливостей доступу Пекіна до світової ресурсної бази, насамперед, вуглеводнів та сучасних технологій, що, за задумом, гальмуватиме його прискорений розвиток.

 

При цьому, чималою загрозою своїм національним інтересам американська сторона вважає можливе створення політико-військового альянсу між КНР і РФ.

Враховуючи те, що Кремль сьогодні обмежений у своїх формах та методах протидії політиці країн Заходу, які посилюють економічну ізоляцію РФ, рух Москви у бік Пекіна розцінюється Вашингтоном як такий, що може прискорити темпи зростання військової могутності та геополітичної ваги КНР, яка у перспективі наблизиться до сучасного рівня США. Це, своєю чергою, змусить США радикально переглянути доктрину стримування Китаю, щоб не втратити стратегічну ініціативу у рамках нинішнього китайсько-американського статус-кво.

Офіційний Вашингтон змушений вдаватися до витратної дипломатичної та економічної політики з посилення міжнародної ізоляції РФ, протидіяти зміцненню КНР та укріплювати єдність між країнами-учасницями т. зв. «антикитайської коаліції» (Японія, Філіппіни, Республіка Корея), а також орієнтованими на них регіональними гравцями зі складу держав АСЕАН (Малайзія, Бруней, Таїланд, Сінгапур, частково В’єтнам).

За таких умов США активізували роботу зі своїми союзниками в АТР, намагаючись їх консолідувати для вироблення спільної антикитайської позиції, про що, зокрема, свідчить турне Б. Обами по країнах регіону в 2014 році (Японія /23-24 квітня/, Республіка Корея /25 квітня/, Малайзія /26-27 квітня/, Філіппіни /28-29 квітня/).

Паралельно США, за підтримки ЄС, намагаються залучити Китай до більш активної участі у справі врегулювання українсько-російської кризи, що, за задумом американської сторони, дозволить частково відтермінувати строки створення альянсу КНР-РФ. Для цього країни Заходу на китайському напрямі намагаються:

— звузити можливості Кремля в забезпеченні диверсифікації постачання енергоносіїв (нафта, газ) шляхом збільшення експортних поставок на внутрішній ринок КНР.

— спонукати офіційний Пекін використати свій вплив на РФ для деескалації ситуації в Україні.

Так, ключовими підсумками зустрічі президента США Б. Обами та глави КНР Сі Цзіньпіна (24 березня у рамках Гаазького саміту з питань ядерної безпеки) є досягнення домовленостей щодо:

• прискорення переговорів про укладання інвестиційної угоди на фоні позитивних оцінок з боку лідерів країн сучасного стану та перспектив розвитку торговельно-економічного та інвестиційного співробітництва, а також декларації американською стороною наміру створити умови для справедливої конкуренції й інвестиційної діяльності китайських підприємств у США;
• визнання наявності «важливих спільних інтересів в АТР», демонстрація готовності активізувати діалог і координувати дії для забезпечення миру, стабільності і процвітання регіону. При цьому Сі Цзіньпін висловив готовність формувати разом зі США нову модель відносин між великими державами, а також вирішувати проблемні питання, щоб стабілізувати розвиток двосторонніх відносин;
• інтенсифікації контактів оборонних відомств США та КНР для прискорення процесу створення механізму взаємного інформування про важливі військові дії;
• вироблення консенсусного рішення щодо необхідності максимального використання механізму щорічних зустрічей між Міністерством громадської безпеки КНР і Агентством національної безпеки США зметою протидії тероризму(на фоні підготовки за результатами зустрічі спільної заяви про засудження будь-яких його форм);
• продовження співпраці з протидії кліматичним змінам і розвитку відновлювальних джерел енергії та охорони довкілля, активне просування практичної співпраці в рамках китайсько-американської робочої групи зі змін клімату.

 

ФРН

Домовленості, що досягнуті за підсумками візиту глави КНР Сі Цзіньпіна до ФРН 28-30 березня 2014 року та канцлера Німеччини А. Меркельдо Китаю 5-8 липня минулого року, передбачають:

• поглиблення двосторонньої співпраці до рівнякомплексного стратегічного партнерства (ініціатива китайської сторони);
• впровадження концепції комплексного стратегічного партнерства між ЄС та КНР, а також виконання зобов’язань щодо імплементації Стратегічної програми співробітництва до 2020 р. (ініціатива німецької сторони);
• розширення двосторонньої торгівлі (насамперед, за рахунок боротьби з протекціонізмом) та співпраці у фінансовій сфері (заснування у ФРН офшорного центру з розрахунків в юанях, а також китайського клірингового банку);
• започаткування інноваційного партнерства, якевключатиме співпрацю у сферах індустріалізації, урбанізації, інформаційних технологій та сільського господарства, а також в галузі транспорту, електротранспорту, технологій сучасного виробництва, енергетики, продовольчої безпеки, чистих водних ресурсів та енергетичної ефективності;
• запровадженняобміну інформацією з актуальних регіональних та міжнародних питань, зокрема, щодо ситуації в Україні, Афганістані та Сирії.

 

РФ

Саме зараз Москві необхідні добрі відносини з Пекіном. По-перше, РФ сподівається, що КНР дотримуватиметься нейтралітету щодо Криму та Південного Сходу України. По-друге, Росії конче потрібен резервний трубопровід, щоб зменшити залежність від нових економічних санкцій ЕС. Тому «Газпром», який раніше видобував нафту в Південно-Китайському морі і не зважав на «лінію володінь» Китаю, зараз повністю припинив ці роботи.

Далі, Москва не підтримує В’єтнам у конфлікті з Китаєм через Парасельський архіпелаг, незважаючи на те, що його право підкріплюється міжнародними законами. В’єтнам, своєю чергою, відмовився від російської стрілецької зброї, надавши перевагу ізраїльській. Аналітики вважають, що це не сильно вдарить по Росії, оскільки зараз вона зосередилась на розвиткові відносин з Пекіном.

Намагання Росії активізувати економічні та політичні відносини з Китаєм та створити так звану «всеохоплюючу стратегічну і координовану асоціацію», що особливо проявилося під час візиту В. Путіна до КНР в травні 2014 року, суттєво вплинуть на розвиток ситуації в АТР.

Довідково: 21 травня 2014 року завершився офіційний візит Путіна до КНР. Під час візиту російський президент мав переговори з Головою КНР Сі Цзіньпіном, брав участь у відкритті російсько-китайських військових навчань «Морська взаємодія-2014» та у 4-му саміті «Наради зі взаємодії і заходів довіри в Азії» (Fouth Summit of the Conference on Interaction and Confidence Building Measures in Asia (CICA). Крім того, в Шанхаї він зустрівся з Генеральним секретарем ООН Пан Гі Муном, главами Ірану, Афганістану та Монголії. Російські аналітики та економісти вважають одним зі значних досягнень візиту підписання до 50 угод з питань торгівельно-економічного та гуманітарного співробітництва між РФ та КНР. Серед них на першому місці, безумовно, контракт між «Гозпромом» та китайською державною корпорацією CNPC, що передбачає поставки газу до КНР протягом 30 років.

 

Нагальна потреба Кремля у зближенні з КНР була обумовлена наступними чинниками:

• прагненням об’єднати інтеграційні євразійські й тихоокеанські проекти шляхом адаптації своїх ініціатив (Митний союз/Євразійський економічний союз) із загальними регіональними процесами, що у перспективі зумовить перебування Росії і партнерів у фарватері азіатських економічних тенденцій, та також надасть Москві можливість закріпити за певними секторами російської економіки стійкі позиції у регіональній спеціалізації;

Довідково: РФ вживає активні заходи щодо створення аналогу «Організації безпеки та співробітництва в Європі» (ОБСЄ ) — «Наради зі взаємодії і заходів довіри в Азії» (Conference on Interaction and Confidence Building Measures in Asia (CICA). До СІСА на теперішній час у якості членів входять 24 країни, ще 9 країн і 4 міжнародні організації співпрацюють з СІСА у якості спостерігачів. Зустрічі глав держав та урядів відбуваються раз на чотири роки. Головним завданням СІСА вважається забезпечення права держав Азії «на вільний вибір і розвиток політичної, соціальної, економічної і культурної систем». Фактично, йдеться про підписання «антиєвроатлантичної хартії».

 

• неможливістю збереження «зовнішньополітичної автономії» в умовах політичного й економічного тиску країн Заходу через розв’язання агресії проти України, а також необхідністю компенсувати передбачені втрати від погіршення відносин та прогнозованого обмеження торговельно-економічного співробітництва з ЄС і США;
• бажанням Москви, завдяки новим стратегічним угодам з Пекіном, подолати стійкі негативні тенденції в економіці, які сформувалися протягом останніх 2-х років на тлі відносно сприятливої зовнішньої кон’юнктури, зберегти у такий спосіб існуючу в РФ політико-економічну модель та забезпечити розвиток Східного Сибіру і Далекого Сходу, поєднавши його з динамічним економічним розвитком країн АТР.

При цьому вважається, що основою нових російсько-китайських відносин можуть бути наступні чинники:

• врахування Москвою інтересів Пекіна під час реалізації її зовнішньополітичних та економічних ініціатив у регіоні, у т. ч. з державами, які традиційно є союзниками Росії — В’єтнамом, Північною Кореєю, Монголією, Лаосом, Камбоджею, Індією, не поступаючись при цьому своєю позицією. Налагодження координації між керівництвом держав шляхом чіткого розмежування сфер російського і китайського впливів у Центральній і Південній Азії, вирішення суперечливих питань на двосторонньому рівні з використанням взаємних поступок, а також у рамках ШОС і БРІКС;
• розширення співпраці в енергетичній сфері як у двосторонньому форматі (досягнення домовленостей на умовах Пекіна щодо постачання до КНР природного газу обсягом 38 млрд м³, що дорівнює чверті усього обсягу споживання газу в КНР та понад 20 % газового експорту Росії), так згодом і в тристоронньому форматі Росія-Іран-Китай (забезпечення зростаючих потреб КНР у нафті покладами Східного Сибіру та іранською сировиною);
• формування російсько-китайського альянсу з постачання КНР сучасних зразків озброєнь (на традиційних китайських умовах — незначними партіями);
• виправлення негативних тенденцій у російсько-китайській торгівлі (зниження темпів двостороннього товарообігу, поглиблення структурного дисбалансу, переважання в російському експорті сировинної продукції) шляхом часткової переорієнтації Росії на Китай щодо закупівель технологічного обладнання, враховуючи прогнозоване скорочення, а за деякими показниками і практично повне припинення його надходження з Європи і США. Активізація реалізації спільних російсько-китайських проектів за принципом «російські технології — китайські інвестиції», насамперед в енергетичній та видобувній галузях;
• активізація російсько-китайської співпраці у сфері атомної енергетики та розвиток у КНР підприємств зі збагачення урану.

Водночас зближення Москви і Пекіна на тлі міжнародних санкцій проти РФ та вимушеної готовності йти на поступки у питаннях, які складають стратегічний інтерес для КНР, загрожує посиленням наявних і виникненням нових ризиків для Росії, а саме:

• закріплення за РФ статусу сировинного придатку КНР, прискорення економічного й технологічного відставання від провідних країн АТР і зменшення внаслідок цього авторитету у регіональних об’єднаннях — ШОС, БРІКС, АТЕС;
• перетворення Китаєм ШОС на інструмент реалізації своїх інтересів у Центральній Азії та недопущення його підпорядкування інтересам Росії;
• невідповідність інтересам Китаю інтеграційних ініціатив РФ на пострадянському просторі (Митний союз, ЄАЕС, ОДКБ), що робить сумнівною перспективу створення та повноцінного функціонування Євразійського економічного союзу. Посилення економічної експансії КНР у Центральній Азії й домінування в інвестиційній і торговельно-економічній галузях може призвести до того, що країни регіону надаватимуть перевагу преференційному торговому режиму з Китаєм, відмовляючись від інтеграції з Росією.

 

КНР

Основними напрямками у загальному розвитку Китаю у 2014 р. були наступні:

• дотримання політики подальшої індустріалізації та урбанізації;
• посилення ролі планування і збалансування основних показників з метою підтримки «розумних» темпів економічного зростання(передбачалось зростання ВВП на 7,5 %, споживчих цін на 3,5 %, збереження балансу міжнародних платежів та утримання коефіцієнту зареєстрованого безробіття в містах і селищах у межах 4,6 %).

Досягнення зазначеного забезпечувалось дотриманням таких політичних орієнтирів як:

• поглиблення реформ, які мають бути основною рушійною силою трансформації суспільства із акцентом на зростання ролі ринкових відносин у системі розміщення продуктивних сил (очікується збереження ключового впливу держави у сфері макрорегулювання і макроконтролю за напрямками стабілізації росту, забезпечення зайнятості, монетарної політики);
• збільшення фінансового дефіциту і держпозик пропорційно зростанню обсягу економіки та утримання питомої ваги фінансового дефіциту на рівні 2,1 % ВВП. На думку китайських економістів, це забезпечить дотримання принципу наступності у фінансовій політиці;
• впровадження помірної гнучкої монетарної політики, що, окрім підтримки балансу між сукупним попитом і пропозицією, забезпечуватиме стабільність фінансово-грошової системи в цілому, але при цьому вимагатиме посилення відповідальності урядових структур із координації дій у сфері мікрорегулювання фінансової, монетарної, виробничої та інвестиційної політик;
• покращення життя громадян. Передбачалось зростання ролі внутрішнього попиту як основного двигуна економіки, тому особлива увага приділялась підвищенню доходів населення. Паралельно збільшувались видатки на освіту, охорону здоров’я та охорону навколишнього середовища.

Серед базових принципів щодо реалізації концепції розвитку визначались реформа адміністративної системи та системи оподаткування, перехід на прозору для суспільства систему формування доходів й управління бюджетними коштами. Також передбачалось проведення реформи фінансової системи і оптимізація структури державного сектора економіки.

Серед пріоритетів визначені програма створення економічної смуги уздовж «Шовкового шляху» і «Морського шовкового шляху XXI століття», діючих економічних коридорів «Бангладеш-Китай — Індія-М’янма» і «Китай-Пакистан», у т. ч. за рахунок розробки т. зв. «опорних» проектів, які забезпечуватимуть прискорений розвиток інфраструктури комунікацій та створення зон вільної торгівлі (ЗВТ), що відповідали б високим міжнародним стандартам.

На цьому тлі одним із ключових чинників, що у найближчій перспективі формуватимуть регіональну та світову політику Китаю, стане отримання Пекіном додаткових можливостей із переведення своєї економічної моделі з екстенсивного варіанту розвитку на інтенсивний, а також використання загальних регіональних тенденцій і принципів кооперації для власного глобального піднесення.

Китай, головуючи у 2014 р. в АТЕС, ініціював в регіоні низку необхідних для себе проектів, орієнтованих на розвиток транспортно-комунікаційної інфраструктури, заснування Азіатського банку інфраструктурних інвестицій, розвиток інформаційної, енергетичної, продовольчої кооперації, створення умов для використання юаня як однієї з майбутніх резервних валют.

Все це дозволяє Пекіну використати свій зростаючий вплив в своїх інтересах, які стосуються процесів реформування міжнародних інститутів, що, зрештою, може призвести до зміни існуючого світового порядку. У цьому процесі підвищуватиметься вплив орієнтованих на КНР і РФ політико-економічних утворень (насамперед БРІКС, ШОС), завдяки тому, що їх члени надаватимуть пріоритетного значення спільним інтересам. Відтак головування в АТЕС, а також членство у БРІКС і ШОС, можуть бути використані Пекіном для послаблення позицій США, які зберігають у регіоні статус головного інтегратора та гаранта безпеки.

Водночас прогнозується, що колективна платформа БРІКС і ШОС не буде здатна згуртувати своїх членів у випадку геополітичного конфлікту. Не виключається, що у разі запровадження нових жорстких фінансово-економічних санкцій проти Росії спроможність банківських механізмів цих об’єднань обмежиться, за винятком трикутника Росія-Індія-Китай, у рамках якого може бути посилена тристороння інтеграція. Проте, реакція Китаю й Індії на можливі пропозиції РФ (насамперед у військовій й енергетичній сферах) обумовлюватиметься прагматичними розрахунками, що ґрунтуватимуться на концепції отримання максимальних зисків від напруженості у російсько-американських відносинах. Зокрема, Піднебесна орієнтується на те, що Кремль на фоні передбачуваного посилення міжнародної ізоляції потребуватиме дедалі більшої економічної підтримки з боку Китаю. А останній використову­ватиме це для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей, коли Росія і надалі сприйматиме його як потен­ційного супротивника через існування таких нездоланних протиріч, як:

• неврегульовані територіальні претензії з боку КНР до Росії;
• конкуренція між РФ та КНР за політичне домінування, територіальні та економічні ресурси, а також у науково-технічному прогресі.

Таким чином, у середньостроковій перспективі ситуація в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні характеризуватиметься динамічним накопиченням політичних проблем через посилення суперництва між країнами на фоні відродження націоналізму, територіальних претензій і нарощування перегонів озброєння, що посилюватиме риторику у діалозі між регіональними лідерами.

В Євразії реваншизм Китаю й Росії поки що не зруйнував існуючий геополітичний порядок. Водночас, завдяки зміні політичної динаміки, створив передумови для відміни існуючого статус-кво в регіоні, встановленого державами Заходу після Другої світової війни.

Попри це, жоден з регіональних представників не зацікавлений у кардинальній зміні свого місця в існуючому балансі сил, а також у посиленні конфронтації між ключовими гравцями. Так, Москва вважає Сполучені Штати в АТР основним джерелом підтримки балансу сил, а не потенційною загрозою. Водночас Кремль, у спосіб підтримки бойовиків на сході України, прагне продемонструвати Вашингтону уразливість основних засад американської стратегії національної безпеки, змусивши США до додаткових фінансових видатків для її оптимізації і, відповідно, до нових глобальних викликів і загроз.

Брюссель вважає за необхідне впроваджувати концепцію комплексного стратегічного партнерства та інноваційного партнерства з КНР, яке включатиме співпрацю у сферах індустріалізації, урбанізації, інформаційних технологій, транспорту, енергетики, продовольчої безпеки, чистих водних ресурсів та енергетичної ефективності.

Збільшення економічної та політичної ваги Китаю відбуватиметься поступово і супроводжуватиметься перманентним переорієнтуванням країн-сателітів регіону з традиційних держав-донорів (США, ЄС, Японії) на Китай. Привабливість такої тенденції формуватиметься завдяки тому, що Пекін утримується від висування політичних умов у процесі розширення економічної співпраці — доступ до нового фінансування надаватиметься в обмін на вигідні контракти й поступки для китайських інвесторів. При цьому надмірна залежність економік, що розвиваються, від єдиного донора збільшуватиме нестабільність у регіоні.

Зближення Росії з Китаєм матиме значні позитивні наслідки для КНР у змаганні за світове лідерство — фактично воно буде закріплене за КНР в АТР за російського сприяння (в обмін на відмову Китаю від експансії у північному напрямку), пожвавить в подальшому глобальне китайсько-американське протистояння, а також обумовить корегування сусідніми з КНР країнами своєї політики внаслідок поляризації інтересів.

Формування російсько-китайського альянсу матиме обмежений позитивний вплив на політико-економічне становище Росії у короткостроковій перспективі та негативні наслідки — у довгостроковій.

Водночас зміщення акцентів у зовнішній політиці Китаю внаслідок агресії РФ щодо України формуватиме обережне ставлення Пекіна до ініціатив Москви, оскільки ЄС і США залишатимуться стратегічними ринками збуту та джерелами технологій для КНР. Крім того, не виключено, що зближення Росії і Китаю може вже у середньостроковій перспективі завершитись черговим охолодженням відносин після досягнення сторонами своїх тактичних цілей.

При цьому аналіз наявної інформації вказує, що офіційний Пекін надто не трансформуватиме власну позицію щодо українсько-російського конфлікту як під впливом країн Заходу, так і РФ.