Наприкінці минулого року, за ініціативою Росії, Генеральна Асамблея (ГА) ООН ухвалила резолюцію щодо протидії героїзації нацизму. Здавалося б вірний, правильний крок, особливо за умов «спроб перегляду підсумків Другої світової війни, фактів паплюження пам’ятників та активізації партій расистського і ксенофобського толку», як це зазначається у документі. Хто може бути проти? Хіба що США та Україна, які мотивували свої рішення турботою про «вільне вираження поглядів».

Як і слід було сподіватися, Москва таку позицію Києва використала для організації чергової інформаційної кампанії антиукраїнської спрямованості зі звинуваченнями України в «агресивному націоналізмі» та «підтримці нацизму». Ну що тут можна заперечити Росії? Хоча, як стверджує народна мудрість, «на злодії шапка горить», або «саме злодій найгучніше кричить «тримайте злодія!» для того, щоб відвернути увагу від себе.

Саме такий прийом використовує Москва для приховування дійсної сутності свого правлячого режиму, який і є справжнім нацизмом або націонал-соціалізмом гітлерівського толку з поправкою на сучасну ситуацію у світі. Порівняльний аналіз нацизму в Німеччині з подібними політичними системами в інших країнах, зокрема режимами Муссоліні в Італії та Хорті в Угорщині, Антонеску в Румунії тощо, вже неодноразово проводився різними експертами. Порівнювався він і з комуністичним режимом колишнього Радянського Союзу, зокрема у статті «Витоки і спадщина для російсько-української інформаційної війни» експерта «Борисфен Інтел» Валерія Швеця.

Аналогічні висновки робляться і стосовно режиму Путіна в Росії. Так, за словами колишнього прем’єр-міністра (2005–2006 рр.) та міністра оборони (2007–2009 рр.) України Юрія Єханурова в інтерв’ю телеканалу NewsOne в грудні минулого року, «історики мають прирівняти нацизм, комунізм і руський світ». При цьому переконливим свідченням подібності згаданих формацій були названі дії керівництва Росії стосовно України, які «виходять за рамки будь-якого цивілізованого суспільства». Вірне, абсолютно точне визначення. Однак погляньмо на проблему більш широко.

 

Згідно із загальновизнаними принципами, основними ознаками нацизму або націонал-соціалізму є: тоталітарна і однопартійна політична система в країні; репресивна внутрішня політика; реваншизм та популізм; великодержавність і агресивний загарбницький зовнішній курс; націоналізм, шовінізм та нетерпимість до інших націй (ксенофобія); застосування методів державного тероризму проти населення окупованих територій; мілітаризація країни, а також встановлення державного контролю над її економікою. Все це було притаманним для гітлерівської Німеччини у 30–40-х роках минулого століття і є повністю характерним для сучасної путінської Росії. Для підтвердження цього звернімося до аналогій.

Німеччина (1934) та Росія (2013)

В 1933 році на хвилі зростання настроїв протесту в Німеччині після її поразки у Першій світовій війні, що призвело до втрати низки територій та різкого загострення соціально-економічних проблем, до влади прийшли Адольф Гітлер і очолювана ним Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (НСНРП). При цьому в ході політичної боротьби нацисти використовували прості, доступні та популярні гасла, які були теоретично обґрунтовані близьким соратником Гітлера, ідеологом расизму та нацизму А. Розенбергом.

Насамперед такі гасла включали: отримання реваншу за поразку у війні, відновлення імперської величі Німеччини та встановлення її світового панування, розширення життєвого простору для німців, а також реалізація ідеї пангерманізму або створення «німецького світу» на основі етнічної, культурної та мовної ідентичності німецької нації. Наведені цілі доповнювались ідеологічними установками щодо арійців як «вищої раси», «неповноцінності інших народів» та «утисків» німецьких меншин у сусідніх країнах, що потребувало їхнього захисту.

Все це стало програмними засадами НСНРП, які вперше були проголошені Гітлером 24 лютого 1920 року у пивному залі Хофбройхаус у Мюнхені та викладені у його книзі «Майн Кампф» у 1925 році.

Аналогічним чином у 2000 році до влади в Росії прийшов Володимир Путін, який був обраний президентом країни на хвилі критичного посилення напруженості у російському суспільстві після розпаду Радянського Союзу та провалу ринкових реформ. Насамперед в цьому плані політико-олігархічними силами, які стояли за Путіним, була зроблена ставка на прагнення росіян взяти реванш за програш СРСР у «холодній війні», що вважалося соромом і трагедією російської нації. Крім того, широко використовувались зрозумілі та популярні гасла з обіцянками відновити стабільність в країні та вирішити її економічні проблеми. Все це і забезпечило перемогу Путіна на виборах вже в першому турі голосування.

Згодом подібні підходи Путін застосовував для підвищення своєї популярності та зміцнення влади в країні. Так, 10 лютого 2007 року під час міжнародної конференції з питань безпеки у Мюнхені (досить показовий збіг обставин!) він вперше відкрито оголосив про відновлення імперського курсу Росії, а саме — про перехід до жорсткої конфронтації із Заходом з питань реалізації російських інтересів. При цьому пострадянський простір був в односторонньому порядку визначений «зоною виняткових інтересів» Російської Федерації.

Мюнхен (Гітлер) та Мюнхен (Путін)

Подібно до ідей пангерманізму гітлерівської Німеччини, така політика Москви була доповнена ідеологією побудови «руського світу» на таких же принципах етнічної, культурної та мовної ідентичності росіян, які по суті проголошувалися т. зв. «титульною» нацією на просторі колишнього СРСР. Основними теоретиками ідей «руського світу» та в більш широкому сенсі — Євразійського союзу як форми нової Російської імперії — стали колишній аналітик КДБ СРСР, член російської Академії військових наук І. Панарін та філософ, доктор соціологічних наук О. Дугін.

Виходячи з таких теорій Москвою і були обґрунтовані її претензії щодо контролю над пострадянським простором, а також «права» захисту там «російських співвітчизників», в т. ч. із застосуванням військової сили. Пізніше згадані підходи були закріплені у Концепції зовнішньої політики Росії, Воєнній доктрині РФ та інших документах концептуального характеру, що стали керівництвом для дій.

 

Першими кроками Гітлера з практичної реалізації його планів стали встановлення політичної, ідеологічної та економічної диктатури в Німеччині. Можливості для цього створив закон «Про надзвичайні повноваження», який був ухвалений після інциденту з підпалом будівлі німецького Рейхстагу 27 лютого 1933 року, що надавав Гітлеру та його уряду всю повноту законодавчих прав в країні. На основі згаданого закону була заборонена діяльність всіх політичних партій, окрім НСНРП, а також забезпечений контроль над німецькою економікою у формі державно-монополістичного капіталізму.

Водночас Гітлером та НСНРП був взятий під контроль інформаційний простір країни, що було використано для масової обробки німецького населення в дусі фашизму та націонал-соціалізму. Основні напрями такої роботи включали пропагування: расової переваги німецької нації над усіма іншими народами; необхідності очищення Німеччини від інородців, насамперед євреїв; ворожої сутності Франції та Великобританії як єврейських та антинімецьких плутократій; «права» німців на захоплення інших країн та поневолення їх народів.

Встановлення тоталітаризму в Німеччині підкріплювалось силовими діями з придушення будь-якого інакомислення серед населення країни, а також супроводжувалось закриттям засобів масової інформації, навчальних закладів, культурних центрів і бібліотек та знищенням книжок, які не відповідали ідеям націонал-соціалізму. Основний удар завдавався по євреях, яких Гітлер назвав головними ворогами німецької нації та поставив поза законом.

З’їзди НСНРП (1935) та партії «Единая Россия» (2011)

Точно до таких же кроків з поправкою на сучасні умови вдавався і Путін. Відразу ж після вступу на посаду президента країни він оголосив курс на «зміцнення вертикалі влади». Необхідність цього була обґрунтована «загрозою розпаду Росії» внаслідок «регіонального сепаратизму». Для боротьби з такою загрозою, а по суті в інтересах посилення особистої влади Путіна, було змінено порядок формування Ради Федерації Росії. Так, якщо раніше до її складу входили губернатори та члени законодавчих органів російських регіонів, які обиралися народом, то, згідно з новими правилами, вони призначалися Кремлем. Крім того, Путін виступив із законодавчою ініціативою щодо надання йому права одноосібно зміщати з посад керівників областей, країв та інших суб’єктів країни.

Для реалізації наведених змін у складі Державної думи РФ була сформована коаліція прихильників Путіна та споріднених з ними політичних сил націонал-шовіністичної спрямованості. Незважаючи на опір Ради Федерації РФ, коаліції вдалося втілити в життя всі президентські ініціативи. При цьому широко застосовувалися методи як тиску на депутатів, так і їх підкупу.

Водночас у спосіб різноманітних політичних маніпуляцій була забезпечена і конституційна більшість у Державній думі РФ пропутінської партії «Единая Россия». Своєю чергою роль всіх інших парламентських партій була зведена до виконання винятково декоративних функцій, у т. ч. т. зв. «системної» опозиції, підконтрольної Кремлю.

Все це значно зміцнило позиції Путіна та дозволило йому перейти до наступного етапу дій з побудови одноосібної системи влади в країні, а саме — встановлення контролю над російською економікою. Для досягнення даної мети під різними приводами були заарештовані або вислані з країни російські олігархи, які не підтримували курс президента РФ. В обмін на свободу вони були змушені переди своє майно оточенню Путіна, яке стало його опорою в країні.

Крім того, як і фюрер Третього рейху, лідер Російської Федерації спирався на спецслужби країни, які жорстко придушували всі виступи проти нього. Зокрема, в цьому зв’язку найбільш показовий характер мали силові дії влади з розгону на початку 2012 року мітингів у Москві проти фальсифікації президентських виборів в Росії. Активісти цих акцій і донині перебувають під вартою. Подібно до гітлерівських військ СС, у 2016 році в Росії було створено нову силову структуру — Федеральну службу військ національної гвардії (т. зв. Росгвардія), яку особисто контролює Путін. Вона призначена для протидії антивладним виступам в країні. Для цього Росгвардії надано право на застосування сили проти учасників акцій протестів, у т. ч. вогнепальної зброї. Була також посилена законодавча відповідальність за організацію несанкціонованих мітингів та демонстрацій, а також за участь у їх проведенні.

Німеччина (1938) та Росія (2017)

Дії Путіна зі зміцнення своєї влади супроводжуються масованою інформаційною кампанією із «зомбування» російського населення у спосіб розпалювання націоналістичних та шовіністичних настроїв серед громадян на основі ідеології побудови «руського світу». Основні напрями такої кампанії повністю подібні до ідеології гітлерівського нацизму і включають твердження про особливу роль («богообраність») російської нації та її перевагу над іншими народами, негативний характер західних цінностей та традиційно антиросійську суть політики США та Європи.

При цьому особлива увага приділяється паплюженню України, яка обрала власний, незалежний від Росії курс свого розвитку, та є прикладом для інших країн колишнього СРСР. Крім того, формується негативне ставлення до вихідців з Кавказу та Центральної Азії, що видаються за нації «другого сорту» та цілеспрямовано протиставляються слов’янському населенню Росії.

Як і у гітлерівській Німеччині, окремою складовою інформаційної політики Кремля є ліквідація осередків інших ідеологій, що здійснюється під приводом «боротьби з екстремізмом». Так, з 2000 року під таким приводом у Російській Федерації була припинена діяльність всіх засобів масової інформації та неурядових організацій, які виступали проти політики Путіна. За такими ж звинуваченнями у 2010 році була закрита єдина на території Росії Бібліотека української літератури у Москві.

Характерно, що Путін не тільки не приховує відверто націоналістичний (а по суті, нацистський) характер своєї політики, але і підкреслює його за кожної слушної нагоди. Зокрема, як висловився В. Путін під час зустрічі з Федеральним канцлером Німеччини А. Меркель 8 березня 2008 року, «він є таким же російським націоналістом, як і Медведєв».

 

Здійснення наведених кроків дозволило Німеччині у 1930-х роках та Росії у першому десятилітті 2000-х років перейти до безпосередньої підготовки зовнішньої експансії та нападу на сусідні країни.

Так, у березні 1935 року Гітлер денонсував Версальський мирний договір, яким закріплювалися підсумки Першої світової війни, включно з територіальними втратами Німеччини на користь Франції, Бельгії, Польщі, Чехословаччини та Данії, а також суттєво обмежувався потенціал німецьких збройних сил. Спираючись на бездіяльність провідних європейських країн та на допомогу СРСР, Німеччина відновила свою військову потужність, в т. ч. суттєво наростила чисельність сухопутних військ, а також створила міцні бронетанкові сили, бойову авіацію та військово-морський флот.

Вже у 1936 році Німеччина ввела війська до демілітаризованої Рейнської області, в 1938 році анексувала Австрію та окупувала Чехословаччину, в 1939 році захопила більшу частину Польщі, в 1940 році окупувала Бельгію, Люксембург, Нідерланди, Данію, Норвегію і Францію та розпочала активні військові дії проти Великобританії, а у 1941 році вторглася до Радянського Союзу.

Польща (1939) та Грузія (2008)

У 2007 році Росія розпочала масштабну військову реформу, якою на першому етапі передбачалося забезпечення можливості дій російських збройних сил проти країн колишнього СРСР. Насамперед такі реформи включали вдосконалення системи управління та організаційної структури військ, що мало підвищити оперативність їх бойового застосування у регіональних збройних конфліктах.

Вже у серпні 2008 року Росія напала на Грузію, а на початку 2014 року анексувала український Крим та окупувала частину Донецької і Луганської областей України. Водночас в рамках зосередження військ на Балтійському та Чорноморському напрямках, а також проведення масштабних військових навчань, у т. ч. ракетно-ядерних сил, Росія розпочала підготовку до повномасштабної війни зі США та НАТО.

 

Добре відомо, що творилося на окупованих Німеччиною територіях, особливо у Польщі та Радянському Союзі. Не менш жахливі події спостерігалися у Чечні, де протягом двох війн російські війська знищили понад 180 тис. мирних жителів (за результатами розслідування спеціальної комісії Державної думи РФ). Внаслідок масованих бомбардувань мирних населених пунктів, де нібито знаходились терористи, десятки тисяч цивільних осіб були знищені Росією і в Сирії. Такі дії Кремля вже засудила світова спільнота, і вони, як і дії нацистів, визнані військовими злочинами.

Грозний/Чечня (2000) та Алеппо/Сирія (2016)

На щастя для України, прискіплива увага світової спільноти до Криму та Донбасу не дає змогу Росії повторити подібні злочини на їх території. Хоча і там проводяться масові репресії проти кримських татар та українців, невдоволених режимом Путіна. Це також вже було визнано світовою спільнотою у резолюції ГА ООН «Положення у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)» та прокурором Міжнародного кримінального суду в Гаазі Ф. Бенсудою у її щорічній доповіді за підсумками попереднього розслідування подій в Україні часів Революції Гідності, анексії Криму та початку агресії Росії на Донбасі.

 

Відомо чим закінчилась для Німеччини нацистська політика її влади — тотальним знищенням країни та міжнародним Нюрнберзьким трибуналом для її керівництва (в т. ч. і для ідеолога нацизму А. Розенберга, якого визнали військовим злочинцем і стратили). Цілком очевидно чим завершиться подібна політика і для Росії та її правлячого режиму. Принаймні, вони вже знаходяться під дією західних санкцій та у фактичній міжнародній ізоляції з боку всього цивілізованого світу.

До речі, після поразки Німеччини у Другій світовій війні нацистська ідеологія була заборонена не тільки на її території, але і у всьому світі. На відміну від цього Москва лише декларує засудження нацизму, хоча насправді проводить відвертий нацистський курс у формі державного націоналізму та шовінізму.

Путін (20??)

В цьому плані можна ще раз звернутися до інтерв’ю Юрія Єханурова телеканалу NewsOne. За його словами «Україна є незалежною країною, яка кров’ю оплатила свою незалежність і ніякого об’єднання з Росією у найближчі сто років не буде. Та й взагалі слід забути про таке об’єднання».

Що тут ще казати? Україні дійсно не по дорозі з нацистською Росією.